Цитати з книги «Навіщо хвилюватися?»

Особливу увагу я приділятиму різним видам хвилювання й пропонуватиму прості, легко зрозумілі прийоми, які кожен може застосовувати щодня й постійно, а згодом і автоматично, не перериваючи звичайної роботи чи відпочинку. Спокійний розум, власне, допомагає працювати ефективно, а не заважає: він дає людині змогу переходити від одного обов'язку до іншого без перешкод, які створює надмірне занепокоєння.

The special aim will be to pay attention to the different varieties of worry, and to offer easily understood and commonplace suggestions which any one may practice daily and continuously, at last automatically, without interfering with his routine work or recreation. Indeed the tranquil mind aids, rather than hinders, efficient work, by enabling its possessor to pass from duty to duty without the hindrance of undue solicitude.

Сподіваюся, що дехто з любителів сперечатися впізнає в моїх описах себе, а не свого сусіда, і з власної волі скористається деякими порадами. Сподіваюся також, що дехто з тих, хто погоджується, але вже зневірився, відновить свої зусилля з іншим настроєм. Мета полягає в тому, щоб не досягти цілковитого й раптового зцілення, а здобувати щось щодня; або, трохи втративши сьогодні, трохи надолужити завтра. Зрештою можна виявити себе на дещо вищому рівні й не занепадати духом, хоча ми й не цілком звільнилися від пут, які накладають хибні звички розуму.

It is my hope that some of the argumentative class may recognize, in my description, their own case instead of their neighbor's, and may of their own initiative adopt some of the suggestions; moreover, that some of the acquiescent, but despairing class will renew their efforts in a different spirit. The aim is, not to accomplish a complete and sudden cure, but to gain something every day, or if losing a little to-day, to gain a little to-morrow, and ultimately to find one's self on a somewhat higher plane, without discouragement though not completely freed from the trammels entailed by faulty mental habit.

Епікур розумів, що позірна нездатність літніх людей набувати нових звичок зумовлена радше неуважністю, байдужістю або заклопотаністю, ніж браком здібностей. Він узагалі не встановлював вікової межі для опанування нових способів життя. У листі до Менекея він писав: «Молодість не є перешкодою для вивчення філософії; так само не слід соромитися присвятити пізні роки праці роздумів. Людині не встановлено вікової межі для навчання, і їй ніколи не має бракувати сили, щоб вилікувати свій розум від усіх лих, які його вражають».

Epicurus realized that the apparent inability of the old to acquire new habits is due rather to lack of attention, and to indifference or preoccupation, than to lack of aptitude. He placed, in fact, no limit to the age for learning new methods, stating in his letter to Meneceus,- "Youth is no obstacle to the study of philosophy-neither ought we to be ashamed to concentrate our later years to the labor of speculation. Man has no time limit for learning, and ought never to want strength to cure his mind of all the evils that afflict it."

Нас цікавить етичний бік філософії Марка Аврелія, і лише та його частина, що стосується душевної рівноваги. «Починай ранок, - каже він, - словами до самого себе: я зустріну надокучливого, невдячного, зухвалого, брехливого, заздрісного й неприязного. Вони такі тому, що не знають, що є добро, а що зло». Про звичку до усамітнення, поширену серед тих, хто надміру зосереджений на собі, він говорить: «Якщо ти коли-небудь бачив відтяту руку, ногу чи голову, що лежить окремо від решти тіла, то саме таким, наскільки це можливо, робить себе той, хто невдоволений тим, що відбувається, відділяє себе від інших або чинить усупереч спільному життю. Припустімо, ти відокремив себе від природної єдності: адже природа створила тебе її частиною, але ти сам себе відтяв. Проте ось що прекрасне: у твоїй владі знову приєднатися. Жодній іншій частині, відділеній і відтятій, Бог не дав змоги знову зростися. Подумай же про доброту, якою він вирізнив людину: він дав їй змогу взагалі не відділятися від цілого, а коли вона відділилася - дозволив повернутися й знову зайняти своє місце як частина». Про марні передчуття, які відіграють таку велику роль у стражданнях тривожної людини, він каже: «Не тривож себе думками про все своє життя. Нехай твої думки не охоплюють одразу всіх різноманітних негараздів, яких ти можеш очікувати. Щоразу запитуй себе: що в цьому нестерпне й перевищує мою здатність витримати? Адже тобі стане соромно це визнати. Потім пам'ятай, що тебе мучать не майбутнє й не минуле, а лише теперішнє. А воно зводиться до зовсім малого, якщо окреслити його межі й докорити своєму розумові, коли він не може витримати навіть цього». І далі: «Нехай майбутнє не тривожить тебе. Якщо доведеться, ти зустрінеш його, маючи той самий розум, яким тепер даєш раду сьогоденню». Про відмову від марного роздратування й зосередження на поточній справі він каже: «Працюй не як нещасний і не як той, хто прагне жалю чи захоплення. Спрямуй свою волю лише на одне: діяти й стримувати себе так, як вимагає розум, покликаний служити спільноті». Щодо безглуздих страхів він радить: «Навіщо підозріливий страх, коли у твоїй владі з'ясувати, що треба робити? Якщо бачиш ясно, іди цим шляхом задоволено, не озираючись. Якщо не бачиш ясно, зупинися й звернися до найкращих порадників. А коли щось інше стає на заваді, рухайся далі в міру своїх сил, належно все зваживши й тримаючись того, що видається справедливим. Адже найкраще - досягти цієї мети; а якщо зазнаєш невдачі, нехай вона спіткає тебе саме в такій спробі. Той, хто в усьому йде за розумом, водночас спокійний і діяльний, життєрадісний і зібраний».

