Цитати з книги «Людська машина»

Моя мета - звернути увагу людини на неї саму як на єдине ціле, як на складну машину, здатну до зовсім надзвичайної дієвості, щоб рухатися цим світом безперешкодно, в будь-який бажаний спосіб, на втіху не лише собі, а й людям, яких вона зустрічає дорогою, людям, які обганяють її, і тим, кого обганяє вона сама. Моя мета - показати, що лише мізерна частка наших упорядкованих і послідовних зусиль віддається справі власне життя, на відміну від приготувань до нього.

My aim is to direct a man's attention to himself as a whole, considered as a machine, complex and capable of quite extraordinary efficiency, for travelling through this world smoothly, in any desired manner, with satisfaction not only to himself but to the people he meets en route , and the people who are overtaking him and whom he is overtaking. My aim is to show that only an inappreciable fraction of our ordered and sustained efforts is given to the business of actual living, as distinguished from the preliminaries to living.

Візьміть будь-яку власну звичку, розумову чи фізичну. Ви зможете пригадати час, коли цієї звички ще не було або, якщо й була, вона ледве відчувалася. І ви виявите, що майже всі ваші звички утворилися несвідомо, через щоденні повторення, які не мали жодного стосунку до загального плану й які ви виконували, не помічаючи цього. Ви будете змушені визнати, що ваш теперішній «характер» є спорудою, збудованою майже без допомоги архітектора: як-небудь, абияк. Але іноді архітектор таки втручався й щось проєктував.

Take any one of your own habits, mental or physical. You will be able to recall the time when that habit did not exist, or if it did exist it was scarcely perceptible. And you will discover that nearly all your habits have been formed unconsciously, by daily repetitions which bore no relation to a general plan, and which you practised not noticing. You will be compelled to admit that your 'character,' as it is to-day, is a structure that has been built almost without the aid of an architect; higgledy-piggledy, anyhow. But occasionally the architect did step in and design something.

Так, якщо ми виходимо з дому й потрапляємо під сильну зливу, то не сідаємо й не починаємо проклинати погоду, хіба що вже зовсім здуріли. Ми розкриваємо парасолю, якщо вона в нас є, а якщо немає, квапимося додому. Можемо побурчати, але не всерйоз; ми приймаємо зливу як факт всесвіту й опановуємо себе.

Thus if we sally out and get caught in a heavy shower we do not, unless very far gone in foolishness, sit down and curse the weather. We put up our umbrella, if we have one, and if not we hurry home. We may grumble, but it is not serious grumbling; we accept the shower as a fact of the universe, and control ourselves.

А якщо істини придатні для вічності, то вони повинні бути придатними й для одного дня. Якщо я не можу розміняти їх на повсякденну монету - якщо не можу купити щастя бодай на день, бо при собі маю лише вічну істину, а ні в кого немає досить решти, - то моя вічна істина не є вічною істиною. Це лише непридатний до обігу шматочок скла, званий діамантом, або навіть банкнота Банку Гравірування.

And if the verities are good for eternity they ought to be good for a day. If I cannot exchange them for daily coin—if I can't buy happiness for a single day because I've nothing less than an eternal verity about me and nobody has sufficient change—then my eternal verity is not an eternal verity. It is merely an unnegotiable bit of glass (called a diamond), or even a note on the Bank of Engraving.

Ось що я повинен робити! Я повинен знову й знову, і ще раз, замислюватися над тим, що істоти, серед яких мені доводиться лавірувати, живе оточення, з якого я мушу виготовляти своє щастя, так само неминучі в устрої еволюції, як і я сам; мають таке саме право бути собою, як я маю право бути собою; цілком рівні мені перед лицем Природи; їх так само можна пояснити, як можна пояснити мене; вони мають право на таку саму поблажливість, як і я, і не більш відповідальні за свою будову та своє оточення, ніж я за свої. Я повинен знову й знову, і ще раз, замислюватися над тим, що всі вони заслуговують від мене стільки ж співчуття, скільки я даю самому собі. Чому б і ні?

