XIV. Людина та її оточення

Тепер я переходжу до зовсім іншого боку всієї цієї теми. Досі я розглядав людську машину як пристрій для пристосування людини до її оточення. Моя мета полягала в тому, щоб показати, як багато залежить від машини і як мало від оточення, а також що головне завдання машини - використовувати для створення тканини життя саме те оточення, у якому їй випало опинитися, і жодне інше! Однак усе це не означає, що ми повинні фаталістично, назавжди й пасивно приймати будь-яке безглузде оточення, у яке випадково закинула нас доля. Якщо ми досить далеко просунемося в дисциплінуванні мозку, то, без сумніву, зможемо досягти напрочуд добрих результатів у будь-якому оточенні. Але не можна було б назвати «правильним міркуванням» надмірні витрати сили волі на дисципліну мозку, коли менше зусилля в іншому напрямку дало б сприятливіші наслідки. Чоловік, якого доля жбурнула в канал, міг би творити дива, перетворюючи себе на земноводну істоту; він міг би приголомшити світ видовищем своєї філософії серед неймовірних труднощів; люди могли б платити по шість пенсів з душі, щоб прийти на нього подивитися; але він був би меншим дурнем, якби виліз і остаточно влаштував собі життя на березі.

Перевага належного вивчення керування машиною, яке я окреслив, полягає в тому, що воно дає учневі змогу з певною впевненістю судити, чи спричинене незадовільне життя розладнаною машиною, чи оточенням, до якого ця машина за своєю засадничою будовою непридатна. Воно справді допомагає йому справедливо вирішити, хто не має рації у разі серйозної розбіжності: він чи решта всесвіту. А якщо він вирішить, що не помиляється, воно також допоможе йому, керуючись певним науковим принципом, обрати нове оточення або змінити старе. Переважна більшість людей ніколи не знає достеменно, чому невдоволена своїм перебуванням на цій планеті. Вони вирушають у довгі й виснажливі мандри в пошуках дорогоцінного матеріалу, який увесь цей час прихований у їхніх власних грудях. Вони не знають, чого хочуть; знають лише, що чогось хочуть. Або, якщо їм удається вирішити для себе, чого саме вони хочуть, можна поставити сто проти одного, що, здобувши це, вони залишаться так само далекими від задоволення, як і на початку! Це щоденне спостереження: люди несамовито намагаються заволодіти речами, які, за загальним досвідом, жахливо розчаровують тих, хто ними вже заволодів. І все ж боротьба триває й, мабуть, триватиме далі. Усе тому, що мозок лежить без діла! «На карту поставлено не дрібницю, - сказав Епіктет про керування інстинктом за допомогою розуму. - Йдеться про те, при здоровому ви глузді чи ні». У цьому значенні переважна більшість людей, безперечно, не при здоровому глузді; інакше вони не поводилися б так, як поводяться: так невизначено, так покладаючись на випадок, так сліпо. Але людина, чий мозок у робочому стані, поза всяким сумнівом при здоровому глузді.

І коли людина завдяки дієвості свого мозку утверджує владу розуму над інстинктами, вона відразу бачить речі в правдивішій перспективі, ніж було можливо раніше, а отже, здатна справедливо оцінити різні складники свого оточення. Наприклад, якщо вона живе в Лондоні й відчуває постійне тертя, це спонукатиме її розглянути претензії Лондона на роль Мекки для розумних людей. Вона може сказати собі: «Щось не так, і джерело біди не в машині. Лондон змушує мене терпіти бруд, темряву, потворність, напруження, нудні щоденні переїзди й загальну дорожнечу. Що Лондон дає мені натомість?» І вона може вирішити: оскільки Лондон не пропонує натомість нічого особливого, крім своїх чарів і зрідка місця на доброму концерті чи поганій виставі, у провінції можна отримати більшу віддачу від витрат мозкових сил, нервів і грошей. Вона може разом із певним французьким романістом побачити, що «більшість людей із по-справжньому видатним розумом воліє жити в провінції». І тоді вона справді може, корячись розумові, залишити лондонські омани зі спокійним серцем, певна свого діагнозу. Натомість людина, яка не приділяла багато часу догляду за своїм розумовим механізмом, не змогла б зібратися на цей крок: почасти через брак рішучості, а почасти тому, що ніколи не досліджувала джерел власного нещастя. Людина, яка, не маючи повної влади над своєю машиною, постійно невдоволена власним існуванням, подібна до людини, яку таємно отруюють і яка не може визначити, чим і хто. Тож у неї немає середнього шляху між цілковитим голодуванням і подальшим отруєнням.