It is with the ethical side of the philosophy of Marcus Aurelius that we are concerned, and with that portion only which bears on the question of mental equipoise. "Begin the morning," he says, "by saying to thyself, I shall meet with the busybody, the ungrateful, arrogant, deceitful, envious, unsocial. All these things happen to them by reason of their ignorance of what is good and evil." With regard to the habit of seclusion common among the self-conscious, he says: "If thou didst ever see a hand cut off, or a foot, or a head, lying anywhere apart from the rest of the body, such does a man make himself, as far as he can, who is not content with what happens, and separates himself from others, or does any thing unsocial. Suppose that thou hast detached thyself from the natural unity-for thou wast made by nature a part, but now thou hast cut thyself off-yet here there is this beautiful provision, that it is in thy power again to unite thyself. God has allowed this to no other part, after it has been separated and cut asunder, to come together again. But consider the kindness by which he has distinguished man, for he has put it in his power not to be separated at all from the universal; and when he has been separated, he has allowed him to return and to resume his place as a part." On the futile foreboding which plays so large a part in the tribulation of the worrier, he says: "Do not disturb thyself by thinking of the whole of thy life. Let not thy thoughts at once embrace all the various troubles which thou mayest expect to befall thee; but on every occasion ask thyself, What is there in this which is intolerable and past bearing? for thou wilt be ashamed to confess. In the next place remember that neither the future nor the past pains thee, but only the present. But this is reduced to a very little, if thou only circumscribest it, and chidest thy mind, if it is unable to hold out against even this." Again: "Let not future things disturb thee, for thou wilt come to them, if it shall be necessary, having with thee the same reason which now thou usest for present things." On the dismissal of useless fret, and concentration upon the work in hand, he says: "Labor not as one who is wretched, nor yet as one who would be pitied or admired; but direct thy will to one thing only, to put thyself in motion and to check thyself, as the social reason requires." Regarding senseless fears he counsels: "What need is there of suspicious fear, since it is in thy power to inquire what ought to be done? And if thou seest clear, go by this way content, without turning back: but if thou dost not see clear, stop and take the best advisers. But if any other things oppose thee, go on according to thy powers with due consideration, keeping to that which appears to be just. For it is best to reach this object, and if thou dost fail, let thy failure be in attempting this. He who follows reason in all things is both tranquil and active at the same time, and also cheerful and collected."

Настійлива думка, завдяки зосередженню уваги й повторенню, перебільшує те, з чого почалося хвилювання. Якщо мої думки раз у раз повертаються до бажання мати автомобіль, ця тема зрештою витісняє всі інші, а автомобіль на певний час стає найважливішою річчю у світі. Тому я й хвилююся. Тут немає жодного страху; ця емоція була б, мабуть, доречнішою, якби я придбав автомобіль і спробував ним керувати. Якщо ж я заздалегідь навчився зосереджувати увагу на іншому, перш ніж такі думки стануть примусовими, автомобіль швидко посідає належне місце серед інших речей, і приводу для хвилювання немає. Коли такий спосіб мислення вже засвоєно щодо другорядних речей, дивовижно, як швидко він пристосовується і до справді важливих справ.

The insistent thought magnifies by concentration of attention, and by repetition, the origin of the worry. If my thoughts dwell on my desire for an automobile this subject finally excludes all others, and the automobile becomes, for the time being, the most important thing in the world, hence I worry. Into this worry comes no suggestion of fear-this emotion would be more appropriate, perhaps, if I acquired the automobile and attempted to run it. If, now, I have trained myself to concentrate my attention elsewhere before such thoughts become coercive, the automobile quickly assumes its proper relation to other things, and there is no occasion for worry. This habit of mind once acquired regarding the unessentials of life, it is remarkable how quickly it adapts itself to really important matters.

Не слід забувати уточнення «надміру»: перш ніж цілком засуджувати настійливу думку, потрібно дещо розрізняти. Настійлива думка про те, що родину треба нагодувати, не є ознакою хвороби. Насправді помиляється і той, хто здатен відкинути цю думку й насолоджуватися грою в м'яч. Не для такого відхилення я пишу. І все ж надміру сумлінна жертва «новоанглійського сумління» майже може дозволити собі кілька уроків у безтурботного ледаря.

The qualification unduly is not to be forgotten; a certain discrimination must be exercised before entirely condemning the insistent thought. The insistent thought that one's family must be fed is not a morbid sign. In fact, he also errs who can eliminate this thought and enjoy the ball game. It is not for the deviate of this type that I am writing. Nevertheless, the over-solicitous victim of the "New England Conscience" can almost afford to take a few lessons from the ne'er-do-weel.

В основі досліджуваної нами споруди лежить надмірна зосередженість на собі. Усе, що інші говорять, роблять або не роблять, тривожна людина аналізує з погляду того, як це стосується її. Якщо інші байдужі, це її пригнічує; якщо виявляють інтерес, то мають прихований намір; якщо виглядають серйозними, вона, мабуть, викликала їхнє невдоволення; якщо всміхаються, то тому, що вона смішна. Те, що вони думають про власні справи, спадає їй на думку в останню чергу. Гадаю, було б удаваною скромністю заперечувати, що для кожного з нас ми самі є центром усесвіту. Ця зарозумілість не шкодить, доки ми пам'ятаємо: центрів усесвіту стільки ж, скільки людей, котів, мишей та інших істот, здатних мислити. Коли ми про це забуваємо, починаються наші негаразди. Якщо я заходжу до незнайомої крамниці й там вимагають гарантії оплати, чи маю сприймати це як сумнів у моїй надійності? Чи маю сподіватися запрошення на кожну розвагу, яку хотів би відвідати, та звільнення від кожної, що мене нудить? І чи не повинен я зважати на погляд господаря? Чи не надто егоїстично припускати, що інших життєво цікавить, як я червонію, тремчу або поводжуся незграбно? Навіщо ж дозволяти таким дрібницям впливати на мою поведінку?

In the foundation of the structure we are studying is found exaggerated self-consciousness. Whatever is said, done, or left undone, by others is analyzed by the worrier with reference to its bearing on himself. If others are indifferent it depresses him, if they appear interested they have an ulterior motive, if they look serious he must have displeased them, if they smile it is because he is ridiculous. That they are thinking of their own affairs is the last thought to enter his mind. I suppose it would be an affectation for any of us to deny that, as far as we are concerned, we are the centre of the universe. This conceit does us no harm so long as we remember that there are as many centres of the universe as there are people, cats, mice and other thinking animals. When we forget this our troubles begin. If I enter a strange shop and find they desire security, need I take this as a reflection on my credit? Need I expect to be invited to every entertainment I should like to attend, and to be excused from those that bore me, and shall I make no allowance for the attitude of my host? Is it not rather egotistic for me to suppose that others are vitally interested in the fact that I blush, tremble, or am awkward? Why then should I allow my conduct to be influenced by such trivial matters?

