XIX. Допомога собі вдома. Продовження

Щастя й успіх у житті залежать не від обставин, а від нас самих.

Сер Джон Леббок.

Нав’язливе прагнення «дістатися» - рясне джерело роздратування й хвилювання. Ця звичка розуму спонукає до гарячкової та нетерплячої праці й на кожному кроці заступає шлях задоволенню. Людина, яка грає лише для того, щоб побачити, хто виграє, втрачає половину користі від такої розваги. Ось два способи пройти пів милі до мого кабінету й назад.

Припустімо, я вирушаю, думаючи тільки про місце призначення, про те, що робитиму, коли дістануся туди, і як саме робитиму. Ця думка впливає на все моє тіло. Я весь «накручений», м’язи напружені, навіть дихання скуте, і прогулянка приносить мені порівняно мало користі.

А тепер припустімо, що я вирішив: це помилка, - і постановив жити в теперішньому. Все тіло розслабляється, я глибоко вдихаю й починаю помічати те, що мене оточує. Можу навіть зауважити силуети будівель на тлі неба, повз які роками проходив щодня, навіть не знаючи, що вони мають такі силуети. Хода стає вільною, а життя набуває іншого вигляду. Я зробив великий крок до душевного спокою, а водночас здобув і «силу через спокій».

Одна з найважчих для подолання нав’язливостей - надмірно настійливе ставлення до порядку й чистоти. Прагнути цих чеснот і дотримуватися їх у розумних межах зовсім не є надмірністю. Але коли від трохи перекошеної картини в людини стається «напад», а порошинка «виводить її з себе», час змінити свій ідеал. Саме такий душевний настрій сприяє хвилюванню через дрібниці. Якщо людина справді хоче менше хвилюватися, їй треба розвивати певну терпимість до того, що не узгоджується з її уявленнями, навіть коли це зачіпає улюблену чесноту.

Дбайлива господиня може заперечити: поки вона здатна вести домашні справи на власний смак, звичка до порядку, хоч би й надмірна, не завдає їй жодного хвилювання. Але цілковито розпоряджатися своїм господарством може лише господиня-самітниця. Крім того, людина з надмірним потягом до порядку, хоч би де вона його виявляла - у господарюванні, роботі чи грі, якщо взагалі коли-небудь грає, - рано чи пізно неодмінно вторгнеться зі своїми уявленнями про порядок у сферу чужих справ, де її бажання не можуть стояти над усім. Принаймні тоді вона зазнає хвилювання, яке зможе вгамувати лише навчившись витримувати щось неприємне для неї.

Хвилювання щодо власного психічного стану згубне. Треба виховувати звичку приймати свій розум таким, яким він є, і користуватися ним, не марнуючи часу на безплідні жалі, що він не жвавіший чи не глибший. Як занепокоєння перешкоджає травленню, так і робота мозку порушується, коли на хвилювання витрачається енергія, яку слід було віддати безпосередньо поточному завданню. Діти часто хвилюються через погану пам’ять. Їм треба пояснювати, що в дев’яноста дев’яти випадках зі ста позірний брак пам’яті є лише браком уваги. Їх слід заохочувати перестати розпорошувати увагу, блукаючи полями марних припущень чи роблячи гарячкові стрибки, щоб подолати уявні перешкоди.

Батькам хворобливо чутливих і надміру сумлінних дітей із різкими симпатіями та антипатіями важливо стримувати схильність дитини ставати дедалі дивакуватішою. Чутливі діти часто хвилюються, бо гадають, що інші їх не люблять або не хочуть бачити поруч. Якщо допомогти таким дітям поглянути на себе з висоти пташиного польоту, вони можуть зрозуміти, що інші прагнуть їхнього товариства тією мірою, якою вони корисні, цікаві, співчутливі чи тактовні, бо додають відваги й дарують утіху. Тож їх треба заохочувати розвивати ці якості, а не марнувати сили на сльози та докори, і спонукати вправлятися у вияві тих рис, які їм під силу опанувати, замість похмуро сидіти в товаристві чи усамітнюватися, щоб віддаватися гнітючим думкам. Кожна з цих двох помилок може спричинити справжню неприязнь з боку інших. Інакше кажучи, навчайте їх не надто нав’язувати власне его ні самим собі, ні своєму оточенню.

