V. Хвилювання й нав’язливість

Люди так звикають до свого жалюгідного становища, що немає такого убогого стану, на який вони не погодилися б, аби лише лишитися в ньому.

Монтень у перекладі Флоріо.

«Нехай уже тебе з'їдять риби, ніж хробаки», - сказала мені якось донька морського командира, коли ми обговорювали небезпеки моря. Така філософія, застосована до кожної прикрої чи небезпечної ситуації повсякденного життя, могла б чимало зробити для вигнання хвилювання.

Ми вже згадували два важливі елементи, які лежать в основі й становлять каркас складних споруд, зведених нами з хвилювань, сумнівів, страхів і надмірної сумлінності. Перший - надмірна зосередженість на собі; другий - схильність підкорятися примусовій думці чи спонуці, яку спеціально називають нав'язливістю.

Що ж до зосередженості на собі, то тривожна людина зазвичай усвідомлює: навіть у дитинстві вона була винятково чутливою до критики, осуду, глузування й нехтування. Вона була схильна пережовувати свої образи, вдавати мученика та з особливою гостротою відчувати «пращі й стріли навісної долі». Пам'ятаю, як одного разу я вийшов з-за столу через якийсь докір чи необережне зауваження. Мені здавалося, що вся родина тепер охоплена панікою й каяттям. За першої нагоди я запитав, що вони про це говорили, й почув, що вони, здається, навіть не помітили мого відходу. Цей корисний урок не дав мені повторити свій вчинок.

Для людини, надміру зосередженої на собі, навіть вхід до громадського транспорту може стати випробуванням. Їй важко усвідомити, що загальні погляди не мають особливого стосунку саме до неї, а якщо хтось дивиться довше, то не через якусь її особливість, окрім рум'янцю чи тремтіння, які видають її почуття. Якщо вона навчиться байдуже ставитися до цієї риси свого стану, згадавши, що для інших це лише минущий епізод, рум'янець і тремтіння швидко зникнуть. Так вона зробить крок до самовладання, якого прагне.

Звичайна причина страху сцени - надмірна зосередженість на собі. Людина, яка боїться сцени, майже напевно схильна й до хвилювання. Певна сором'язливість, здається, може виникати також через надто гостре усвідомлення присутності слухачів. Так було з Теннісоном, чиї слова Бенсон наводить так:

«Перед великими людьми я нітрохи не соромлюся. Кожен із них має власну особистість, за яку він чи вона відповідає. Але перед натовпом, що складається з багатьох особистостей, про яких я нічого не знаю, я безмежно сором'язливий. Великий оратор не зважає на все це. Я думаю про добру людину, погану людину й божевільну людину, які можуть бути серед них, і не можу нічого сказати. Він сприймає їх усіх як одну людину. І керує ними, як однією людиною».

Гадаю, це навряд чи означало страх сцени. Водночас малоймовірно, що така чутлива до критики людина хотіла створити враження, ніби, ухиляючись від виступу, думала лише про своїх слухачів.

Вашингтон Ірвінг, вочевидь, страждав на справжній страх сцени.

У бібліотечному виданні творів Ірвінга наведено такий епізод зі спогадів місіс Джулії Ворд Гау, якій тоді було двадцять три роки:

«Разом з іншими дамами я була присутня на урочистому обіді, який визначні громадяни Нью-Йорка влаштували на честь Чарлза Діккенса. Дам не запросили до столу, але дозволили зайняти невелику передню кімнату, звідки крізь відчинені двері було видно столи. Коли мали початися промови, нам передали пропозицію сісти на кілька вільних місць за великим столом. Ми охоче погодилися. Вашингтон Ірвінг головував того вечора, і йому належало відкрити урочистості привітальною промовою до почесного гостя. Люди, що сиділи поруч зі мною, шепотіли: “Він зіб'ється - він завжди збивається”. Містер Ірвінг підвівся й вимовив одне чи два речення. Друзі перервали його оплесками, бажаючи підбадьорити, але цілком позбавили його самовладання. Він завагався, затнувся й сів зі словами: “Я не можу продовжувати”».

Хімік Кавендіш страждав на вроджену сором'язливість, яку можна пояснити лише зосередженістю на собі. Кажуть, його відраза до спілкування з усіма, крім колег, доходила до того, що він завжди замовляв обід запискою, а на служницю, яка наважувалася потрапити йому на очі, чекало негайне звільнення.

