VII. У чому здебільшого полягає життя

Саме у взаєминах з іншими людьми - товариських, сердечних чи ділових - якості й стан людської машини зазнають випробування та напруження. Ту частину свого життя, яку я проваджу сам, безвідносно до інших - або принаймні без безпосереднього зв’язку з ними, - я зазвичай можу влаштувати так, щоб боги принаймні не плакали, дивлячись на неї. Коли я сам, моє оточення простіше, менш загадкове, а мій спокій і самовладання менше схильні до різких коливань. Неможливо, щоб вас стривожив стілець! Неможливо, щоб стілець діяв вам на нерви! Неможливо звинувачувати стілець у тому, що він не такий розсудливий, не такий архангельський, як я сам! Але коли йдеться про людей!.. Ось тоді й починається «життя»! Мистецтво жити, мистецтво видобувати з людської машини всю її силу, полягає переважно не в книжній самоосвіті й не в спогляданні краси та величі існування. Воно полягає насамперед у збереженні миру, повного миру й нічого, крім миру, з тими, з ким нас «звела доля». Чи тоді я «вдосконалюю себе» й навчаюся жити, коли вечорами самотньо сиджу у своїй кімнаті, захоплений Шеллі, Шекспіром або Гербертом Спенсером? Чи тоді, коли пильную всі свої щоденні взаємини з людьми? Не намагайтеся ухилитися від цього порівняння, натякаючи, ніби я зневажаю навчання, або вказуючи, що вічні істини стоять над буденністю. Нічого подібного! Я настільки «схиблений» на книжках, що саме володіння ними приносить мені насолоду. А якщо істини придатні для вічності, то вони повинні бути придатними й для одного дня. Якщо я не можу розміняти їх на повсякденну монету - якщо не можу купити щастя бодай на день, бо при собі маю лише вічну істину, а ні в кого немає досить решти, - то моя вічна істина не є вічною істиною. Це лише непридатний до обігу шматочок скла, званий діамантом, або навіть банкнота Банку Гравірування.

Встаючи вранці, я можу сказати собі: «Я господар свого мозку. Ніхто не може вдертися туди й бешкетувати, мов бик у крамниці порцеляни. Якщо мої товариші на корі цієї планети воліють бешкетувати, вони не можуть вплинути на мене! Я їм не дозволю. Я маю силу зберігати власний спокій і збережу його. Жодна земна істота не може примусити мене зрадити свої принципи, не бачити краси всесвіту, бути похмурим, дратівливим або нарікати на свою долю. Бо все це залежить від мозку; життєрадісність, доброзичливість і чесне мислення належать до його відання. Дисциплінований мозок може їх забезпечити. А мій мозок дисциплінований, і з плином днів я дисциплінуватиму його дедалі більше. Отже, я не залежу від випадку й готовий ручатися, що провадитиму всі свої взаємини так, як личить розсудливій істоті»... Я можу це сказати. Я можу силою волі втовкмачити цей довід у свій мозок, і, повторивши його досить багато разів, неодмінно досягну найвищих чеснот розуму. Я неодмінно переміг би - адже мозок є такою машиною, що діє за звичкою, - навіть якби зовсім не завдав собі клопоту замислитися, що за істоти мої ближні, а діяв би лише у власних інтересах. Проте шлях до досконалості, про яку я говорю у відносному сенсі, незмірно скоротиться й полегшиться, якщо я неупереджено розгляну становище інших людських машин. Ось так:

