VII. Іпохондрія

Він ходить, спить, їсть і п'є, як усі інші; але це не заважає йому бути дуже хворим.

МОЛЬЄР. «Удаваний хворий».

Людина, яка страждає на іпохондрію, може мати цілком здоровий вигляд або справді мати якусь недугу, щодо якої надміру тривожиться. Консультації з лікарем, імовірно, передуватимуть листи з поясненням її точного стану, переліком усіх лікарів, до яких вона зверталася, та описом ужитих засобів. Під час візиту вона звіряється з нотатками, щоб не пропустити жодної подробиці. Опис рясніє анатомічними термінами: болить легеня, серце чи нирка, а не груди чи спина. На підтвердження лікаря, що ці органи здорові, іпохондрик відповідає суперечкою, у якій зазвичай вправний.

Припущення, що він приділяє власному станові надмірну увагу, іпохондрик зустрічає обуреним запереченням. Пропозиції рухатися, подорожувати, грати в ігри або інакше зайняти себе лишаються непочутими. Проте нові ліки він завжди готовий спробувати. Якщо знайдеться препарат, склад якого пацієнтові ще невідомий, його застосування, ймовірно, дасть поліпшення на кілька днів, після чого повернеться стара скарга.

Мені став відомий випадок молодого чоловіка, який, боячись застудитися, лежить у ліжку, щільно зачинивши вікна й постійно підтримуючи вогонь у кімнаті. Він відростив волосся до пояса, вкривається кількома ковдрами, носить спідню білизну під нічною сорочкою й відмовляється висунути зап'ясток з-під постелі, щоб йому виміряли пульс.

Такі хибні звички розуму в слабшому ступені трапляються часто. Хтось не питиме з пляшки, не оглянувши спочатку її горлечко, чи немає скляних скалок; хтось не куритиме сигари, якої після виходу з фабрики торкався інший; хтось за можливості не потискатиме рук; ще хтось підкладає м'яку підбивку під одяг, аби не забитися при падінні. Багато хто відмовляється від спільних занять і радощів через страх намочити ноги, потрапити на протяг, виснажитися або зазнати іншого лиха. Навіть не доходячи до іпохондрії, такі схильності прокладають до неї шлях і в будь-якому разі поступово звужують можливості діяти з користю й радіти життю.

Жодна частина тіла не вільна від страхів іпохондрика, але він схильний зосереджувати увагу на прихованих і недоступних органах. Розповідають про лікаря, який мав таку пацієнтку: міцну жінку, котра завжди носила довгий список недуг. Останнього разу, коли вона покликала лікаря, він утратив терпіння. Поки вона розповідала, як страждає від ревматизму, болю в горлі, нервового розладу травлення, печії, болю в потилиці та бозна-чого ще, він перебив:

«О, - сказав він захоплено, - яке ж чудове здоров'я ви повинні мати, щоб витримувати всі ці недуги!»

Фобії так тісно пов'язані з іпохондрією, що їх доречно обговорити тут. Фобія - це настійливий страх, який цілком поглинає людину й не має достатньої підстави за звичайними мірками. Відомі приклади - страх відкритого простору (агорафобія), замкненого простору (клаустрофобія) та забруднення (мізофобія).

Людина з агорафобією не може змусити себе сама перетнути відкрите поле чи площу. Людина з клаустрофобією вигадає будь-який привід, щоб уникнути ліфта або театру. Коли одну жінку запитали, чи не любить вона ходити до театру або церкви, та відповіла: «Анітрохи. Але, звичайно, мені подобається тримати одну ногу в проході. Гадаю, усі так роблять».

Жертва мізофобії миє руки після дотику до будь-якого предмета й за можливості уникає торкатися речей, які, на її думку, можуть передавати інфекцію. Одні використовують тонкий папір, щоб повернути дверну ручку; інші дістають монети з гаманця щипцями. Я бачив, як одна жінка в громадському транспорті обережно розгорнула папірець із платою за проїзд, висипала гроші в руку кондуктора, старанно склала папір, щоб не торкнутися внутрішнього боку, а потім кінчиками пальців кинула його до смітника.

