XVI. Невдало застосовані настанови

«Стережись! Іще раз стережись! Щоб твій недосвідчений розум Звабливим голосом, оманною красою Не скували фессалійських чар кайдани, -»

Томас Лав Пікок.

Один мій приятель має чистокровного бостон-тер'єра на ім'я Бетті. Бетті - суцільні нерви; у неї добре розвинене «новоанглійське сумління», а серед інших ознак відхилення (не виродження) їй властиве ненаситне бажання лазити на дерева. Не раз я спостерігав її шалені зусилля досягти цієї мети, і їй справді майже вдається це зробити. Принаймні вона може дістатися на стовбурі дерева вище за будь-якого знайомого мені собаку її розміру, скажімо, на шість футів; якщо кора шорстка, то й сім футів, мабуть, не будуть перебільшенням. Її спроби невпинні: щойно почнеться цей шал, лише з величезними труднощами можна відірвати її, задихану й виснажену, від заняття.

Випадок Бетті ілюструє вроджену схильність, яку не виховали ні настанови, ні приклад: уперто намагатися зробити неможливе, а коли змушують припинити, дратуватися й лютувати. Деякі діти дістають у спадок такий самий дар. Уявімо, що Бетті - дитина. Можна з певністю припустити, що душевна риса, яка спонукає так витрачати невтомну, але хибно спрямовану енергію, передавалася від її предків. Звісно, малоймовірно, щоб вона оминула безпосередньо попереднє покоління; інакше кажучи, один із батьків або обоє, мабуть, схильні до нав'язливостей. Майже само собою зрозуміло, що батьки з гордістю дивляться на «непоборну волю» дитини. Замість тримати її в розумних межах і спрямовувати належним руслом, вони заохочують її в усіх напрямах і підтримують усіма доступними засобами. Серед спонук до нової діяльності, які дає турботливий батько чи мати, а можливо, й учитель, що не розрізняє особливостей дітей, чільне місце посідають такі настанови: «У світлому словнику юності немає слова “невдача”», «Ніколи не здавай корабля», «Ніколи не падай духом», «На вершині завжди знайдеться місце».

Чудові настанови для звичайної дитини, особливо для тієї, чиє прагнення перевершити інших слабше за середнє. Але як вони діють на дитину, і без того надто сумлінну й вимогливу до себе? Лише тугіше затягують пута, які слід було б послабити.

Для такої дитини життя стає серйозною проблемою значно раніше, ніж зазвичай думають. Мене дивувало, коли я дізнавався, у якому ніжному віці цих дітей уже пригнічує тягар відповідальності, яку вони самі на себе поклали. Цей тягар такий самий важкий, як у дорослого, проте дитині бракує дорослої сили, щоб його нести. Такі, наприклад, тривоги про здоров'я чи матеріальне становище батьків. Ці справи вільно обговорюють, не замислюючись, що дитина візьме ці турботи на себе.

Я розумію, що декому такий напрям думок видасться революційним. Коли я висловив одному приятелеві думку, що заохочувати таку дитину намагатися зробити неможливе означає радше шкодити їй, ніж допомагати, він відповів: «Немає нічого неможливого», - і сказав це так, наче й сам більш ніж наполовину в це вірив. Тут ми бачимо, як честолюбна настанова кидає виклик самій правді. Безперечно, немає нічого неможливого в тому, що Моцарт написав складний концерт у п'ятирічному віці; так само цілком можливо, що в передчасно розвинених дітей іншого складу хвилювання через невдачу в досягненні бажаного може викликати глибокий відчай зі згубними наслідками.

Такі діти не є ні геніями, ні диваками: вони просто успадкували «новоанглійське сумління», назване так, гадаю, тому, що ця риса розмножилася в нашому краї ще швидше, ніж меблі й начиння з «Мейфлауера». Не применшуючи високих чеснот самовідданого гурту, який заснував цю громаду, можна сміливо припустити, що ні плідність зусиль його нащадків, ні їхня витривалість не зменшаться, якщо дещо пом'якшити ту дратівливу наполегливість, яка керує надміру вишколеним дорослим у вихованні дитини з передчасно розвиненою нервовою чутливістю.

Настанова «Що взагалі варто робити, те варто робити добре», доведена надміру ретельною людиною до остаточного висновку, виправдовувала б витрату чверті години на загострювання олівця. Ця настанова втратила б у лаконічній повчальності, але виграла б у розумності, якби звучала так: «Що взагалі варто робити, те варто робити настільки добре, наскільки вимагають обставини». «Ніколи не відкладай на завтра того, що можеш зробити сьогодні» - чудова настанова для недбалих, але її не слід сприймати надто буквально людині, вже одержимій бажанням зробити сьогодні вдвічі більше, ніж вона може, і вчетверо більше, ніж їй слід.

Ні людині, яка постійно сумнівається, ні тій, яка передчасно поринула в роздуми, не потрібні настанови «Дивись, перш ніж стрибати» чи «Переконайся, що маєш рацію, а тоді дій». Хоч такі дороговкази поведінки й можуть бути дієвими для трьох людей, четвертій вони заважають досягти мети, заохочуючи неспокійний сумнів. Саме для користі цієї четвертої людини й написано ці сторінки. Потрібне справді революційне зусилля, перш ніж людина, схильна хвилюватися й мучитися хворобливим сумнівом, зможе скинути свої кайдани.

Можна запитати, чи не відгонить така філософія невтручанням і чи не веде вона до байдужості. Однак хвилювання, проти якого спрямовані ці зусилля, є станом надмірного занепокоєння; належна турбота не засуджується. На щастя, на часткову противагу численним настановам, що спонукають до посилення діяльності, є й інші, менш напружені за своїм спрямуванням, але аж ніяк не нерозумні: «Чого не можна виправити, те треба зносити», «Хто терпляче чекає, той не програє». Вони так само варті уваги людини, схильної до нав'язливостей, як і будь-які з наведених раніше. Пом'якшуючи надмірну завзятість, вони анітрохи не шкодять дієвим, навіть напруженим зусиллям.