Нервова напруга в емоціях

Найсильніше страждання, що виникає через неправильне використання нервової сили, походить від перебільшених, непотрібних або несправжніх емоцій. Кожен із нас має власний емоційний мікроскоп, і сила його лінзи зростає відповідно до надчутливості нашої нервової системи. Якщо ми трохи стомлені, емоція, яку саму по собі ми ледве помітили б (настільки незначна її причина й настільки малий наслідок), збільшується багато разів. Якщо ми дуже стомлені, це збільшення триває, аж доки ми нерідко доводимо себе до хвороби різноманітними стражданнями, які самі й створили.

Таке посилення емоцій не завжди можна виправдати нервовою втомою. Багато людей успадкували емоційні збільшувальні стекла й несуть їх через світ, зазнаючи й завдаючи непотрібного болю та втрачаючи понад половину радості життя, бо не можуть поглянути на нього неупереджено. Якби стомленому чоловікові чи жінці вистачило здорового глузду зупинитися на одну хвилину й скористатися даною нам усім здатністю розуміти й оцінювати власні спотворені стани, щоб перейти до кращих, як легко було б розпізнати, що почуття перебільшене через утому, і почекати, доки набудемо сили відкинути емоційні мікроскопи й уникнути всіх лихих наслідків того, що дозволяли нервовому збудженню керувати нами. Нам навіть дано ясно побачити успадковану схильність перебільшувати емоції й подолати її настільки, що життя здасться новим. Це повинна зробити сама людина, особисто усвідомивши свої помилки й активно взявшись звільнятися від них. Жодні розмови, переконування чи навчання не принесуть найменшої користі, доки не прийде це власне розуміння. Надто часто це болісно доводили ті, хто, бачачи непотрібні страждання друга, у недалекоглядній спробі вирвати емоційний мікроскоп із його руки лише змушував його вчепитися міцніше, а збільшувальну силу зрости. Уважне, послідовне навчання тіла відкриває шлях до кращого застосування здорової філософії, і мікроскоп випадає з руки, коли послаблюється зовнішня напруга, що допомагала його втримувати.

Нерідко емоції навіть не перебільшені, а від початку уявні; і немає старанніших бісенят зла, ніж ці несправжні почуття. Бісенята не мають кращого поля для своєї руйнівної праці, ніж різні форми хворобливої особистої прив’язаності й те, що зазвичай називають релігією, але що має зі справжньою релігією не більше спільного, ніж ненормальні особисті симпатії з любов’ю.

Варто зауважити, що дві сили, які найбільше допомагають і зміцнюють нас, коли їх щиро відчувають і усвідомлюють, найчастіше спотворюють і підробляють через хворобливі стани й ненормальне нервове збудження. Підробка нерідко так точно відтворює справжнє, що навіть той, хто її створює, сам обманюється.

Сказати одній із цих псевдорелігійних жінок, що весь уклад її зовні освяченого життя є несправжньою емоцією, означало б розбудити в ній дух, аж ніяк не святий, і безмежно її здивувати. А проте відмінність між справжнім, здоровим релігійним почуттям і несправжнім цілком виразна, хоча обидві групи дотримуються однакових обрядів і належать до тих самих благодійних товариств. Для одних релігія наче світське вміння, у якому змагаються, хто доведе його до найбільшої довершеності; для інших вона є силою, що незмінно зростає для здорового служіння.

Треба визнати, що ця нервова напруга від несправжніх емоцій частіше властива жіночій природі. Вона настільки небезпечно поширена, що в кожній школі для дівчат усі вчителі мали б вдумливо й непомітно працювати над тим, щоб справді усувати несправжнє й розвивати щире почуття. Кожен, хто знає юних дівчат, глибоко відчуває ту страшну шкоду, якої їм завдає ослаблення їхніх ніжних нервових систем через хворобливе емоційне збудження. Для дівчат емоції яскраво реальні, проте самі по собі цілком несправжні. Треба дуже дбайливо ставитися до відчуття їхньої реальності, яке має юна дівчина у своїй помилці, доки її не вдасться вивести настільки далеко, щоб вона сама розпізнала несправжність. Тоді прийде щире, здорове бажання звільнитися від неї.

