XVIII. Допомога собі вдома

Скоріться неминучому, викиньте з голови неможливе й озирніться довкола, шукаючи нового предмета зацікавлення в житті.

Ґете.

У лікуванні хибних звичок розуму головна опора - його тренування; фізичні засоби є лише допоміжними. У загальному вигляді це визнавали завжди. Епіктет так наголошував на потребі такого тренування:

«Не залишатися без того, чого бажаємо, й не натрапляти на те, чого уникаємо. На це має бути спрямоване наше тренування. Адже без енергійного й постійного тренування неможливо домогтися, щоб наші бажання не залишалися нездійсненими, а те, чого уникаємо, не траплялося нам».

Проте завжди існувало приховане невдоволення суто психічним лікуванням і бажання отримати ліки, які, безперечно, не раз призначали лише заради «навіювання».

Рух за лікування психічними засобами, на наукових засадах, розладів душевної діяльності, що не мають органічної природи, уже добре розгорнувся. Про діяльний інтерес американських лікарів до цього руху свідчить вичерпна доповідь про психотерапію доктора Е. В. Тейлора, нещодавно прочитана на спільному засіданні в Бостоні. Її обговорювали такі видатні представники неврології, як доктори Міллс, Деркум, Дж. К. Мітчелл і Сінклер із Філадельфії; доктори Дейна, Сакс, Коллінз, Гант, Мічем і Джелліфф із Нью-Йорка; доктор Вайт із Вашингтона та доктори Патнем і Прінс із Бостона.

Такі хибні звички розуму, як хвилювання й нав’язливість, хворобливий сумнів та іпохондрія, піддаються фізичному лікуванню не більше, ніж звичка лаятися чи надміру їсти й пити. Навіть психічне лікування цих розладів іншою людиною, так само як і виправлення нею таких звичок, має ту невигоду, що будь-яка спроба вплинути на когось умовляннями, глузуванням чи докорами наштовхується на активний або пасивний опір того, кому ці зусилля адресовано. Сумлінна рішучість самої людини, породжена випадковою підказкою чи новим напрямом думок, часто дієвіша за будь-який тиск ззовні, хоч як уміло його застосовують.

Я сподіваюся й вірю, що читання цих описів спонукає надміру занепокоєну людину з власної ініціативи прийняти деякі з цих порад. Найприкметніша її особливість - переконання, що вона не може ризикувати так, як інші, що критика на її адресу дратує її якось особливо, а джерела її хвилювання стоять осторонь досвіду звичайних смертних. Це переконання змушує її відповідати на довід доводом, а на докори й глузування - обуреним протестом або похмурим мовчанням. Читання цих розділів може спонукати її змінити свої ідеали. Поради щодо лікування вдома розкидані по різних сторінках; залишається лише підсумувати їх.

Ми простежили хвилювання до його джерел - надмірної зосередженості на собі та нав’язливості. Саме проти цих двох хибних схильностей і можна спрямувати тренування.

Перший крок - засвоїти нову настанову, а саме ставитися до себе як до звичайної людини. Щоб вона утвердилася, доведеться пожертвувати самолюбством і сумною насолодою від ролі мученика. Надміру чутлива людина мусить визнати: якщо люди не хочуть бачити її поруч, то, можливо, тому, що вона занадто нав’язливо виставляє перед ними власне его. Вона має зрозуміти, що інші більше цікавляться своїми справами, ніж її, і що хоч якими дошкульними були їхні зауваження та несправедливою критика, хоч як глибоко вони западали їй у душу, для них самих це лише минущі випадки.

Вона повинна зрозуміти: коли двоє шепочуться, вони не обов’язково шепочуться про неї. А якщо й про неї, то це не має значення й лише свідчить про їхню невихованість. На людних зібраннях їй варто пам’ятати, що інші думають про себе або про предмет розмови не менше, ніж про неї та її поведінку. Вона має усвідомити: навіть якщо зробить щось нерозумне, це справить на інших лише короткочасне враження й не зменшить їхньої приязні до неї.

