Використання волі

Зазвичай не усвідомлюють, що волю можна поступово тренувати таким самим послідовним, природним способом, як і м’яз, і що це тренування має відбуватися через регулярні щоденні вправи, а його результати з’являтимуться так само повільно, як і результати тренування м’яза. Можливо, ми, людство, несвідомо дотримуємося закону, який Фребель запропонував для початків виховання окремої людини й який велить вести «від зовнішнього до внутрішнього», від відомого до невідомого. Ще так багато треба зробити, щоб удосконалити способи тренування м’язів, що ми досі не навчилися цінувати необхідність систематичного тренування волі. Проте кожен, хто визнає потребу в такому тренуванні й діє відповідно, робить свій внесок у те, щоб усе людство якнайшвидше навчилося розумніше користуватися волею.

Коли м’язи тренують неприродно, їхній розвиток послаблює весь організм замість зміцнювати його. Велика м’язова сила часто оманлива через те враження могутності, яке справляє; нерідко вона успішно приховує під міцною зовнішністю процес дегенерації, що відбувається всередині, і не так уже й рідко атлет помирає від хвороби серця чи легеневих сухот.

Точнісінько такою ж є часто оманлива видимість великої сили волі. Волю тренують неприродно, коли використовують її лише на догоду особистому бажанню, і в цьому разі руйнівний вплив на характер гірший за послаблення тіла внаслідок неприродного розвитку м’язів. Людина, яка виявляє непохитну силу, домагаючись свого, може виявитися, на диво, слабкою, коли їй стають на заваді. Ця слабкість рідко помітна широкому загалу, бо людина із сильною волею досягати власних цілей швидко помічає й приховує будь-який прояв слабкості, коли знає, що він завадить її намірам. Однак слабкість від цього нікуди не зникає й часто гнітюче очевидна для тих, від кого, як їй здається, вона нічого не може отримати.

Коли волю справді тренують до її найвищої сили, її привчають коритися: не людям чи довільним ідеям, а законам життя, які у своїй упорядкованій силі так само незмінні й істинні, як природні закони, що втримують сонця та планети у відведених їм сферах. Немає людини, яка після нетривалих серйозних роздумів не могла б цілком упевнитися у двох чи трьох незмінних законах; і, корячись уже відомим законам, ми виявляємо, що відкриваємо нові.

Щоб по-справжньому коритися, ми повинні користуватися волею і для того, щоб поступатися, і для того, щоб діяти. Часто найбільшу силу здобувають, наполегливо поступаючись, бо цілковито поступитися - найважча праця, яку може виконати сильна воля, а саме виконання найважчої праці приносить найбільшу силу.

Візьмімо простий приклад: маленький хлопчик із сильною волею потерпає від заїкання. Щоразу, як він заїкається, це його сердить, і він так силкується, напружується та докладає стільки зусиль, щоб заговорити, що заїкання внаслідок цього посилюється. Якби йому звеліли робити щось активне й дуже болісне та не припиняти, доки заїкання не мине, він зціпив би зуби й виконав би цю працю, наче солдат, аби якнайшвидше позбутися заїкання. Але коли йому кажуть, що треба розслабити тіло й перестати силкуватися, щоб відпустити опір, який спричиняє його прикрість, він усіма своїми маленькими силами бореться проти цієї думки. Йому все пояснюють, і він розуміє, що це його єдиний шлях до плавного мовлення; та успадкована схильність користуватися волею лише для опору така сильна, що спершу йому видається неможливим використати її якось інакше.

Те, що воля іноді здобуває найбільшу силу, поступаючись, видається таким парадоксом, що не дивно, як довго ми це усвідомлюємо. Справді, усвідомити це можна лише через практику.

Приклад маленького хлопчика, який заїкається, стосується й багатьох інших випадків такої самої потреби відмовитися від опору.

Хоч би як діяльно нам треба було користуватися волею, часто, перш ніж братися до дії, необхідно відпустити весь свавільний опір, якщо ми хочемо досягти успіху з якнайменшим зусиллям і найкращим результатом.

Коли ми силою волі чинимо опір або щось придушуємо, то лише напружуємо нерви й м’язи та силкуємося так, що це зрештою мусить послабити не лише їх, а й саму волю. Ми користуємося волею природно, коли без придушення чи зайвих зусиль скеровуємо м’язи й нерви на корисну працю. Нам потрібне «тренування, а не перенапруження» і для волі, і для тіла, і лише так воля здобуває силу.

