V. Формування звичок через зосередження

Щойно воля взяла гору над мозком, щойно вона може сказати йому з достатньою впевненістю, що її послухають: «Роби це. Думай у цьому напрямі й думай далі, не відхиляючись, доки я не дозволю тобі зупинитися», - настає час взятися до вдосконалення людської машини широко й усебічно, як міська рада береться до очищення й перебудови міста. Величезні можливості слухняного мозку відкриються нам, щойно ми почнемо міркувати про те, що розуміємо під своїм «характером». Характер людини є і може бути лише сукупним результатом її звичок мислення. Людина доброзичлива, бо звикла думати доброзичливо. Людина ледача, бо її думки звично затримуються на негайних утіхах неробства. Правда, кожен народжується з певними схильностями й ці схильності дуже сильно впливають на раннє формування звичок мислення. Але факт залишається фактом: характер будується тривалими звичками мислення. Якщо зріла споруда характеру зазвичай показує особливості первісної схильності в перебільшеному вигляді, це лише вказує на ймовірність того, що повільне зведення цієї споруди відбувалося навмання й розум ним не керував. Дитина може народитися зі схильністю до сутулості. Якщо нічого не робити, якщо, навпаки, вона стане конторським службовцем і зненавидить гімнастику, її плечі надмірно згорбляться, цілковито внаслідок звички. Тим часом якби її воля, керована розумом, примусила її виробити виправну фізичну звичку, плечі могли б бути якщо й не зовсім рівними, то майже такими. Ось вам фізична звичка! Так само і з розумовою звичкою.

Що уважніше ми розглядатимемо розвиток первісних схильностей, то ясніше побачимо, що цей розвиток не є неминучим, не є процесом, який здійснюється самостійно за таємничими, невблаганними законами, яких ми не можемо зрозуміти. Наприклад, дію первісної схильності може знищити випадкове потрясіння. Юнак зі спадковою схильністю до алкоголю може стати суворим непитущим через потрясіння від побаченого: п’яний батько вдарив його матір. А якби батько випадково виявився ласкавим напідпитку, син міг би скінчити в канаві. Ніякого невблаганного закону тут немає! Відомо також, що людська вдача в процесі розвитку іноді цілком змінюється від випадкового, короткочасного зіткнення з вдачею, сильнішою за неї. «Відтоді я вирішив...» і так далі. Ви знаєте цю фразу. Часто рішення не дотримуються, але часто дотримуються. Іскра запалила волю. Палаюча воля тиранізувала мозок. Утворилися нові звички. І результат має вигляд справжнього дива.

А якщо ці великі перетворення можуть відбутися випадково, то чи не можуть подібні перетворення відбутися за розсудливим задумом? Принаймні, беручись їх здійснювати, людина починає з упевненості, що перетворення не є неможливими, адже вони вже відбувалися. Вона починає також із повним знанням впливу звички на життя. Візьміть будь-яку власну звичку, розумову чи фізичну. Ви зможете пригадати час, коли цієї звички ще не було або, якщо й була, вона ледве відчувалася. І ви виявите, що майже всі ваші звички утворилися несвідомо, через щоденні повторення, які не мали жодного стосунку до загального плану й які ви виконували, не помічаючи цього. Ви будете змушені визнати, що ваш теперішній «характер» є спорудою, збудованою майже без допомоги архітектора: як-небудь, абияк. Але іноді архітектор таки втручався й щось проєктував. Серед своїх звичок ви подекуди знайдете таку, яку свідомо й із певною метою започаткували та наполегливо підтримували, безсумнівно, під якимось щасливим впливом. У чому різниця між цією свідомою звичкою й несвідомими звичками? Жодної, якщо йдеться про її вплив на сукупність вашого характеру. Вона може бути найсильнішою з усіх ваших звичок. Єдина риса, яка відрізняє її від інших, полягає в тому, що вона має визначену мету (найімовірніше, добру) і цілком або частково цієї мети досягає. Немає серед читачів цих рядків жодної людини, яка в тій чи іншій подробиці не довела б на собі, що воля, змушуючи мозок повторювати ту саму дію знову й знову, може змінювати форму характеру, як скульптор змінює форму вологої глини.

