XV. Фунти, шилінги й пенси

Кожен, хто сьогодні справді хоче говорити просту правду про гроші, стикається з дуже серйозною практичною трудністю. Йому доводиться виступити проти панівної громадської думки й змиритися з тим, що його вважатимуть або позером, або диваком, або дурнем. Люди шукають щастя тепер, як шукали його мільйон років тому. Гроші - не головний чинник щастя. Можна сперечатися, чи посідають гроші серед чинників щастя двадцяте місце за значенням, чи п’ятдесяте. Але не можна сперечатися про те, чи справді гроші самі собою приносять щастя. Не може бути жодного сумніву: гроші щастя не приносять. Проте всупереч цій незаперечній і загальній істині всі поводяться так, ніби гроші - єдина або головна передумова щастя. Люди не міркують і не хочуть слухати розумних доводів; у гонитві за грішми їм закипіла кров, і філософ із таким самим успіхом міг би умовляти землетрус, як намагатися вхопити публіку за петлицю й щось їй пояснити. Якщо чоловік жертвує своєю часткою спадщини, передбаченою заповітом якогось покійного суспільного тирана, щоб одружитися з тією, з ким сам хоче, якщо англійський священнослужитель відмовляється від двадцяти п’яти тисяч доларів на рік, які йому пропонують за від’їзд у вигнання та проповіді нью-йоркським мільйонерам, таке явище щиро вважають настільки разючим, що воно відразу облітає весь світ у газетних статтях, усіяних знаками оклику! У добу, коли таке ставлення до грошей цілком щире, просто небезпечно - і, гадаю, навіть шкідливо - голосно й уперто наполягати, що гроші є не найважливішою, а найменш важливою річчю у світі. У часи великого воєнного збудження людину можуть піддати остракізму, а то й лінчувати за висловлення поглядів, які за кілька років усі сприйматимуть як загальновідомі істини; тому мудрий філософ тримає язик за зубами, щоб йому його не відрізали. Тож на вершині доби, коли володіння безглуздо величезними грошовими статками є безвідмовним засобом здобути загальну повагу, я не маю наміру ні проповідувати, ні втілювати на практиці абсолютно все, у що сам потай вірю щодо багатства.

Так було не завжди. Хоча й раніше траплялися епохи, так само жадібні до багатства й показної розкоші, як наша, бували й часи, коли заробляння грошей і заздрість до мільйонерів не були єдиними клопотами пересічної людини. І така доба, безперечно, прийде на зміну нашій. Мало що в суспільному житті здивувало б мене менше, ніж поява якогось руху проти розкоші, утворення якоїсь ліги чи спілки серед середніх верств (лише там інтелект трапляється у значній кількості), члени якої зобов’язалися б триматись осторонь усіх масштабних, безглуздих, банальних, потворних і нудних занять, пов’язаних із розкішшю нашого часу, й витрачати не більше певної суми на рік на їжу, питво, прикривання своїх тіл та перевезення себе, немов пакунків, з одного місця на земній поверхні до іншого. Такий рух допоміг би, і ще допоможе, сформувати думку, яка засуджуватиме марнотратні видатки на особисті задоволення як ознаку поганого тону. Проте акціонерам розкішних готелів, ресторанів та всіляких іподромів, а також популярним співакам, адвокатам тощо наразі нема чого тривожитися. Руху ще немає.

Щодо впливу грошей на належне налагодження людської машини, то, на щастя, тим, хто вже почав цікавитися керуванням власним мозком, не потрібно пояснювати, що в цій найважливішій справі гроші важать дуже мало. Ніщо, що справді допомагає наблизитися до досконалості, не коштує більше, ніж може собі дозволити кожен, хто читає ці сторінки. Видатки, пов’язані зі щоденним роздумуванням, із виробленням звичок розуму, із вправлянням у самовладанні й бадьорості, із утвердженням розуму на престолі над юрбою первісних інстинктів, - ці видатки, знаєте, справді мізерні. І незалежно від того, дістанете ви заслужену надбавку в один фунт на тиждень чи не дістанете, ви все одно можете рухатися далі зі своєю машиною; це не автомобіль, хоча я й почав із порівняння з ним. Навіть коли, розсудливо керуючи машиною, ви до певної міри опануєте мистецтво щоденної вдоволеності й гідності та візьметеся за оздоблення життя, навіть найкраще його оздоблення не обов’язково вас розорить. М’ясо може подорожчати - воно вже подорожчало, - але книжки не подорожчають. Вхід до картинних галерей, на концерти тощо й далі коштуватиме зовсім недорого. Краєвиди з Ричмонд-Гілл чи Гайндгеда, або вздовж Пелл-Мелл на заході сонця, запах землі, смак плодів і поцілунків - на все це не впливають ні махінації трестів, ні істерія фондових бірж. Подорожі, які після книжок є найкращою з усіх оздоб (і які треба цінувати за якістю, а не за кількістю миль), безперечно, дешевші, ніж будь-коли раніше. Потрібна лише винахідливість у витрачанні грошей. А багато винахідливості за малих грошей незрівнянно вигідніше й цікавіше, ніж багато грошей без винахідливості.