Ломброзо серед своїх «Геніальних людей» наводить цілий перелік тих, хто не міг висловлюватися публічно: Корнель, Декарт, Вергілій, Аддісон, Лафонтен, Драйден, Мандзоні й Ньютон. Яку б роль у кожному окремому випадку не відігравала зосередженість на собі, цю особливість слід зараховувати до вад генія, а не до його ознак. «Уразлива п'ята ще не робить людину Ахіллом».

Другій хибній звичці, нав'язливості, я хочу приділити особливу увагу. Це слово ми вже визначили як надміру настійливу й примусову думку, звичний спосіб мислення або спонуку до дії. Людину, обтяжену цим, називають одержимою нав'язливістю.

Мало дітей цілком вільні від нав'язливостей. Одним неодмінно треба наступати на камені; іншим - іти по тріщинах або уникати їх; комусь - починати підніматися сходами саме з правої ноги; багатьом - штовхати стовпчики чи торкатися предметів певну кількість разів. Одні мусять рахувати вікна, картини й візерунки на шпалерах; інші - гризти нігті або висмикувати вії. Подивімося на того, хто гризе нігті. Не скажеш, що він не трудиться, але задля чого? Лише щоб задовольнити нав'язливість. Він трохи обгризає тут, трохи там, супить брови, підіймає лікоть і повертає палець, щоб дістатися куточка, який інакше недоступний. Чи має він від цього задоволення? Ні, не зовсім; проте почувався б нещасним, якби припинив.

Про незвичайну, але характерну нав'язливість розповіла одна жінка, згадуючи своє дитинство. Вона вважала, що, готуючись до сну й помивши руки, не повинна нічого ними торкатися, доки не торкнеться внутрішнього боку простирадл. Якщо це не вдавалося, треба було повернутися й знову помити руки. Вона досі добре пам'ятає всі свої хитрування, особливо коли сестра вже лежала в ліжку й доводилося перелазити через спинку в ногах.

Саме в дитинстві ми формуємо більшість автоматичних звичок, які пізніше заощаджуватимуть час і думку, тож не дивно, що серед них трапляються й безглузді. Зазвичай діти за потреби відкидають ці схильності так само, як ролі, взяті під час гри, хоча іноді захоплення ними буває настільки сильним, що спричиняє незручності. Цікавим був випадок хлопчика, який мусив торкнутися кожного, хто мав на собі щось червоне. Одного разу вся його родина запізнилася на потяг, бо серед людей на станції виявилося надто багато цього кольору.

Чим довше ці схильності зберігаються в дорослому житті, тим більша небезпека, що вони стануть примусовими. А в уже усталеному випадку нав'язливий учинок неодмінно має бути виконаний, навіть якщо через це зупиниться ділове, суспільне й політичне життя. Серед історій про примусові схильності великих людей можна згадати дотики до стовпчиків і потребу ставити певну ногу першою у доктора Джонсона. Він, здається, справді повертався й повторював дію, яка не задовольнила його вимог, після чого мав вигляд людини, що скинула тягар із душі.

Дитина, яка мусить штовхати стовпчики, стає дорослим, який не може з'їсти яйце, зварене більш або менш ніж чотири хвилини; не може працювати без цілковитої тиші; не може заснути, якщо потріскують парові труби; і мусить розплутати всі вузли свого минулого, сьогодення й майбутнього, перш ніж заплющити очі для сну чи поїхати на відпочинок. Хлопчик Карлайл, гордий, сором'язливий, чутливий і войовничий, став дорослим, який оголосив війну сусідській свійській птиці та звелів спеціально збудувати для своєї літературної праці кімнату, непроникну для звуків.

Пасивні нав'язливості особливо сприяють хвилюванню. До них належать крайня відраза до певних тварин, страв, запахів, звуків і видовищ або невідступна незручність, коли справи влаштовані не так, як нам подобається. Один чоловік якось розповів мені, що на концерті не заперечує, коли сусід стежить за партитурою, але дуже страждає, коли той під час виконання заглядає в програмку.