Школу, якою керує жінка із сильним «магнетизмом» і такою самою сильною любов’ю до того, щоб нею захоплювалися й були їй віддані, емоційна прихильність дівчат до вчительки може підтримувати в хронічному стані істерії. Коли вони не можуть дістатися до вчительки, то переносять це почуття одна на одну. Якщо дозволити йому пронизувати атмосферу дівочої школи, від потоків сліз чи інших гострих істеричних симптомів урятуються лише мляві, флегматичні натури.

Нерідко дівчина переходить від однієї такої хворобливої прив’язаності до іншої, доки не здається, що вона втратила здатність до доброї, здорової прихильності. Хоч як дивно, цей процес є постійним черствінням серця. Той самий наслідок чекає на чоловіка чи жінку, які пережили низку емоційних фліртів: сприйняття притуплюється, і весь тонус організму, розумовий та фізичний, слабшає. Цей вплив цілком відповідає, хоч і в іншому ступені, наслідкові звичного вживання стимуляторів.

Найбільше ненормальних емоційних станів можна побачити в жінок, а іноді й у чоловіків, які вважають себе закоханими. Їхнє страждання для них дуже реальне. Здається жорстоким сказати: «Моя люба, ти анітрохи не закохана в цього чоловіка; ти закохана у власні емоції. Якби з’явився хтось привабливіший, ти відразу могла б перенести свої емоційні муки на цей начебто гідніший об’єкт». Не слід прямо кидати жінці такі слова, але можна лагідно вести її, доки вона сама ясно побачить помилку й навіть посміється над хворобливими відчуттями, що раніше здавалися їй страшенно реальними.

Скільки нерозумних, майже божевільних учинків чоловіків і жінок походить від несправжніх емоцій та породженого ними нервового збудження або від нервового збудження й несправжніх емоцій, що виникають унаслідок нього!

Передусім треба подбати про те, щоб змінити напрям нервової сили, яка виявляється хворобливо, відкрити їй здоровий вихід, скерувати в це здоровіше русло, а потім допомогти її власниці краще керувати собою й ясніше розуміти, щоб вона навчилася здорово користуватися своєю дивовижною нервовою силою. Якщо можливо, починати слід із галопу верхи, доброго плавання, свіжого повітря разом із будь-якою здоровою розвагою та вправами. Жінка, яка дістала все потрібне їй свіже повітря й цікаві вправи, струсить із себе перший знак хворобливих емоцій так, як струсила б пацюка чи будь-яку іншу нечисть.

Для того, кому цікаво вивчати можливі наслідки хибно спрямованої нервової сили, ніщо не проілюструє їх із більшою болісною виразністю, ніж оповідання Редьярда Кіплінґа «У справі рядового».

Справжні емоції, болісні чи радісні, зрештою залишають людині новий запас сил; несправжні ж без винятку залишають свою жертву слабшою тілом і розумом, якщо лише власник нервів, які вони розшарпали, не розпізнає їх як несправжні й добровільно не відкине. Невимовно сумно бачити жінку знесиленою й хворою лише через непотрібне нервове збудження від тижнів і місяців несправжніх емоцій. Навряд чи можна надто наполегливо закликати матерів і вчителів уважно пильнувати своїх дівчат, щоб їхні емоції незмінно залишалися здоровими й могли рости та розвиватися в ту велику силу служіння й здорового співчуття, яка завжди властива жінці з тонкими почуттями.