Мені відомий випадок медсестри, якою заволодів страх інфекції. Якщо її хустинка торкалася столу, вона її викидала. Вона дуже вправно навчилася пересувати речі ліктями, а зрештою стала безпорадною й сама потребувала догляду.

Безпідставний страх перед певним видом транспорту трапляється нерідко. Кажуть, Россіні не міг подорожувати залізницею, а спроба друга привчити його до цього закінчилася нападом млості (Ломброзо).

У таких випадках людина сама усвідомлює, що її страх не має розумної підстави: вона знає, що здатна спокійно витримати більші небезпеки. Навіть хворобливий сумнів не знаходить відповіді, чому цієї небезпеки треба уникати, а ту приймати. Найближча до відповіді фраза - «Я не можу», яка насправді означає «Я ще не пробував».

Походження фобії не завжди зрозуміле. Але за наявності потрібної вразливості обставини, без сумніву, визначають, у якому напрямі вона розвинеться. Вражаючий особистий досвід або навіть читання чи розповідь про такий досвід може започаткувати страх, який настійлива думка зрештою перетворить на усталену звичку.

Для іпохондрика, який зосереджує увагу на травному тракті, ця частина тіла займає передній план усіх думок. Він перебільшує ніжність її будови й серйозність наслідків її порушення, навіть простого розладу травлення. Один пацієнт, якому запропонували певний фрукт, сказав, що не може його їсти. На запитання, які були б наслідки, відповів, що не знає: двадцять років не їв його й не наважується ризикувати дослідом.

Серед таких людей підтримується крайня відраза до різних страв. Одна жінка сказала мені, що страшенно ненавидить каші, не зносить овочів, не може терпіти нічого, що має вигляд яблука, не терпить шпинату, а від запеченої квасолі її нудить.

Серце, мабуть, найчастіше стає предметом занепокоєння іпохондрика. Якщо усвідомити, що в здорової людини пульс залежно від обставин може змінюватися від 60 до понад 100 ударів, а саме хвилювання здатне довести його до останнього числа, можна зрозуміти почуття того, хто часто рахує свій пульс і лякається, коли він відхиляється від певної цифри.

Оглядання язика - звичайне заняття іпохондрика, який зазвичай краще за свого лікаря знає анатомію цього органа.

Настійливе бажання щодо температури поширене не лише серед іпохондриків. Я не маю на увазі внутрішню температуру, хоча мене здивувало, скільки людей носять медичний термометр і час від часу вимірюють її собі. Йдеться про температуру кімнати або зовнішнього повітря. Бажання відчувати певний ступінь тепла в деяких випадках настільки сильне, що ні працювати, ні розважатися неможливо, доки термометр не покаже потрібної цифри. Людина з такою схильністю не наважується відправити листа без капелюха й пальта; сама думка про холодну ванну змушує її здригатися.

Гольф вилікував багатьох жертв цієї нав'язливості. Досить кількох ігор, щоб навіть найніжніша натура переконалася: можна годинами залишатися без верхнього одягу доволі холодного дня, а холодний душ, бажано після теплого, бадьорить, а не пригнічує. Подальші спроби переконають її, що можна носити тонку спідню білизну й низьке взуття всю зиму. Такий досвід може заохотити ризикнути ранковим зануренням у холодну воду, після якого слід енергійно розтертися й виконати кілька простих вправ перед одяганням.

Хворобливі страхи самі спричиняють фізичні вияви, які посилюють незручність і тривогу іпохондрика. Я маю на увазі приплив крові до голови, озноб, сплутаність думок і серцебиття. Ці симптоми цілком нешкідливі й означають лише нормальні зміни кровообігу. Щоправда, людина не може за бажанням істотно змінити свій кровообіг, але здатна робити це поступово, через звичку думки. Щоб переконатися, досить згадати, наскільки змінюється схильність червоніти зі зміною душевного ставлення. Так само людина, яка навчилася душевного й фізичного розслаблення, виявить, що кров більше не приливає до голови, коли вона чує критику або згадує можливе джерело хвилювання.

