Цитати з книги «Сила через спокій»

Я ж хочу писати передусім про те, як краще користуватися цим механізмом і правильніше ним керувати. Нам постійно нагадують, що ми поводимося з ним неналежно: нехтуємо відпочинком, перенапружуємося й вдаємося до незліченних інших способів, які породила хибно спрямована винахідливість кмітливого народу. І все ж, здається, нікому не спадає на думку, що цієї напруги в усьому, великому й малому, можна і слід наполегливо позбуватися. Для цього потрібне таке саме послідовне навчання, від найпростіших кроків до складніших, як і для розвитку м’язової сили. Коли порушення законів природи триває з покоління в покоління, ми, представники дев’ятого чи десятого покоління, не можемо одним стрибком повернутися до стану, у якому ці закони природно діятимуть через нас. Не можемо навіть тоді, коли вже цілком усвідомили це порушення. До впорядкованого життя доводиться повертатися крок за кроком. Зате щедрою винагородою стає дедалі глибше розуміння величі законів, яких ми досі не дотримувалися. Відчути силу природного закону, коли він діє через нас, означає пізнати одну з найгостріших радостей, доступних людині в цьому житті.

It is of the better use, the truer guidance of this machine, that I wish especially to write. Although attention is constantly called to the fact of its misuse,—as in neglected rest and in over-strain,—in all the unlimited variety which the perverted ingenuity of a clever people has devised, it seems never to have come to any one's mind that this strain in all things, small and great, is something that can be and should be studiously abandoned, with as regular a process of training, from the first simple steps to those more complex, as is required in the work for the development of muscular strength. When a perversion of Nature's laws has continued from generation to generation, we, of the ninth or tenth generation, can by no possibility jump back into the place where the laws can work normally through us, even though our eyes have been opened to a full recognition of such perversion. We must climb back to an orderly life, step by step, and the compensation is large in the constantly growing realization of the greatness of the laws we have been disobeying. The appreciation of the power of a natural law, as it works through us, is one of the keenest pleasures that can come to man in this life.

Та чи не змусить виявлення всієї цієї зайвої напруги людину зосереджуватися на собі? Безперечно, на певний час змусить, і це неминуче. Щоб змити пляму з обличчя, треба знати, що вона там є; а коли обличчя чисте, ти вже про нього не думаєш. Так само потрібно побачити хибу, перш ніж її позбутися. Усі ці тілесні хиби треба ясно усвідомити; а коли вони настільки тобі надокучать, що ти відчуєш потребу звільнитися від їхнього тягаря, зосередженість на собі зменшуватиметься в тій самій мірі, у якій твої зусилля приноситимуть успіх.

But will not the discovery of all this superfluous tension make one self-conscious? Certainly it will for a time, and it must do so. You must be conscious of a smooch on your face in order to wash it off, and when the face is clean you think no more of it. So you must see an evil before you can shun it. All these physical evils you must be vividly conscious of, and when you are so annoyed as to feel the necessity of moving from under them self-consciousness decreases in equal ratio with the success of your efforts.

Поспостерігай за двома людьми, які сперечаються: що більше збудження, то гучніший голос. У такому разі один із найкращих і найнадійніших способів опанувати себе - приглушити голос. Нервова система й голос справді так тонко співзвучні, що постійно впливають одне на одного. Послабити зайву напругу завжди легше після того, як приглушиш голос. «Забери зі свого голосу звук кісток і плоті» - проста й цікава настанова. Вона означає: не натискай так сильно тілом і не заважай цим вираженню своєї душі. Гупання по фортепіано або грубе шкряботіння смичком по скрипці позбавлять музику будь-якої виразності; і саме так зайва фізична сила приховує душу в голосі. А в голосі, оскільки цей інструмент тонший, протилежність між шляхом природи й людським спотворенням ще набагато більша. Однією з перших турбот у догляді за людиною з нервовим розладом або за будь-ким, хто бодай трохи страждає від перенапружених нервів, має бути тихий, м’який голос. Не завжди правдою є те, що жінки з неврівноваженими нервами мають пронизливі, напружені голоси. Буває й скутий тон у низькому нервовому голосі: хоча звичайному слухові він не здається неприємним, для того, хто звик придивлятися до нервових людей, він промовистий, і позбутися його скутості набагато важче, ніж скутості високих голосів. Існує й вимушений спокій, що коштує величезної нервової напруги, тим більшої, що його власниця пишається тим, що вважає дивовижним самовладанням.

