I. Сприймати себе як належне

Є чоловіки, здатні любити машину палкіше, ніж жінку. Вони належать до найщасливіших людей на землі. Це не підступна насмішка з жінок, кинута з-за рогу. Це просто загальновідомий факт. Люди, які до нестями клопочуться вдосконаленням якоїсь машини, безперечно, щасливіші за інших. Більшість із нас таких знала. Ще вчора вони будували автомобілі. А сьогодні в повітря здійнялися аероплани - чи принаймні, на думку винахідників, уже мали б здійнятися. Поспостерігайте за цими винахідниками. Винахідництво зазвичай не є їхньою основною справою. Винаходити доводиться у вільний час. Вони винаходять до сніданку, винаходять на Стренді дорогою від кав’ярні «Лайонс» до контори, винаходять після обіду, винаходять у неділю. Подивіться, з яким запалом вони мчать увечері додому! Як хапаються за вільні пів дня, немов голодні пси за кістку! Їм не потрібні ні гольф, ні бридж, ні лімерики, ні романи, ні ілюстровані журнали, ні клуби, ні віскі, ні коефіцієнти ставок на старті перегонів, ні поради щодо краваток, ні політичні збори, ні байки, ні жартівливі пісеньки, ні солі для ванн «Антурик», ні усмішки, що сяють між барвистим корсажем і оздобленим ширококрисим капелюхом. Вони ніколи не губляться, не знаючи, чим зайнятися далі. Вечори їм не тягнуться - вони завжди надто короткі. Справді, опівночі ви можете застати їх горілиць, але аж ніяк не в ліжку! У сараї, під машиною, вони підносять свічку (стежки якої крапають жиром) до перенапруженого шатуна чи нецентрованого колеса. Їм повсякчас цікаво, ба більше - вони захоплені до нестями. У них є машина, і вони її вдосконалюють. Налагодять одну деталь - виходить із ладу інша; налагодять цю - псується наступна, і так без кінця. Коли ж вони цілком певні, що досягли досконалості, машина виїжджає із сараю - і за п’ять хвилин розбивається вщент, прихопивши із собою одну-дві кінцівки винахідників, лише тому, що ті повірили в успіх надто рано. Тоді все починається спочатку. Вони не здаються: саме ця аварія, звичайно ж, сталася через дрібний недогляд. Усе починається спочатку. Адже вони на мить побачили досконалість, її відблиск живе в їхніх душах. Так і спливають їхні життя. «Ніколи вони не полетять!» - цинічно зауважуєте ви. Ну, а якщо й не полетять? Зрештою, як же Райт? Попри весь ваш цинізм, невже ви ніколи не заздрили їм: їхній машині й такому палкому інтересові до неї?

Можливо, вам знайома та мить, коли, зачісуючись перед дзеркалом, ви помітили першу сиву волосину. Ви перестали зачісуватися, а потім поквапливо знову взялися до справи. Вдали, ніби це вас не вразило, хоча насправді вразило. Можливо, вам знайома й тривожніша мить: раптом ви збагнули, що вже «дійшли» так далеко, як тільки зможете; що юнацькі мрії здійснилися тією мірою, якою їм судилося здійснитися, і здійснене зовсім не схоже на омріяне; що шлюб виявився надміру прозаїчним і безконечним, геть не таким, як ви сподівалися; що ілюзії розвіялися; що в осерді ігор та захоплень причаїлося неприємне відчуття нудьги й марності; що ідеальної тютюнової суміші не існує; що один літературний шедевр подібний до іншого; що всі прийдешні дні більшою чи меншою мірою скидатимуться на сьогоднішній аж до самої смерті. І в раптовому спалаху осяяння ви зрозуміли, до чого хилили всі ті люди, які писали до газети «Телеграф» безсовісно довгі листи про те, варто чи не варто жити. Нічого не лишалося, крім як зустріти сіре, одноманітне майбутнє й удавати бадьорість, поки серце точить хробак нудьги! Одне слово, це була мить, коли ви збагнули, що й вам випала «звичайна людська доля». Хіба тоді ви не прагнули - та хіба й досі не прагнете - невичерпної машини, такої, у якій завжди залишалося б щось незвідане? Хіба ви не віддали б голову за змогу лежати горілиць, приглядатися до чогось при свічці, бути брудним, зазнавати невдач, застуджуватися, але цілковито віддаватися певній меті? Хіба ви не шкодували похмуро, що народилися без хисту до механіки, адже в машині справді є щось таке?..

