VI. Хворобливий сумнів

Ятгейр. Мені потрібна була скорбота; іншим, можливо, потрібні віра, радість - або сумнів...

Король Скуле. І сумнів також?

Ятгейр. Так; але тоді той, хто сумнівається, має бути сильним і здоровим.

Король Скуле. А кого ти називаєш нездоровим у сумніві?

Ятгейр. Того, хто сумнівається у власному сумніві.

Король Скуле (повільно). Це, гадаю, було б смертю.

Ятгейр. Гірше: це ні день, ні ніч.

Король Скуле (швидко, ніби струшуючи із себе думки). Де моя зброя? Я битимуся й діятиму, а не думатиму.

ІБСЕН. «Боротьба за престол», дія IV.

Один чоловік якось розповів мені, що рідко минає когось на вулиці без думки, чи не звернувся до нього неналежним чином. Він чудово знав, що ні, але чим довше обмірковував таку можливість, тим більше сумнівався. Зрештою спонука з'ясувати питання ставала настільки сильною, що він повертався й запитував. Він поцікавився, чи допоможе йому блювотний горіх! Я сказав, що йому потрібне тренування розуму.

«Я вже пробував, - відповів він. - Без кінця кажу собі: “Я не думатиму про це”, але марно. Голова стає гарячою, зір затуманюється, думки плутаються, і єдине полегшення я знаходжу в тому, щоб остаточно з'ясувати питання».

Я спробував показати йому, куди веде такий шлях. Сказав, що він мусить нагадувати собі: навіть якщо звернувся до когось неналежно, це дрібниця порівняно зі шкодою, яку завдає собі, підкоряючись цьому примусу. Крім того, повернувшись, він справить на іншу людину ще гірше враження, ніж своїм початковим зверненням. Нарешті, треба зосередитися на ймовірності, що він не образив людину, а не на можливості, що образив. Пройшовши цим шляхом міркувань, він мусить змусити себе думати про інше, доки настирлива спонука не зникне. Я навів приклад: якби бейсболіст утратив здатність грати, він не зменшив би свого розчарування, повторюючи: «Я не думатиму про бейсбол». Але якби наполегливо спрямовував думки й заняття на більярд, із часом міг би забути про бейсбол.

«Я ніколи не грав у бейсбол, - відповів він, - і навіть не знаю правил».

Це крайній випадок хворобливого сумніву: людина вже не могла зосередити думки на найпростішому твердженні поза вузьким колом, до якого її загнали сумніви.

Щойно ми дозволяємо собі задуматися, чи закрили воду, чи вклали чек, чи відправили листа, до неспокійного душевного стану лишається один крок. Полегшити його можна лише перевіркою. Піддавшись цьому примусу одного разу, ми дедалі легше піддаємося знову. Наступний крок - постійними повтореннями розмити уявний образ дії. У крайніх випадках людина, вмикнувши й вимкнувши газ із десяток разів, зрештою сумнівається, чи можна довіряти власним чуттям. Один службовець банку після закриття ніколи не діставався додому без повернення перевірити двері банку. Виявивши, що вони замкнені, він відмикав їх і заходив усередину, щоб відкрити сховище, оглянути цінні папери й знову замкнути їх. Якось я бачив, як жертва такого сумніву щонайменше десять хвилин виписувала чек і ще десять його перевіряла, а попри все неправильно написала власне ім'я!

Постійний нагляд лише погіршує дії, які вже мали стати автоматичними. Усі ми чули про стоногу, яка більше не могла продовжувати шлях, щойно замислилася, яку ногу слід переставити наступною.

До інших сумнівів часто додається й сумнів у власній душевній рівновазі. Проте від цих хибних звичок розуму до справжнього душевного розладу, за якого людина не здатна спланувати й здійснити поведінку, відповідну своєму становищу, ще далеко.

Один молодий чоловік у моїй присутності витратив щонайменше п'ятнадцять хвилин, щоб застебнути жилет. Спочатку він намацував нижній ґудзик, аби переконатися, що той застебнутий, потім переходив до наступного. Тоді повертався до нижнього, або не довіряючи попередній перевірці, або боячись, що він устиг розстебнутися. Далі однією рукою тримав два нижні ґудзики, а іншою застібав третій. Дійшовши до цього місця, закликав на допомогу дотику ще й зір: не відривав очей від нижніх, поки застібав верхні, а тим часом багато з них розстібав, аби пересвідчитися, що перед тим застебнув. Цей молодий чоловік казав, що іноді зупиняється дорогою до крамниці, сумніваючись, чи йде правильною вулицею. Сумніву не вгамовували ні читання таблички, ні розпитування перехожого: знову виникало питання, чи може він довіряти зору й слуху, чи справді перебуває тут, а чи все йому сниться. Навіть ця жертва крайнього хворобливого сумніву успішно вела свої справи протягом усього часу, коли я її знав, і загалом поводилася так, що викликала лише зауваження: «Він вередливий».