Такі випадки показують: коли нами керують нав'язливості, ступінь роздратування визначає не звук чи видовище, а наше уявлення про належний порядок речей. Людина, яка не зносить потріскування парової труби, може із задоволенням слухати потріскування вогню в каміні або шум струмка.

Кажуть, чутливий та емоційний Еразм мав таке ніжне травлення, що не міг ані їсти рибу, ані терпіти її запаху. Проте ми починаємо підозрювати роль нав'язливості в його негараздах, коли дізнаємося, що в робочій кімнаті він не міг зносити залізної печі й мусив мати або кахляну піч, або відкритий вогонь.

Якщо можна довіряти джерелам, із яких Чарлз Рід робив висновки про вдачу батьків Еразма, свою чутливу натуру Еразм успадкував цілком закономірно. У «Монастирі й домашньому вогнищі» ми бачимо його батька, який тікає з рідної землі, боячись за життя через злочин, котрий, як він думає, скоїв. Замерзлий, голодний і виснажений, він не може переступити поріг привітного заїзду через відразу до запахів, що звідти линуть. Коли страждання нарешті змушують його зайти, він по черзі обстежує кожен куток, аналізує його особливий запах і зрештою обирає той, який видається найменш огидним.

Десь я чув, але вже не згадаю де, історію про відомого письменника, якого так дратувала сусідська механічна газонокосарка, що він наполіг на праві власним коштом замінити її косою.

Особлива чутливість до видовищ, звуків і запахів, здається, є поширеною властивістю генія. Таку чутливість навіть називали головною рушійною силою геніальності. Проте малоймовірно, що приборкання подібних відраз могло б якось загрожувати їй. Хай там як, нам, усім іншим, така надчутливість не личить, а ці крайні відрази, безперечно, радше гальмують наші зусилля, ніж прискорюють їх.

Здоровий розум природно звикає до нових відчуттів, як-от перстень на пальці чи окуляри на носі. Людина, схильна до нав'язливостей, опирається цій тенденції. Вона починає з твердої думки, що не може знести прикрості; її обурення зростає, а відчуття стають гострішими, а не слабшими. Так само вона реагує на критику, нехтування й глузування: готова здригнутися, почервоніти й розгніватися навіть за помірного приводу. Нерідко вона здатна відтворити і саме відчуття, і його фізичні ознаки, лише згадавши відповідну обставину.

Як пасивні, так і активні нав'язливості можна подолати, плекаючи звичайне, середнє нормальне ставлення й вирішивши поступово привчати себе до неприємного. Так змінити ставлення можна і в дорослому віці, і в юності. «Старого пса нових трюків не навчиш», - кажуть нам. Причина не в тому, що старий пес не може їх засвоїти, а в тому, що він не хоче. У Німеччині я зустрів одну британську матрону, одержиму переконанням, що не здатна вивчити мову. Після чотирьох років перебування вона зайшла до крамниці й запитала ціну товару.

«Чотири марки», - була відповідь.

«А скільки це в англійських грошах?» - запитала вона.

«Та, пані, одна марка - це те саме, що один шилінг».

«Я в цьому нічого не розумію. Скільки це в англійських?»

«Чотири шилінги».

«А, так, звісно. Могли б одразу сказати».

Досвід показав, що жоден вік не перешкоджає набуттю нових знань і звичок, якщо людина вважає спробу вартою зусиль. Літня людина здивується своїм успіхам, якщо візьметься до нової справи з розумом, вільним від сумнівів у її користі, сумнівів у власній здатності, хвилювання, чи не марнує вона дорогоцінного часу, жалю за минулим і планів на майбутнє.

Не завжди можна точно сказати, де корисна звичка переходить у нав'язливість. Припустімо, хтось незмінно взуває лівий черевик раніше за правий. Це корисна звичка, закріплена постійним повторенням: вона звільняє мозок від свідомого зусилля. Але уявімо, що одного ранку він вирішує спочатку взути правий черевик. Новий порядок так суперечить його відчуттю належного, що йому важко діяти далі. Якщо він наполягає, ноги здаються йому якимись не такими. Незручність наростає, доки він урешті не мусить зняти черевики й узути їх у звичайному порядку. У цьому випадку дія, що почалася як корисна звичка, поступилася місцем нав'язливості.