У коледжі вживають вислів, який надзвичайно виразно описує сильне нервове збудження й брак самовладання: «сухе сп’яніння». Мені часто здавалося, що несправжні емоції є жіночою формою сп’яніння, а нервове виснаження - його білою гарячкою. Не найменша частка страждання, спричиненого емоційним збудженням, походить від помилкового співчуття іншим. Деякі люди, здається, живуть за правилом: якщо друг опинився в болоті, треба стрибнути туди разом із ним; і якщо він загруз по пояс, той, хто співчуває, виявляє дружність, дозволяючи багнюці піднятися собі до шиї. Натомість очевидно: що глибше мій друг загруз у болоті, то певніше я мушу триматися твердого ґрунту, щоб допомогти йому вибратися. Іноді я навіть не можу подати руку, а мушу скористатися довгою жердиною, щоб надійніше врятувати його від небезпеки. Те саме стосується розумового чи морального болота, а найбільше болота нервового. І все ж люди так мало розуміють користь цієї довгої жердини, що, коли я не плачу разом із другом, не стогну разом із ним і наполегливо відмовляюся занурюватися в те саме горе, аби дієвіше допомогти йому вибратися, друг та його друг звинувачують мене в холодності й браку співчуття. Траплялося, що люди відмовлялися брати інший кінець твоєї жердини, бо ти не хочеш відкинути її й увійти разом із ними в болото.

Легко зрозуміти, чому це помилкове співчуття спричиняє велику непотрібну нервову напругу. Старшій сестрі лікарні в одному з наших великих міст завадило обідати те, з яким глибоким зацікавленням інші сестри дивилися, як привозять потерпілого від нещасного випадку. Коли чоловіка вже не було видно, сестри втратили апетит від співчуття. І рішучість, із якою їхня начальниця сказала, що, якби вони справді співчували цьому чоловікові, то їли б, щоб набратися сил для допомоги йому, дала урок, із якого багато нервових співчувальників могли б мати велику користь.

Звісно, можна так зачерствіти, що ти «їси свій обід» через брак почуттів і переймаєшся лише співчуттям до себе; але розрізнити сильне, здорове співчуття й егоїстичну бездушність нескладно, а розрізнити несправжнє співчуття й справжнє ще легше. Перше змушує втрачати нервову силу, друге дає нову силу для здорової допомоги іншим.

Серед усіх різноманітних форм нервової напруги, яких ми вчимося уникати, розпізнаймо й відкиньмо хибне співчуття як те, від чого особливо слід цілковито відвернутися.

Несправжні емоції, звісно, завжди є хибно спрямованою силою; проте нерідко можна побачити жінку, що страждає від нервового виснаження, спричиненого нервовою силою, яка лежить без діла. Така форма хворобливого стану приходить до жінок, у чиєму житті недостатньо потрібної зацікавленості й роботи та які не подумали або не захотіли звернути свою увагу на якусь необхідну благодійну справу чи працю для інших. Жінка в такому стані подібна до парової машини, у якій вогонь палає на повну силу, а котел тремтить від сили пари, якій не дозволено вийти й стати рушійною силою.

Дещо незвичайний приклад цього - молода жінка, яку виховували як хвору на нерви. Вона вже одного разу пережила нервове виснаження й саме готувалася до нового нападу, коли почала працювати над кращим керуванням своєю нервовою силою. Навчившись краще користуватися власним механізмом, вона відразу спрямувала його силу на роботу, спершу поступово, а потім дедалі більше, аж доки виявила, що здатна витримувати те, від чого іншим доводилося відмовлятися як від непосильного.

Допомога в цих, та й у всіх випадках, полягає в тому, щоб зробити життя спрямованим назовні, а не всередину. «Дивися назовні, а не всередину; дивися вгору, а не вниз; простягни руку допомоги» - ось гасло, якого слід дотримуватися м’яко й поступово, але певно, щоб вилікувати або попередити випадок «американіту».

Проте й тут потрібні здоровий глузд та обачність, щоб зберегти рівновагу: нервова напруга й усе страждання, яке вона приносить, частіше виникають від помилкової відданості іншим, ніж від браку турботи про них. Надто багато хто з нас намагається стати особливим Провидінням для своїх друзів. Назвати це недалекоглядне мучеництво не лише нерозумним, а й егоїстичним здається суворим, але трохи роздумів покаже, що так воно і є.

