II. Епікур як цілитель розуму

Це - вірити тому, що натхненні мужі давнини Вірно передають, самі діставши вірне знання.

Купер.

Пропозиції, викладені на наступних сторінках, не нові. Багато з них висловлював Епікур за триста років до Різдва Христового, і навіть тоді вони вже були давньою історією. На жаль, в Епікура були недоброзичливці. Один із них, Тімократ, який відступив від його школи, поширював зловмисні й безпідставні чутки про його вчинки та висловлювання. Тоді цим чуткам надто легко повірили; можливо, саме вони й започаткували хибне уявлення про цілі цього філософа, яке панує донині.

Однак коли Марк Аврелій майже п'ять століть потому вирішив заснувати фінансовані державою філософські кафедри, то визначив епікурейську школу як одну з чотирьох основних. Підтримка такої людини мала б схилити нас довіряти достовірним тлумачам Епікура й відкинути поширене уявлення, яке робить його вчення синонімом задоволення чуттєвих потягів. Насправді він прагнув душевного спокою й вважав чуттєві насолоди настільки шкідливими для нього, що практично обмежував свій раціон і раціон учнів хлібом та водою.

Тим із нас, хто болісно усвідомлює, як мало має засобів для досягнення високого рівня самовладання, особливо підбадьорливо дізнатися, що Епікур від природи був кволим і чутливим. Кажуть, у сім років він не міг стояти навшпиньки й називав себе найслабшим серед хлопчиків. Розповідають, що в дитинстві його доводилося підіймати зі стільця, що він не міг дивитися на сонце чи вогонь, а шкіра була такою ніжною, що він не міг носити нічого, крім простої туніки. Ці фізичні особливості, здавалося б, створювали всі передумови для першокласного «вередуна» й невиправного тривожника. Якщо це так, то від цих схильностей він, мабуть, звільнився завдяки власній філософії, яку втілював у житті.

Як протиотруту від страху смерті й небесних чудес Епікур радить вивчати природу. Так він показує, що розуміє: одну думку можна витіснити лише іншою, а для подолання гнітючих страхів важливо бувати просто неба.

Те, що він розпізнавав хворобливий сумнів і його згубність, засвідчує така настанова для мудреця:

«Нехай він буде твердим у своїй думці, а не вагається й не сумнівається в усьому».

Людині, схильній до іпохондрії, він говорив:

«Для одних здоров'я - дорогоцінна річ; інші зараховують його до байдужих». І далі:

«Якщо тіло охоплює сильний біль, це лихо швидко минає; якщо ж біль слабкий, але тривалий, тіло, без сумніву, здатне відчувати поряд із ним і певну насолоду. Отже, більшість хронічних недуг має проміжки, які дають нам більше задоволення й полегшення, ніж самі недуги завдають болю». А ще:

«Мудрець дбає про збереження безперечного блага незворушного й спокійного розуму навіть серед стогонів і скарг, які вириває з нього надмірний біль». Він стверджує також, що можна бути щасливим, навіть утративши зір.

Говорячи про безсоння, він визнавав марність сподівань на спокійний сон після дня, сповненого тривог і хвилювання. Він каже:

«Нехай уві сні він тішиться тим самим спокоєм, що й під час неспання».

Епікур розумів, що позірна нездатність літніх людей набувати нових звичок зумовлена радше неуважністю, байдужістю або заклопотаністю, ніж браком здібностей. Він узагалі не встановлював вікової межі для опанування нових способів життя. У листі до Менекея він писав:

«Молодість не є перешкодою для вивчення філософії; так само не слід соромитися присвятити пізні роки праці роздумів. Людині не встановлено вікової межі для навчання, і їй ніколи не має бракувати сили, щоб вилікувати свій розум від усіх лих, які його вражають».

Епікур не радить усамітнюватися заради плекання спокою. Він вважає, що душевну рівновагу «можна зберігати й серед людей, якщо дотримуватися поміркованості та обмежувати свої бажання тим, чого легко досягти».

Дивно, з огляду на те уявлення про епікурейство, яке стало загальновідомим, що Епікур вважає уникання надмірностей логічним і необхідним кроком до спокійного життя. Серед інших його настанов знаходимо й таку:

«Мудрець ніколи не повинен пити надміру; так само не повинен проводити ночі в гулянках і бенкетах».

Нашу добірку Епікурових настанов можна завершити тією, що завдає нищівного удару хвилюванню та спорідненим хибним звичкам розуму:

«Істота щаслива й безсмертна ні про що не турбується і нічим не тривожиться, а також не мучить і не надокучає іншим; гнів негідний її величі... адже все це властиве слабкості».

Таким був справжній Епікур: не шукач зніженої розкоші, а стриманий і ощадливий філософ зі спокійним обличчям і лагідною вдачею, вірний у дружбі, але не ладний жертвувати заради неї високими ідеалами, що визначали його думку. Він, безперечно, помилявся, уникаючи відповідальності й обмежуючи свої зусилля щастям найближчого кола. Проте він безстрашно захищав свої принципи й наполегливо прагнув спокою, який для нього включав і правду.