XI. Інтермедія

Десять розділів ви витримали, але не без протесту. Я знаю почуття, яке панує у вашому розумі й уже виявилося в численних критичних зауваженнях щодо моїх ідей. Мабуть, його можна коротко передати так: «Усе це дуже добре, але неправда, ані крихти правди! Ви розповідали нам саму лише казку. Чудес не буває» тощо. Я, зі свого боку, відчуваю, що, коли негайно не візьмуся за це ваше почуття й рішуче з ним не розберуся, мені краще буде зачинити свою крамничку, бо ви звикнете вважати мене лише джерелом пустої розваги. Уже з висловлювань деяких критиків я бачу, що для них я з таким самим успіхом міг би не написати жодного слова. Тож тут я зупиняюся, щоб іще раз наполягти на тому, з чого почав.

Головна думка вашої критики така: «Людська природа завжди однакова. Я знаю свої вади. Але марно говорити мені про них. Я не можу їх змінити. Я таким народився». Фатальна слабкість цього аргументу полягає, по-перше, в тому, що він спирається на цілковиту неправду, а по-друге, в тому, що він змушує вас зайняти позицію, якої неможливо обстояти. Людська природа таки змінюється. Немає нічого більш ненаукового, більш безнадійно середньовічного, ніж уявляти, що вона не змінюється. Вона змінюється, як і все інше. Ви не можете побачити, як вона змінюється. Правда! Але ж ви не можете побачити й того, як росте трава, хіба що встанете дуже рано.

Чи така сама людська природа нині, як за часів вавилонської цивілізації, коли суспільну машину змащували потоками крові? Чи така сама вона нині, як за часів грецької цивілізації, коли романтичного кохання між статями взагалі не існувало? Чи така сама вона нині, як упродовж тих століть, коли постійне тертя мусило саме забезпечувати собі лікування у вигляді постійної війни? Чи така сама вона нині, як 2 березня 1819 року, коли британський уряд офіційно виступив проти пропозиції розглянути суворість кримінальних законів (серед яких була смертна кара за зрубування дерева та інші розумні хитрощі проти тертя) й програв голосування з різницею лише в дев’ятнадцять голосів? Чи така сама вона нині, як 1883 року, коли в Англії було засновано перше Товариство запобігання жорстокому поводженню з дітьми (S.P.C.C.)?

Якщо ви вважаєте, що людська природа й досі така сама, вам слід негайно вийти надвір, розкласти багаття з праць Спенсера, Дарвіна й Воллеса, а тоді повернутися й тішитися суто жартівливим боком цієї книжки. Якщо ж ви визнаєте, що вона змінилася, дозвольте запитати: як вона змінилася, якщо не завдяки безперервним, нескінченно малим зусиллям над самими собою окремих людей, таких, як ви і я? Невже ви гадали, що її змінили чари, або парламентські закони, або вплив груп на окремих людей, а не окремих людей на групи? Дозвольте сказати вам, що людська природа змінилася від учора. Дозвольте сказати вам, що сьогодні розум має вагоміший голос у керуванні інстинктом, ніж мав учора. Дозвольте сказати вам, що сьогодні тертя машин супроводжується меншим вереском і скреготом, ніж учора.

«Ви таким народилися й не можете себе змінити, а отже, немає про що й говорити». Якщо ви справді в це вірите, навіщо взагалі докладати будь-яких зусиль? Чому б не пустити всю цю справу прегарно на самоплив і не піддатися своїм інстинктам? Який сенс хоч якось намагатися опановувати себе, якщо ви незмінні? Проголосіть себе незмінним, і ви проголосите себе фаталістом. Проголосіть себе фаталістом, і ви звільните себе від будь-якої моральної відповідальності, а заразом і інших людей. Ну то дійте відповідно до своїх переконань, якщо це справді переконання. Якщо ви не можете себе змінити, я теж не можу себе змінити, і коли я підійду, дам вам по голові та вкраду ваш гаманець, ви не зможете мене осудити. Отямившись, ви зможете лише ласкаво потиснути мені руку й пробурмотіти: «Не вибачайтеся, любий друже; ми не можемо себе змінити».