Їй треба вправлятися у спрямуванні думок назовні. Почувши критику, слід запитати себе, справедлива вона чи несправедлива. Якщо справедлива - навчитися приймати її й діяти відповідно до неї. Якщо несправедлива - навчитися зараховувати критика до належної категорії: нерозсудливих, необачних або злостивих людей; помістити його до відповідної шухлядки в розумі, саму критику викинути до кошика для розумового сміття й рушити далі своїм шляхом. Спочатку ця вправа важка, але якщо старанно її практикувати, вона дедалі більше ставатиме автоматичною й істотно змінить одне з рясних джерел хвилювання.

Наступний крок - вправлятися в опануванні панівних спонукань, тобто нав’язливостей. Якщо людина відчуває безперервний потяг барабанити пальцями чи ходити з кутка в куток, вона переконається, що позбутися цієї звички відразу не вдасться. Та коли вона зможе раз чи двічі на день утриматися від неї на кілька хвилин, хоч як розгублено почуватиметься без неї, і посидіти кілька хвилин розслаблено та нерухомо, ці проміжки можна поступово збільшувати. Навіть людина, що постійно сумнівається, може оцінити те, що така вправа допомагає підготуватися до того, щоб уночі зайняти й зберігати спокійне нерухоме положення, сприятливе для сну. Зв’язок цього тренування з хвилюванням може бути не відразу очевидним. Але той, хто не спроможний здолати ці прості нав’язливі рухи, ще важче долатиме сумніви, страхи й надмірну сумлінність, що лежать в основі його хвилювання.

Важко відмовитися від думки, що ми влаштовані так особливо, що постійне покашлювання іншої людини викликає в нас виняткову відразу, а її погойдування - особливе роздратування. Важко зректися переконання, що хоч би якими нечутливими були інші, наша нервова система настільки тонко налаштована, що ми не можемо працювати, коли хтось здіймає зайвий шум, і не можемо спати, якщо чуємо цокання годинника. Та коли людина наполегливо привчає себе бачити в собі звичайну людину, зрештою вона почне шукати, а не уникати джерел колишніх мук - лише щоб випробувати щойно здобуту владу над собою й усвідомити: «Хто панує над своїм духом, той кращий за того, хто бере місто».

Невідкладний обов’язок кожного, хто страждає на хворобливий сумнів, - сказати собі: «Я виконаю цю дію один раз, з усією увагою, потім облишу її та спрямую розум в інше русло, перш ніж повторення притупить моє сприйняття».

Якщо людина схильна до постійної нерішучості, вона мусить нагадувати собі, що краще без внутрішнього роздвоєння зробити хибний вибір, ніж довести себе тривожними сумнівами до нестями. Коли вибір неважливий, треба навчитися відразу братися за будь-яку з двох справ і більше не марнувати часу. Коли ж сумнів стосується важливого питання, слід навчитися приділяти йому лише стільки уваги, скільки відповідає його значущості, а тоді вирішувати так чи інакше, усвідомлюючи, що краще припуститися помилки, навіть у важливій справі, ніж суперечливими почуттями та хвилюванням довести себе до цілковитої безпорадності.

Якщо людину охоплює настійливий страх, їй варто нагадувати собі, що найгірше з того, що може з нею трапитися, не таке лихе, як стан хронічного боягуза та іпохондрика. Вона повинна вправлятися в тому, щоб ризикувати так, як інші, і навчитися проходити через досвід, якого боїться, не доводячи нервову систему до надмірного напруження, а розслабивши тіло й розум за допомогою тих міркувань, на які я вказав.

Влучний вислів - корисний засіб навіювання, але добирати його слід уважно. Здається, більшість дітей виховують на висловах, що виходять із припущення про розумову недостатність і природжену недбалість. Проте надміру вдумливій і надто сумлінній від природи дитині, тій, до якої стосується зауваження сера Джона Леббока, що вислів «щасливе дитинство» іноді є хибною назвою, зовсім не потрібні напучування «Пробуй, пробуй знову» та «Не втомлюйся робити добро».

Серед інших висловів, власного виробу чи запозичених, я часто знаходив розраду в думці, на яку вперше звернув мою увагу приятель, доктор Моріс Річардсон. Він, гадаю, носить у своїй сумці Епіктета, проте не зневажає й менших пророків. Одного дня, коли я завчасно морочився через якесь можливе майбутнє лихо, він сказав, що завжди черпає втіху зі спостереження старого фермера:

«А мо’, воно й не так!»