Кажуть, що людина, яка потрапила в прийом джиу-джитсу, звільнившись від одного захвату, наражається на ще більшу небезпеку від наступного. Так само, подолавши кілька нав'язливостей, ми можемо опинитися під владою нав'язливого бажання всіх виправляти. Суханов мав рацію, застерігаючи людину з нав'язливостями від педантизму. Тут виникає питання: чи не підтримує такий хід думок педантизм і самодослідження, які покликаний зменшити? Чому б просто не відкинути хвилювання й сумнів без подальших міркувань? Трудність полягає в тому, що душевні процеси надмірно сумлінної людини не дають їй одразу позбутися звички думки. Вона мусить вийти з неї шляхом міркування. Її здатність не має меж, якщо спрямувати її належним чином: вона може поступово змінити всі свої хибні схильності й навіть зрештою набути звички автоматично відкидати хвилювання. Але було б надмірним сподіватися, що вона раптом, за наказом, змінить саму свою природу.

It is said that the victim of jiu jitsu, by breaking one hold, places himself in the greater danger from the next. Similarly, after having conquered a few obsessions, one is overwhelmed with the obsession to set every one straight. Soukanhoff was right in warning the obsessive to beware of pedantry. The question here presents itself whether this line of thought does not foster, rather than lessen, the pedantry and the self-study which it is intended to combat. Why not simply drop the worry and the doubt without further argument? The difficulty is that the mental processes of the over-scrupulous person are such that he cannot summarily drop a habit of thought. He must reason himself out of it. There is no limit to his ability if properly directed; he can gradually modify all his faulty tendencies, and may even finally acquire the habit of automatically dismissing worry, but it would be too much to expect that he suddenly change his very nature at command.

Поширена нав'язливість - примус зосереджуватися на минулому, відтворювати обставини й болісно простежувати кожен свій крок на шляху до хибного рішення, яке виявилося нерозумним, непотрібним або навіть неправильним. Одним із моїх найперших вражень від гольфу було зауваження досвідченого гравця, який люб'язно погодився пройти зі мною коло. «Якби я краще підвів м'яч до лунки, то пройшов би її за п'ять ударів», - сказав я, витративши сім. «Можливо, й ні, - відповів він. - Якби ви краще підвели м'яч, то, може, гірше влучали б у лунку й витратили вісім ударів. У будь-якому разі та лунка вже стала давньою історією. Цю ви пройдете краще, якщо облишите ту». Він і не здогадувався, скільки разів його порада повертатиметься до мене далеко від поля для гольфу. Хвилювання про минуле можна цілком усунути навіть із розуму, найбільш схильного до нав'язливостей, застосовуючи філософію цього досвідченого гравця.

A common obsession is the compulsion to dwell upon the past, to reproduce the circumstances, and painfully to retrace the steps which we took in coming to an erroneous decision which led to a foolish, unnecessary, or perhaps even a wrong decision. One of my earliest impressions in golf was the remark of a veteran who was good enough to make a round with me. "If I had only approached better, I should have made that hole in five," I remarked, after taking seven strokes for a hole. "Perhaps not," he replied; "if you had approached better, perhaps you would have putted worse and taken eight strokes for the hole. At all events, that hole is ancient history now, and you will play this one better if you leave that one alone." He little realized how many times his advice would recur to me elsewhere than on the links. Retrospective worry can be absolutely eliminated from the most obsessive mind by the practice of the veteran's philosophy.

Сумлінний дослідник самого себе витрачає забагато часу на зважування власної здатності чи нездатності виконати певну справу. Через страх, хвилювання про минуле й нерішучість, чи варто взагалі братися за неї, він починає з величезним тягарем. Якщо навчиться казати: «Інші люди теж зазнають невдач. Не біда, якщо цього разу це станеться зі мною», - виявить, що справу вже наполовину зроблено. Преподобний Френсіс Тіффані зауважив: якби корабель міг думати й уявив, що його накриють одразу всі хвилі між ним і Європою, то боявся б перерізати причальні канати. Насправді ж йому доводиться зустрічати лише одну хвилю за раз.

The conscientious self-analyst spends too much time in weighing his ability or inability to perform some task. Between his fear, his worry over the past, and his indecision whether the task should be attempted, he starts with an overwhelming handicap. If he learns to say, "Other people fail; it will not matter if I do this time," he will find the task already half accomplished. The Rev. Francis Tiffany has observed that if a ship could think, and should imagine itself submerged by all the waves between here and Europe, it would dread to cut its moorings; but in reality it has to meet but one wave at a time.

Щойно ми дозволяємо собі задуматися, чи закрили воду, чи вклали чек, чи відправили листа, до неспокійного душевного стану лишається один крок. Полегшити його можна лише перевіркою. Піддавшись цьому примусу одного разу, ми дедалі легше піддаємося знову. Наступний крок - постійними повтореннями розмити уявний образ дії. У крайніх випадках людина, вмикнувши й вимкнувши газ із десяток разів, зрештою сумнівається, чи можна довіряти власним чуттям. Один службовець банку після закриття ніколи не діставався додому без повернення перевірити двері банку. Виявивши, що вони замкнені, він відмикав їх і заходив усередину, щоб відкрити сховище, оглянути цінні папери й знову замкнути їх. Якось я бачив, як жертва такого сумніву щонайменше десять хвилин виписувала чек і ще десять його перевіряла, а попри все неправильно написала власне ім'я! Постійний нагляд лише погіршує дії, які вже мали стати автоматичними. Усі ми чули про стоногу, яка більше не могла продовжувати шлях, щойно замислилася, яку ногу слід переставити наступною.

If we once allow ourselves to wonder whether we have turned off the water, enclosed the check, or mailed the letter, it is but a step to an uncomfortable frame of mind which can be relieved only by investigating the matter. This compulsion once acceded to, it becomes more and more easy to succumb. The next step is to blur, by constant repetition, the mental image of the act. In extreme cases the doubter, after turning the gas on and off a dozen times, is finally in doubt whether he can trust his own senses. A certain officer in a bank never succeeded in reaching home after closing hours without returning to try the door of the bank. Upon finding it locked, he would unlock it and disappear within, to open the vault, inspect the securities, and lock them up again. I once saw a victim of this form of doubt spend at least ten minutes in writing a check, and ten minutes more inspecting it, and, after all, he had spelled his own name wrong! Constant supervision only impairs acts which should have become automatic. We have all heard of the centipede who could no longer proceed upon his journey when it occurred to him to question which foot he should next advance.

