VI. Господар власної голови

Перевіривши власним дослідом істинність першої з двох великих засад, що стосуються людської машини, а саме того, що мозок є слугою, а не господарем і що ним можна керувати, ми тепер можемо перейти до другої. Друга засада основоположніша за першу, але від неї не буде жодної користі, доки першу не зрозуміють і не застосують на практиці. Людська машина - це апарат із мозку й м’язів, який дає Я змогу вільно розвиватися у всесвіті, що його оточує, без тертя. Її призначення - обертати факти всесвіту на найбільшу користь Я. Факти всесвіту - матеріал, із яким вона має справу; не факти ідеального всесвіту, а факти цього всесвіту. Отже, коли виникає тертя, коли факти всесвіту перестають бути корисними для Я, несправність у машині. Це не Сонячна система зіпсувалася, а людська машина. Тож друга велика засада така: «У разі тертя завжди винна машина».

Ви не можете керувати нічим, крім власного розуму. Навіть ваше дворічне маля може не скоритися вам завдяки інстинктивній силі своєї особистості. Але власним розумом ви керувати можете. Ваш власний розум - священна огороджена царина, у яку ніщо шкідливе не може увійти без вашого дозволу. Ваш власний розум має силу перетворювати кожне зовнішнє явище на засіб для власних цілей. Якщо щастя походить із бадьорості, доброзичливості й порядності (а хто це заперечить?), яке можливе поєднання обставин зробить вас нещасними, доки машина залишається в порядку? Якщо саморозвиток полягає у використанні власного оточення (а не чужого оточення), як ваше оточення може перешкодити вам розвиватися? Та й без нього ви мали б досить безглуздий вигляд. У цій вашій голові є все необхідне для розвитку, для збереження гідності, для досягнення щастя, і ви є повновладним господарем цієї голови, варто лише скористатися своєю владою господаря. Навіщо непокоїтися вмістом чужої голови, де ви можете бути лише непроханим гостем, коли з абсолютною певністю можна досягти кращого результату, обмеживши свою діяльність власною? «Зазирни в себе». «Царство Небесне всередині вас». «О, так! - заперечуєте ви. - Усе це старе. Так казав Епіктет. Так казав Марк Аврелій. Так казав Христос». Казали. Я охоче це визнаю. Але якщо сьогодні вранці ви роздратувалися, бо ваш моторний омнібус зламався й довелося наймати екіпаж, то для вас особисто ці великі вчителі жили марно. Ви, називаючи себе розсудливою людиною, живете так, що ваше щастя, гідність і зростання залежать від тисячі речей, над якими ви не маєте влади, а найдосконаліше влаштована машина для забезпечення щастя, гідності й зростання іржавіє всередині вас. І все через те, що ви маєте якесь уявлення, ніби вислів, сказаний дві тисячі років тому, не може бути практичним.

Ви мудро кажете своїй дитині: «Ні, моя дитино, ти не можеш мати отого місяця й нічого не досягнеш, якщо плакатимеш за ним. А ось чудова коробка кубиків, якими ти можеш бавитися й водночас вивчати багато дивовижних речей та вдосконалювати свій розум. Треба намагатися вдовольнятися тим, що маєш, і якнайкраще цим користуватися. Якби ти мав місяць, то не став би щасливішим». А потім ви пів ночі лежите без сну, нарікаючи, бо остання пошта принесла листа, що «правління не може розглянути ваше клопотання про...» і так далі. Ви кажете, що ці два випадки не схожі. Вони не схожі. Ваша дитина ніколи не чула про Епіктета. З іншого боку, справедливість - це місяць. У вашому віці ви, безперечно, це знаєте. «Але ж директори мали задовольнити моє клопотання», - наполягаєте ви. Саме так! Я згоден. Але ми живемо не у всесвіті того, що мало б бути. У вас усередині є особливий апарат для роботи зі всесвітом, де цим «мало б» кричуще нехтують. І ви ним не користуєтеся. Ви лежите без сну, не даєте спати дружині, шкодите своєму здоров’ю, шкодите її здоров’ю, втрачаєте гідність і бадьорість. Чому? Бо думаєте, що ці витівки й вистави вплинуть на правління? Бо думаєте, що вони підготують вас краще до роботи зі своїм оточенням завтра? Анітрохи. Просто тому, що машина несправна.

У певних випадках ми справді користуємося своїми машинами (наскільки дозволяє їхній жалюгідний занедбаний стан), але в інших поводимося надзвичайно нерозсудливо. Так, якщо ми виходимо з дому й потрапляємо під сильну зливу, то не сідаємо й не починаємо проклинати погоду, хіба що вже зовсім здуріли. Ми розкриваємо парасолю, якщо вона в нас є, а якщо немає, квапимося додому. Можемо побурчати, але не всерйоз; ми приймаємо зливу як факт всесвіту й опановуємо себе. Так само, якщо через раптову катастрофу втрачаємо когось важливого для нас, ми горюємо, але опановуємо себе, визнаючи одну з тих небезпек долі, від яких не звільнені навіть мільйонери. І вплив цього на наше Я зазвичай полягає в його вдосконаленні в істотних рисах. Але є інші удари долі, інші факти всесвіту, проти яких ми протестуємо, як дитина протестує, коли їй не дають місяця.

Візьмімо людину з недосконалим уявленням про чесність. Ця людина є наслідком свого батька, матері й оточення, а її батько й мати наслідком своїх, і так назад аж до одноклітинної протоплазми. Ця людина є результатом космічного порядку, неминучим продуктом причини й наслідку. Ми це знаємо. Ми повинні визнати, що вона є таким самим фактом всесвіту, як дощова злива або буря в морі, що поглинає корабель. Абстрактно ми охоче погоджуємося, що на теперішньому щаблі еволюції мусить бути певна кількість людей із несправедливим складом розуму. Ми цілком готові споглядати таку людину по-філософськи, доки не трапиться, що в ході руху Сонячної системи вона зіткнеться з нами самими. Тоді послухайте цей галас! Послухайте безперервні вибухи скривдженого праведника! Цією людиною може бути наш службовець, касир, син, батько, брат, компаньйон, дружина, роботодавець. Із нами погано поводяться! До нас ставляться несправедливо! Ми брикаємося, ми кричимо. Ми плекаємо внутрішнє почуття образи, яке виїдає серцевину вдоволення. Ми сідаємо під дощем. Ми відмовляємося думати про парасолі або бігти в укриття.

Нам байдуже, що ця людина є фактом, який всесвіт повільно виготовляв мільйони років. Наша поведінка означає, що ми хочемо, аби вічність відкрутилася назад і почала знову, та так, щоб принаймні нас не потурбували. Хоча ми маємо машину для перетворення фактів на поживу для нашого зростання, ми й не думаємо нею користуватися. Але ж, кажемо ми, він завдає нам шкоди! Де? У нашому розумі. Він позбавив нас спокою, комфорту, щастя, доброго настрою. Навіть якщо й так, ми з тим самим успіхом могли б лаяти дощову зливу. Але чи справді він це зробив? Що робив наш мозок, коли цей нечемний добродій увійшов і пограбував нас, забравши єдині надбання, які варто мати? Ні, ні! Річ не в тому, що він завдав нам шкоди, адже єдине, що тішить у всесвіті твердих, як камінь, фактів, це те, що ніхто не може завдати шкоди нікому, крім себе самого. Річ лише в тому, що ми повелися безглуздо, точнісінько так само безглуздо, якби сіли під дощем зі складеною парасолею поряд... Машина несправна. Гадаю, ми вже починаємо розуміти, що ця фраза насправді означає.