І весь час, поки ви це читаєте, ви з нетерплячою усмішкою зневаги кажете: «Усе це дуже добре; говорити так легко й приємно, але...» Одне слово, вас не переконано. Ви не можете викорчувати з душі той догмат, що пустив у ній розлоге коріння: більше грошей означає більше радості. Мені шкода. Але дозвольте поставити одне запитання й попросити вас відповісти чесно. Тепер ви маєте більше грошей, ніж колись. Чи стали ви щасливішими, чи менше невдоволені, ніж колись? Якщо брати ваше існування день за днем, годину за годиною й судити про нього за тим загадковим відчуттям (у грудях), яке викликають обов’язки, турботи, справжні радощі й задоволення, - чи справді ви щасливіші, ніж були раніше?

Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно. Грошового питання не можна ігнорувати. Якщо правда, що гроші не приносять щастя, то не менш правдиве й те, що брак грошей створює обставини, за яких жити як слід стає вдвічі важче. Ці два твердження, які на перший погляд можуть здаватися суперечливими, насправді такими не є. Скромного доходу достатньо для найповнішого здійснення свого Я у вдоволеності й гідності; але ви повинні жити в межах цього доходу. Ви не маєте морального права нехтувати грішми. Чоловік, наприклад, який розвиває себе й навчає цілу родину дочок усього, крім уміння самим заробляти собі на життя, а потім має нахабство раптово померти, не залишивши ні пенні, - такий чоловік негідник. Дев’яносто - чи, може, сказати дев’яносто дев’ять? - відсотків усіх тривог, які роблять належне життя майже неможливим, спричинені звичкою ходити по самому краю свого доходу, як ходили б по краю прірви. У більшості англійців якісь грошові клопоти постійно, безперестанку таяться в глибині розуму. Жертва, потрібна, щоб покласти край такому становищу, радше позірна, ніж справжня. Усі витрати - справа звички.

Загалом людина може примудритися навіть за вкрай скромного доходу мати все, чого потребує, - якщо тільки їй не потрібна повага снобів. Звичка може зробити, і зазвичай робить, утримання родини на дві тисячі на рік таким самим важким, як і на двісті. Гадаю, для більшості людей припинення надходження доходу бодай на місяць означало б або банкрутство, або звернення до лихваря, або гострі незручності. За таких обставин неможливо повністю й незалежно володіти власною безсмертною душею! Тому я схильний сказати, що перша передумова належного керування машиною - звичка витрачати помітно менше, ніж заробляєш або отримуєш. Навіть клерк, який є справжнісіньким автоматом, повинен мати засоби на цілий рік як щит від примх свого роботодавця. Сподіватися, що людина, яка не має в сейфі річного доходу, успішно опановуватиме справжнє мистецтво жити, було б так само розумно, як сподіватися, що мешканці неукріпленого міста посеред рівнини, зайнятої ворожим військом, успішно займуться вивченням логарифмів або метафізики.

А весь секрет відносної свободи від грошових тривог полягає не в доході, а у витратах. Мені соромно вимовляти цю прадавню банальність. Але, як і більшість афоризмів незаперечної мудрості, її цілковито ігнорують. Звісно, ви кажете, що нелегко залишити запас між витратами й теперішнім доходом. Я це знаю. По-братньому тисну вам руку. І все-таки здебільшого набагато легше зменшити витрати, ніж збільшити дохід, не збільшивши витрат. Вибір перед вами. Хоч би як ви вирішили, будьте певні: в основі філософії лежить запас, і цей запас завжди можна створити.