Жінка жертвує здоров’ям, перенапружуючись задля друга. Якщо вона й не засмучує об’єкт своєї відданості набагато більше, ніж приносить користі, то принаймні перевтомою робить себе непридатною до багатьох інших справ і завдає більше страждання, ніж відвертає. Так великі цілі приносять у жертву меншим.

«Якби ти тільки знав, як наполегливо я намагаюся чинити правильно», - каже не одна й не дві жінки з напруженим обличчям і нервовим голосом. Якби вона могла в цьому випадку, як і в інших, зрозуміти, що таке «нестримне честолюбство, яке перескакує саме себе й падає по той бік»; якби могла усвідомити, що саме напружене зусилля, з яким вона намагається, не дає їй досягнути мети; якби лише «розслабилася» перед тим, що має зробити, а тоді спробувала, здобуток був би незрівнянним.

Найсильніше від нервового збудження страждають ті, хто придушує будь-яку ознаку свого почуття. Зусилля «втримати в собі» незмірно збільшує нервову напругу. Як у людини під ефіром, що придушувала дуже гостро відчутний страх, щойно розслабляться довільні м’язи, залишене в мозку враження виявляється з усією силою почуття, так і під час свідомого розслаблення м’язів нервове збудження виривається назовні, наче виверження маленького вулкана, і певний час дивує чоловіка чи жінку, які постійно докладали зусиль, щоб його придушити.

Відмінність між справжнім самовладанням і тим, що є лише придушеним почуттям, незмірна, як і будь-яка відмінність між природним і штучним. А ту силу, що невпинно зростає завдяки справжньому самовладанню, не передати словами: її треба пізнати в дійсному застосуванні.

Багато хто з нас знає, з якою величезною силою гнів опановує нас, коли після певного часу стримування торкнуться якоїсь пружини, що вже не дозволяє мовчати, і яке полегшення приходить після залпу обурених слів. Сказати, що ми можемо здобути набагато більше й тривкіше полегшення без жодного слова, просто розслабивши м’язи й звільнивши збуджені нерви, здається прісним. Та на практиці це правда, і з фізичного погляду це справді єдиний спосіб певно опанувати запальну вдачу. Так ми ще й зберігаємо дух, міць, силу, з яких народжується гнів, і життя не лише не стає прісним, а відкриває нам більше. Ми не стомлюємо себе й не втрачаємо нервової сили через виснажливі спалахи гніву. Якщо висловитися виразно, хоч і не науково: відпусти напругу й дозволь гніву зісковзнути з твоїх нервів і спасти. Тоді ти його не втрачаєш, бо знаєш, де він, і зберігаєш для кращої роботи всю нервову силу, яку витратив би на його придушення або вияв.

Читач скаже: це не так легко, як звучить. Згодна, необхідне бажання справді опанувати вдачу; проте більшість із нас має це бажання, і хоча негайного успіху чекати не можна, постійні вправи дадуть разючі результати швидше, ніж ми думаємо. Потрібне ясне, розумне розуміння того, чого ми прагнемо й як цього досягти; але це неважко, і, щойно воно виникне, невпинно зростатиме в міру практичних результатів. Нехай перше відчуття гніву стане нагадуванням «відпусти». Але ти скажеш: «Я не хочу відпускати», - лише тому, що всілякі твої дідусі й бабусі не звикли шукати полегшення в такий спосіб. Коли ми піддаємося гніву й випускаємо його залпом слів, нерідко відчуваємо полегшення, але ще частіше настає вкрай неприємна реакція, значно посилена болем, якого ми завдали іншим. Полегшення неминуче, якщо ми «розслабимося»; і тоді не лише немає болісної реакції, а й прояснюється голова, щоб розпізнати справедливість чи несправедливість нашого обурення й побачити, що можна зробити з його причиною.

Із дрібною дратівливістю можна впоратися так само. Як і при нервовому болю, спершу здається неможливим «розслабитися перед нею»; але, перейшовши Рубікон, ми вже не можемо довго залишатися роздратованими: набагато простіше й набагато приємніше не бути такими.