Автоматичні процеси тіла загалом відбуваються найкраще, коли увагу спрямовано деінде. Якщо звичайну турботу вже виявлено, надто дріб'язкова увага до травлення, наприклад, може радше уповільнити його, ніж допомогти. Надто пильно стежити за травленням - усе одно, що висмикувати насіння, щоб подивитися, чи воно росте.

Чим більше уваги приділяємо відчуттям, тим більше вони її вимагають. І потрібний їм ступінь уваги не можна визначати лише їхньою настійливістю. Якщо спробувати зосереджено думати про кінчик великого пальця й уявляти, що він терпне, то шанси десять до одного, що за п'ять хвилин у ньому виникнуть усі відчуття затерпання. Якщо це так для душевно здорової людини, то наскільки сильніше має виявлятися в того, хто дозволяє думкам тривожно зосереджуватися на частинах тіла, з якими зараз пов'язані його страхи. Наступний крок - різні відчуття, свердління, печіння, поколювання, штрикання тощо, починають з'являтися самі й, якщо звертати на них увагу, швидко посилюються.

Ймовірно, навіть тиск однієї частини тіла на іншу й звичайна робота органів породжували б відчуття, якби ми їх заохочували. Якщо є незвичайне відчуття чи навіть біль, для якого лікар не знаходить фізичної основи і який за роки не спричинив жодного помітного наслідку, крім нервування, завжди доречно запитати себе, чи не має він саме такої природи.

Викладачі медицини постійно консультують студентів, які бояться, що мають саме ті хвороби, які вивчають. Знання, що пневмонія спричиняє біль у певному місці, зосереджує увагу на цій ділянці, і будь-яке відчуття там починає тривожити. Саме знання, де розташований апендикс, перетворює найневинніші відчуття в тій ділянці на симптоми серйозної загрози. Розважливий студент учиться вгамовувати ці страхи. Але жертва «іпохондрії» повертається на обстеження знову й знову і, можливо, зрештою вже сама повідомляє відомості замість отримувати їх, як пацієнт у недавній історії з «Youth's Companion»:

Кажуть, чоловік, який постійно змінював лікарів, зрештою викликав молодого медика, що тільки починав практику.

«Я задихаюся, коли піднімаюся на пагорб або крутими сходами, - сказав пацієнт. - Якщо поспішаю, часто відчуваю гострий біль у боці. Це симптоми серйозної хвороби серця».

«Не обов'язково, пане», - почав лікар, але його перебили.

«Перепрошую! - роздратовано сказав пацієнт. - Не вам, молодому лікарю, сперечатися зі старим і досвідченим хворим, таким як я, пане!»

Немає абсолютної міри належного занепокоєння своїм здоров'ям. Але якщо людина, яка постійно вважає себе хворою, має тіло, що не завадило б середній здоровій людині виходити й займатися справами, навіть ціною болю, шлункового розладу чи застуди, то в цьому випадку, ймовірно, є іпохондричний складник. Це питання відповідності наслідку причині.

Слово «уявні» надто вільно застосовують до відчуттів іпохондрика. Така назва невиправдана: вона лише дратує людину, викликає спротив і підриває довіру до судження порадника. Вона знає, що відчуття існують. Назвати їх уявними - все одно, що сказати тому, хто розглядає комаху під мікроскопом, що її кігті не здаються величезними. Вони справді здаються величезними під мікроскопом, але від цього такими не стають. Тривожна людина мусить навчитися усвідомлювати: на свої відчуття, як і на все інше, вона дивиться крізь мікроскоп.