Припустімо також, що людині, одержимій страхом отрути, не вдалося помити руки перед їжею. Можливо, вона сідає за стіл із цілковитим наміром поводитися так, ніби нічого не сталося. Але їй спадає на думку, що вона могла торкнутися чогось отруйного, хоча розум каже: це вкрай малоймовірно. Вона перебирає події дня й не знаходить жодного натяку на отруту. Однак думка про неї знову нав'язується, і стає неможливо покласти до рота будь-що, чого вона торкалася. Далі виникає сумнів: чи не поклала вона вже чогось до рота? Ця думка спричиняє душевну паніку; кров приливає до голови, людина втрачає здатність зв'язно думати чи говорити. Тепер закінчити обід було б їй не під силу, навіть якби вона ще не втратила до нього будь-якого смаку.

Такі приклади нав'язливості в повсякденному житті зовсім не рідкісні; їх можна наводити без кінця. Можливо, вони зрозуміліші, ніж підручниковий приклад людини, яка забула збити батогом певний камінець із верхівки стіни й не могла заснути, доки не повернулася на місце та не виконала цієї дії.

Припустімо, чоловік завжди носив високі чоботи й звик до тепла біля щиколоток. Бажання цього тепла зрештою може так ним заволодіти, що він не лише не здатен носити низьке взуття серед літа, а й не може взути капці навіть у теплій кімнаті. Зрештою, можливо, він виявляє, що мусить спати у вовняних шкарпетках. На цей час бажання певного відчуття вже впевнено прямує до нав'язливості. Коли ви кажете йому, що багато людей носять низьке взуття протягом усієї зими, він запитує, чи справді їм тепло біля щиколоток. Але питання не в цьому. Питання в тому, чи можна звикнути до прохолоди біля щиколоток так само, як звикають до прохолоди на обличчі. Якщо можна, людина подолала нав'язливість відчуття й зробила крок до того, щоб спокійно зустрічати серйозніші мінливості долі.

Подібні випадки можна знайти в усіх сферах відчуттів, як загальних, так і спеціальних. Один не зносить світла й носить сині окуляри; інший не може дихати зовнішнім повітрям і носить респіратор; ще інший не зносить, коли хтось погойдується чи вистукує пальцями.

Якщо в родині або колі друзів одні одержимі потребою робити певні речі, а інші - потребою їх не терпіти, виникає основа для дратівливості, несумісної з душевним здоров'ям. Місіс Ікс просто не може зносити, як містер Ікс постукує по підлозі. Якщо він продовжує, її незручність стає гострою: звук так нею заволодіває, що вона не може ні думати про щось інше, ні зробити будь-яку справу, доки він не припиниться. Вона може знести все, тільки не це. Донька, міс Ікс, майже не чує стукоту й до краю роздратована та нетерпляча через материну «дурну» примху. Але сама міс Ікс просто не може зносити, як брат без кінця прочищає горло, і якщо він не припинить, мусить вийти з кімнати або «збожеволіє». Тим часом містер Ікс, на жаль, так одержимий потребою постукувати по підлозі, що без цього не може виконувати свою справу. А молодший Ікс мусить раз на кілька хвилин особливо прочищати горло, бо в нього «катар».

Тут ми бачимо звичайну відправну точку родинних негараздів. І тут же маємо ключ до поради лікаря, який рекомендує усамітнення як крок до одужання того члена родини, хто першим зламається не просто під тягарем роботи, а під тягарем роботи разом з виснаженням від дрібних, проте постійних джерел роздратування.

Кажуть, що людина, яка потрапила в прийом джиу-джитсу, звільнившись від одного захвату, наражається на ще більшу небезпеку від наступного. Так само, подолавши кілька нав'язливостей, ми можемо опинитися під владою нав'язливого бажання всіх виправляти. Суханов мав рацію, застерігаючи людину з нав'язливостями від педантизму.

Тут виникає питання: чи не підтримує такий хід думок педантизм і самодослідження, які покликаний зменшити? Чому б просто не відкинути хвилювання й сумнів без подальших міркувань? Трудність полягає в тому, що душевні процеси надмірно сумлінної людини не дають їй одразу позбутися звички думки. Вона мусить вийти з неї шляхом міркування. Її здатність не має меж, якщо спрямувати її належним чином: вона може поступово змінити всі свої хибні схильності й навіть зрештою набути звички автоматично відкидати хвилювання. Але було б надмірним сподіватися, що вона раптом, за наказом, змінить саму свою природу.

