II. Дилетанти в мистецтві жити

Коли зважити, що в цій людській машині нам доводиться провести все своє життя, що вона є нашим єдиним засобом стикатися з рештою світу й досягати з ним компромісу, ми й справді приділяємо їй дуже мало уваги. Кажучи «ми», я маю на увазі наш найпотаємніший дух, інстинктивне начало, ту таємницю всередині нас, яка існує. А кажучи «людська машина», я маю на увазі мозок і тіло, передусім мозок. Вираження душі за допомогою мозку й тіла ми називаємо мистецтвом «жити». У школі нас, безперечно, не навчають цього мистецтва хоч якоюсь помітною мірою. У школі нам пояснюють, що треба махати руками й ногами туди-сюди стільки-то годин на добу. Нам також на практиці показують, що наш мозок здатний виконувати певні корисні фокуси й що, коли ми не змусимо його їх виконувати, нам доведеться потерпіти. Тож одного дня ми прибігаємо додому й оголошуємо захопленим батькам, що одинадцять разів по дванадцять буде сто тридцять два. Подвиг мозку! Так триває доти, доки батьки не починають дивитися на нас із повагою, бо ми вже можемо теревенити про косинуси або змалювати зовнішню політику Людовіка XIV. Чудово! Але про засади мистецтва жити досі ані слова! Лише кілька розрізнених правил від батьків, яких треба сліпо дотримуватися, коли виникають ті чи інші скрутні обставини. Та й справді, говорити школяреві про вираження його душі було б безглуздо. Він, мабуть, пробурмоче щось односкладове, і це буде не «миші».

Звісно, школа лише готує до життя; хіба що людина вступає до університету, тоді школа готує до університету. Передбачається, що до життя людина звертається, коли ці попередні клопоти вже позаду, скажімо, років у двадцять. Звісно, тоді вона живе; але в цьому немає нічого нового, адже весь цей час вона вже якось жила, весь цей час користувалася машиною, не розуміючи її. Та чи береться людина, закінчивши школу й університет, вивчати цю машину? Анітрохи. Тепер питання не в тому, як жити, а в тому, як здобути й зберегти становище, за якого можна буде жити; як діставати маленькі шматочки мертвих тварин і рослин, які можна проковтнути, щоб не померти з голоду; як набувати й постійно поновлювати запас інших частин мертвих тварин і рослин, у які можна загорнутися, щоб не померти від холоду; як забезпечити собі виняткове право входити до певних хиж, де можна спати й їсти, не мокнучи під дощем із небесних хмар. І так далі. А коли цей задум здійснено, виникає бажання подвоїти всю операцію й виконувати її не лише для себе, а для себе та ще когось. Шлюб! Проте справжній справі життя, безперешкодним взаєминам, самовираженню, свідомому пристосуванню до оточення, одне слово, вивченню машини, ще не приділяють жодної послідовної наукової уваги. У тридцять років людина, найімовірніше, краще розумітиме тягу в димарі, ніж власний дихальний апарат, якщо вже назвати одну з простих і очевидних речей. А розуміти роботу власного мозку - оце ще вигадали! Що ж до вміння уникати втрати сили, спричиненої тертям у справі життя, чи віддаємо ми цьому хоч годину на місяць? Чи взагалі коли-небудь розглядаємо це інакше, ніж по-дилетантськи й незграбно? Панночка малює акварель. «Дуже мило!» - кажемо ми й подумки додаємо: «Як для дилетантки». Але ми живемо ще більш по-дилетантськи, ніж та панночка малює, хоча кожен із нас, безперечно, мав би бути професіоналом у мистецтві жити!

Коли ми вже років п’ятдесят п’ять займаємося приготуваннями до життя, то починаємо думати, чи не послабити темп. До цього часу причина, з якої ми не вивчали науково мистецтва жити, тобто вдосконалення й застосування тонших частин машини, полягає не в тому, що нам бракувало дозвілля (більшість із нас має його величезні купи), а в тому, що ми просто були надто поглинуті приготуваннями; власне, ставилися до приготувань до справи як до самої справи. Отже, у п’ятдесят п’ять ми нарешті мали б почати жити з професійною майстерністю, як професійний художник пише картини. Так, але вже не можемо. Тоді вже запізно. Ні художників, ні акробатів, ні будь-яких інших професіоналів не можна сформувати у п’ятдесят п’ять років. Тож ми закінчуємо життя по-дилетантськи, як і почали його. І коли машина скрипить так, що аж оскома бере, або відмовляється слухатися керма й скидає нас у канаву, ми кажемо: «Нічого не вдієш!» або «Не біда! Через сто років усе буде однаково!» або «Треба якнайкраще скористатися обставинами». І намагаємося повірити, що, прийнявши наявний стан речей, ми тим самим його виправдали, хоча весь цей час відчуваємо власну нещирість.

Ви вигукуєте, що я перебільшую. Так і є. Щоб виразно показати бік справи, який зазвичай лишається непоміченим, перебільшення конче потрібне. Поетична вільність - одна з назв такого перебільшення. Але насправді я перебільшую зовсім небагато, набагато менше, ніж ви, можливо, думаєте. Я знаю: ви збираєтеся вказати мені, що величезна кількість людей регулярно витрачає чималу частину свого дозвілля на самовдосконалення. Визнаю! І я з цього тішуся. Але тішився б іще більше, якби їхні зусилля безпосередніше стосувалися щоденної справи життя, самовираження без тертя й без марних бажань. Погляньте на цього чоловіка, який усе життя щовечора наполегливо навчається! Він справді зрозумів природу поезії, і його смак чудовий. Він декламує вірші зі справжнім почуттям, і його можна назвати вельми культурною людиною. Поезія є для нього невичерпним джерелом насолоди. Правда! Але чому він постійно скаржиться, що на службі не одержує належного? Чому його непокоять гроші? Чому він так часто сердито мовчить, ображаючись на дружину? Чому вперто їсть більше, ніж витримує його травлення? У книзі долі не було записано, що він мусить скаржитися, тривожитися, дутися й страждати. Якби він був професіоналом у мистецтві жити, він цього не робив би. Для цього немає жодної причини, крім тієї, що він ніколи не вивчив своєї справи, ніколи не досліджував людської машини як цілого, ніколи по-справжньому не міркував розсудливо про життя. Припустімо, ви зустріли автомобіліста, який вихляє по всій дорозі й скрегоче механізмами, зупинилися запитати, що сталося, а він відповів: «Та не зважайте, що сталося. Ви тільки погляньте на мої чудові ацетиленові ліхтарі, як вони сяють і як я їх відполірував!» Ви не вважали б його Кліффордом-Ерпом, та й цілком при здоровому глузді теж не вважали б. Так само й із нашим знавцем поезії. Безперечно, значна частина того, що називають самовдосконаленням, є лише потуранням собі, різновидом насолоди, яка тільки принагідно вдосконалює якусь окрему частину машини, та й то коштом нехтування набагато важливішими її частинами.

Моя мета - звернути увагу людини на неї саму як на єдине ціле, як на складну машину, здатну до зовсім надзвичайної дієвості, щоб рухатися цим світом безперешкодно, в будь-який бажаний спосіб, на втіху не лише собі, а й людям, яких вона зустрічає дорогою, людям, які обганяють її, і тим, кого обганяє вона сама. Моя мета - показати, що лише мізерна частка наших упорядкованих і послідовних зусиль віддається справі власне життя, на відміну від приготувань до нього.