Але якщо характер дорослої людини розвивається день у день (а так воно і є), якщо дев’ять десятих цього розвитку зумовлені несвідомою дією, а одна десята свідомою і якщо ця свідома десята частина є найзадовільнішою частиною загального результату, то чому, в ім’я здорового глузду, надалі не зробити так, щоб свідома дія зумовлювала дев’ять десятих, а не одну десяту? Що заважає цьому приємному завершенню? Ніщо, зовсім ніщо, крім непокори мозку. А непокору мозку можна вилікувати, як я вже показав. Коли я бачу людей нещасливими й невправними в ремеслі жити через саму лише кричущу неувагу до власного розвитку; коли бачу, як покручені люди розбудовують підприємства й імперії та жодного разу не зупиняються, щоб розбудувати самих себе; коли бачу, як похмурі люди витрачають на навчання собаки ходити на задніх лапах точнісінько ту саму енергію, яка могла б зробити яскравішими всі барви їхнього власного життя, мені хочеться віддати душу, таким сміховинним і безглуздим здається це видовище! Але, звісно, я не віддаю душу. Напад минає. Тільки я справді мушу вигукнути: «Невже ви не бачите, що втрачаєте? Невже не бачите, що пропускаєте найцікавіше на землі, набагато цікавіше за підприємства, імперії й собак? Невже вам не спадає на думку, які ви незграбні й недалекоглядні, коли завжди працюєте з недосконалою машиною, хоча могли б мати досконалу машину з плавним ходом? Невже вам не спадає на думку, як погано ви поводитеся із самими собою?»

Послухайте, ви, невиправний буркотуне, ви, що робите вечерю нестерпною своїми скаргами на долю, бо саме вас я й оберу. Чи знаєте ви, що люди кажуть про вас за спиною? Вони кажуть, що звичкою, яка опанувала вас, звичкою завжди бурчати, ви робите нещасними себе й свою родину. «Невже все аж так погано?» - заперечуєте ви. Так, саме так погано. Ви кажете: «Правду сказати, я знаю, що бурчати безглуздо. Але я такий. Я намагався припинити й не можу!» Як ви намагалися припинити? «Ну, кілька разів я твердо вирішував із цим боротися, але ніколи не вдається. Це, звісно, суто між нами. Зазвичай я не визнаю, що я буркотун». З огляду на те, що ви бурчите приблизно півтори години щодня протягом усього життя, любий добродію, було аж надто оптимістично сподіватися вилікувати таку звичку лише окремим наміром, який час від часу виникає в мозку, а потім забувається. Ні! Треба зробити більше. Якщо ви щодня на пів години міцно зосереджуватимете мозок на істині (ви знаєте, що це істина), що бурчання безглузде й марне, ваш мозок відтепер почне виробляти звичку в цьому напрямі; він почне набувати форми відповідно до думки, що бурчання безглузде й марне. У випадкові хвилини, коли він не думатиме ні про що певне, він раптом згадає, що бурчання безглузде й марне. Коли ви сядете до столу й розтулите рота, щоб сказати: «Не можу збагнути, що цей осел, мій компаньйон, має на увазі, коли...» - він згадає, що бурчання безглузде й марне, і змінить розташування вашого горла, зубів та язика так, що ви скажете: «Яка ж у нас чудова погода!» Одне слово, він згадає мимоволі, завдяки новій звичці. Усі, хто придивиться до власного досвіду, визнають, що невдача в заміні старих звичок новими зумовлена тим, що у вирішальну мить мозок не пам’ятає, він просто забуває. Вправляння в зосередженні це вилікує. Усе залежить від регулярного зосередження. Це бурчання є прикладом, хоча його обрано й не зовсім навмання.