Такі сумніви призводять до постійної нерішучості. Як часто, вирішуючи, за яку з двох справ узятися, ми марнуємо час, якого вистачило б на виконання однієї, а може, й обох!

Сумнів і нерішучість безпосередньо виникають із надмірної сумлінності. Саме через зайве занепокоєння, чи робить він правильно навіть у дрібницях, той, хто сумнівається, без кінця зважує належну послідовність двох однаково важливих або неважливих справ. У більшості випадків правильно було б рішуче взятися за будь-яку з них. Якщо він обере не ту й завершить її без вагань, то принаймні чогось досягне в навчанні свого розуму. До того ж шкода від виконання не тієї справи першою, найімовірніше, не зрівняється зі шкодою від підкорення сумніву - від занурення в безплідні мрії або доведення себе до шаленства тривожною невизначеністю.

Один чоловік якось розповів мені, що, відправивши листа, часто затримувався біля скриньки до приходу листоноші й просив дозволу оглянути свій лист. Нібито для того, щоб перевірити, чи наклеїв марку, а насправді - щоб переконатися, що справді відправив листа, хоча чудово знав, що це зробив. Життя людини, яка постійно сумнівається, сповнене таких дрібних хитрувань, хоча в більшості справ такі люди винятково сумлінні.

Ця форма надмірного занепокоєння особливо легко вражає тих, у чиїх руках перебувають важливі справи, що стосуються грошей, життя чи здоров'я інших. Я знав не один випадок, коли людина відмовлялася від обраної професії через постійну тривогу, породжену такими сумнівами. І вони не обмежуються питанням, чи зроблено або не зроблено певну дію. Не менш настійливим є сумнів у власній загальній придатності до справи. На це питання людина може витратити більше часу, ніж знадобилося б для набуття потрібних умінь і досвіду.

Хтось сказав, що є дві речі, про які нікому не слід хвилюватися: по-перше, те, чому не можна зарадити; по-друге, те, чому можна. Особливо це стосується першого.

Міркувати про минуле розумно; тривожитися за нього - анахронізм. Припустімо, людина прийняла певну посаду й тепер сумнівається, чи придатна до неї. Немає нічого важливішого, ніж вирішити, як діяти далі. Звільнитися чи продовжувати? Чи відповідає вона посаді, а якщо ні, чи може набути потрібних якостей без шкоди для справи? Це законні сумніви. Але схильна до сумнівів людина додає до них ще питання: «Чи варто було мені взагалі приймати цю посаду?» Саме цього сумніву треба навчитися позбуватися. Слід нагадати собі: вона вже прийняла посаду, слушно чи ні, і це прийняття вже стало давньою історією. Питання, що робити далі, достатньо важливе, щоб зайняти всю увагу без додаткового тягаря тривожних сумнівів про невідкличне минуле.

Припустімо, людина справді помилилася. Як їй вигнати хвилювання? Нагадати собі, що інші також помилялися, тож чому не могла помилитися вона? І що дещо егоїстично наполягати: хай що роблять інші, вона неодмінно має все робити правильно. Якщо такі міркування не втішають, нехай подумає про більші помилки, яких могла б припуститися. Одного фінансового магната якось запитали, як йому вдається тримати розум вільним від хвилювання. Він відповів: уявляючи дві найгірші речі, які можуть його спіткати, - втрату всього майна й ув'язнення. Він засвоїв урок: одну думку можна витіснити лише іншою.

Щодо сумнівів у поточних справах: якщо надмірно сумлінний діловий чи професійний працівник, виснажений після вимогливого робочого дня, зупиниться й замислиться, то усвідомить, що значна частина втоми спричинена сумнівами, якими він заповнив день. Чи не робить він не те? Або те, але невчасно? Чи не пропустить він або хтось інший зустрічі, чи не залишить зобов'язань невиконаними? Чи не припуститься помилки він сам або його помічники?