Watch two people in an argument, as the excitement increases the voice rises. In such a case one of the best and surest ways to govern your temper is to lower your voice. Indeed the nervous system and the voice are in such exquisite sympathy that they constantly act and react on each other. It is always easier to relax superfluous tension after lowering the voice. "Take the bone and flesh sound from your voice" is a simple and interesting direction. It means do not push so hard with your body and so interfere with the expression of your soul. Thumping on a piano, or hard scraping on a violin, will keep all possible expression from the music, and in just the same proportion will unnecessary physical force hide the soul in a voice. Indeed with the voice—because the instrument is finer—the contrast between Nature's way and man's perversion is far greater. One of the first cares with a nervous invalid, or with any one who suffers at all from overstrained nerves, should be for a quiet, mellow voice. It is not an invariable truth that women with poorly balanced nerves have shrill, strained voices. There is also a rigid tone in a nervously low voice, which, though not unpleasant to the general ear, is expressive to one who is in the habit of noticing nervous people, and is much more difficult to relax than the high pitched voices. There is also a forced calm which is tremendous in its nervous strain, the more so as its owner takes pride in what she considers remarkable self-control.

Деякі люди, здається, живуть за правилом: якщо друг опинився в болоті, треба стрибнути туди разом із ним; і якщо він загруз по пояс, той, хто співчуває, виявляє дружність, дозволяючи багнюці піднятися собі до шиї. Натомість очевидно: що глибше мій друг загруз у болоті, то певніше я мушу триматися твердого ґрунту, щоб допомогти йому вибратися. Іноді я навіть не можу подати руку, а мушу скористатися довгою жердиною, щоб надійніше врятувати його від небезпеки. Те саме стосується розумового чи морального болота, а найбільше болота нервового. І все ж люди так мало розуміють користь цієї довгої жердини, що, коли я не плачу разом із другом, не стогну разом із ним і наполегливо відмовляюся занурюватися в те саме горе, аби дієвіше допомогти йому вибратися, друг та його друг звинувачують мене в холодності й браку співчуття. Траплялося, що люди відмовлялися брати інший кінець твоєї жердини, бо ти не хочеш відкинути її й увійти разом із ними в болото. Легко зрозуміти, чому це помилкове співчуття спричиняє велику непотрібну нервову напругу. Старшій сестрі лікарні в одному з наших великих міст завадило обідати те, з яким глибоким зацікавленням інші сестри дивилися, як привозять потерпілого від нещасного випадку. Коли чоловіка вже не було видно, сестри втратили апетит від співчуття. І рішучість, із якою їхня начальниця сказала, що, якби вони справді співчували цьому чоловікові, то їли б, щоб набратися сил для допомоги йому, дала урок, із якого багато нервових співчувальників могли б мати велику користь. Звісно, можна так зачерствіти, що ти «їси свій обід» через брак почуттів і переймаєшся лише співчуттям до себе; але розрізнити сильне, здорове співчуття й егоїстичну бездушність нескладно, а розрізнити несправжнє співчуття й справжнє ще легше. Перше змушує втрачати нервову силу, друге дає нову силу для здорової допомоги іншим.

Certain people seem to live on the principle that if a friend is in a swamp, it is necessary to plunge in with him; and that if the other man is up to his waist, the sympathizer shows his friendliness by allowing the mud to come up to his neck. Whereas, it is evident that the deeper my friend is immersed in a swamp, the more sure I must be to keep on firm ground that I may help him out; and sometimes I cannot even give my hand, but must use a long pole, the more surely to relieve him from danger. It is the same with a mental or moral swamp, or most of all with a nervous swamp, and yet so little do people appreciate the use of this long pole that if I do not cry when my friend cries, moan when my friend moans, and persistently refuse to plunge into the same grief that I may be of more real use in helping him out of it, I am accused by my friend and my friend's friend of coldness and want of sympathy. People have been known to refuse the other end of your pole because you will not leave it and come into the swamp with them. It is easy to see why this mistaken sympathy is the cause of great unnecessary nervous strain. The head nurse of a hospital in one of our large cities was interrupted while at dinner by the deep interest taken by the other nurses in seeing an accident case brought in. When the man was put out of sight the nurses lost their appetite from sympathy; and the forcible way with which their superior officer informed them that if they had any real sympathy for the man they would eat to gain strength to serve him, gave a lesson by which many nervous sympathizers could greatly profit. Of course it is possible to become so hardened that you "eat your dinner" from a want of feeling, and to be consumed only with sympathy for yourself; but it is an easy matter to make the distinction between a strong, wholesome sympathy and selfish want of feeling, and easier to distinguish between the sham sympathy and the real. The first causes you to lose nervous strength, the second gives you new power for wholesome use to others.

