X. Згубна перевтома

Я розглянув дві головні, загальні причини тертя в щоденному користуванні машиною. Тепер розгляну одну другорядну причину й на цьому завершу розмову про саму буденність. Ця другорядна причина - хоча, зрештою, я не знаю, чи її наслідки настільки дрібні, щоб виправдовувати слово «другорядна», - полягає в перенапруженні машини, коли її змушують виконувати роботу, для якої вона ніколи не була призначена. Хоч ми не здатні переконати свої машини належно робити те, що вони так чи інакше мусять робити, ми постійно перевантажуємо їх цілком непотрібними й безглуздими завданнями. Здається, ми просто не можемо дати речам спокій.

Наприклад, у звичайній родині кількість кінських сил машини, витрачених на боротьбу за істину, справді безглузда. Цю чисту ревність до утвердження істини та її загального визнання зазвичай називають «схильністю суперечити». Але, звичайно, це не вона; це щось вище. Моя дружина повідомляє, що Джонси переїхали в нову квартиру, за яку платять 165 фунтів на рік. А Джонс особисто сказав мені, що платить за свою нову квартиру 156 фунтів на рік. Я виправляю дружину. Знаючи, що має рацію, вона виправляє мене. Вона не може допустити, щоб неправда взяла гору. Справа не в дев’яти фунтах, справа в істині. Її запал до істини збуджує мій запал до істини. Ще п’ять хвилин тому мені було байдуже, чи платять Джонси за нову квартиру 165, 156 або 1056 фунтів на рік. Але тепер для мене надзвичайно важливо, що це саме 156 фунтів. Я перетворив самого себе на добірне товариство поширення істини про орендну плату за нову квартиру Джонсів, а дружина зробила те саме. Кожен із нас, вдаючись до красномовства, мистецтва аргументації та суворо наглядаючи за власним самовладанням, марнує величезні запаси тих кінських сил, які нам такі дорогі. А кінцевий результат дорівнює нулю.

Отже, якби хтось із нас двох розумів елементарні засади людської механіки, він сказав би собі подумки: «Істина незнищенна. Істина вийде наяву. Істина ніколи не поспішає. Якщо вона не виявиться сьогодні, то виявиться завтра або наступного року. Вона може сама про себе подбати. Зрештою моя дружина (або мій чоловік) дізнається цю істотну космічну істину про орендну плату за нову квартиру Джонсів. Я її вже знаю, а мить, коли вона (або він) теж її знатиме, стане миттю мого тріумфу. Вона (або він) не святкуватиме мого тріумфу відкрито, проте від цього він не стане менш справжнім. І моя репутація людини точної та спокійно стриманої зміцниться. Якщо ж через рідкісний невдалий збіг обставин я помиляюся, то в день мого краху мені буде набагато краще від того, що тепер я не був надто категоричним. До того ж ніхто не призначав мене єдиним хранителем великої істини про орендну плату за нову квартиру Джонсів. Я прийшов у цей світ не для того, щоб бути сейфом, і нагальніші справи кличуть мене докласти зусиль». Якби хтось із нас так поміркував, ми уникнули б чималого непотрібного тертя й заощадили б сили; самолюбство не наражалося б на небезпеку; священна справа істини анітрохи не постраждала б; а орендна плата за нову квартиру Джонсів у будь-якому разі залишилася б рівно такою, якою вона є.

Крім того, що ми перенапружуємо машину надмірною турботою про поширення істини, ми ще й приділяємо надто багато уваги станові чужих машин. Я не можу досить рішуче й досить саркастично засудити цю дивовижну звичку. Ви знайдете її майже в кожній родині й майже в кожній конторі. Більшість із нас намагається перебудувати механізми в чужих головах, а не у власній. Це завжди небезпечно й здебільшого марно. З огляду на труднощі, які ми маємо зі своїм мозком, де наші зусилля напевно сприйматимуться як доброзичливі й де ми принаймні маємо приблизне уявлення про будову машини, наша безстрашність у пригодах серед тонких налаштувань чужих мізків вражає. Наше прокляття - надмір місіонерського духу. Нам неодмінно треба вирушити до Китаю в мозку нашого брата, пояснити там, що в цій поганській країні все дуже негаразд, і зробитися нестерпними, сподіваючись домогтися виправлення. У кожного з нас є власний мозок і тіло, на яких можна дати розгулятися своїй особистості, але цього замало; нам треба поширити свою особистість і далі, наче ми світова колонізаторська держава, сп’яніла від ідеї «тягаря білої людини».