Правда в тому, що моє ставлення до ближніх у самій своїй основі й цілковито хибне і що воно завдає моїй мислячій машині зовсім непотрібного напруження, хоч я, можливо, й налагодив машину так, щоб вона успішно його витримувала. Таємниця безперешкодного життя - спокійна життєрадісність, за якої я завжди повністю володітиму своєю здатністю міркувати, щоб жити розумом, а не інстинктом і хвилинною пристрастю. Таємниця спокійної життєрадісності - доброзичливість; ніхто не може незмінно бути життєрадісним і спокійним, якщо незмінно не плекає добрих думок. Але як я можу бути доброзичливим, коли більшу частину часу осуджую людей, що мене оточують, що є частиною мого оточення? Якщо, осуджуючи, я й наближаюся трохи до доброзичливості, то лише ціною великого й виснажливого зусилля самовладання. Отже, найглибша таємниця полягає в тому, щоб не осуджувати, не судити й не виносити вироків. О, я не осуджую вголос! Я надто далеко просунувся, щоб дозволяти собі таке хлоп’яцтво. Я тримаю осуд у власних грудях, де він гноїться. Я весь час подумки прощаю, а це мені шкодить. Бо, знаєте, прощати нічого. Мені не потрібно прощати погану погоду; так само, якби я опинився посеред землетрусу, мені не потрібно було б прощати землетрус.

Усякий осуд, висловлений чи невисловлений, хибний. Я не осуджую себе. Я можу пояснити себе самому собі. Я завжди можу пояснити себе. Якби я підробив підпис друга на чеку, то цілком задовільно пояснив би собі цю справу. І замість осуджувати себе я поспівчував би собі через те, що мене загнали в таке надзвичайно скрутне становище. Варто мені чесно дослідити свої розумові процеси, і я мушу визнати: моє ставлення до інших зовсім відмінне від ставлення до самого себе. Мушу визнати, що в усамітненні свого розуму, хоч і не кажу ані слова, я постійно осуджую інших за те, що нещасливий. Щоразу, коли наштовхуюся на чужу особистість, яка чинить опір, і мій плавний рух уперед затримується, я потай звинувачую того, хто мене стримує. Я поводжуся так, ніби вигукнув усьому світові: «Усі з дороги, бо я йду!» Не всі сходять із дороги. Я насправді й не сподівався, що всі зійдуть із дороги. Але всередині поводжуся так, ніби сподівався саме цього. Я осуджую. Тому доброзичливість, а отже, й життєрадісність стають для мене незрівнянно важчими.

Ось що я повинен робити! Я повинен знову й знову, і ще раз, замислюватися над тим, що істоти, серед яких мені доводиться лавірувати, живе оточення, з якого я мушу виготовляти своє щастя, так само неминучі в устрої еволюції, як і я сам; мають таке саме право бути собою, як я маю право бути собою; цілком рівні мені перед лицем Природи; їх так само можна пояснити, як можна пояснити мене; вони мають право на таку саму поблажливість, як і я, і не більш відповідальні за свою будову та своє оточення, ніж я за свої. Я повинен знову й знову, і ще раз, замислюватися над тим, що всі вони заслуговують від мене стільки ж співчуття, скільки я даю самому собі. Чому б і ні? Поміркувавши так загалом, я повинен брати по черзі тих людей, з якими часто стикаюся, і свідомим зусиллям уяви й розуму намагатися зрозуміти їх: чому вони чинять так і так, які мають труднощі, у чому їхнє «пояснення» і як можна уникнути тертя. Так я повинен міркувати ранок за ранком, доки мій мозок не буде наскрізь пройнятий становищем цих людей. Ось курс дисципліни. Якщо я його дотримуватимуся, то поступово позбудуся безглуздої звички осуджувати й закладу підвалини того тихого, непохитного самовладання, яке є необхідною передумовою поведінки за розумом, повної ефективності машини щастя. Але щось у мені, щось виразно нице, каже: «Ага. Знову та сама історія з “постав себе на його місце”! Знову та сама історія з “чини з іншими...”!» Саме так! Щось у мені соромиться бути «моральним». (Вам усім знайоме це почуття!) Що ж, мораль - лише інша назва розсудливої поведінки; вища й практичніша форма егоїзму, який, звільняючи інших, звільняє й мене. Я випробував нижчу форму егоїзму. І вона зазнала невдачі. Якщо я боюся бути моральним, якщо волію відрізати собі носа, щоб досадити власному обличчю, то мушу прийняти наслідки. Але істина переможе.