Залишайся в спокої, щоб усе добре могло прийти до тебе, і живи назовні, для інших, щоб твоє життя ширшало для служіння. Так ми можемо прийняти все, що природа готова дати нам і постійно даватиме, і користуватися ним як її даром та для її цілей, які завжди найправдивіші й найкращі. Тоді ми живемо так, як жила б мала дитина, тільки з більшою мудрістю.

Keep still, that all which is good may come to you, and live out to others that your life may broaden for use. In this way we can take all that Nature is ready to give us, and will constantly give us, and use it as hers and for her purposes, which are always the truest and best. Then we live as a little child would live,—only with more wisdom.

Закон, який, мабуть, найдужче промовляє до нас, коли ми намагаємося відчути єдність із природою, - закон ритму: дія, реакція; дія, реакція; дія, реакція. І ці дві повинні врівноважувати одна одну, щоб наслідком завжди була рівновага. Жодна подібна думка не дасть нам гострішого задоволення, ніж те, яке приходить, коли ми пробуджуємо всю свою уяву, усвідомлюємо всю здатність єднатися з дією великого закону й простежуємо цей ритмічний рух, доки не знаходимо ритм усередині ритму: від ритмічного руху планет до ніжних коливань тепла й світла. Корисно думати про ритмічний ріст і рух і не дозволяти думці про новий ритм промайнути, не відчувши єдності з ним настільки повно, наскільки дозволяє уява. Ми маємо ритм пір року, дня й ночі, припливів і відпливів, рослинного й тваринного життя, як-от різноманітні ритмічні рухи в польоті птахів. Перелік, звісно, буде безконечним, адже великий закон керує всім у природі; і наше розуміння його зростає, коли ми єднаємося з різними способами його дії.

The law which perhaps appeals to us most strongly when trying to identify ourselves with Nature is the law of rhythm: action, re-action; action, re-action; action, re-action,—and the two must balance, so that equilibrium is always the result. There is no similar thought that can give us keener pleasure than when we rouse all our imagination, and realize all our power of identifying ourselves with the workings of a great law, and follow this rhythmic movement till we find rhythm within rhythm,—from the rhythmic motion of the planets to the delicate vibrations of heat and light. It is helpful to think of rhythmic growth and motion, and not to allow the thought of a new rhythm to pass without identifying ourselves with it as fully as our imagination will allow. We have the rhythm of the seasons, of day and night, of the tides, and of vegetable and animal life,—as the various rhythmic motions in the flying of birds. The list will be endless, of course, for the great law rules everything in Nature, and our appreciation of it grows as we identify ourselves with its various modes of action.

У грі знаходимо ту саму свободу. Коли здійснюється один задум, усі інші виключено. Діти не думають про ляльок, коли котять обруч! Вони не думають про роботу, коли граються. Придивися й побач, як ми робимо і те, і те водночас. Однорічне немовля, що сидить на березі й занурює пухку ручку в м’який теплий пісок, тієї миті живе лише його теплом і м’якістю, тьмяно усвідомлюючи повітря та барви довкола. Якби ми могли так само цілковито занурюватися в щось і діставати таку саму просту насолоду, то знали б набагато більше про можливу силу свого розуму і для роботи, і для відпочинку.

In play, we find the same freedom. When one idea is being executed, every other is excluded. They do not think dolls while they roll hoop! They do not think of work while they play. Examine and see how we do both. The baby of one year, sitting on the shore burying his fat hand in the soft warm sand, is for the time being alive only to its warmth and softness, with a dim consciousness of the air and color about him. If we could engross ourselves as fully and with as simple a pleasure, we should know far more of the possible power of our minds for both work and rest.

Справжнє зосередження розуму означає здатність відпустити кожну тему, крім тієї, на якій зосереджуєшся. Скажи одній людині зосередити розум на складній задачі й не полишати її, поки не розв’яже: вона стисне кулаки, напружить горло, міцно зціпить зуби й скоротить бозна-скільки інших м’язів у тілі, спалюючи й марнуючи пальне в сотні чи й більшій кількості місць, де його слід було б берегти. Це не зосередження. Зосередження означає спрямування сили в одну точку; і коли працювати має лише математична здатність мозку, сила не зосереджена, якщо водночас розлітається по всіх інших частинах тіла в марній напрузі незліченних м’язів. Скажи іншій людині, яка працює природно, розв’язати ту саму задачу: вона інстинктивно й одразу «зітре всі попередні враження» в м’язах і нервах та зосередиться на роботі зі спокійним, серйозним виразом обличчя, а не з обличчям, стягнутим марною напругою. Щодо самої задачі результат в обох випадках може бути однаковим; але вплив на фізичний стан людей, які взялися за цю роботу, буде надзвичайно різним.

