Використання мозку

Розгляньмо тепер випадки, коли працює лише мозок, а іншим частинам тіла не лишається нічого, крім як перебувати в спокої й давати мозкові робити свою справу. Візьмімо, наприклад, мислення. Більшість із нас думає з таким стиснутим горлом, що дивно, як там ще вистачає місця для повітря; язик нерухомо затиснений, а м’язи щелеп зведені, наче під час гострого нападу тризму. Кожен має свою улюблену напругу під час роздумів, хоча найбільше сили ми щедро віддаємо щелепам і горлу. Ту саму зайву напругу можна помітити в людини, що читає мовчки; і сила напруження зростає відповідно до того, наскільки цікавий чи глибокий прочитаний матеріал. І без знання анатомії або фізіології цілком очевидно, що для чистого мислення, без будь-якої домішки, потрібен лише мозок; і якщо життєва сила віддається іншим частинам тіла, щоб утримувати їх у неприродному скороченні, ми не лише марнотратно її витрачаємо, а й позбавляємо мозок належної йому сили. Коли під час суто розумової праці всю діяльність зосереджено в мозку, а тіло залишається вільним і пасивним, зосереджуватися легше, висновки приносять більше задоволення, а реакція після завершення роботи є здоровою й відсвіжливою.

Увесь цей механізм, мабуть, стане зрозумілішим, якщо порівняти його з людською спільнотою. У будь-якій спільноті, чи то церква, держава, установа або родина, панують спокій, лад і успіх настільки, наскільки кожен її член займається власною справою, виконує свою окрему роботу для себе й для тих, хто поруч, і не втручається без потреби в чужі справи. Уяви, що діялося б на зборах під час виголошення промови, якби пів десятка слухачів спробували допомогти промовцеві, вставши й заговоривши одночасно. А саме так безглуздо поводиться людське тіло, коли десяток чи більше його непотрібних у цю мить частин скорочуються «зі співчуття» до тих, що мають виконувати роботу. Це зайве напруження, яке означає втрату сили й марну втому. Можна було б подумати, що людський механізм, маючи лише один розум, перебуватиме в кращому порядку, ніж спільнота, у якої їх багато тисяч.

Щоб уважно слухати, потрібні лише мозок і вуха; але поспостерігай за людьми на цікавій лекції або в церкві, де проповідує натхненний промовець. Вони слухають хребтами, плечима, м’язами обличчя. Я маю на увазі не зацікавлений, уважний погляд і не різноманітні вирази обличчя, що є природним і правдивим відображенням стану розуму, а напружену увагу, яка стягує лицеві м’язи аж ніяк не через співпереживання промовцеві, а внаслідок напружених нервів і скорочених м’язів слухача. «Не розумію, чому щонеділі після полудня в мене цей дивний різновид астми», - сказала мені одна жінка. Вона мала звичку недільного ранку слухати надзвичайно цікавого проповідника, який, однак, говорив дуже швидко; його розум мчав так стрімко, що слова, у які втілювалися думки, часто спотикалися одне об одне. Вона слухала всіма своїми нервами, а не лише тими, які були потрібні; затримувала подих, коли він затинався, щоб допомогти (!) йому знову стати на свої словесні ноги; віддзеркалювала кожен рух із удвічі більшою силою, ніж сам проповідник, а потім дивувалася, чому саме в неділю після полудня, а не в інший час, у неї так нервово перехоплює подих. Щойно її увагу звернули на загальні засади природи, вона зрозуміла, як порушувала одну з них і чому недільного дня мала ці неприємності. Цей випадок дуже кумедний, навіть смішний, проте він є характерним прикладом багатьох подібних нервових нападів, сильніших або слабших. І як легко зрозуміти, що ціла низка таких нападів, які день у день непомітно для своєї жертви роблять свою справу, рано чи пізно призведе до певної форми нервового виснаження.

Ті самі пози й ті самі наслідки нерідко супроводжують слухання музики. Усім знайоме відчуття цілковитої знемоги після двох годин чудової музики. Без жодного перебільшення можна сказати, що після доброго концерту, якщо він не надто довгий, ми мали б почуватися відпочилими. І все ж наш спосіб життя настільки перевернутий догори дриґом, а через помилки предків ми так звикли порушувати закони природи, що, здається, панує думка, ніби сповна насолодитися музикою можна лише за напруженого стану розуму й тіла. Насправді ж, слухаючи так, як велить природа, ми набагато тонше її відчуваємо й набагато більше нею насолоджуємося. Якщо нерви цілком вільні, вони вловлять ритм музики, і це допоможе їм повернутися до справжнього ритму природи; вони відгукнуться на гармонію та мелодію з усією силою коливань, яку дав їм Бог. І як може результатом бути щось інше, ніж відпочинок і відновлення, хіба що, дозволивши їм надто довго коливатися в одному напрямі, ми порушили закон в інший спосіб.

