IX. Пожежа!

У щоденному житті, коли машиною звичайно користуються, щогодини спілкуючись з іншими, іноді трапляється явище, яке завдає чимало клопоту і є наслідком вкрай поганого догляду за машиною. Це явище неможливо не помітити, і все ж воно таке ганебне, таке принизливе, таке жахливе й жалюгідне, що я вагаюся, чи варто його згадувати. Адже читачі одного ґатунку неодмінно висміють мене, зверхньо заявивши: «У наш час уже справді не сподіваєшся натрапити на щось подібне в друці!» А читачі іншого ґатунку неодмінно розгніваються. Та оскільки одна з головних цілей цієї книжки - обговорювати те, про що «люди не говорять», я таки обговорю це питання. Проте зважитися на це мені так важко, що я мушу підійти до нього манівцями: спершу опишу його за допомогою образу.

Уявіть, що, дивлячись на чийсь будинок, ви раптом помічаєте: він горить. Полум’я ледь видно. Ви могли б його загасити, якби мали свободу дій. Але ви її не маєте. Це його будинок, не ваш. Можливо, він знає, що будинок горить, а можливо, й ні. Проте з досвіду вам відомо: якби ви звернули його увагу на полум’я, наслідок вашого попередження був би надзвичайно дивний, майже неймовірний. Він негайно почав би запалювати сірники, лити гас і роздмухувати вогонь, люто обурюючись вашим втручанням. Тож вам залишається лише стояти й дивитися, сподіваючись, що він помітить полум’я, поки воно ще не стало некерованим, і загасить його. Однак найімовірніше, він помітить його запізно. Не маючи змоги відвернути лихо, ви приречені спостерігати, як нищиться цінне майно. Полум’я здіймається дедалі вище й не спадає, аж доки саме не вигорить. Ви відводите погляд від цього видовища, а власник будинку, доки ви не підете, вдає, ніби нічого не сталося. Залишившись наодинці, він проклинає себе за власну необачність.

Усе сказане вище має описати те, що відбувається, коли людина переживає ту пожежу, яку називають «втратою самовладання». (Ось! Я вже випустив кота цього розділу з мішка!) Людина, яка втратила самовладання, просто «вигоряє дотла». Вона являє собою одне з найдивніших і найпринизливіших (для всіх) видовищ, які пропонує життя. Це заколот, кипіння через край, нищівна буря. Гідність, здоровий глузд і справедливість зсихаються й гинуть. Панує анархія. Диявол зірвався з ланцюга. Інстинкт топче обличчя розуму. І в цій людині цивілізація тимчасово відступає на мільйони років. Звичайно, по суті це нервова хвороба, і, гадаю, вона майже загальна. Ви відразу заперечуєте, що ніколи не втрачаєте самовладання, що вже цілу вічність його не втрачали! Але чи не хочете ви сказати, що вже цілу вічність не трощили меблів? Ці пожежі бувають різної сили. Деякі ледве жевріють. Але все-таки горять. Одна людина втрачає самовладання; інша лише «роздратована». Та за своєю природою це одне й те саме явище. Коли ви «роздратовані», коли відчуваєте хвилю обурення, яка зненацька пронизує все ваше єство, коли змінюється ваш голос, коли ви помічаєте зміну в поведінці співрозмовника, який бачить, що «зачепив за живе», ви, може, й не доходите до трощення меблів, але пожежа у вас уже сталася, і ваша гідність постраждала. Згодом ви самі собі це визнаєте. Я певен, що ви розумієте, про що я. І майже певен, що ви, з вашою мужньою відвертістю, визнаєте: час від часу й ви потерпаєте від цих загадкових «пожеж».