True concentration of mind means the ability to drop every subject but that centred upon. Tell one man to concentrate his mind on a difficult problem until he has worked it out,—he will clinch his fists, tighten his throat, hold his teeth hard together, and contract nobody knows how many more muscles in his body, burning and wasting fuel in a hundred or more places where it should be saved. This is not concentration. Concentration means the focussing of a force; and when the mathematical faculty of the brain alone should be at work, the force is not focussed if it is at the same time flying over all other parts of the body in useless strain of innumerable muscles. Tell another man, one who works naturally, to solve the same problem,—he will instinctively and at once "erase all previous impressions" in muscle and nerve, and with a quiet, earnest expression, not a face knotted with useless strain, will concentrate upon his work. The result, so far as the problem itself is concerned, may be the same in both cases; but the result upon the physique of the men who have undertaken the work will be vastly different.

Разом зі здатністю вільно вчитися приходить здатність відпустити урок, коли його вже добре засвоєно, і знайти його напоготові, коли він потрібен для відповіді чи будь-якого іншого застосування. Спокуса переносити роботу в гру дуже велика, і часто її неможливо подолати, поки ми не навчимося «стирати всі попередні враження». Зосередження, яке дає нам змогу протягом усього життя цілком віддаватися тій одній справі, що ми робимо, чи то теніс, чи тригонометрія, а в належний час одразу й повністю її відпускати, вільно спрямовуючи всю увагу на наступний обов’язок чи задоволення, береже здоров’я нашого розуму й тіла. Біда в тому, що ми боїмося. Нам бракує довіри. Дитина боїться припинити думати про урок після того, як вивчила його: боїться, що забуде. Коли її вдається переконати відпустити його, вона, знову повернувшись до уроку, з приємним подивом виявляє, що він ясніше закарбувався в її розумі. Треба довіряти перетравленню уроку так само, як перетравленню доброго, поживного обіду. Тривога й неспокій заважають одному так само, як другому. Якщо ти можеш відпустити м’яз, яким перестав користуватися, це веде до здатності відпустити тему в розумі; і як м’яз свіжіший для роботи, коли знову потрібен, так і тема начебто розвинулася в тобі, а твоє розуміння її стало міцнішим, коли ти до неї повертаєшся.

With the power of studying freely, comes that of dropping a lesson when it is once well learned, and finding it ready when needed for recitation or for any other use. The temptation to take our work into our play is very great, and often cannot be overcome until we have learned how to "erase all previous impressions." The concentration which enables us all through life to be intent upon the one thing we are doing, whether it is tennis or trigonometry, and drop what we have in hand at once and entirely at the right time, free to give our attention fully to the next duty or pleasure, is our saving health in mind and body. The trouble is we are afraid. We have no trust. A child is afraid to stop thinking of a lesson after it is learned,—afraid he will forget it. When he has once been persuaded to drop it, the surprise when he takes it up again, to find it more clearly impressed upon his mind, is delightful. One must trust to the digestion of a lesson, as to that of a good wholesome dinner. Worry and anxiety interfere with the one as much as with the other. If you can drop a muscle when you have ceased using it, that leads to the power of dropping a subject in mind; as the muscle is fresher for use when you need it, so the subject seems to have grown in you, and your grasp seems to be stronger when you recur to it.

Щодо пам’яті слід бути особливо обережними, бо шкоду від механічного тренування пам’яті навряд чи можна виміряти. Спокій і спричинена ним свобода тіла й розуму відкривають усі здібності для кращого застосування; а якщо так, учитель має ще пильніше вести учнів до духу всього, що вони повинні засвоїти, і дбати, щоб буква в кожному розумінні вказувала на дух. По-перше, слід подбати про те, щоб дати їм щось варте запам’ятовування; по-друге, думки треба запам’ятовувати раніше за слова. Слово є символом, і що більше ми звикаємо так його сприймати, то більше кожне почуте слово підказуватиме нам. Коли ця звичка добре розвинена, людина з одного погляду на вірш бачить більше, ніж багато інших побачили б за кілька прочитань. І все ж читач, який бачить найбільше, може бути не здатен повторити вірш слово в слово. Розвиваючи пам’ять, слід спершу тренувати увагу, тоді уяву й здатність думки викликати інші думки; а з розкриття цих здібностей виросте справжня пам’ять. Механічна здатність повторити стільки-то слів після одного слухання сама по собі є чимось, чого слід остерігатися. Нехай учень спершу побачить подумки низку картин, поки йому читають вірш чи сторінку, а тоді опише їх власними словами; і якщо авторові слова справді варті того, щоб їх пам’ятати, до них слід привести учня від думок. Так само можна засвоїти низку цікавих чи корисних думок.