Одна з головних таємниць успішного щоденного життя - набагато частіше, ніж ми це робимо, давати спокій людям, з якими живемо й працюємо, та займатися собою. Якщо хтось із ваших щоденних супутників будує своє життя на засадах, які, як ви знаєте, хибні, й це дає наслідки, які, як ви відчуваєте, неприємні, найбезпечніше правило - тримати рота на замку. А якщо ваше надзвичайне самовдоволення таки примушує вас його відкрити, відкривайте з усіма пересторогами й з тією церемонною ввічливістю, з якою ви звернулися б до незнайомця. Близькість не виправдовує грубих манер, хоча більшості з нас, здається, саме так і видається. Ви відповідаєте не за всесвіт; ви відповідаєте за себе. Не сподівайтеся керувати всесвітом у вільний час, а якщо спробуєте, то, найімовірніше, розладнаєте ту його частину, якої торкнетеся, водночас серйозно занедбавши себе. У кожній родині зазвичай є хтось, чия настирлива цікавість до чужих машин спричиняє серйозне тертя в його власній. Менше критикуйте, навіть у таємному усамітненні своєї кімнати. І зовсім не осуджуйте. Прийміть своє оточення й мовчки пристосовуйтеся до нього, замість галасливо намагатися пристосувати оточення до себе. Ось справжня мудрість. Вам не належить вторгатися за межі власної індивідуальності. Таке вторгнення є нахабством. Це очевидно. І все ж одне з головних занять домашнього життя - безладно витанцьовувати на чужих приватних газонах. Сказане мною стосується навіть взаємин між батьками й дітьми. І хоч моя настанова перебільшена, я навмисно її перебільшую, щоб дієво врівноважити перебільшення в протилежний бік.

Усі індивідуальності, крім вашої власної, є частиною вашого оточення. Еволюційний процес іде своїм ладом, і вони становлять його частину. Ставтеся до них як до неминучого. Сказати, що вони неминучі, не означає сказати, що вони незмінні. Проте змінювати їх - це передусім не ваша справа, а їхня. Ваша справа - користуватися ними такими, якими вони є, без самовдоволеної праведності, осуду й нарікань, щоб безперешкодно просуватися до власних цілей. Тут немає наміру знімати з них відповідальність, позбавляючи їх свободи волі, й водночас покладати відповідальність на вас як на вільного діяча. Як своє оточення ви мусите приймати їх за щось неминуче, бо вони неминучі. Але як самостійні осередки вони мають власну відповідальність, яка не є вашою. Тут постає давнє питання: «Чи маємо ми свободу волі, чи є маріонетками детермінізму?» Як питання воно захопливе й безплідне. Його ніколи не було й ніколи не буде розв’язано. Теорію детермінізму неможливо спростувати аргументами. Проте у своєму серці кожна людина, навіть найзатятіший прихильник цієї теорії, спростовує її щогодини й щодня. З іншого боку, теорію свободи волі можна спростувати логічним міркуванням! Тим гірше для логічного міркування! Якщо ми вважатимемо себе вільними діячами, а особистостей довкола - маріонетками детермінізму, то досягнемо практичного компромісу, з якого можна здобути найкращі результати в житті. Філософський досвід століть, якщо він щось і довів, то саме це. І людина, яка діятиме за цим правилом у звичайних, буденних контактах і зіткненнях того складного експерименту, що його ми звемо щоденним життям, швидко переконається в його практичній цінності.