Такі сумніви призводять до постійної нерішучості. Як часто, вирішуючи, за яку з двох справ узятися, ми марнуємо час, якого вистачило б на виконання однієї, а може, й обох! Сумнів і нерішучість безпосередньо виникають із надмірної сумлінності. Саме через зайве занепокоєння, чи робить він правильно навіть у дрібницях, той, хто сумнівається, без кінця зважує належну послідовність двох однаково важливих або неважливих справ. У більшості випадків правильно було б рішуче взятися за будь-яку з них. Якщо він обере не ту й завершить її без вагань, то принаймні чогось досягне в навчанні свого розуму. До того ж шкода від виконання не тієї справи першою, найімовірніше, не зрівняється зі шкодою від підкорення сумніву - від занурення в безплідні мрії або доведення себе до шаленства тривожною невизначеністю.

These doubts lead to chronic indecision. How often, in deciding which of two tasks to take up, we waste the time which would have sufficed for the accomplishment of one, if not both. The doubt and the indecision result directly from over-conscientiousness. It is because of an undue anxiety to do the right thing, even in trivial matters, that the doubter ponders indefinitely over the proper sequence of two equally important (or unimportant) tasks. In the majority of instances it is the right thing for him to pounce upon either. If he pounces upon the wrong one, and completes it without misgiving, he has at least accomplished something in the way of mental training. The chances are, moreover, that the harm done by doing the wrong thing first was not to be compared to the harm of giving way to his doubt, and either drifting into a state of ineffective revery or fretting himself into a frenzy of anxious uncertainty.

Слово «уявні» надто вільно застосовують до відчуттів іпохондрика. Така назва невиправдана: вона лише дратує людину, викликає спротив і підриває довіру до судження порадника. Вона знає, що відчуття існують. Назвати їх уявними - все одно, що сказати тому, хто розглядає комаху під мікроскопом, що її кігті не здаються величезними. Вони справді здаються величезними під мікроскопом, але від цього такими не стають. Тривожна людина мусить навчитися усвідомлювати: на свої відчуття, як і на все інше, вона дивиться крізь мікроскоп.

The term "imaginary" is too loosely applied to the sensations of the hypochondriac. This designation is unjustified, and only irritates the sufferer, rouses his antagonism, and undermines his confidence in the judgment of his adviser. He knows that the sensations are there. To call them imaginary is like telling one who inspects an insect through a microscope that the claws do not look enormous; they do look enormous-through the microscope-but this does not make them so. The worrier must learn to realize that he is looking at his sensations, as he does everything else, through a microscope.

Під час годинного чекання, спричиненого тим, що інша людина не прийшла вчасно на зустріч, я сформулював таку настанову: «Це прикрощі, неминучі в моїй справі; дратуватися, коли вони трапляються, означає, що я не вмію провадити свою справу без тертя». Читачеві це може й не припасти до душі, але для мене та година виявилася не менш плідною, ніж будь-яка інша година моєї праці. Відтоді, коли траплялися подібні приводи для роздратування, мені досить було дійти до слів «Це прикрощі», щоб відновити потрібну рівновагу. Коли ми дозволяємо звичайним незручностям доводити нас до обурення, це означає, що ми готові лише до того, щоб наші справи йшли без жодної перешкоди. Це настійлива думка, доведена до безглуздя.

During an hour's delay, caused by the failure of another to keep an appointment, I formulated the following maxim: "These are the annoyances incident to my business; to fret when they occur means that I cannot manage my business without friction." This may not appeal to the reader, but for me it has proved as good an hour's work as I ever did. Since that time, on the occurrence of similar sources of provocation, I have found it necessary to go no farther than "These are the annoyances," to restore the needful balance. When we allow our gorge to rise at ordinary sources of discomfort, it implies that we are prepared only for our affairs to run with perfect smoothness. This represents the insistent idea carried to an absurdity.

Надміру сумлінна людина може заперечити: думати про власний спокій егоїстично, коли маєш роботу для інших. Але надто щедро витрачати нервову енергію, навіть заради доброї справи, - це немов віддати на благодійність стільки своїх статків, що потім самому доведеться спиратися на чужу допомогу. Належно ощаджуючи власну енергію, ми, можливо, полегшуємо майбутній тягар інших. У філософії Геккеля щодо належної рівноваги між обов'язком перед собою й обов'язком перед іншими немає місця егоїзмові. Не був егоїзм вадою й поета-квакера, який оспівав «Бездоганну співмірність людини, Рівновагу серця й розуму».

The over-conscientious individual may object that it is selfish to consider his own comfort when he has work to do for others. But expending too freely of our nervous energies, even in a good cause, is like giving to charity so much of our substance that we in turn are obliged to lean on others for support. In properly conserving our own energy we may be lightening the ultimate burden of others. There is no place for selfishness in Haeckel's philosophy regarding the proper balance between duty to one's self and duty to others. Nor was selfishness a failing of the Quaker poet who idealized "The flawless symmetry of man, The poise of heart and mind."

Мало кому з нас зашкодить через певні проміжки часу оглядати свої справи з висоти пташиного лету й запитувати себе, чи не настав час, коли передача іншим більшої кількості дрібних справ і навіть більшої відповідальності заощадить нам час, гроші та хвилювання, тоді як ми зосередимо власні сили на завданнях, до яких тепер особливо добре підготовлені. Людині, що вирішила виконати роботу цілого життя, перш ніж відпочити, наступна оповідка дає поживу для роздумів: Коли Пірр збирався плисти до Італії, Кіней, мудра й добра людина, запитав його про наміри й сподівання. «Завоювати Рим», - відповів Пірр. «А що робитимеш далі, мій володарю?» «Далі я завоюю Італію». «А після цього?» «Ми підкоримо Карфаген, Македонію, всю Африку й усю Грецію». «А коли завоюємо все, що можемо, що тоді робитимемо?» «Що робитимемо? Та тоді сядемо й житимемо в спокої та затишку». «Ах, мій володарю, - сказав мудрий Кіней, - що ж заважає нам жити в спокої та затишку вже тепер?» Відпустку слід брати ще до виснаження. Якщо людина під час відпустки невдоволена, вона все одно повинна взяти її, бо це її обов'язок, не сподіваючись насолоджуватися кожною миттю, а вдовольняючись передчуттям більшої втіхи від повернення до своїх справ. Їй слід розвивати інтерес до занять просто неба або до якогось дослідження, що поведе її в поля чи ліси. Якщо не рахувати часу на кораблі, найгіршою відпусткою для перевтомленого підприємця чи фахівця буде подорож Європою, якщо під час неї він намагатиметься за найкоротший час зібрати якнайбільше відомостей про мистецтво, архітектуру й історію.