Дратівливість, одне з лих людського суспільства, зазвичай вважають невиліковною, якщо не рахувати туманної процедури вправляння в самовладанні, яка рідко дає якийсь добрий результат. На неї нині дивляться так, як колись дивилися на віспу: як на лихо, послане Провидінням, яке належить терпіти. Але я не вважаю її невиліковною. Я переконаний, що її можна вилікувати назавжди. І оскільки вона є такою великою бідою для всього людства, то, гадаю, заслуговує на особливу увагу. У всякому разі, я рішуче заперечую теорію лиха від Провидіння як ненаукову, примітивну й таку, що заохочує безсоромно пускати все на самоплив. Людина може бути господарем у власному домі. Якщо вона не може стати господарем завдяки самій силі волі, то може стати ним завдяки хитрощам і винахідливості. Я скористався б кмітливістю, щоб утримати розум на престолі, коли одне з цих руйнівних і ганебних повстань тваринного інстинкту загрожує скинути його з трону.

Людині, яка звикла втрачати або десь губити самовладання, марно доводити собі, що така поведінка безглузда, що вона не служить жодній меті й лише шкодить. Марно доводити собі, що, дозволяючи самовладанню заблукати, вона, ймовірно, поводиться жорстоко й неодмінно чинить несправедливо щодо тих, хто змушений дивитися на цю втрату. Марно доводити собі, що людина з непередбачуваними спалахами гніву в домі схожа на людину, яка ходить по дому із зарядженим револьвером, що стирчить із кишені; що всі міркування справедливості й розуму в цьому домі мусять поступатися страхові перед револьвером; і що той мир, який там удається зберігати, часто буває ганебним і несправедливим. Ці доводи не матимуть достатньої сили, щоб узяти гору над однією з найсильніших і найпримхливіших звичок. Проти цієї звички треба виступити й перемогти її (а це можливо!) ще сильнішою властивістю людського розуму: я маю на увазі загальнолюдський жах перед тим, щоб виглядати смішним. Людина, яка втрачає самовладання, нерідко думає, що робить щось доволі прекрасне й величне. Насправді все настільки інакше, що вона лише виставляє себе дурнем. Вона лише хизується собою як дурень, позбавлений гідності, як та вкрай зневажена постать - доросле немовля. Вона може залякати слабкого співрозмовника своєю люттю або похмурою насупленістю тихішого полум’я, але навіть у серці найслабшого співрозмовника є незрушне почуття зневаги до неї. Те, як друзі поводяться з людиною непередбачуваної вдачі, доводить, що вони її зневажають, адже не ставляться до неї як до розсудливої істоти. Як їм ставитися до неї як до розсудливої істоти, коли її влада над власним розумом така непевна? А якби вона лише могла почути, що кажуть про неї за її спиною!..

Хворий може вилікувати себе, привчивши мозок зосереджуватися на власній крайній безглуздості. Нехай він регулярно, з якнайпильнішою увагою, зосереджується на таких думках: «Коли я втрачаю самовладання, коли дратуюся, коли ця загадкова хвиля пронизує мене, я виставляю себе ослом, ослом і ще раз ослом! Розумієте, безглуздим ослом! Я поводжуся як велике немовля. Я виглядаю дурнем. Я являю собою видовище, позбавлене гідності. Усі мене зневажають, потай посміюються з мене, гордують цим ідіотським ослом, з яким неможливо говорити розумно».

Зазвичай хворий приховує від самого себе цей бік своєї недуги, і його мозок інстинктивно уникатиме його, наскільки зможе. Але в години спокою він може поволі й регулярно, вправляючись у зосередженні, змушувати мозок освоюватися саме з цим боком справи, щоб із часом мозок інстинктивно думав про нього передусім, а не насамкінець. Коли він цього досягне, його врятовано. Жодній людині, яка в саму мить зародження пожежі ясно побачить себе справжнісіньким ослом і жалюгідним предметом зневаги, не забракне волі загасити вогонь. Але, зауважте, вона не матиме успіху, доки не зможе робити це негайно. Пожежа є пожежа, і пожежні екіпажі мусять миттю самі вискакувати з депо й мчати чвалом. Це означає набуття розумової звички. На початкових стадіях лікування, звичайно, слід уникати займистих ситуацій. Це зовсім не важко зробити, якщо дисципліна вже відучила мозок від його природної забудькуватості.