IV. Аналіз хвилювання

Найголовніше й найнагальніше серед цих питань - те, що стосується пристрастей. Адже пристрасть виникає лише тоді, коли не здійснюються наші бажання або нас спіткає те, чого ми уникаємо. Саме це породжує сум'яття, заворушення, нещастя й лиха; це джерело скорботи, плачу та заздрості; це робить нас заздрісними, змагальними й нездатними слухати розум.

Епіктет.

Під цим доволі претензійним заголовком я спробую вказати на деякі складники хвилювання. На вичерпний розгляд теми не претендую.

Гасло «Не хвилюйся» надихнуло чимало повчань. Але саме лише рішення дотримуватися цього дороговказу до щастя не звільнить людину від пут хвилювання миттєво, так само як рішення виконати складну гімнастичну вправу не забезпечить її негайного виконання.

Про згубність хвилювання, а також його частого супутника, гніву, багато писали філософи, релігійні автори й лікарі. «Хвилювання, - каже один автор, - є коренем усіх боязких пристрастей: ревнощі, страх, приниження себе та всі форми пригніченості, пов'язані із самокопанням, є дітьми хвилювання». Симптоми й згубні наслідки, здається, розглядають докладніше й ретельніше, ніж лікування. «Усуньте його», - радить цей автор; «Не хвилюйтеся», - радить інший. «Така порада поверхова, - говорить їхній критик, - його можна подолати, лише піднявшись у вищу атмосферу, звідки видно справжні пропорції життя». «Плекайте тихий і мирний душевний настрій», - закликає ще один; а інший радить «зайняти розум кращими речами, а найкраще - звичкою довіри та спокою».

Із таких порад пересічній людині не вдається видобути нічого відчутного. Останній із процитованих авторів, мабуть, найближче підходить до чогось визначеного, пропонуючи зайняти розум кращими речами. У моїх пропозиціях головним буде зусилля замінити одну думку іншою, хоча й не обов'язково кращою. Якщо нам це вдається, ми робимо крок до набуття звички довіри та спокою.

Просто закликати не хвилюватися - це все одно, що радити не ходити незграбно людині, яка ніколи не навчалася ходити інакше. Якщо ми знайдемо кілька простіших елементів, з яких складається хвилювання, і навчимося спрямовувати свої зусилля проти них, пропозиція «Не хвилюйся» почне набувати відчутної форми.

Ми принаймні можемо відступити на крок і усвідомити, що більшість цих хибних звичок розуму утверджується через надміру настійливу думку. Можна було б наполягати, що насамперед варто згадати страх. Проте настійлива думка певною мірою охоплює страх, а в багатьох випадках існує незалежно від нього.

Настійлива думка, завдяки зосередженню уваги й повторенню, перебільшує те, з чого почалося хвилювання. Якщо мої думки раз у раз повертаються до бажання мати автомобіль, ця тема зрештою витісняє всі інші, а автомобіль на певний час стає найважливішою річчю у світі. Тому я й хвилююся. Тут немає жодного страху; ця емоція була б, мабуть, доречнішою, якби я придбав автомобіль і спробував ним керувати. Якщо ж я заздалегідь навчився зосереджувати увагу на іншому, перш ніж такі думки стануть примусовими, автомобіль швидко посідає належне місце серед інших речей, і приводу для хвилювання немає. Коли такий спосіб мислення вже засвоєно щодо другорядних речей, дивовижно, як швидко він пристосовується і до справді важливих справ.

Візьмімо дещо серйозніше питання. Я боюся припуститися помилки. Якщо плекатиму цю думку, мій розум настільки заповниться згубними наслідками можливої помилки, що я зрештою або відмовлюся від справи, або візьмуся до неї з таким тремтінням, яке саме накликає невдачу. Якщо ж я навчився говорити собі, що навіть помилка лише додасть мені досвіду, а потім цілком віддаюся справі, то я безпосередньо виступив проти хвилювання.

Не слід забувати уточнення «надміру»: перш ніж цілком засуджувати настійливу думку, потрібно дещо розрізняти. Настійлива думка про те, що родину треба нагодувати, не є ознакою хвороби. Насправді помиляється і той, хто здатен відкинути цю думку й насолоджуватися грою в м'яч. Не для такого відхилення я пишу. І все ж надміру сумлінна жертва «новоанглійського сумління» майже може дозволити собі кілька уроків у безтурботного ледаря.

Практичне значення цієї спроби проаналізувати хвилювання очевидне. Якщо я хвилююся через настійливе бажання мати автомобіль, то маю спрямувати тренування свого розуму не на хвилювання, яке важко вловити, а на бажання, яке цілком визначене. Треба зміцнити себе тією філософією, яку я можу засвоїти, і втішатися тим, що компенсує мені брак бажаного. А передусім слід узятися до справи й зайняти руки та мозок чимось іншим. Якщо в дорозі я хвилююся через повільний рух потяга, то причина в настійливій думці, що я неодмінно маю прибути вчасно. Тоді треба навчатися приборкувати саме цю думку, а не невизначено спрямовувати зусилля проти хвилювання. У більшості випадків я можу переконати себе, що питання мого прибуття не є життєво важливим. Навіть якщо я пропускаю важливу зустріч, то можу послабити панування цієї думки, згадавши, що не можу сподіватися повної недоторканності від людських негараздів. Принаймні раз за життя мені належить пропустити важливу зустріч - навіщо ж дратуватися, що призначений час настав саме тепер? Чому б не зайняти думки чимось кориснішим, ніж знову й знову перебирати всі подробиці цієї неминучої прикрості?