Суханов надзвичайно влучно описує людей із нав'язливостями: «Надмірно сумлінні, стривожені дрібницями, нерішучі у вчинках і неспокійні за свої справи. Вони рано схиляються до хворобливого самоспостереження й легко хвилюються через власні нездужання або хвороби друзів. Часто вони боязкі й тривожні, схильні до педантизму. Моральні почуття здебільшого виразні; і хоча зазвичай вони дещо вимогливі та егоїстичні, свої недоліки відчувають гостро».

Поширена нав'язливість - примус зосереджуватися на минулому, відтворювати обставини й болісно простежувати кожен свій крок на шляху до хибного рішення, яке виявилося нерозумним, непотрібним або навіть неправильним. Одним із моїх найперших вражень від гольфу було зауваження досвідченого гравця, який люб'язно погодився пройти зі мною коло. «Якби я краще підвів м'яч до лунки, то пройшов би її за п'ять ударів», - сказав я, витративши сім.

«Можливо, й ні, - відповів він. - Якби ви краще підвели м'яч, то, може, гірше влучали б у лунку й витратили вісім ударів. У будь-якому разі та лунка вже стала давньою історією. Цю ви пройдете краще, якщо облишите ту».

Він і не здогадувався, скільки разів його порада повертатиметься до мене далеко від поля для гольфу. Хвилювання про минуле можна цілком усунути навіть із розуму, найбільш схильного до нав'язливостей, застосовуючи філософію цього досвідченого гравця.

Мерсьє каже, що найбільший дар розуму - здатність забувати.

Сумлінний дослідник самого себе витрачає забагато часу на зважування власної здатності чи нездатності виконати певну справу. Через страх, хвилювання про минуле й нерішучість, чи варто взагалі братися за неї, він починає з величезним тягарем. Якщо навчиться казати: «Інші люди теж зазнають невдач. Не біда, якщо цього разу це станеться зі мною», - виявить, що справу вже наполовину зроблено.

Преподобний Френсіс Тіффані зауважив: якби корабель міг думати й уявив, що його накриють одразу всі хвилі між ним і Європою, то боявся б перерізати причальні канати. Насправді ж йому доводиться зустрічати лише одну хвилю за раз.

Схильність пересічного американця в цю метушливу добу, незалежно від того, чи має він нав'язливості, - жити щонайменше на кілька годин наперед. У потязі він не має втіхи й нічого не помічає, бо думає про місце призначення, а не про подорож.

Хоча безпосередня мета цих розділів - сприяти душевному, а через нього й фізичному здоров'ю людини, я не можу втриматися від згадки про те, як таке навчання впливає на її місце в суспільстві та стосунки з оточенням.

Спробу подолати нав'язливості, ймовірно, нехтуватимуть дві групи: зосереджені на собі люди, які не бачать причин учитися того, чого не хочуть учитися, та люди, які не мають часу чи інтересу до виховання себе, бо поглинуті ширшими справами - мистецтвом, наукою або реформами. Філософія Геккеля стосується обох:

«Людина належить до суспільних хребетних, а отже, як усі суспільні тварини, має два кола обов'язків: перше - перед собою, друге - перед суспільством, до якого належить. Перші є веліннями любові до себе, або егоїзму; другі - любові до ближніх, або альтруїзму. Обидва кола приписів однаково справедливі, однаково природні й однаково необхідні. Якщо людина хоче користуватися перевагами життя в організованій спільноті, то має дбати не лише про власну долю, а й про долю суспільства та “сусідів”, які його складають. Вона мусить усвідомити, що його добробут є її добробутом і що воно не може страждати без шкоди для неї самої».

Людина, якою керують нав'язливості, не лише готує ґрунт для непотрібного й неминучого зриву, а й ризикує поступово звужувати свої можливості діяти з користю й радіти життю, доки її становище мало відрізнятиметься від становища Симеона Стовпника, який майже пів століття провів на вершині колони. Вона навіть не має Симеонової втіхи, що за бажання могла б спуститися. Адже, здається, влада послала до нього посланців із вимогою повернутися та наказом дозволити йому лишитися, якщо він виявить готовність зійти. І він лишився.