Ви кажете, що це безглуздо. Так і є. Це один із моїх незліченних аргументів. Правда в тому, що насправді ви не вірите, ніби не можете себе змінити. Вас мучить те саме, що й мене: чистісінькі лінощі. Ви ненавидите вставати вранці й, щоб виправдати свої невибачні лінощі, виголошуєте пишні слова про Долю. Так само, як «патріотизм - останній притулок негідника», фаталізм є останнім притулком того, хто ухиляється від зусиль. Але ви нікого не обманюєте, і найменше - самого себе. Розумних підстав для своєї позиції ви не маєте жодних. Тут, оскільки я вас розсмішив, ви погоджуєтеся сказати: «Я таки намагаюся, щосили. Але можу змінити себе лише зовсім трохи. Я від природи неохочий до розумових зусиль. Я ж нічого не можу з цим зробити, правда?» Що ж, доки ви не єдина цілковито незмінна річ у всесвіті змін, я не заперечую. Уже добре, що ви визнаєте свою здатність змінитися хоч зовсім трохи. Тепер відмінність між нашими філософіями - лише питання міри.

Застосовуючи будь-яку систему вдосконалення машини, жодні двоє людей не досягнуть однакового успіху. З розчарованого тону деяких ваших критичних зауважень можна було б подумати, що я рекламував систему перетворення кравецьких манекенів на архангелів. Таких сподівань я не мав. Я не вірю в чудеса. Але знаю, що річ, зроблена справді якнайкраще, нерідко скидається на чудо. Моя єдина мета - наполягати, щоб кожна людина вдосконалювала свою машину до межі власних можливостей, а не до межі чужих. Я не плекаю надії, що людина може стати кращою за найкращий можливий вияв самої себе. Проте я переконаний, що кожна людина буває гіршою за найкращий вияв себе набагато частіше, ніж мусила б, бо її сила волі, велика чи мала, не спрямовується відповідно до засад здорового глузду.

Здоровий глузд неодмінно приведе людину до питання: «Чому вчора мої вчинки суперечили моєму розумові?» Відповідь майже завжди буде така: «Бо у вирішальну мить я забув». Головне пояснення безплідності стількох зусиль змінити себе, головне пояснення того, чому ми так часто жалюгідно тікаємо під захист учення про фаталізм, - проста забудькуватість. Нам бракує не сили, а вміння саме у потрібну мить пригадати, що наш розум велів би нам робити чи думати. Як набути цього вміння? Його можна набути лише так, як набувають вправності в іграх: практикою; тренуванням відповідного органа до такого стану, коли він інстинктивно діє правильно замість того, щоб інстинктивно діяти неправильно. У цій справі бувають різні ступені успіху, але такого явища, як цілковита невдача, не буває.

Звички, які посилюють тертя, можна замінити звичками, які його послаблюють. Звички, які зупиняють розвиток, можна замінити звичками, які сприяють розвиткові. І так само, як звичка формується природно, її можна сформувати штучно, наслідуючи несвідомий процес і привчаючи мозок до нової думки. Як приклад дозвольте мені знову звернутися до другорядного питання щоденного тертя, а в його межах - до впливу тону. Людина за звичкою вживає тон, який спричиняє тертя. Для неї такий тон став інстинктивним. Але якби перед тим, як заговорити, вона мала чверть години на роздуми й упродовж цієї чверті години могла щоразу вислуховувати доводи проти такого тону, то швидко почала б удаватися до нього рідше; її розум переміг би її інстинкт. Нині ж її інстинкт перемагає розум несподіваним нападом, застаючи його зненацька. Регулярне щоденне зосередження мозку протягом певного часу на тоні, який не спричиняє тертя, і на величезних перевагах його вживання поступово виробить у мозку нову звичку думати про цей тон; аж поки зрештою дисциплінований мозок не почне вдаватися до правильної дії раніше, ніж давній, дурний інстинкт устигне його захопити; і врешті новий, розсудливий інстинкт витіснить старий.

Ось раціональне обґрунтування. Воно стосується всіх звичок. Кожен може випробувати його дієвість на будь-якій звичці. Мені байдуже, сильна в нього воля чи слабка: він може це випробувати. Він скоро побачить величезну різницю між тим, щоб просто «прийняти добре рішення» (що він робив усе життя без особливо блискучих наслідків), і тим, щоб протягом визначеного часу зосереджувати мозок винятково на доброму рішенні. Зосередження, дієве опанування мозку - у цьому все!