I. Вступ

Коли Фалеса запитали, що найважче, він відповів: «Пізнати себе». А що найлегше? «Давати поради іншому».

Марк Аврелій радив: «Нехай інший молиться: “Збережи мою дитину”, а ти молися: “Не дай мені боятися її втратити”».

Мало хто з нас, мабуть, досягне такого рівня; можливо, мало хто й прагне його досягти. Проте навчання, яке не забезпечує цілковитого самовладання, усе ж може дещо дати: пом'якшити наше хвилювання й допомогти спокійніше реагувати на те, що нас оточує. Так ми не лише стаємо приємнішими для інших, а й безпосередньо сприяємо власному здоров'ю та щастю.

До недуг, спричинених хибними схильностями розуму, я не зараховую рак та подібні захворювання. Таке зарахування, на мою думку, суперечило б законам природи не менше, ніж зцілення таких хвороб впливом на розум було б дивом. Водночас хибні схильності розуму, безперечно, можуть спричиняти серйозні розлади.

До цієї категорії належить, наприклад, іпохондрія - розлад, що виявляється в надмірній тривозі за власний фізичний і психічний стан. Вона, разом зі спорідненими страхами, породженими настійливим бажанням завжди бути в цілковитій безпеці, цілком здоровим і цілком задоволеним, здатна в крайніх випадках настільки звузити коло радощів і корисної діяльності, що життя людини стає майже таким самим обмеженим, як за органічної хвороби.

Безпосереднім поштовхом до неврастенії, або нервового виснаження, стає перевтома чи тиск обставин. Однак нерідко людину ще до цього так обтяжували жаль за минулим, сумніви щодо сьогодення, тривога за майбутнє, увага до найдрібніших подробиць і небажання доручати відповідальні справи іншим, що вона виснажилася від власної душевної роботи ще до початку тієї надмірної праці, яка спричинила зрив. У таких випадках робота могла стати приводом для краху, але його глибинна причина лежала далі. Багато неврастеніків, які вважають себе «геть знесиленими», насправді «геть накручені». Вони всюди носять свою напругу із собою.

До серйозних наслідків хибних звичок розуму належить і хворобливий сумнів (folie du doute). Людина, яка від нього страждає, так неспокійно й настирливо прагне не припуститися жодної помилки, що без кінця повертається перевірити, чи вимкнула газ, чи замкнула двері тощо. У крайніх випадках вона зрештою починає сумніватися навіть у реальності власних відчуттів і настільки піддається постійній нерішучості, що це серйозно перешкоджає її зусиллям. Цей стан влучно назвали «спазмом уваги».

У тривожних і неспокійних людей можуть більшою чи меншою мірою виявлятися ознаки одного або всіх цих станів, залежно від того, куди обставини спрямовують їхню увагу.

Якщо від серйозних розладів перейти до дрібних джерел щоденних прикрощів, то мало хто настільки обдарований душевно, щоб лишатися нечутливим до незручностей через зміни температури й погоди; до роздратування, яке спричиняють критика, нехтування та недостатня вдячність з боку близьких і знайомих; до обурення, навіть гніву, за помірного приводу; до втрати самовладання від утоми; до збентеження в незвичних ситуаціях; до постійної нерішучості; до безсоння через невідступні думки. А понад усе - до марного жалю, настирливих сумнівів і надмірної тривоги, які об'єднує слово «хвилювання» і які один сучасний автор назвав «хворобою століття».

Кожна людина може дещо зменшити всі ці негаразди постійними, правильно спрямованими зусиллями. Кожна перемога над однією хибною звичкою посилює наступ на інші, а кожен здобуток є кроком до душевної рівноваги, що дає своєму власникові відносну незалежність від дрібних прикрощів повсякденного життя.

У сучасній психотерапії важливу роль відіграє навіювання - як з боку лікаря, так і самого пацієнта. Саме в цьому напрямі, поряд із порадами щодо занять і розслаблення, розвиватимуться мої пропозиції. Однак я не включатиму навіювань, дієвість яких залежить від самообману. Такі навіювання могли б, наприклад, виходити з твердження, що коли ми уявляємо вогонь у печі, то він нас зігріває; або що, розбивши скло в книжковій шафі й прийнявши його за вікно, ми із задоволенням вдихаємо повітря, яке нібито стало свіжішим. Мої пропозиції мають звертатися до розуму, а не до уяви.

Особливу увагу я приділятиму різним видам хвилювання й пропонуватиму прості, легко зрозумілі прийоми, які кожен може застосовувати щодня й постійно, а згодом і автоматично, не перериваючи звичайної роботи чи відпочинку. Спокійний розум, власне, допомагає працювати ефективно, а не заважає: він дає людині змогу переходити від одного обов'язку до іншого без перешкод, які створює надмірне занепокоєння.

Даючи поради людині, яка за своєю вдачею схильна хвилюватися, лікар найчастіше стикається з її активним спротивом. Замість прийняти чужу оцінку свого стану та чужі пропозиції щодо полегшення, вона приходить із заздалегідь складеним уявленням про власні труднощі й настійливою вимогою негайно позбавити її цих труднощів - ліками чи іншим способом. Вона витрачає душевну енергію й виходить із себе, намагаючись переконати лікаря, що не любить сперечатися. До іншого кола, менш нерозважливого, але так само складного, належать ті, хто впізнає себе в намальованому лікарем портреті, проте каже, що вже спробував усе запропоноване й просто «не може».

Сподіваюся, що дехто з любителів сперечатися впізнає в моїх описах себе, а не свого сусіда, і з власної волі скористається деякими порадами. Сподіваюся також, що дехто з тих, хто погоджується, але вже зневірився, відновить свої зусилля з іншим настроєм. Мета полягає в тому, щоб не досягти цілковитого й раптового зцілення, а здобувати щось щодня; або, трохи втративши сьогодні, трохи надолужити завтра. Зрештою можна виявити себе на дещо вищому рівні й не занепадати духом, хоча ми й не цілком звільнилися від пут, які накладають хибні звички розуму.