It will harm few of us to take a bird's eye view of our affairs at stated intervals, and ask ourselves if the time has not arrived when it will be a saving of time and money as well as worry for us to delegate more of the details, and more even of the responsibilities, to others, concentrating our own energies upon such tasks as we are now peculiarly qualified to undertake. To the man determined to accomplish a lifetime of work before he rests, there is food for thought in the following anecdote: When Pyrrhus was about to sail for Italy, Cineas, a wise and good man, asked him what were his intentions and expectations. "To conquer Rome," said Pyrrhus. "And what will you do next, my lord?" "Next I will conquer Italy." "And after that?" "We will subdue Carthage, Macedonia, all Africa, and all Greece." "And when we have conquered all we can, what shall we do?" "Do? Why, then we will sit down and spend our time in peace and comfort." "Ah, my lord," said the wise Cineas, "what prevents our being in peace and comfort now?" The time to take a vacation is before one is exhausted. If one is discontented during his vacation, he should take it, none the less, as a matter of duty, not expecting to enjoy every moment of it, but contenting himself with the anticipation of greater pleasure in the resumption of his duties. He should cultivate an interest in out-door occupation or some study that carries him into the fields or woods. Aside from the time on shipboard, the worst possible vacation for the over-worked business or professional man is the trip to Europe, if spent in crowding into the shortest possible time the greatest possible amount of information on matters artistic, architectural, and historic.

Спробуйте таке навіювання, підходячи до дому після важкого робочого дня. Скажіть собі: «Чому втомлений і сердитий? Чому не втомлений і добродушний?» Результат може вразити родину й викликати розпитування про ваше здоров'я, але, якщо так станеться, «Не хвилюйтеся»; утіште себе думкою, що вас любитимуть не менше за те, що ви дали їм бодай краєм ока побачити ту сонячну вдачу, про яку вони так часто чули.

Try the following suggestion on approaching the house after a hard day's work. Say to yourself, "Why tired and cross? Why not tired and good-natured?" The result may startle the family and cause inquiries for your health, but "Don't Worry," if it does; console yourself with the thought they will like you none the less for giving them a glimpse of that sunny nature of which they have often heard.

Не слід віддаватися захопленню надто напружено, інакше воно втратить свою принадність. Одна пані якось сказала мені, що покинула вивчати квіти, бо зрозуміла: за наявний у неї час вона не зможе опанувати ботаніку. Інший не бачить сенсу братися за історію, якщо не може стати знавцем якоїсь епохи. Ще один відмовляється вчитися, бо ніколи не наздожене випускника коледжу. Проте один із найосвіченіших моїх знайомих не мав коледжної освіти. Одним із його захоплень була історія, яку він знав набагато краще за будь-якого випускника коледжу, за винятком поодиноких видатних знавців і викладачів цієї галузі. Користь захоплення залежить не від досконалості, досягнутої в ньому, а від насолоди, яку воно дає, і від того, що розум спрямовується в інше, незвичне русло. Що повніше людина вчиться зосереджувати думки на своєму захопленні, то більше запалу й дієвості вона своєю чергою може докласти до своєї основної праці. Захоплення, що дає роботу рукам, як-от столярування, токарство чи фотографія, особливо корисне, якщо воно вам до смаку. Одна з перешкод у плеканні захоплення - брак зацікавленості з боку нашого оточення; проте, якщо ми по-справжньому зацікавимося будь-яким захопленням, хоч трохи вартим уваги, то неодмінно матимемо нових знайомих, які, найімовірніше, виявляться принаймні такими ж цікавими, як наші теперішні друзі, що не думають ні про що поза щоденним колом праці. Що більше захоплень людина плекає, якщо тільки не піддається нав'язливому прагненню завжди й усюди привертати до них чужу увагу, то цікавішою вона своєю чергою стає для інших.

The fad should not be pursued too strenuously, or its charm is lost. A lady once told me that she had given up studying flowers because she found she could not master botany in the time at her disposal. Another sees no use in taking up history unless he can become an authority on some epoch. Another declines to study because he can never overtake the college graduate. But one of the best informed men of my acquaintance had no college education. One of his fads was history, with which he was far more familiar than any but the exceptional college man, outside the teachers of that branch of learning. The usefulness of the fad does not depend upon the perfection attained in its pursuit, but upon the pleasure in its pursuit, and upon the diversion of the mind from its accustomed channels. The more completely one learns to concentrate his thoughts on an avocation, the more enthusiasm and effectiveness he can bring to bear on his vocation in its turn. A fad that occupies the hands, such as carpentering, turning, or photography, is peculiarly useful if one's taste runs in that direction. One handicap in cultivating the fad is the lack of interest on the part of our associates, but if we become genuinely interested in any fad that is at all worth while, we shall inevitably add new acquaintances likely to prove at least as interesting as those of our present friends, who have no thoughts outside their daily round of toil. The more fads one cultivates, so long as he avoids the obsession to obtrude them at all times and places, the more interesting he will, in his turn, become to others.

Надмірне занепокоєння батька, яке зводить нанівець його власну мету, чудово змалював Артур Бенсон у книжці «Біля тихих вод»: «Нічого у світі він не бажав так сильно, як товариства й співчуття своїх дітей; проте поряд із цим він мав надзвичайно гостре й трепетне почуття відповідальності за них. Він надавав надмірної ваги дрібним проявам характеру, тож діти рідко почувалися невимушено з батьком: він безупинно докоряв їм і часто знаходив привід для невдоволення, майже силоміць придушуючи свою ніжність, не через задоволення від осуду, а через майже хворобливий страх перед наслідками нічим не стримуваного розвитку найменших схильностей». Щось треба залишити природному розвиткові й долі, навіть у такій важливій справі, як виховання дітей.