With regard to the memory, especial care should be taken, for the harm done by a mechanical training of the memory can hardly be computed. Repose and the consequent freedom of body and mind lead to an opening of all the faculties for better use; if that is so, a teacher must be more than ever alive to lead pupils to the spirit of all they are to learn, and make the letter in every sense suggestive of the spirit. First, care should be taken to give something worth memorizing; secondly, ideas must be memorized before the words. A word is a symbol, and in so far as we have the habit of regarding it as such, will each word we hear be more and more suggestive to us. With this habit well cultivated, one sees more in a single glance at a poem than many could see in several readings. Yet the reader who sees the most may be unable to repeat the poem word for word. In cultivating the memory, the training should be first for the attention, then for the imagination and the power of suggestive thought; and from the opening of these faculties a true memory will grow. The mechanical power of repeating after once hearing so many words is a thing in itself to be dreaded. Let the pupil first see in mind a series of pictures as the poem or page is read, then describe them in his own words, and if the words of the author are well worth remembering the pupil should be led to them from the ideas. In the same way a series of interesting or helpful thoughts can be learned.

Штучність - це напруга в її численних виснажливих і неприємних проявах. Мистецтво - це свобода, рівновага, ритм, усе й будь-що, що означає здорове життя та зростання до всього справді доброго, істинного й прекрасного. Мистецтво незмірно більше за нас. Якщо ми вільні й спокійні, вірш, музика, картина понесуть нас за собою, і ми самі здивуємося власному вираженню; а коли закінчимо, то замість самовдоволено тішитися зробленим або виснажитися від зайвих зусиль відчуємо, ніби крізь нас пронісся сильний вітер і прочистив нас для кращої праці в майбутньому.

The artificial is tension in its many trying and disagreeable phases. Art is freedom, equilibrium, rhythm,—anything and everything that means wholesome life and growth toward all that is really the good, the true, and the beautiful. Art is immeasurably greater than we are. If we are free and quiet, the poem, the music, the picture will carry us, so that we shall be surprised at our own expression; and when we have finished, instead of being personally elated with conceited delight in what we have done, or exhausted with the superfluous effort used, we shall feel as if a strong wind had blown through us and cleared us for better work in the future.

Що досконаліший інструмент, то легшого дотику досить, щоб він завібрував. Справді, для ясного відгуку музичними гармоніями йому потрібен саме легкий дотик; будь-який інший зробить звучання нечітким. На доброму фортепіано чи скрипці, незалежно від того, чи потрібне піано, чи фортисимо, дотик має містити лише стільки сили, скільки потрібно для чистої вібрації; і дивує, з якою легкістю так можна досягти фортисимо. Лише ті, хто володіє найтоншим дотиком, здатні видобути з доброго фортепіано величні й могутні гармонії без жодної нечіткості.

The finer the instrument, the lighter the touch it will vibrate to. Indeed it must have a light touch to respond clearly with musical harmonies; any other touch would blur. With a fine piano or a violin, whether the effect is to be piano or fortissimo, the touch should be only with the amount of force needed to give a clear vibration, and the ease with which a fortissimo effect is thus produced is astonishing. It is only those with the most delicate touch who can produce from a fine piano grand and powerful harmonies without a blur.

Деякі люди після вправ розслабляються так легко, що незабаром наражаються на небезпеки надмірного розслаблення. Нехай вони пам’ятають, що насправді шукають рівноваги. Урівноважуючи діяльність і розслаблення та використовуючи розслаблення лише як засіб досягти мети - більшої діяльності й користі згодом, - вони уникнуть таких шкідливих наслідків.

Some natures, after practice, relax so easily that they are soon met by the dangers of overrelaxation. Let them remember that it is really equilibrium they are seeking, and by balancing their activity and their relaxation, and relaxing only as a means to an end,—the end of greater activity and use later,—they avoid any such ill effect.

Одна жінка, яка кілька тижнів виконувала особливо важку працю для розуму й тіла та закінчила її свіжою і здоровою, у відповідь на здивування приятеля тим, що вона не стомилася, з усмішкою сказала: «О! Але ж увесь цей час я дуже дбала про себе: завжди рано лягала спати й відпочивала, коли могла. Я пильнувала, щоб їсти лише поживну їжу, рухатися й бувати на свіжому повітрі, коли випадала нагода. Розумієш, я знала, що роботу треба виконати й що, якби я надто стомилася, то не могла б виконати її добре». Замість стомити, праця, очевидно, освіжила її. Якби ця жінка наполягала, як багато хто в подібних випадках, що не має часу думати про себе, або якби така турбота здавалася їй егоїстичною, її роботу не було б виконано так добре. Вона закінчила б її стомленою й знесиленою та заявила б співчутливим приятелям, що «неможливо виконати таку роботу й не виснажитися до краю», а співчутливі приятелі погодилися б і вважали її героїнею.