Чимало ненавмисного самонавіювання криється у звичному способі, яким людина висловлює своє ставлення до прикрощів, наприклад: «Це просто виводить мене з себе». А тепер припустімо, що вона спробує трохи замінити слова. Ось, наприклад:

Це виводить мене з себе. Ніщо не виводить мене з себе.

Я можу витримати будь-що (крім цього). Я можу витримати будь-що (без винятку).

Я не можу спати в цьому положенні. Я можу спати в будь-якому положенні.

Заспокійливий вплив помітний відразу.

Та шкідливий вплив звички говорити вибухово не обмежується тим, хто її має. Днями одна пані, на вигляд зовсім не поспішаючи, повільно ввійшла переді мною на станцію надземної залізниці, тримаючи за руку маленького хлопчика. Хлопчик чудово розважався, дивлячись довкола з тим бадьорим, але спокійно-споглядальним виглядом, властивим дитинству. Раптом пані побачила, що поїзд ось-ось рушить зі станції, і її охопив досить звичайний непереборний потяг устигнути саме на цей поїзд замість наступного. Вона квапливо потягла хлопчика через перон, та вони встигли лише до зачинених дверей поїзда, що рушав.

«Яка прикрість!» - вигукнула вона. І хлопчик почав скиглити.

Хоча головна мета цієї книжки - звернути увагу на психічне, а не фізичне лікування таких станів, я не можу втриматися, щоб не нагадати читачеві про деякі звичайні заходи, які полегшують бажану зміну душевного настрою.

Корисно починати день із швидкого занурення в холодну воду, тобто у воду її природної температури. Виняток - холодна пора року, коли надмірний холод води варто трохи пом’якшити. Потім слід енергійно розтертися грубими рушниками. Від теплого ліжка треба відразу переходити до купелі, не «охолоджуючись» перед тим. Купелі можуть передувати кілька гімнастичних вправ: нахили тулуба вперед і назад, убік та з поворотом; а після неї - кілька простих вправ для рук. Ці дії неминуче супроводжуватимуться кількома глибокими вдихами. Повернувшись до своєї кімнати, людина вже не помічає прохолоди повітря й робить перший крок до того, щоб звикнути до нижчих температур, яких, як вона гадала, взагалі не могла зносити, і навіть справді почати ними тішитися.

Кожна здорова доросла людина має щодня проходити просто неба щонайменше дві милі. Нам довелося переглянути уявлення про відстань, яку навіть літня людина може пройти без шкоди, після того, як шістдесятидев’ятирічний пішохід, без видимої шкоди, подолав звичайними дорогами понад тисячу миль, проходячи в середньому по п’ятдесят миль на день.

Робочий день слід починати з рішення, що ми братимемося до кожного завдання по черзі, без сумнівів і лихих передчуттів; що не переходитимемо мостів, поки до них не дійдемо; що примхи інших веселитимуть і цікавитимуть нас, а не засмучуватимуть; і що ми житимемо в теперішньому, а не в минулому чи майбутньому. Треба уникати надмірних зобов’язань і, хоч би за що ми взялися, намагатися не хвилюватися, чи досягнемо успіху. Це лише заважає його досягти. Слід віддати всі сили самому завданню й пам’ятати, що навіть невдача за таких умов може бути кращою за успіх, здобутий ціною тривалого нервового збудження.

«Коли ми відпочиваємо, відпочинок має бути повним і врівноважувати зусилля в праці; при цьому відпочинок часто означає якусь розвагу, а також пасивний відпочинок сну. Ощадливість зусилля слід здобувати через природне зосередження, тобто здатність стирати всі попередні враження й дозволяти предметові утримувати та вести нас, відпускаючи кожну думку чи зусилля, що заважає йому, чи то в м’язах, нервах, чи в розумі». (Енні Пейсон Колл, «Сила через спокій».)

Надміру сумлінна й методична людина, яка не може ні заснути, ні взяти відпустку, поки не впорядкує всіх справ свого життя, мусить нагадати собі, що цього щасливого завершення вона за свого віку не дочекається. Отже, якщо вона колись узагалі хоче заснути чи взяти відпустку, їй належить зробити це тепер. І не потрібно без кінця відкладати

«Той благословенний настрій, У якому тягар таємниці, У якому важка й виснажлива ноша Всього цього незбагненного світу Стає легшою».