Якщо людина, яка живе біля водоспаду, не зважає на його шум, то скоро перестає його помічати. Але якщо прислухається, він посилюється й зрештою стає нестерпним. Здоровий глузд навчає спрямувати увагу деінде. Так само він вимагає, щоб жертва «іпохондрії» не зважала на різні відчуття й присвятила увагу зовнішнім справам, якщо відчуття не супроводжуються очевидними фізичними ознаками. Замість бігти до лікаря, нехай вона щось робить: їздить верхи, грає в гольф, займається будь-чим, що потребує руху просто неба. Нехай віддає вправам усю енергію й так замінює перебільшені болі та незвичайні відчуття, виплекані самоспостереженням, здоровими відчуттями втоми й голоду. Нехай пам'ятає також: природа витримує величезне зовнішнє знущання, але не терпить, коли її тримають під невсипущим наглядом.

Навчаючись не зважати на відчуття, не слід зосереджуватися на можливості пропустити щось серйозне. Натомість варто думати про небезпеку стати іпохондриком, жертвою власних сумнівів і страхів, нездатною досягти в житті нічого, крім догоджання своїм хворобливим фантазіям.

Перейдемо тепер до вивчення іпохондрії за біографічними джерелами. Цікавий і характерний контраст становлять Гакслі, який називав себе іпохондриком, але, вочевидь, ним не був, та Карлайл, якого таке визначення обурювало, хоча, здається, воно мало певну фактичну підставу.

Щодо Гакслі: єдина підстава встановити іпохондрію в певному випадку - безсумнівне свідчення в листах чи розмовах, що питанню здоров'я надають надмірного значення. Я уважно переглянув том його листів, виданий сином, але не зміг певно встановити такого діагнозу. Стан здоров'я й питання особистого комфорту діставали порівняно мало уваги. Хоч які страждання випали Гакслі, він, здається, приймав їх філософськи й життєрадісно, наприклад:

«Прикро на кілька тижнів перетворитися на клопітного хворого, але я втішаю себе своїм звичайним міркуванням про мінливості життя: “Щастя, що не гірше”. Будь-яку нетерплячість вгамувала б почута сьогодні вранці звістка про... що він поринув у безнадійну розумову неміч. Людина в розквіті сил!»

Щодо Карлайла: як стверджував Ґулд у «Біографічних клініках» 1903 року, він справді мав усі ознаки перенапруження очей із відповідними симптомами, особливо головним болем. Проте це не виключає також іпохондрії. З огляду на бурхливі й повторювані скарги, які проходять крізь його листи, цілком правдоподібно, що оцінка Фруда була недалекою від істини. Безперечно, якщо Карлайл не просто вправлявся пером, не бажаючи, щоб його сприймали серйозно, то він приділяв здоров'ю увагу, яку справедливо можна вважати надмірною.

Перший лист, який я наведу з процитованих Ґулдом на підтримку його позиції, особливо цікавий тим, що доволі яскраво змальовує Карлайлів ідеал здоров'я. Прочитавши його, важко не запідозрити, що незручності, так живо описані в інших листах, він порівнював саме із цим ідеалом, а не з досвідом пересічної людини.

«Серед вашого завзяття й запалу... пам'ятайте про турботу щодо здоров'я... Для мене було б великою справою, якби я міг усвідомити, що здоров'я потребує постійної уваги, що його слід вважати найвищим з усіх земних благ. Жодне досягнення у світі не дорівнює досконалому здоров'ю. Що проти нього золоті самородки й мільйони? Французький фінансист запитував: “Чому сон не продається?” Сну не було на ринку за жодною ціною... Я вважаю, що кращого визначення справжнього значення слова “святий”, ніж “здоровий”, не знайти. Цілком здоровий; здоровий дух у здоровому тілі. Людина цілком ясна й урівноважена. Її розум - чисте дзеркало, геометрично пласке, блискуче чутливе до всіх предметів і вражень, що відбиваються в ньому, і таке, що показує всі речі в правильних пропорціях. Не викривлене в опуклість чи увігнутість, які спотворюють усе й не дають побачити істину без нескінченного намацування та поправляння: здорове, ясне, вільне й таке, що правдиво розрізняє все довкола».

Наведені далі уривки показують його ставлення до власних фізичних недоліків, хоч якими вони були.