What I ought to do is this! I ought to reflect again and again, and yet again, that the beings among whom I have to steer, the living environment out of which I have to manufacture my happiness, are just as inevitable in the scheme of evolution as I am myself; have just as much right to be themselves as I have to be myself; are precisely my equals in the face of Nature; are capable of being explained as I am capable of being explained; are entitled to the same latitude as I am entitled to, and are no more responsible for their composition and their environment than I for mine. I ought to reflect again and again, and yet again, that they all deserve from me as much sympathy as I give to myself. Why not?

Уявіть, що, дивлячись на чийсь будинок, ви раптом помічаєте: він горить. Полум’я ледь видно. Ви могли б його загасити, якби мали свободу дій. Але ви її не маєте. Це його будинок, не ваш. Можливо, він знає, що будинок горить, а можливо, й ні. Проте з досвіду вам відомо: якби ви звернули його увагу на полум’я, наслідок вашого попередження був би надзвичайно дивний, майже неймовірний. Він негайно почав би запалювати сірники, лити гас і роздмухувати вогонь, люто обурюючись вашим втручанням. Тож вам залишається лише стояти й дивитися, сподіваючись, що він помітить полум’я, поки воно ще не стало некерованим, і загасить його. Однак найімовірніше, він помітить його запізно. Не маючи змоги відвернути лихо, ви приречені спостерігати, як нищиться цінне майно. Полум’я здіймається дедалі вище й не спадає, аж доки саме не вигорить. Ви відводите погляд від цього видовища, а власник будинку, доки ви не підете, вдає, ніби нічого не сталося. Залишившись наодинці, він проклинає себе за власну необачність. Усе сказане вище має описати те, що відбувається, коли людина переживає ту пожежу, яку називають «втратою самовладання».

Imagine that, looking at a man's house, you suddenly perceive it to be on fire. The flame is scarcely perceptible. You could put it out if you had a free hand. But you have not got a free hand. It is his house, not yours. He may or may not know that his house is burning. You are aware, by experience, however, that if you directed his attention to the flame, the effect of your warning would be exceedingly singular, almost incredible. For the effect would be that he would instantly begin to strike matches, pour on petroleum, and fan the flame, violently resenting interference. Therefore you can only stand and watch, hoping that he will notice the flames before they are beyond control, and extinguish them. The probability is, however, that he will notice the flames too late. And powerless to avert disaster, you are condemned, therefore, to watch the damage of valuable property. The flames leap higher and higher, and they do not die down till they have burned themselves out. You avert your gaze from the spectacle, and until you are gone the owner of the house pretends that nothing has occurred. When alone he curses himself for his carelessness. The foregoing is meant to be a description of what happens when a man passes through the incendiary experience known as 'losing his temper.'

Наприклад, у звичайній родині кількість кінських сил машини, витрачених на боротьбу за істину, справді безглузда. Цю чисту ревність до утвердження істини та її загального визнання зазвичай називають «схильністю суперечити». Але, звичайно, це не вона; це щось вище. Моя дружина повідомляє, що Джонси переїхали в нову квартиру, за яку платять 165 фунтів на рік. А Джонс особисто сказав мені, що платить за свою нову квартиру 156 фунтів на рік. Я виправляю дружину. Знаючи, що має рацію, вона виправляє мене. Вона не може допустити, щоб неправда взяла гору. Справа не в дев’яти фунтах, справа в істині. Її запал до істини збуджує мій запал до істини. Ще п’ять хвилин тому мені було байдуже, чи платять Джонси за нову квартиру 165, 156 або 1056 фунтів на рік. Але тепер для мене надзвичайно важливо, що це саме 156 фунтів. Я перетворив самого себе на добірне товариство поширення істини про орендну плату за нову квартиру Джонсів, а дружина зробила те саме. Кожен із нас, вдаючись до красномовства, мистецтва аргументації та суворо наглядаючи за власним самовладанням, марнує величезні запаси тих кінських сил, які нам такі дорогі. А кінцевий результат дорівнює нулю.