The over-solicitude that defeats its own end, in the case of a parent, has been admirably portrayed by Arthur Benson in "Beside Still Waters,"-"there was nothing in the world that he more desired than the company and the sympathy of his children; but he had, beside this, an intense and tremulous sense of his responsibility toward them. He attached an undue importance to small indications of character, and thus the children were seldom at ease with their father, because he rebuked them constantly, and found frequent fault, doing almost violence to his tenderness, not from any pleasure in censoriousness, but from a terror, that was almost morbid, of the consequences of the unchecked development of minute tendencies." Something must be left to natural growth, and to fortune, even in such important matters as the rearing of children.

Одного дня я гордо звернув увагу свого незворушного приятеля на те, що їм страву, якої не замовляв. Він спокійно зауважив, що наступний крок - з'їсти її й нічого не казати! В іншого мого приятеля в їдальні висить девіз: «Їж те, що перед тобою поставили, і будь вдячний». Його діти дуже здивуються, коли побачать, як інші, виховані менш розумно, вимагають замінити картоплю, бо її посипано петрушкою; змінити тарілку, бо на ній лежав шматок сиру; або забрати салат із латуку й помідорів і принести натомість салат із самих помідорів. Одна дама нещодавно розповіла мені, як снідала з іноземцем, що гостював в Америці. Коли йому запропонували яйце, розбите у склянку, він не задовольнився відмовою, а відчув потребу ще й висловити крайню відразу до такого способу подачі. На щастя, господиню це радше розсмішило, ніж роздратувало. «Крім того, знай, - каже Епіктет, - що ти також брат; а цій ролі належить поступатися, охоче давати себе переконати, говорити лагідно, ніколи не домагатися для себе чогось несуттєвого, а радо віддавати такі речі, отримуючи натомість більшу частку речей істотних. Бо подумай, що означає замість, скажімо, салату чи стільця здобути собі добру вдачу. Яка велика перевага!»

One day, with pride, I called the attention of my easy-going friend to the fact that I was eating a dish I had not ordered. He quietly remarked that the next step was to eat it and say nothing! Another friend has this motto in his dining-room: "Eat what is set before you and be thankful." His children will open their eyes when they find others, less reasonably reared, demanding that the potatoes be changed because they are sprinkled with parsley, that a plate be replaced because it has had a piece of cheese upon it, or that the salad of lettuce and tomato be removed in favor of one with tomato alone. A lady recently told me of breakfasting with a foreign sojourner in America, who upon being offered the contents of an egg broken into a glass, was not satisfied with declining it, but felt impelled also to express his extreme disgust at this method of serving it, fortunately to the amusement, rather than to the annoyance of his hostess. "After this, know likewise," says Epictetus, "that you are a brother too; and that to this character it belongs to make concessions, to be easily persuaded, to use gentle language, never to claim for yourself any non-essential thing, but cheerfully to give up these to be repaid by a larger share of things essential. For consider what it is, instead of a lettuce, for instance, or a chair, to procure for yourself a good temper. How great an advantage gained!"

Настанова «Що взагалі варто робити, те варто робити добре», доведена надміру ретельною людиною до остаточного висновку, виправдовувала б витрату чверті години на загострювання олівця. Ця настанова втратила б у лаконічній повчальності, але виграла б у розумності, якби звучала так: «Що взагалі варто робити, те варто робити настільки добре, наскільки вимагають обставини». «Ніколи не відкладай на завтра того, що можеш зробити сьогодні» - чудова настанова для недбалих, але її не слід сприймати надто буквально людині, вже одержимій бажанням зробити сьогодні вдвічі більше, ніж вона може, і вчетверо більше, ніж їй слід. Ні людині, яка постійно сумнівається, ні тій, яка передчасно поринула в роздуми, не потрібні настанови «Дивись, перш ніж стрибати» чи «Переконайся, що маєш рацію, а тоді дій». Хоч такі дороговкази поведінки й можуть бути дієвими для трьох людей, четвертій вони заважають досягти мети, заохочуючи неспокійний сумнів. Саме для користі цієї четвертої людини й написано ці сторінки. Потрібне справді революційне зусилля, перш ніж людина, схильна хвилюватися й мучитися хворобливим сумнівом, зможе скинути свої кайдани. Можна запитати, чи не відгонить така філософія невтручанням і чи не веде вона до байдужості. Однак хвилювання, проти якого спрямовані ці зусилля, є станом надмірного занепокоєння; належна турбота не засуджується. На щастя, на часткову противагу численним настановам, що спонукають до посилення діяльності, є й інші, менш напружені за своїм спрямуванням, але аж ніяк не нерозумні: «Чого не можна виправити, те треба зносити», «Хто терпляче чекає, той не програє». Вони так само варті уваги людини, схильної до нав'язливостей, як і будь-які з наведених раніше. Пом'якшуючи надмірну завзятість, вони анітрохи не шкодять дієвим, навіть напруженим зусиллям.

The maxim "What is worth doing at all is worth doing well," if carried to its ultimate conclusion by the over-careful, would justify the expenditure of a quarter of an hour in sharpening a lead-pencil. This maxim, while losing in sententiousness would gain in reason if it ran thus: "What is worth doing at all is worth doing as well as the situation demands." "Never put off till to-morrow what you can do to-day," an excellent maxim for the shiftless, must not be taken too literally by the individual already obsessed to do to-day twice what he can and quadruple what he ought. Neither the chronic doubter nor the prematurely thoughtful need be admonished, "Look before you leap," or "Be sure you're right, then go ahead." Such guides to conduct, however effective in the case of three individuals, in the fourth hinder accomplishment by encouraging querulous doubt;-it is for the benefit of the fourth that these pages are written. A revolutionary effort must be made before the worrier and the folly-doubter can throw off his shackles. It may be questioned whether this sort of philosophy does not savor of laissez-faire, and tend to produce indifference; but the worry against which these efforts are directed is a state of undue solicitude,-due solicitude is not discouraged. Fortunately, as partial offset to the many maxims stirring to increased activity, there exist certain maxims of less strenuous, but not unreasonable, trend, thus:-"What can't be cured must be endured," "Patient waiters are no losers." Such maxims are quite as worthy of consideration by the obsessive as any of those previously cited. While they modify overzeal, they detract in no way from effective, even strenuous, endeavor.