A WOMAN who had had some weeks of especially difficult work for mind and body, and who had finished it feeling fresh and well, when a friend expressed surprise at her freedom from fatigue, said, with a smiling face: "Oh! but I took great care of myself all through it: I always went to bed early, and rested when it was possible. I was careful to eat only nourishing food, and to have exercise and fresh air when I could get them. You see I knew that the work must be accomplished, and that if I were over-tired I could not do it well." The work, instead of fatiguing, had evidently refreshed her. If that same woman had insisted, as many have in similar cases, that she had no time to think of herself; or if such care had seemed to her selfish, her work could not have been done as well, she would have ended it tired and jaded, and would have declared to sympathizing friends that it was "impossible to do a work like that without being all tired out," and the sympathizing friends would have agreed and thought her a heroine.

Ми повинні дбати про тіло, як скрипаль дбає про свій інструмент. Він думає про музику, яка лунає зі скрипки, і береже інструмент через його музичну силу. Так само й ми, бодай трохи відчуваючи можливу силу здорового тіла, повинні дбати, щоб воно вдосталь мало свіжого повітря; щоб діставало і вправи, і відпочинок; щоб отримувало потрібну йому їжу належної якості й кількості; та щоб було захищене від зайвих зовнішніх впливів. Коли через помилку чи з будь-якої іншої причини наше тіло виходить із ладу, замість зосереджуватися на неприємних відчуттях, ми повинні негайно вжити заходів, щоб повернути його до нормального стану.

We should care for our bodies as a violinist cares for his instrument. It is the music that comes from his violin which he has in mind, and he is careful of his instrument because of its musical power. So we, with some sense of the possible power of a healthy body, should be careful to keep it fully supplied with fresh air; to keep it exercised and rested; to supply it with the quality and quantity of nourishment it needs; and to protect it from unnecessary exposure. When, through mistake or for any other reason, our bodies get out of order, instead of dwelling on our discomfort, we should take immediate steps to bring them back to a normal state.

Готовність дозволити кожному бути самим собою й здобувати своє спасіння власним шляхом, здається, є першим принципом практичного плану, який випливає із закону любові до ближнього, як до самого себе. Якщо ми відпускаємо всякий егоїстичний опір тому, як діють інші, хоч би яким хибним чи невіглаським було їхнє поводження, то стаємо вільнішими допомагати їм знайти кращі шляхи, коли вони звертаються до нас по допомогу. Саме тоді, коли ми тиснемо й зазнаємо тиску, найбільше відчуваємо напругу в усіх людських стосунках. Ми охоче чекаємо, поки виростуть рослини, й не нарікаємо та не намагаємося неприродними способами змусити їх робити те, що цілком суперечить законам природи. Якби ми приділяли більше уваги законам людської природи, то не затримували б зростання дітей, родичів і друзів, опираючись їхнім зусиллям або бракові зусиль чи намагаючись загнати їх на шляхи, які, на нашу думку, мусять бути правильними для них, бо ми певні, що вони правильні для нас. Є егоїстичний, неспокійний спосіб підштовхувати інших «для їхнього ж добра» й напружуватися, щоб їм «допомогти», і є егоїстичний, цілком бездумний спосіб залишати їх у спокої; важко сказати, який гірший або який завдає більше шкоди. Перше - позиція несвідомого лицемірства; друге - егоїстичної байдужості. Залишаючи інших у спокої, але з любов’ю й готовністю допомогти, ми знаходимо силу й мир для себе у стосунках із ними.

To be willing that every one should be himself, and work out his salvation in his own way, seems to be the first principle of the working plan drawn from the law of loving your neighbor as yourself. If we drop all selfish resistance to the ways of others, however wrong or ignorant they may be, we are more free to help them to better ways when they turn to us for help. It is in pushing and being pushed that we feel most strain in all human relations. We wait willingly for the growth of plants, and do not complain, or try in abnormal ways to force them to do what is entirely contrary to the laws of nature; and if we paid more attention to the laws of human nature, we should not stunt the growth of children, relatives, and friends by resisting their efforts,—or their lack of effort,—or by trying to force them into ways that we think must be right for them because we are sure they are right for us. There is a selfish, restless way of pushing others "for their own good" and straining to "help" them, and there is a selfish, entirely thoughtless way of letting them alone; it is difficult to tell which is the worse, or which does more harm. The first is the attitude of unconscious hypocrisy; the second is that of selfish indifference. It is in letting alone, with a loving readiness to help, that we find strength and peace for ourselves in our relations with others.