Якби тоді, коли нам хочеться спалахнути люттю або роздратовано огризнутися на інших, ми могли виконати коротку низку розслаблювальних рухів, результат був би чудовий. Проте це виглядало б безглуздо, тож розслаблятися треба на самоті у власній кімнаті й пригадувати це, коли потрібно, поза нею, щоб розслаблення залишалося непомітним, окрім своїх щасливих наслідків. Я знаю, люди скажуть, що будь-що, здатне відвернути розум, вилікує запальність або дратівливість. Це правда лише певною мірою; і тією мірою, якою це правда, воно лише доводить найкращий спосіб керування. Відволікання послаблює нервове збудження, повертаючи увагу в інший бік, і отже, наскільки діє, є розслабленням.

Набагато швидше й легше, ніж самовладання, здобувається вміння зустрічати чужу дратівливість, не відгукуючись на неї тим самим. Усі ми знаємо спокусу віддзеркалювати чужий поганий настрій або дратівливу вдачу. Та полегшення, яке приходить і до нас, і до стражденного, коли ми тихо розслабляємося й відмовляємося це віддзеркалювати, багатьом із нас іще належить пізнати. Так людина зберігає ясну голову, не кажучи вже про добре серце, заощаджує безліч нервової напруги й настільки ж віддаляє схильність до нервового виснаження.

На практиці шлях до цього кращого керування відкривається через навчання тіла, яке дає нам здатність розслаблятися за власною волею й так підтримувати природну, здорову рівновагу нервів і м’язів.

Особиста вразливість значною мірою є формою нервової напруги. Один окремий випадок її полегшення, хоча спосіб лікування й смішний, настільки точно її ілюструє, що вартий розповіді. Жінка, яка дуже страждала від того, що її почуття кривдили, прийшла до мене по пораду. Я сказала їй: щоразу, коли хтось скаже щось болісне, відразу уявляти свої ноги важкими. Це розслабляло м’язи, звільняло нерви й послаблювало напругу, спричинену її вразливими почуттями. Лікування здавалося їй дивовижним. Не допомогло б уявляти важким стіл, стілець або якось інакше відволікати розум, бо їй потрібен був саме наслідок розслаблення у власному тілі, а його давала наполеглива думка про важкість ніг. І її вразливість не могла пустити надто глибокого коріння, інакше саме лише зовнішнє розслаблення не сягнуло б її; проте цей зовнішній процес значно допомагав набути здатності застосовувати розумом вищу філософію.

Зосередженість на собі й усі особисті прикрощі, які її супроводжують або йдуть за нею, настільки є нервовою напругою, що легкість їхнього полегшення іноді здається дивом тим, хто вчиться краще керувати власним тілом.

Про тривоги, від великих, що мають справжню підставу, до жалюгідних, дрібних, настирливих тривог, які зношують жіночу нервову систему більше, ніж будь-яка тривала робота, можна сказати стільки, що перелічувати їх було б нудно й насправді непотрібно. Кілька слів достатньо підкажуть шлях до їхнього подолання тим, хто дивиться в правильний бік; іншим і багато слів не допоможуть.

Дрібні тривоги найбільше виснажують, і, на щастя, їх найлегше полегшити. Розслабляючи м’язові скорочення, що незмінно їх супроводжують, ми наче відкриваємо русло, і вони прослизають крізь нього. Я добре усвідомлюю, що цей вислів не науковий. Поширене прислів’я «З неї клопоти скочуються, як вода з качиної спини» означає те саме. Деякі людські качки створені зі спинами, що якнайкраще надаються для того, щоб клопоти з них зісковзували; проте й ті, чиї спини наче створені їх утримувати, можуть змінити себе й набути належних пропорцій, а великою винагородою стане їхнє розуміння цієї відмінності.

Ніколи не опирайся тривозі. Зусилля подолати її збільшує її багато разів. Напруга самого зусилля робить усе важчим звільнення від напруги тривоги. Коли ми тихо беремося розслабляти м’язи й так заспокоювати нерви, не зважаючи на тривогу, вона зникає дивовижним чином. Тоді саме час зустріти її широким філософським міркуванням про марність тривог і так далі й, так би мовити, «закріпити» нашу свободу.