... «Жертва безіменних борінь і мук, які досі викликають у моїх думках своєрідний жах; три тижні без жодного сну через неможливість звільнитися від шуму».

«Тут я сплю нерегулярно й щодня відчуваю трохи, зовсім трохи більше, ніж мою звичайну частку мук. Мені було б важко пояснити причину. Щодня я достатньо рухаюся; з найсуворішою ретельністю стежу за якістю їжі; уживаю всіх можливих запобіжних заходів, а хвороба все одно не слабшає».

«Нездоров'я - найстрашніше з усіх лих».

«Стаю дедалі хворішим... Мені потрібне здоров'я, здоров'я, здоров'я! Щодо цього я вже зовсім лютую... Якщо скоро не одужаю, лишуся нещасним на віки вічні. Говорять про користь здоров'я з морального погляду. Урочисто заявляю, без перебільшення, що дев'ять десятих мого теперішнього лиха й навіть більше ніж дев'ять десятих усіх моїх вад я приписую цьому пекельному розладові шлунка».

«До того ж жовчний у ці задушливі безвітряні дні».

«Зовсім знеміг у парку; більше нічого не міг, бо був хворий й слабкий понад міру».

«Багато днів страждання, темряви, зневіри... Нездоров'я відіграє в цьому чималу роль».

«Часом гострий біль, щось тверде й різке стискає мене довкола серця... Щось час від часу ніби туго обв'язує всю ділянку серця, а дивні сни переслідують мене».

«У мені є тремтлива квапливість, через яку будь-якого хвилювання треба уникати. Це мої нерви, мої нерви... Така нервова система, як моя... Томас шукає в грудях розради, а знаходить жовчну гарячку... Увесь у серцебитті, розтривожений безсонням, уживанням ліків тощо... Утомлений і виснажений тупим безглуздям, досадою, майже без сну попередньої ночі».

«Голова, повна повітря; ви знаєте це жалюгідне фізичне відчуття; я мав справу з ліками, прокинувся о п'ятій тощо. Це справжнє мучеництво».

«Величезний кошмар нетравлення, безсоння й нападів чорного нетерпіння до себе та інших, насамперед до себе... Мені до краю набридли мої розгубленість і полон через розлад травлення».

«Ой лишенько! Ой лишенько! Зараз мене слід було б загорнути у вату й покласти в замкнену шухляду. Я нічого не можу знести. Мені справді соромно за те, який я маю вигляд».

Ось що Фруд говорить про Карлайлів стан:

«... Просте природне життя, здорове повітря, щоденні прогулянки верхи чи в екіпажі, скромна їжа... цілком відновили роботу шлунка, який ніколи не був настільки розладнаний, як він уявляв... Згодом він завжди був нетерплячим, похмурим, дратівливим, бурхливим. Ці настрої належали його вдачі, і він не міг відділитися від них так само, як тіло не може відскочити від власної тіні... Він згадував це місце як найщасливіший і найздоровіший дім, який коли-небудь знав. Там він міг виконати вдвічі більше роботи, казав він, ніж будь-коли згодом у Лондоні».

«... Якщо його печінка часом турбувала, то печінка турбує більшість із нас із віком; а його справжня тілесна будова була набагато міцнішою, ніж у звичайних людей... Чому ж Карлайл, маючи славу, пошану, безліч друзів, відчинені ворота великої кар'єри, великий розум і сумління, не обтяжене жодним учинком, про який варто було б шкодувати, не міг також витримати й забути? Чому справді! Єдина відповідь: Карлайл був Карлайлом».

Ці спостереження мають вагу як безстороння й зважена оцінка уважного спостерігача, який прагнув лише точно змалювати Карлайла таким, яким той був. На мою думку, єдиний логічний висновок полягає в тому, що Карлайл, поряд із вадою зору та її закономірними наслідками, був обтяжений хвилюванням через нездійснення власного перебільшеного ідеалу здоров'я. Він приділяв цій темі надмірну увагу й надміру тривожився через неї; інакше кажучи, мав виразні іпохондричні схильності.