Нехай одного ранку він вирішить протягом дня переходити від справи до справи, не дозволяючи таким думкам втручатися. Якщо так зробить, то виявить, що працював щонайменше не гірше, ніж звичайно, а ввечері почувається порівняно свіжим.

Чому б не спробувати робити так щодня?

Досі ми розглянули лише найочевидніші й найпростіші вияви хворобливого сумніву. Ще впертіша схильність - настійлива звичка без кінця сперечатися про найпростіші твердження, особливо щодо власного здоров'я, комфорту й життя. Один пацієнт такого типу намагається описати лікареві особливе, досі не описане й навіть тепер невимовне відчуття «крізь праву легеню». Він пояснює його тим, що, як вважає, кілька років тому до організму потрапила отрута. Його міркування приблизно такі: 1. Той препарат був отрутою. 2. Якщо він його засвоїв, то мусив отруїтися. 3. Якщо отруївся тоді, то отруєний і тепер. 4. Немає доказу, що така отрута не може спричинити такого відчуття. 5. Він має це відчуття. Висновок: він страждає від отрути. На підтримку цього твердження він витрачатиме години з кожним, хто погодиться слухати. Лікар, який дозволяє втягнути себе в суперечку, швидко виявляє, що замість давати пораду уважному слухачеві бере участь у словесному двобої, з якого цілком може вийти переможеним. Він, наприклад, запевняє пацієнта, що, наскільки це можна встановити науковими методами, легеня здорова.

«Але чи наука встановила все? І навіть якби встановила, хіба такі негативні докази можуть переважити позитивний доказ - відчуття в моїй легені?»

«Але відчуття може бути не в легені».

«Ви можете довести, що воно не в легені?» Сумнів здобуває очко!

Коли йому радять спрямувати увагу на іншу частину тіла, він відразу запитує:

«Як я можу спрямувати думки деінде, коли це відчуття вже займає мою увагу?» Очевидно, не може, не змінивши свого ставлення. Тож сумнів знову здобуває очко.

Його запевняють: якби отрута потрапила до організму, її дія давно б минула.

«А дія отрути завжди минає? І ви можете довести, що в моєму випадку вона минула? Хіба відчуття не є позитивним доказом, якщо ви визнали, що не можете довести, ніби воно не походить від отрути?»

Сумнів знову здобуває очко, але перемога порожня. Хибне коло триває: увага посилює відчуття, відчуття породжує страх, страх посилює увагу. І крізь усе це проходить настійлива думка, що його відчуття мають відповідати його ідеалу.

Якщо обговорення таких порівняно відчутних питань може займати значну частину уваги, уявіть наслідки настійливого бажання людини, схильної до сумнівів, розв'язати питання на кшталт «Що таке думка?» або «Що таке існування?»

Якщо звивини цього розумового лабіринту ще не надто нас заплутали, досить визнати марність таких суперечок і спрямувати силу волі належним чином. Якщо зможемо самі зробити перший крок, вийти з хибного кола буде так само легко, як білці вийти з колеса. Але доки ми не збагнемо логіки ситуації й не зробимо цього кроку, жодні докори, переконування чи глузування не забезпечать нам свободи.

Можливо, тут доречно сказати кілька слів про антропологічне становище хворобливого сумніву та споріднених душевних станів. Генії страждали від усіх них. Довгий перелік можна знайти в «Геніальній людині» Ломброзо. До folie du doute він зараховує, наприклад, Толстого, Мандзоні, Флобера й Ам'єля.

Ломброзо вважає геній дегенеративним явищем і серед ознак дегенерації називає відхилення від середньої норми - як фізичні, так і душевні. Цього підходу дотримувалися доволі широко. Така термінологія видається мені невдалою й навряд чи виправданою фактами. Важко уявити сильніше заперечення проти такого всеохопного вживання слова «дегенерат», ніж те, що Ломброзо зараховує до ознак дегенерації величезний розвиток мовленнєвої ділянки мозку в досвідченого оратора. Якщо такі еволюційні злети вважати дегенерацією, долю чотирилистої конюшини вирішено.

На мою думку, слово «дегенерація» можна й слід обмежити ознаками, фізичними чи душевними, які свідчать про очевидний занепад. В іншому місці я вже пропонував, і ця пропозиція здобула певне визнання, у випадках, де зміна не має виразно низхідного напряму, замінювати непотрібно образливі й часто недоречні слова «дегенерація» та «дегенерат» словами «відхилення» й «людина з відхиленням».