Якщо ми нарікаємо на погоду, то через настійливе бажання, щоб вона відповідала нашим уявленням про пору року. Якщо скаржимося на травневий холод, то не тому, що він справді нестерпний, а тому, що дивуємося, чи взагалі колись настане весна. Якщо сердимося спекотного липневого дня, то тому, що погода надто вже відповідає порі року, як на наш смак.

Ми приділяємо погоді забагато думок, хоча вона насправді заслуговує на невелику увагу, крім випадків, коли від неї залежать заробіток і безпека. Припустімо, повз вікно, біля якого ми сидимо без комірця, приклавши хустинку до гарячого чола, звиваючись у вологому одязі, що липне до тіла, і взагалі почуваючись нещасними, мчить кінь, що зірвався з прив'язі. Ми вибігаємо надвір подивитися, куди він помчить, і наступні кілька хвилин уже не знаємо, спекотно чи холодно. Я дуже підозрюю, що під час цієї метушні ми пітніємо менше, ніж сидячи в кріслі. У будь-якому разі очевидно, що наші думки відігравали у відчутті незручності не меншу роль, ніж спека.

Припустімо тепер, що замість присвячувати всю увагу погоді ми міркуватимемо приблизно так:

Поки я живу на цій планеті, то, мабуть, три дні з чотирьох зазнаватиму атмосферних умов, які мені не подобаються. Чи варто протягом цих трьох днів дратуватися, а на четвертий винагороджувати себе піднесенням? Чому б не зайнятися чимось іншим і не залишити погоду тим, хто не має іншої розради? Або, як хтось сказав, чому б не «подружитися з погодою»? Людина, яка плекатиме такий настрій, із подивом помітить, що за ним настає певне фізичне полегшення. Передусім вона зменшить надмірне потовиділення, яке незмінно супроводжує роздратування й саме спричиняє більше незручностей, ніж спека.

Досі ми обирали порівняно незначні джерела душевного дискомфорту, роздратування й хвилювання. Читач, який може правдиво сказати, що такі прикрощі не відіграють жодної ролі в його душевних муках, може їх пропустити й прийняти мої вітання. Читачеві, якого не можна так привітати, але який нетерпляче прагне взятися за головні джерела хвилювання, тут слід нагадати: перш ніж чогось досягти з великими тривогами, треба навчитися давати раду малим. Спосіб той самий. Філософія, яка навчить нас бути задоволеними погодою, дещо зробить і для встановлення душевної рівноваги, завдяки якій ми зможемо відносно спокійно витримати найтрагічніші нещастя, що можуть випасти на нашу долю.

Щоб узяти приклад із серйозніших розладів, розгляньмо іпохондрика. Він плекає настійливу думку, що завжди має бути цілком здоровим, що кожне відчуття має відповідати його ідеалу, а кожна функція - правилам, які він сам установив. Якщо він навчиться не зважати на цю думку, усвідомивши, що гостра хвороба краща за довічний душевний полон; якщо навчиться робити те, що роблять інші, і зосереджувати сили на зовнішніх справах, які витіснять питання здоров'я; якщо навчиться казати: «Те, що я роблю, важливіше за те, як я почуваюся», - він вилікує свою іпохондрію.

В основі досліджуваної нами споруди лежить надмірна зосередженість на собі. Усе, що інші говорять, роблять або не роблять, тривожна людина аналізує з погляду того, як це стосується її. Якщо інші байдужі, це її пригнічує; якщо виявляють інтерес, то мають прихований намір; якщо виглядають серйозними, вона, мабуть, викликала їхнє невдоволення; якщо всміхаються, то тому, що вона смішна. Те, що вони думають про власні справи, спадає їй на думку в останню чергу.

Гадаю, було б удаваною скромністю заперечувати, що для кожного з нас ми самі є центром усесвіту. Ця зарозумілість не шкодить, доки ми пам'ятаємо: центрів усесвіту стільки ж, скільки людей, котів, мишей та інших істот, здатних мислити. Коли ми про це забуваємо, починаються наші негаразди. Якщо я заходжу до незнайомої крамниці й там вимагають гарантії оплати, чи маю сприймати це як сумнів у моїй надійності? Чи маю сподіватися запрошення на кожну розвагу, яку хотів би відвідати, та звільнення від кожної, що мене нудить? І чи не повинен я зважати на погляд господаря? Чи не надто егоїстично припускати, що інших життєво цікавить, як я червонію, тремчу або поводжуся незграбно? Навіщо ж дозволяти таким дрібницям впливати на мою поведінку?

Отже, загальний порядок навчання полягає в тому, щоб послаблювати надмірну зосередженість на собі, спрямовуючи думки назовні й розширюючи свої інтереси. Конкретна ж мета - усунути надміру настійливий спосіб мислення.

Цей аналіз хвилювання та споріднених душевних станів може полегшити таке навчання. Проте практична цінність порад не залежить від прийняття цих теоретичних міркувань.