For example, in the ordinary household the amount of machine horse-power expended in fighting for the truth is really quite absurd. This pure zeal for the establishment and general admission of the truth is usually termed 'contradictoriness.' But, of course, it is not that; it is something higher. My wife states that the Joneses have gone into a new flat, of which the rent is £165 a year. Now, Jones has told me personally that the rent of his new flat is £156 a year. I correct my wife. Knowing that she is in the right, she corrects me. She cannot bear that a falsehood should prevail. It is not a question of £9, it is a question of truth. Her enthusiasm for truth excites my enthusiasm for truth. Five minutes ago I didn't care twopence whether the rent of the Joneses' new flat was £165 or £156 or £1056 a year. But now I care intensely that it is £156. I have formed myself into a select society for the propagating of the truth about the rent of the Joneses' new flat, and my wife has done the same. In eloquence, in argumentative skill, in strict supervision of our tempers, we each of us squander enormous quantities of that h.-p. which is so precious to us. And the net effect is naught.

Застосовуючи будь-яку систему вдосконалення машини, жодні двоє людей не досягнуть однакового успіху. З розчарованого тону деяких ваших критичних зауважень можна було б подумати, що я рекламував систему перетворення кравецьких манекенів на архангелів. Таких сподівань я не мав. Я не вірю в чудеса. Але знаю, що річ, зроблена справді якнайкраще, нерідко скидається на чудо. Моя єдина мета - наполягати, щоб кожна людина вдосконалювала свою машину до межі власних можливостей, а не до межі чужих. Я не плекаю надії, що людина може стати кращою за найкращий можливий вияв самої себе. Проте я переконаний, що кожна людина буває гіршою за найкращий вияв себе набагато частіше, ніж мусила б, бо її сила волі, велика чи мала, не спрямовується відповідно до засад здорового глузду.

In the application of any system of perfecting the machine, no two persons will succeed equally. From the disappointed tone of some of your criticisms it might be fancied that I had advertised a system for making archangels out of tailors' dummies. Such was not my hope. I have no belief in miracles. But I know that when a thing is thoroughly well done it often has the air of being a miracle. My sole aim is to insist that every man shall perfect his machine to the best of his powers, not to the best of somebody else's powers. I do not indulge in any hope that a man can be better than his best self. I am, however, convinced that every man fails to be his best self a great deal oftener than he need fail—for the reason that his will-power, be it great or small, is not directed according to the principles of common sense.

Здоровий глузд неодмінно приведе людину до питання: «Чому вчора мої вчинки суперечили моєму розумові?» Відповідь майже завжди буде така: «Бо у вирішальну мить я забув». Головне пояснення безплідності стількох зусиль змінити себе, головне пояснення того, чому ми так часто жалюгідно тікаємо під захист учення про фаталізм, - проста забудькуватість. Нам бракує не сили, а вміння саме у потрібну мить пригадати, що наш розум велів би нам робити чи думати. Як набути цього вміння? Його можна набути лише так, як набувають вправності в іграх: практикою; тренуванням відповідного органа до такого стану, коли він інстинктивно діє правильно замість того, щоб інстинктивно діяти неправильно. У цій справі бувають різні ступені успіху, але такого явища, як цілковита невдача, не буває.

Common sense will surely lead a man to ask the question: 'Why did my actions yesterday contradict my reason?' The reply to this question will nearly always be: 'Because at the critical moment I forgot.' The supreme explanation of the abortive results of so many efforts at self-alteration, the supreme explanation of our frequent miserable scurrying into a doctrine of fatalism, is simple forgetfulness. It is not force that we lack, but the skill to remember exactly what our reason would have us do or think at the moment itself. How is this skill to be acquired? It can only be acquired, as skill at games is acquired, by practice; by the training of the organ involved to such a point that the organ acts rightly by instinct instead of wrongly by instinct. There are degrees of success in this procedure, but there is no such phenomenon as complete failure.

«Переді мною цей день. Обставини цього дня - моє оточення; вони - матеріал, який я за допомогою свого мозку маю використати, щоб жити, бути щасливим і не завдавати нещастя іншим. Завдання мого мозку - використовувати цей матеріал. Саме заради цього, і тільки цього, мій мозок перебуває у своїй коробці. Не завтра! Не наступного року! Не тоді, коли я наживу статки! Не тоді, коли моя хвора дитина буде поза небезпекою! Не тоді, коли моя дружина опам’ятається! Не тоді, коли мені підвищать платню! Не тоді, коли я складу той іспит! Не тоді, коли минеться розлад травлення! А зараз! Сьогодні, саме таким, яким сьогоднішній день є! Факти сьогоднішнього дня, які за часів своєї невиправності я сприймав передусім як тривоги, прикрощі й перешкоди, тепер я сприймаю як сировину, з якої мій мозок має виткати гарне полотно життя».