Саме щодо немовлят і малих дітей передусім правдивий вислів: «Якщо хочеш мати друга, сам будь другом». Якщо ми хочемо від дитини ввічливості й доброзичливості, то повинні бути ввічливими й доброзичливими до неї. Не лише зовні - дитина швидко відчуває фальш самої поверхової уваги, - а щиро, з живим інтересом. Тож ми повинні по-справжньому, із самого свого єства, зустрічатися з дитиною так, ніби вона нашого віку, а ми її віку. Це звучить як парадокс, але насправді одне положення необхідне для іншого. Якщо ми зустрічаємося з дитиною лише так, ніби вона нашого віку, наша позиція схиляє її стати маленьким самовдоволеним повчальником; якщо зустрічаємося з нею так, ніби ми такі самі юні, як вона, її потреба в зрілішому впливі створює брак рівноваги, який ми обоє мусимо відчути. Але якщо ми щиро зустрічаємося з нею так, ніби ми взаємно обмінялися віком, то знаходимо спільний ґрунт і цінне товариство. Це взаємне розуміння - основа всієї справжньої дружби. Лише прочитай замість «віку» «склад розуму», «характер», «стан», і матимемо повну картину. Це прагнення до взаємних стосунків: від найкращого в нас до найкращого в інших і від найкращого в інших до найкращого в нас самих. Це основа всього, що зміцнює, заспокоює й дарує щастя в усьому людському спілкуванні з молодими й старими.

It is primarily true with babies and young children that "if you want to have a friend, you must be a friend." If we want courtesy and kindliness from a child, we must be courteous and kindly to him. Not in outside ways alone,—a child quickly feels the sham of mere superficial attention,—but sincerely, with a living interest. So should we truly, from our inmost selves, meet a child as if he were of our own age, and as if we were of his age. This sounds like a paradox, but indeed the one proposition is essential to the other. If we meet a child only as if he were of our age, our attitude tends to make him a little prig; if we meet him as if we were as young as he is, his need for maturer influences produces a lack of balance which we must both feel; but if we sincerely meet him as if the exchange of age were mutual, we find common ground and valuable companionship. This mutual understanding is the basis of all true friendship. Only read, instead of "age," "habit of mind," "character," "state," and we have the whole. It is aiming for reciprocal relations, from the best in us to the best in others, and from the best in others to the best in ourselves. It is the foundation of all that is strengthening, and quiet, and happy, in all human intercourse with young and old.

Часто важко любити ближнього, як самого себе, бо ми не знаємо, як любити себе. Ми егоїстичні, або нерозумні, або агресивні щодо себе, чи надто силкуємося досягти правильного й доброго, замість із внутрішньою довірою й пошаною покластися на силу, вищу за нас. Надмірна турботливість щодо інших, у малому чи великому, пригнічує й так само ворожа миру, як відсутність будь-якої турботливості. Вона схожа на надмірну увагу до немовляти й походить із тієї самої егоїстичної прихильності, часто з додатковим мотивом здаватися безкорисливим.

It is often difficult to love our neighbor as ourselves because we do not know how to love ourselves. We are selfish, or stupid, or aggressive with ourselves, or try too hard for what is right and good, instead of trusting with inner confidence and reverence to a power that is above us. Over-thoughtfulness for others, in little things or great, is oppressive, and as much an enemy to peace, as the lack of any thoughtfulness at all. It is like too much attention to the baby, and comes from the same kind of selfish affection, with—frequently the added motive of wanting to appear disinterested.

Коли волю справді тренують до її найвищої сили, її привчають коритися: не людям чи довільним ідеям, а законам життя, які у своїй упорядкованій силі так само незмінні й істинні, як природні закони, що втримують сонця та планети у відведених їм сферах. Немає людини, яка після нетривалих серйозних роздумів не могла б цілком упевнитися у двох чи трьох незмінних законах; і, корячись уже відомим законам, ми виявляємо, що відкриваємо нові. Щоб по-справжньому коритися, ми повинні користуватися волею і для того, щоб поступатися, і для того, щоб діяти. Часто найбільшу силу здобувають, наполегливо поступаючись, бо цілковито поступитися - найважча праця, яку може виконати сильна воля, а саме виконання найважчої праці приносить найбільшу силу.

When the will is truly trained to its best strength, it is trained to obey; not to obey persons or arbitrary ideas, but to obey laws of life which are as fixed and true in their orderly power, as the natural laws which keep the suns and planets in their appointed spheres. There is no one who, after a little serious reflection, may not be quite certain of two or three fixed laws, and as we obey the laws we know, we find that we discover more. To obey truly we must use our wills to yield as well as to act. Often the greatest strength is gained through persistent yielding, for to yield entirely is the most difficult work a strong will can do, and it is doing the most difficult work that brings the greatest strength.