Для багатьох із нас, особливо для тих, хто звик тривожитися, тривога зникне не після першої, не після другої й не після дев’ятої спроби розслабитися. Потрібно багато годин, щоб навчитися, що таке розслаблення; але, навчившись, ми побачимо його помічну силу надто ясно, щоб не продовжувати, якщо справді прагнемо здобути свободу.

Дати людині, схильній тривожитися, ту саму настанову, яка так допомогла жінці, чиї почуття легко кривдили, може здатися так само безглуздим; але в багатьох випадках це безперечно виявиться вельми корисним. Коли починаєш тривожитися, уяви свої ноги важкими. Твої друзі оцінять полегшення більше за тебе й отримуватимуть користь разом із тобою.

Перелік усіх емоційних порушень, які наче так міцно тримають нас і які є лише хибно спрямованою нервовою силою, легко міг би заповнити цілий том. Але, мабуть, кількох найпоширеніших негараздів, які тут наведено, вистачить, щоб допомогти кожній людині зрозуміти власні особливі спокуси в цьому напрямі. І якщо я хоча б частково показала, як легко їх можна полегшити завдяки уважному навчанню тіла, це все, на що я можу сподіватися.

Тіло треба навчити коритися розумові; розум треба навчити давати тілу накази, варті того, щоб їм коритися.

Справжні почуття життя у своїй глибині та силі надто прекрасні й надто зміцнюють нас, щоб їх витісняли ті грубі форми нервового збудження, для яких я не можу знайти кращої назви, ніж несправжні емоції. Якби ми лише могли ширше це усвідомити й виховувати в дітях здоровий страх перед хворобливим почуттям, як помітно змінився б стан усього людства!

Усі лікарі погоджуються, що в більшості випадків причиною більшої частини нервових розладів є не перевтома й не розумова напруга, а що частіше їх спричиняє емоційна напруга.

І найглибше горе, і найбільшу радість можна зустріти так, щоб вони дали нову силу й нову здатність до служіння, якщо ми зустрічаємо їх зі здоровою філософією та здоровим, добре керованим тілом. Але ці останні здобутки - праця багатьох років; і ні філософію, ні фізичну силу не можна залучити відразу, хоча навіть на схилі літ ми можемо багато зробити для кращої рівноваги.

Різноманітні форми егоїзму, навіть якщо це не зовсім несправжні емоції, спричиняють велику нервову напругу. Кожен лікар знає той сильний егоїзм, що часто приходить із нервовим виснаженням. Хтось дуже влучно сказав, що божевілля - це лише егоїзм, що виродився. Нерідко саме так і здається, особливо коли воно починається з нервового виснаження. Ми не можемо бути надто обережними, уникаючи цієї нервової надмірної турботи про себе.

Ми так сильно успадкували спосіб життя, спрямований усередину, а не назовні, що він позначається на самих наших нервах. Замість бути відкритими каналами, якими завжди доступна нам сила вільно проходить до свого призначення, вони перекривають шлях через увагу, так марно повернуту до нас самих, наших вузьких особистих інтересів і власного добробуту. Як часто ми бачимо випадки, коли через нервову напругу все це зросло до хвороби, а надокучливе Я стало чудовиськом на шляху свого власника й усіх, хто хотів би бути його друзями. «Я не можу цього витримати». «Я застуджуся». «Якби ти тільки знав, як я страждаю». Навіщо нам знати, якщо це знання не дозволить принести тобі хоч якесь полегшення? І так триває: я - я - я, без кінця, і що більше «я», то більше нервового виснаження.

Залишайся в спокої, щоб усе добре могло прийти до тебе, і живи назовні, для інших, щоб твоє життя ширшало для служіння. Так ми можемо прийняти все, що природа готова дати нам і постійно даватиме, і користуватися ним як її даром та для її цілей, які завжди найправдивіші й найкращі. Тоді ми живемо так, як жила б мала дитина, тільки з більшою мудрістю.