'This day is before me. The circumstances of this day are my environment; they are the material out of which, by means of my brain, I have to live and be happy and to refrain from causing unhappiness in other people. It is the business of my brain to make use of this material. My brain is in its box for that sole purpose. Not to-morrow! Not next year! Not when I have made my fortune! Not when my sick child is out of danger! Not when my wife has returned to her senses! Not when my salary is raised! Not when I have passed that examination! Not when my indigestion is better! But now! To-day, exactly as to-day is! The facts of to-day, which in my unregeneracy I regarded primarily as anxieties, nuisances, impediments, I now regard as so much raw material from which my brain has to weave a tissue of life that is comely.'

Коли той, хто доглядає за машиною, помічає, що часто змінює свій погляд на речі; коли бачить, що вчорашня серцевина труднощів сьогодні стала дрібницею й поступилася місцем новому явищу; коли одного ранку встає й завдяки новому, несподіваному проблиску в глибинах машини усвідомлює, що досі цілком помилявся й мусить починати знову; коли дивується, як він міг бути таким сліпим і таким дурним, щоб не бачити того, що бачить тепер; коли нове бачення заволікають нові розчарування й звужують безперервні застереження; коли його приголомшує складність власної справи, тоді нехай підбадьориться, бо він досягає успіху. Історія успіху в будь-якому мистецтві, а догляд за машиною є мистецтвом, - це історія починань наново, розсіювання й нового виникнення сумнівів, дедалі ширшого уявлення про обсяг незавойованої території й дедалі вужчого уявлення про обсяг території завойованої.

When the machine-tender observes that he is frequently changing his point of view; when he notices that what he regarded as the kernel of the difficulty yesterday has sunk to a triviality to-day, being replaced by a fresh phenomenon; when he arises one morning and by means of a new, unexpected glimpse into the recesses of the machine perceives that hitherto he has been quite wrong and must begin again; when he wonders how on earth he could have been so blind and so stupid as not to see what now he sees; when the new vision is veiled by new disappointments and narrowed by continual reservations; when he is overwhelmed by the complexity of his undertaking—then let him enhearten himself, for he is succeeding. The history of success in any art—and machine-tending is an art—is a history of recommencements, of the dispersal and reforming of doubts, of an ever-increasing conception of the extent of the territory unconquered, and an ever-decreasing conception of the extent of the territory conquered.

Тепер я переходжу до зовсім іншого боку всієї цієї теми. Досі я розглядав людську машину як пристрій для пристосування людини до її оточення. Моя мета полягала в тому, щоб показати, як багато залежить від машини і як мало від оточення, а також що головне завдання машини - використовувати для створення тканини життя саме те оточення, у якому їй випало опинитися, і жодне інше! Однак усе це не означає, що ми повинні фаталістично, назавжди й пасивно приймати будь-яке безглузде оточення, у яке випадково закинула нас доля. Якщо ми досить далеко просунемося в дисциплінуванні мозку, то, без сумніву, зможемо досягти напрочуд добрих результатів у будь-якому оточенні. Але не можна було б назвати «правильним міркуванням» надмірні витрати сили волі на дисципліну мозку, коли менше зусилля в іншому напрямку дало б сприятливіші наслідки. Чоловік, якого доля жбурнула в канал, міг би творити дива, перетворюючи себе на земноводну істоту; він міг би приголомшити світ видовищем своєї філософії серед неймовірних труднощів; люди могли б платити по шість пенсів з душі, щоб прийти на нього подивитися; але він був би меншим дурнем, якби виліз і остаточно влаштував собі життя на березі.