Як з оточенням місць, так і з оточенням людей. Більшість тертя між людьми - це тертя, якого можна уникнути; однак іноді воно постає з таких глибоких причин, що жодна майстерність керування машиною не може його усунути. Але як людина, чий мозок не керує її існуванням, може судити, чи можна усунути неприємність, чи ні, чи її джерело в ній самій, чи в іншому? Вона просто не може судити. Натомість людина, яка тримає свій мозок для вжитку, а не для пустої розваги, побачивши, що тертя зберігається попри всі зусилля мозку, так ясно усвідомить доцільність розриву стосунків як єдиних ліків, що загартує себе для зусилля, необхідного для такого розриву. Одна з головних переваг дієвого мозку полягає в тому, що він здатний діяти твердо й рішуче: почасти, звісно, тому, що його зміцнили, але більшою мірою тому, що у його роботі немає плутанини, яку вносить втручання самих лише інстинктів.

По-третє, є оточення, пов’язане із загальною метою життя; я переконаний, що воно набагато частіше буває безнадійно хибним і марним, ніж оточення місця або людей. Насмілюся сказати, що цілих сімдесят відсотків честолюбних прагнень узагалі ніколи не здійснюються, а дев’яносто дев’ять відсотків усіх здійснених прагнень безплідні. Інакше кажучи, постійно триває велетенське жертвування теперішнім заради майбутнього. І тут знову користь дисципліни мозку виявляється якнайразючіше. Людина, чиє перше щоденне завдання - зосередити розум на належному проживанні саме цього дня, мусить зберігати свій інтерес до теперішнього. Неможливо, щоб її перспектива настільки викривилася, що вона присвятить, скажімо, п’ятдесят п’ять років свого життєвого шляху сумнівним приготуванням до власного комфорту й слави протягом останніх десяти років. Людина, чий мозок є її слугою, а не домашньою помічницею чи кімнатним песиком, щодня отримуватиме стільки задоволення й утіхи, що невдовзі запитає себе: «Що ж до цього честолюбного прагнення, яке пожирає мої години, що воно дасть мені такого, чого я вже не маю?» Крім того, неухильний розвиток інтересу до такого захоплення (назвімо його так!), як щоденне розсудливе життя стане автоматичною перевіркою будь-якого честолюбного прагнення. Якщо таке прагнення виживає й процвітає на ґрунті щоденного плекання машини, його власник може бути певен, що воно справжнє й нездоланне, і може йти за ним із цілковитою вірою; розвинена турбота про теперішнє не дасть йому зробити зі свого прагнення вівтар, на якому все теперішнє має бути принесене в жертву.

Мені скажуть, що я хочу позбутися честолюбних прагнень, що вони є великою рушійною силою існування, а отже, я ворог суспільства й немає в мені істини. Але я не хочу позбутися честолюбних прагнень. Я кажу, що поширені прагнення зазвичай закінчуються розчаруванням, що вони зазвичай означають цілковите викривлення життя. Це незаперечний факт, і причина його в тому, що прагнення обирають, не знаючи або їхньої справжньої цінності, або того, чого вони коштуватимуть. Дисциплінований мозок відразу покаже непотрібність більшості таких прагнень і подбає, щоб решта здійснювалася розсудливо. Він також переконає свого власника, що прагнення протягом наступних двадцяти чотирьох годин жити суворо за вимогами найвищого здорового глузду - це прагнення, яке нелегко перевершити.