Ботанічні знання, як і будь-які інші, можна здобувати двома способами: пасивним та активним. Пасивний спосіб полягає в тому, що хтось нам щось розповідає; активний - у тому, що ми самі щось з’ясовуємо. Дієвим є лише другий. Припустімо, що ми починаємо з дикорослих квітів. Перший крок - придбати популярну ілюстровану книжку на цю тему, бажано таку, де квіти згруповано за кольором. Спочатку зі вступу ми дізнаємося про головні частини квітки: чашечку, віночок, тичинку та маточку. З’ясовуємо, що розміщення листків і квітів досить стале: в одних рослин листки супротивні, в інших чергові, а в третіх ростуть лише від кореня; квіти бувають поодинокі або зібрані в китицю, головку, колос чи інші суцвіття. Тепер нам належить вирушити на прогулянку сільською дорогою, пильно дивлячись навколо й тримаючи книжку під пахвою. Уздовж узбіч транспорт, що проїздить повз, розсіяв насіння багатьох квітучих рослин. Ми вирішуємо зірвати й визначити першу білу квітку, яку побачимо. Скажімо, вона росте на рослині заввишки близько фута. Ми помічаємо, що листки в неї супротивні, віночок має п’ять пелюсток, а чашечка роздута. Тепер переглядаємо розділ про білі квіти. У першої описаної рослини листки ростуть лише від кореня; друга - високий кущ. Тож їх пропускаємо й шукаємо далі, поки не знайдемо рослину, що відповідає описові: листки супротивні, чашечка роздута, віночок із п’яти пелюсток. Дійшовши до неї, ми визначили рослину. Тепер з’являється відчуття, наче ця смілка звичайна вже наша, і нас неабияк обурює, коли приятель називає її всього лише «бур’яном». Тим часом ми помітили чимало знайомих назв і кілька знайомих малюнків: наступної прогулянки неодмінно треба буде знайти й ці рослини. Поглянувши на годинник, ми виявляємо, що провели цілих дві години, цілковито забувши про щоденну марудну роботу, не кажучи вже про те, що наповнили легені порівняно свіжим повітрям і трохи порухалися. А найкраще те, що ми започаткували нове коло асоціацій, відкрили шлях до нових знайомств: із Ліннеєм, Ґреєм, Діоскоридом і Теофрастом, не кажучи вже про нашого приятеля такого-то, якого ми завжди вважали досить нудним, а тепер знайшли з ним щось спільне. Завтра ми знову візьмемося до щоденної роботи з новим завзяттям, бо на кілька годин забули про неї, і вона здаватиметься не такою марудною, як завжди. До того ж тепер у нас є мета, що спонукає до нової прогулянки за містом. Якщо ми продовжимо так, як почали, то незабаром зазиратимемо до науковіших праць із ботаніки, а можливо, згодом поширимо свій інтерес і на птахів, звірів та валуни. Одного дня ми, може, станемо досить вправними натуралістами-аматорами, але це лише побічний здобуток. Справжня користь для нас полягала в тому, що наші інтереси спрямувалися назовні.

There are two ways of cultivating botanical as well as other knowledge; namely, the passive and the active. The passive method is to let someone inform us; the active is to find out something for ourselves. The latter is the only effective method. Suppose we start with the wild flowers: The first step is to purchase a popular illustrated book on this subject, preferably one in which the flowers are arranged according to color. We first learn, in the introduction, the principal parts of the flower, as the calyx, the corolla, the stamen and the pistil. We find that the arrangements of leaves and flowers are quite constant, that the leaves of some plants are opposite, of others alternate; of still others from the root only, that flowers are solitary, in raceme, head, spike or otherwise clustered. It now behooves us to take a walk upon a country road with our eyes open and our book under our arm. Along the roadsides passing vehicles have scattered the seeds of many flowering plants. We decide to pick and learn the first white blossom we see. This blossom appears, we will say, upon a plant about a foot high. We notice that its leaves are opposite, that its corolla has five petals and that its calyx is inflated. We now look through the section on white flowers. The first plant described has leaves from the root only; the second is a tall shrub, these we pass, therefore, and continue until we find one answering the description, leaves opposite, calyx inflated, corolla of five petals. When we reach it we have identified the plant; we now feel a sense of ownership in the Bladder Campion, and are quite shocked when our friend calls it only "a weed." Meantime we have noted many familiar names and some familiar illustrations which we must identify on our next ramble. On consulting our timepiece we find that we have absolutely spent a couple of hours in complete forgetfulness of the daily grind, to say nothing of having filled our lungs with comparatively fresh air, and having taken a little exercise. Best of all, we have started a new set of associations; we have paved the way for new acquaintances, Linnaeus, Gray, Dioscorides and Theophrastus, to say nothing of our friend so-and-so whom we always thought rather tiresome but with whom we now have something in common. We shall take up our daily grind to-morrow with a new zest for having forgotten it for a few hours, and find it less of a grind than usual; moreover, we now have an object to encourage another stroll in the country. If we continue as we have begun we shall soon find ourselves prying into the more scientific works on botany, and perhaps eventually extending our interest to the birds, the beasts and the boulders. One of these days we may become quite proficient amateur naturalists, but this is only by the way; the real advantage to us has been the externalizing of our interests.

Зовсім не обов’язково присвячувати цим заняттям силу-силенну часу. Досить придбати «Вивчення дерев узимку» міс Гантінґтон і познайомитися з деревами біля власних дверей чи на своїй вулиці, щоб пробудити інтерес, який стане у великій пригоді під час залізничної подорожі або перебування за містом, яке інакше було б одноманітним. Прогулянка навколо кварталу перед обідом із такою метою дасть кращий відпочинок, ніж роздуми в м’якому кріслі про коливання фондового ринку. А людина, яка «надто заклопотана» для такого розумового перепочинку, готує собі майбутній, а може, й близький зрив. Людина, яка навіть не знала, що бруньки дерев видно взимку, починає цікавитися деревами. Опанувавши зміст популярних книжок про них, вона може взятися шукати щось ґрунтовніше. Вона навіть може чекати наступної подорожі на захід із задоволенням замість огиди, бо тепер передбачає можливість зблизька побачити евкаліпт, монтерейський кипарис і сосну жовту.