I now come to an entirely different aspect of the whole subject. Hitherto I have dealt with the human machine as a contrivance for adapting the man to his environment. My aim has been to show how much depends on the machine and how little depends on the environment, and that the essential business of the machine is to utilise, for making the stuff of life, the particular environment in which it happens to find itself—and no other! All this, however, does not imply that one must accept, fatalistically and permanently and passively, any preposterous environment into which destiny has chanced to throw us. If we carry far enough the discipline of our brains, we can, no doubt, arrive at surprisingly good results in no matter what environment. But it would not be 'right reason' to expend an excessive amount of will-power on brain-discipline when a slighter effort in a different direction would produce consequences more felicitous. A man whom fate had pitched into a canal might accomplish miracles in the way of rendering himself amphibian; he might stagger the world by the spectacle of his philosophy under amazing difficulties; people might pay sixpence a head to come and see him; but he would be less of a nincompoop if he climbed out and arranged to live definitely on the bank.

Мені скажуть, що я хочу позбутися честолюбних прагнень, що вони є великою рушійною силою існування, а отже, я ворог суспільства й немає в мені істини. Але я не хочу позбутися честолюбних прагнень. Я кажу, що поширені прагнення зазвичай закінчуються розчаруванням, що вони зазвичай означають цілковите викривлення життя. Це незаперечний факт, і причина його в тому, що прагнення обирають, не знаючи або їхньої справжньої цінності, або того, чого вони коштуватимуть. Дисциплінований мозок відразу покаже непотрібність більшості таких прагнень і подбає, щоб решта здійснювалася розсудливо. Він також переконає свого власника, що прагнення протягом наступних двадцяти чотирьох годин жити суворо за вимогами найвищого здорового глузду - це прагнення, яке нелегко перевершити.

I shall be told that I want to do away with ambition, and that ambition is the great motive-power of existence, and that therefore I am an enemy of society and the truth is not in me. But I do not want to do away with ambition. What I say is that current ambitions usually result in disappointment, that they usually mean the complete distortion of a life. This is an incontestable fact, and the reason of it is that ambitions are chosen either without knowledge of their real value or without knowledge of what they will cost. A disciplined brain will at once show the unnecessariness of most ambitions, and will ensure that the remainder shall be conducted with reason. It will also convince its possessor that the ambition to live strictly according to the highest common sense during the next twenty-four hours is an ambition that needs a lot of beating.

Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно. Грошового питання не можна ігнорувати. Якщо правда, що гроші не приносять щастя, то не менш правдиве й те, що брак грошей створює обставини, за яких жити як слід стає вдвічі важче. Ці два твердження, які на перший погляд можуть здаватися суперечливими, насправді такими не є.

I do not wish to be misunderstood. The financial question cannot be ignored. If it is true that money does not bring happiness, it is no less true that the lack of money induces a state of affairs in which efficient living becomes doubly difficult. These two propositions, superficially perhaps self-contradictory, are not really so.

Не може бути сумніву, що пересічна людина осуджує набагато більше, ніж хвалить. Її інстинкт - осуджувати. Якщо вона задоволена, то мовчить; якщо ні, то вкрай нелогічно здіймає галас. Тож навіть якби відмова від осуду спричинила відмову від похвали, така зміна, безперечно, була б зміною на краще. Але я не бачу жодної причини, чому відмова від осуду мала б спричиняти відмову від похвали. Навпаки, думаю, що звичку хвалити слід плекати. (Я пропоную не вряди-годи користуватися кельмами, а регулярно користуватися ложечками для солі.) Хай там як, перемога мозку над природними інстинктами (в ідеально налагодженої людини мозок і природні інстинкти ніколи навіть не посваряться) завжди означає остаточну перемогу доброти.

There can be no doubt that the average man blames much more than he praises. His instinct is to blame. If he is satisfied he says nothing; if he is not, he most illogically kicks up a row. So that even if the suppression of blame involved the suppression of praise the change would certainly be a change for the better. But I can perceive no reason why the suppression of blame should involve the suppression of praise. On the contrary, I think that the habit of praising should be fostered. (I do not suggest the occasional use of trowels, but the regular use of salt-spoons.) Anyhow, the triumph of the brain over the natural instincts (in an ideally organised man the brain and the natural instincts will never have even a tiff) always means the ultimate triumph of kindness.