Наші тіла за жодних обставин не можуть бути вільними, доки їх напружує наше власне особисте зусилля. Поки нервова сила хибно спрямована на особисту напругу, ми так само не здатні повністю й чутливо віддати увагу музиці, як фортепіано не здатне відтворити гармонії сонати, якщо хтось водночас водить руками туди-сюди по його струнах. Та, на жаль, скута особистість стала таким звичним явищем, що багато хто з нас постійно носить у собі хронічні скорочення, накопичені за роки. Звільнитися від них до концерту, про який довідалися за день або за тиждень, ми здатні не більше, ніж звільнитися для сприйняття всіх великих вселенських істин, що незмінно допомагають нам. Лише щоденне терпіння, роздуми й увага дозволять нам перестати бути перешкодою для найкращої сили, якою можна давати й приймати.

Подекуди ще трапляються люди, які не втратили природного способу слухати музику, люди, що є музикантами всім своїм єством і, щойно почують прекрасну мелодію, стають із нею одним цілим. Хоч як дивно, більшість із них - прекрасні тварини, чиї чуття розвинені якнайдосконаліше й цілком нормально. Щойно інтелект починає бодай трохи утверджувати себе, виникає нервова напруга. У багатьох випадках це настільки помітно, що нервове збудження часто видається наслідком хибно спрямованого інтелекту; а людям, підвладним своїй хибно спрямованій нервовій силі, нерідко наче бракує швидкої розумової реакції. Так ілюструється закон: струмок, який розливається лукою на всі боки, втрачає ту силу, яку та сама кількість води мала б, зосереджена в одному руслі. Буває й чимало випадків, коли напружені нерви спричиняють ненормальну діяльність інтелекту. На щастя, для порятунку народу є люди, які з фізичного погляду живуть природно. Вони тішать око; та часто сприймають життя надто легко, не виявляють належної турботи й не замислюються, а в егоїзмі сягають піднесених вершин.

Ще один спосіб постійного використання мозку - через очі. Яка смертельна втома приходить після часу, проведеного в картинних галереях! Там напруга неминуче більша, ніж під час слухання, бо всі картини й усі барви постають перед нами водночас, без відчутного проміжку між формами й сюжетами, що дуже різняться. Але що більша напруга, то більше слід дбати про її послаблення. Не варто надто далеко виходити назустріч картинам; краще залишатися в спокої й дозволити картинам прийти до нас. Утомі можна запобігти, якщо знати, коли зупинитися, а задоволення і в ту мить, і в пізніших спогадах дивовижно зросте. Так само й коли ми дивимося на краєвид із вікна вагона, і в усьому, що цікавить нас завдяки зору. Я анітрохи не засуджую природного вияву задоволення й не маю на увазі, що треба демонструвати недбалу байдужість або брак зацікавлення. Навпаки, справжня зацікавленість і її правдивий вияв зростають, коли ми вчимося уникати удаваного.

Та чи не змусить виявлення всієї цієї зайвої напруги людину зосереджуватися на собі? Безперечно, на певний час змусить, і це неминуче. Щоб змити пляму з обличчя, треба знати, що вона там є; а коли обличчя чисте, ти вже про нього не думаєш. Так само потрібно побачити хибу, перш ніж її позбутися. Усі ці тілесні хиби треба ясно усвідомити; а коли вони настільки тобі надокучать, що ти відчуєш потребу звільнитися від їхнього тягаря, зосередженість на собі зменшуватиметься в тій самій мірі, у якій твої зусилля приноситимуть успіх.

Щоразу, коли для мислення або для сприймання й усвідомлення вражень, які надходять через будь-яке чуття, працює лише мозок, до нас приходять нові сили: ми звільняємося від усієї хибно спрямованої сили й, залишивши м’язи в спокої, даємо мозкові тихо робити свою справу без жодної марної напруги. Звісно, очевидно, що цієї свободи не здобути, не усвідомивши спершу її необхідності. Однак досконала свобода, коли її досягнуто, означає свободу і від зосередженості на собі, і від напруги, яка на певний час зробила цю зосередженість необхідною.