Батьки також мають пам’ятати, що надміру тривожна увага з їхнього боку неодмінно обертається на шкоду дитині. Про Філліпса Брукса розповідають, що в дитинстві він дедалі глибше засовував до рота щойно загострений олівець, аж поки той не прослизнув йому в горло. Він запитав матір, що станеться, коли хтось проковтне олівець. Вона відповіла: гадає, що це його вб’є. Філліпс мовчав, а мати більше нічого не розпитувала.

Цей випадок, здавалося б, показує, що Філліпс Брукс уже в дитинстві досяг душевної рівноваги, якої пересічна людина навряд чи досягає за все життя. Не менше приваблює мене ця оповідь як свідчення материнського самовладання. Мені подобається уявляти, що вона стримала запитання, яке природно поставив би стривожений батько чи мати, розуміючи: жодне хвилювання не поверне олівця, якщо хлопчик його проковтнув, і нічого не виграєш, перевернувши все господарство догори дриґом чи подавши хлопчикові приклад збудження, яке неодмінно зашкодить розумові, що розвивається під її наглядом. Отже, якщо уява не спотворила фактів цієї оповіді, вона свідчить про виняткову спадковість і незвичайне виховання.

Не кожен може похвалитися такою спадковістю й не кожен може озирнутися на таке виховання. Але не буде перебільшенням сказати, що кожен здатен так спрямовувати свої думки й так упорядковувати свої дії, щоб поступово досягти дещо вищого рівня самовладання, ніж можна було очікувати від його розумових задатків або раннього виховання. Адже тренування розуму обмежується вправами пам’яті й розв’язуванням складних задач не більше, ніж тілесне тренування полягає лише в підніманні важких тягарів за допомогою лямок. Власне, через такі вправи атлет розуму завжди ризикує отримати надто розвинені й негнучкі інтелектуальні м’язи, якщо можна так висловитися. Натомість тренування, яке я маю на увазі, допомагає утвердити душевну рівновагу, поліпшити вдачу, краще підготувати розум, а опосередковано й тіло, до різноманітних вимог щоденного життя та допомогти людині в усьому реагувати на своє оточення з більшою легкістю.

Я лише побіжно вказав на докладні поради, за допомогою яких можна боротися зі звичкою хвилюватися та спорідненими хибними схильностями розуму. Людина, схильна до нав’язливостей, якщо вона спроможна змінити свої ідеали й систематично дотримуватися окресленого тут напряму думок, сама знайде інші сфери, у яких можна вправляти самовладання. Щоправда, навряд чи хтось дійде до будь-якого з тих крайніх ступенів неспроможності, які ми розглядали, якщо не має розуму, від природи приреченого на втрату рівноваги. Водночас кожному з нас, чий нервовий темперамент хоч трохи перевищує середню міру напруженості, варто якомога раніше стримувати ці схильності, усвідомлюючи, що жодне тілесне лихо, якого ми можемо боятися, не буває гіршим за долю закоренілого іпохондрика чи божевільного, який перебуває під владою нав’язливостей.

Можливо, я надто багато зупинявся на крайніх наслідках хворобливих схильностей розуму й надто мало - на ідеалі, якого нам слід прагнути. Я не намагатимуся змалювати цей ідеал, а радше залишу його уяві. Досить сказати, що драбина, якою ми досягаємо самовладання, така довга, що на ній вистачає місця підійматися й опускатися, не діставшись жодного кінця. Декого з нас поставлено на цій драбині високо, декого низько, але кожному, безперечно, до снаги дещо змінити свій рівень. Униз ми можемо зісковзнути, а вгору мусимо видиратися. І я щиро бажаю, щоб такі прості істини, як викладені тут, допомогли комусь із моїх товаришів по хвилюванню здобути одну-дві сходинки. Навіть коли знову сповзаємо вниз, ми можемо оцінити почуття, висловлене Айронсайдзом:

«Ніч за ніччю карти чесно тасували І чесно роздавали, та добрих карт я не дістав. Приходив ранок, а я, душею не стривожений, Лише казав: “Я не розумію”. Життя - це гра у віст; незримі сили Тасують карти й роздають нам їх. Марні наші спроби ці сили приборкати: Хоч їх не видно, відчутні вони не менш сильно. Не до вподоби те, як карти тасуються, Та гра мені до серця, і я хочу грати. І довгу-довгу ніч, душею не стривожений, Граю тим, що маю, до світання».