It is not necessary to devote an enormous amount of time to such pursuits. One has only to purchase Miss Huntington's "Studies of Trees in Winter" and learn the trees in his own doorway, or upon his street, to awaken an interest that will serve him in good stead upon a railroad journey, or during an otherwise monotonous sojourn in the country. A walk around the block before dinner with such an object in view is more restful than pondering in one's easy-chair over the fluctuations of the stock market, and the man who is "too busy" for such mental relaxation is paving the way for ultimate, perhaps early, breakdown. Once started on the trees, the man who did not even know that their buds were visible in the winter, after absorbing the contents of the popular tree-books may find himself looking for something more elaborate. He may even look forward to his next western trip with pleasure instead of disgust, now that he anticipates seeing at close hand the eucalyptus, the Monterey cypress, and the pinus ponderosa.

Серед інших висловів, власного виробу чи запозичених, я часто знаходив розраду в думці, на яку вперше звернув мою увагу приятель, доктор Моріс Річардсон. Він, гадаю, носить у своїй сумці Епіктета, проте не зневажає й менших пророків. Одного дня, коли я завчасно морочився через якесь можливе майбутнє лихо, він сказав, що завжди черпає втіху зі спостереження старого фермера: «А мо’, воно й не так!»

Among other sayings, whether of home manufacture or acquired, I have often found comfort in a suggestion first called to my attention by my friend, Dr. Maurice Richardson, who carries, I believe, Epictetus in his bag, but who does not despise the lesser prophets. One day when I was borrowing trouble about some prospective calamity, he said he always drew consolation from the old farmer's observation: "Mebbe 'taint so!"

Нав’язливе прагнення «дістатися» - рясне джерело роздратування й хвилювання. Ця звичка розуму спонукає до гарячкової та нетерплячої праці й на кожному кроці заступає шлях задоволенню. Людина, яка грає лише для того, щоб побачити, хто виграє, втрачає половину користі від такої розваги. Ось два способи пройти пів милі до мого кабінету й назад. Припустімо, я вирушаю, думаючи тільки про місце призначення, про те, що робитиму, коли дістануся туди, і як саме робитиму. Ця думка впливає на все моє тіло. Я весь «накручений», м’язи напружені, навіть дихання скуте, і прогулянка приносить мені порівняно мало користі. А тепер припустімо, що я вирішив: це помилка, - і постановив жити в теперішньому. Все тіло розслабляється, я глибоко вдихаю й починаю помічати те, що мене оточує. Можу навіть зауважити силуети будівель на тлі неба, повз які роками проходив щодня, навіть не знаючи, що вони мають такі силуети. Хода стає вільною, а життя набуває іншого вигляду. Я зробив великий крок до душевного спокою, а водночас здобув і «силу через спокій».

The obsession to "arrive" is a fertile source of fret and worry. This habit of mind leads to frantic and impatient labor and blocks our pleasure at every point. The person who plays a game only to see who wins loses half the benefit of the recreation. Here are two ways of walking the half-mile to and from my office: Suppose I start out with my mind on my destination, thinking only of what I shall do when I get there, and how I shall do it. This thought influences my whole body. I am all "keyed up," my muscles are tense, my breathing, even, is constricted and the walk does me comparatively little good. Suppose, now, I decide I am making a mistake, and determine to live in the present. General relaxation follows, I take a deep breath, and begin to notice my surroundings. I may even observe the sky-line of the buildings I have passed daily for years without knowing they had a sky-line; my gait becomes free and life takes on a different aspect. I have taken a long step toward mental tranquility as well as gaining "power through repose."

Можливо, я надто багато зупинявся на крайніх наслідках хворобливих схильностей розуму й надто мало - на ідеалі, якого нам слід прагнути. Я не намагатимуся змалювати цей ідеал, а радше залишу його уяві. Досить сказати, що драбина, якою ми досягаємо самовладання, така довга, що на ній вистачає місця підійматися й опускатися, не діставшись жодного кінця. Декого з нас поставлено на цій драбині високо, декого низько, але кожному, безперечно, до снаги дещо змінити свій рівень. Униз ми можемо зісковзнути, а вгору мусимо видиратися. І я щиро бажаю, щоб такі прості істини, як викладені тут, допомогли комусь із моїх товаришів по хвилюванню здобути одну-дві сходинки. Навіть коли знову сповзаємо вниз, ми можемо оцінити почуття, висловлене Айронсайдзом: «Ніч за ніччю карти чесно тасували І чесно роздавали, та добрих карт я не дістав. Приходив ранок, а я, душею не стривожений, Лише казав: “Я не розумію”. Життя - це гра у віст; незримі сили Тасують карти й роздають нам їх. Марні наші спроби ці сили приборкати: Хоч їх не видно, відчутні вони не менш сильно. Не до вподоби те, як карти тасуються, Та гра мені до серця, і я хочу грати. І довгу-довгу ніч, душею не стривожений, Граю тим, що маю, до світання».

Perhaps I have dwelt too much upon the extreme results of morbid mental tendencies, and too little upon the ideal for which we should strive. This ideal I shall not attempt to portray, but leave it rather to the imagination. Suffice it to say that the ladder by which self-control is attained is so long that there is ample room to ascend and descend without reaching either end. Some of us are started high on the ladder, some low; but it is certainly within the power of each to alter somewhat his level. We can slide down, but must climb up; and that such commonplaces as are here presented may help some of my fellow worriers to gain a rung or two is my earnest wish. Even when we slip back we can appreciate the sentiment of Ironsides: "Night after night the cards were fairly shuffled And fairly dealt, but still I got no hand. The morning came, but I with mind unruffled Did simply say, 'I do not understand.' "Life is a game of whist; from unseen sources The cards are shuffled and the hands are dealt. Vain are our efforts to control the forces, Which, though unseen, are no less strongly felt. "I do not like the way the cards are shuffled, But still I like the game and want to play, And through the long, long night with mind unruffled, Play what I get until the dawn of day."