Вам ніколи не спадало на думку, що машина у вас уже є! О сліпота! О нетямущість! Вам і на думку не спадало, що у вашому розпорядженні машина, дивовижніша за всі механізми в сараях: складна, чутлива до найтоншого налаштування, із разючими, чудесними можливостями, нескінченно цікава! Ця машина - ви самі. «Цей добродій надумав читати мені проповідь. Не дозволю!» - обурено вигукуєте ви. Шановний пане, я не проповідую, а якби й проповідував, гадаю, ви все-таки мене послухали б. Так чи інакше, думаю, мені вдасться ще трохи потримати вас за ґудзик, хоч би як завзято ви виривалися. Я не проповідую. Я лише хочу звернути вашу увагу на факт, який, можливо, цілком або частково вислизнув від вас: ви - найцікавіший механізм з усіх, що будь-коли існували. Ви недооцінюєте себе. Кажуть, ніби люди цікавляться тільки собою. Насправді ж вони, як правило, цікавляться всім на світі, крім самих себе. Вони звикли сприймати себе як щось само собою зрозуміле, і на цю звичку припадає дев’ять десятих усієї нудьги й розпачу на земній кулі.

Чоловік прокидається серед ночі, зазвичай через якусь приємну надмірність, і певний час, перш ніж заснути знову, його мозок працює напрочуд жваво. У цю годину відвертості, коли вечірнє піднесення вже минуло, а світанкова надія ще не прийшла, він бачить усе у справжньому світлі - крім себе. Ніщо так не прояснює погляду на власне оточення, як безсонна постіль. Він бачить усі вади своєї дружини й усю безнадійність спроб їх виправити. На мить він помічає і власні вади, хоч їхні обриси не такі чіткі. Ймовірно, вирішує, що клопоти через дітей переважують пов’язані з ними радощі. Він визнає всі недоліки буття й зустрічає їх по-чоловічому: похмуро, кисло, з непохитним відчаєм. Бурмоче: «Звичайно, я серджуся! Хто б не сердився? Звичайно, я розчарований! Хіба цього я чекав двадцять років тому? Так, нам слід більше заощаджувати. Але ж не заощаджуємо, от і все! Як тут не хвилюватися! Знаю, мені було б краще, якби я менше курив. Знаю, що пити лікери немає ані найменшого сенсу. Безглуздо дратуватися на неї, коли вона не в гуморі. Я замало рухаюся. Якось не виходить робити це регулярно. Геть марно сподіватися, що щось зміниться: я ж знаю, що не зміниться. Дивний світ! Ніколи по-справжньому, так би мовити, не почуваєшся щасливим. От якби все було інакше...» Він поринає в сон.

Зауважте: себе він сприйняв як щось само собою зрозуміле, лише ковзнув поглядом по власних вадах і знову відвернувся. Його увагу поглинуло оточення. І саме оточення, саме «обставини» він хотів би бачити «іншими», якби багатий досвід не підказував, що бажати такої зміни марно. Чого ж він хоче? Люльки, яка сама не лізтиме йому до рота; чарки, яка з власної волі не підскакуватиме до губ; грошей, що без жодного дотику не вислизатимуть із кишені; ніг, які щодня без нагадування носитимуть його кілька миль просто неба; звичок, які дотримуватимуться себе самі; дружини, яка розширюватиметься й стискатиметься залежно від його настрою, мов книжкова шафа Верніке, завжди цілісна, але ніколи остаточно завершена. Як людина мудра, він одразу розуміє, що всього цього йому не отримати. Тож мириться зі всесвітом і влаштовується жити в постійному, стриманому невдоволенні. Ніхто не скаже, що він нерозсудливий.

Розумієте, він зовсім не звернув уваги на машину. Не називатимемо її літальною. Назвімо просто автомобілем. Ось він їде дорогою: підстрибує, верещить, деренчить, пахтить. А його власник промовляє: «Ця дорога мала б бути гладенькою, мов оксамит. Отой пагорб попереду просто безглуздий, а спуск із другого боку відверто небезпечний. І самі повороти - на сто ярдів уперед нічого не видно». На мить у нього виникає шалена думка змусити раду графства відшліфувати дорогу наждачним папером або залучити новостворену територіальну армію, щоб прибрати пагорб. Але він відкидає цю думку: він же такий розсудливий. Приймає все. Сидить на машині, огорнувшись розсудливістю, і все приймає. «Осел! - вигукуєте ви. - Чому б йому хоча б не злізти й не накачати оту шину? Кожному видно, що із запалюванням щось негаразд, а коробці передач, безперечно, потрібне мастило. Чому б йому не?..» Я скажу вам, чому. Просто він і гадки не має, що взагалі сидить на машині. Ніколи не придивлявся, на чому сидить. А десь на задвірках свідомості в нього жевріє невиразне уявлення, ніби він примостився на шматку твердої, незмінної скелі, яка котиться на коліщатках.