Якщо в малому ми привчаємо волю бути пасивною або діяльною відповідно до потреби, це готує нас до будь-якої великої праці, яка може чекати попереду. Так само під час тренування м’яза щоденні м’які вправи готують його до піднімання великої ваги. І в малому, і у великому нерозумно й марно сподіватися здобути справжню силу, якщо ми не діємо в покорі законам її розвитку. Ми маємо здатність відрізняти порядок від безладу й гармонію від дисгармонії, і ця здатність стає тоншою та сильнішою, коли ми нею користуємося; а користуватися нею можна лише відмовляючись від безладу й обираючи порядок. Мірою того як розвивається наше сприйняття, ми обираємо мудріше, а мірою того як обираємо мудріше, розвивається наше сприйняття. Але сприйняття мусить працювати з причинами, а зовсім не з наслідками, хіба що вони ведуть нас до пізнання причин. Передусім ми повинні тренувати волю як засіб корисної праці. Неможливо вдосконалювати себе заради самих себе.

If we train our wills to be passive or active, as the need may be, in little things, that prepares us for whatever great work may be before us. Just as in the training of a muscle, the daily gentle exercise prepares it to lift a great weight. Whether in little ways or in great ways, it is stupid and useless to expect to gain real strength, unless we are working in obedience to the laws that govern its development. We have a faculty for distinguishing order from disorder and harmony from discord, which grows in delicacy and strength as we use it, and we can only use it through refusing disorder and choosing order. As our perception grows, we choose more wisely, and as we choose more wisely, our perception grows. But our perceptions must work in causes, not at all in effects, except as they lead us to a knowledge of causes. We must, above all, train our wills as a means of useful work. It is impossible to perfect ourselves for the sake of ourselves.

Щастя, якщо нас у дитинстві навчили правильно користуватися волею; але ті з нас, кого так не навчали, можуть стати самі собі батьками й матерями, і ми повинні вдовольнятися повільним зростанням. Ми схожі на немовлят, які вчаться ходити. Немовля пробує день у день, не відчуваючи напруги й не прокидаючись уранці з гнітючою думкою: «Ох! Сьогодні я мушу вправлятися в ходінні. Коли ж я скінчу вчитися?» Воно працює далі, раз у раз падає й підводиться, і зрештою одного дня йде, вже більше про це не думаючи. Так і ми, тренуючи волю, повинні терпляче працювати день у день; якщо впадемо, маємо підвестися й іти далі, і, як закони рівноваги скеровують немовля, так закони життя нестимуть нас. Навчившись ходити, немовля не пишається своєю новою силою, а спокійно й природно користується нею для досягнення власних цілей. Ми повинні якнайглибше усвідомити, що будь-яке самовдоволення чи особиста гордість від кращого користування волею не лише перешкоджає її зростанню, а й прямо та негайно послаблює її.

It is a happy thing to have been taught the right use of the will as a child, but those of us who have not been so taught, can be our own fathers and our own mothers, and we must be content with a slow growth. We are like babies learning to walk. The baby tries day after day, and does not feel any strain, or wake in the morning with a distressing sense of "Oh! I must practise walking to-day. When shall I have finished learning?" He works away, time after time falling down and picking himself up, and some one day finally walks, without thinking about it any more. So we, in the training of our wills, need to work patiently day by day; if we fall, we must pick ourselves up and go on, and just as the laws of balance guide the baby, so the laws of life will carry us. When the baby has succeeded in walking, he is not elated at his new power, but uses it quietly and naturally to accomplish his ends. We cannot realize too strongly that any elation or personal pride on our part in a better use of the will, not only obstructs its growth, but is directly and immediately weakening.

Хоч би якою була наша життєва праця, науковою, мистецькою чи домашньою, силу передає те саме тіло; і та сама свобода потрібна провідникам вражень та вираження, хоч би до якої мети спрямовувалася сила, від найпростішої дії до найвищого наукового чи мистецького досягнення. Якість сили дуже різниться; результати вельми відмінні, але закони передавання ті самі. Яка дивовижна єдність життя та його законів!

No matter what our work in life, whether scientific, artistic, or domestic, it is the same body through which the power is transmitted; and the same freedom in the conductors for impression and expression is needed, to whatever end the power may be moved, from the most simple action to the highest scientific or artistic attainment. The quality of power differs greatly; the results are widely different, but the laws of transmission are the same. So wonderful is the unity of life and its laws!