Світ захоплюється силою волі людини, якщо вона вміє опанувати зовнішні прояви гніву, хоча єдина справжня сила волі - та, яка опановує сам гнів. Ми так довго звикали жити видимістю, що лише повільно набуваємо виразного відчуття її крихкості й браку справжньої цінності. Щоб через тренування вивести волю зі світу видимості у світ дійсності, ми повинні навчитися знаходити справжні причини слабкості й поступово усувати їх за допомогою волі. Усунення зовнішнього наслідку не дає тривалої користі й створює позірну силу, яка лише приховує дедалі більшу слабкість.

Уяви, приміром, жінку емоційної, збудливої вдачі, яка страждає від ревнощів; вона не називає їх ревнощами, а називає «чутливими нервами», тоді як лікарі називають їх «істерією». Щоразу, коли пробуджуються її ревнощі, вона зазнає тяжких нападів «чутливих нервів» або «істерії». Нерідко така постійна емоційна напруга, впливаючи на кровообіг та інші функції тіла, призводить до органічного захворювання. У такому разі прагнення викликати захоплення інших і сила волі, що постає з цього егоїстичного бажання, змушують її виявляти велику стійкість, за яку вона отримує багато бажаних похвал. Саме такого враження вона й прагне, і, прибравши позу людини з дивовижним характером, легко виявляє ще більше стійкості, здобуваючи ще більше захоплення.

Воля, сильна в служінні хибному, може, якщо вчасно за неї взятися, стати такою самою сильною в служінні правильному. Спочатку викривлення виникає не через брак волі, а через брак істинного розуміння, яке освітлювало б шлях до розумного користування нею.

Іноді людина здається позбавленою сили волі, хоча лише використовує сильну волю хибно; але якщо вона досить довго йде хибним шляхом, її слабкість стає справжньою.

Якби жінці, яка починає свою нервову дегенерацію з потурання ревнощам, що насправді є грубим почуттям, хоч би як витончено вона їх подавала, можна було відкрити правду, то в багатьох випадках вона охоче спрямувала б волю правильно й справді стала б тією прекрасною людиною, якою її вважають друзі. Це особливо правдиво тому, що таке моральне й нервове викривлення часто вражає найтонші натури. Але коли цьому викривленню дозволяють тривати, сила стражденної завжди виразно виявляється в зовнішніх драматичних ефектах, проте гнітюче зникає, щойно вона постає віч-на-віч із дійсністю.

Багато людей, які страждають від нервових недуг, і багато тих, хто від них не страждає, постійно послаблюють себе й завдають собі страждання, енергійно використовуючи волю в усіх напрямках, крім того, який потрібен для їхньої моральної свободи: витримують різні прикрі наслідки з так званим стоїцизмом або борються з ними, міцно заплющивши очі на справжню причину своїх страждань, і так приховують дедалі більшу слабкість під видимістю сили.

Кумедний і грубий приклад такого зловживання волею можна бачити в чоловіках чи жінках, які енергійно й демонстративно йдуть самостійно прокладеними шляхами самопожертви, цілком оминаючи ті місця, де самозречення не лише потрібне для їхнього кращого життя, а й значно додало б щастя та затишку іншим.

Дивно, що така слабкість властива людям, які здаються дуже розумними; поруч із цим стоять випадки, коли чоловіки надзвичайно сильні у сфері власної безпосередньої діяльності й відповідно слабкі в усіх інших сферах свого життя. Дуже рідко можна знайти солдата чи впливового політичного діяча, який кожним принципом і вчинком свого життя відповідав би «Характерові щасливого воїна» Вордсворта.

Хоч якою безглуздою видається марна самопожертва, вона не менш урівноважена, ніж егоїстична стійкість ревнивої жінки або позірна сила чоловіка, здатного докладати сили лише заради егоїстичних цілей. Наймудріше користування волею може розвиватися лише мірою того, як слабшає потурання собі.

«Нервові» жінки - дуже виразні приклади викривлення сильної волі. Є жінки, які доводять себе до хвороби й здаються безнадійно слабкими, коли все йде не по-їхньому, хоча почувалися б цілком здатними влаштовувати звані обіди, де могли б відігравати помітну роль, яку самі обрали, і з дивовижною швидкістю забували б свою гадану слабкість. Коли обставини не догоджають таким жінкам, вони слабкі й хворі; коли ж вирізняються серед друзів згідно з власним ідеалом себе й отримують достатньо лестощів, то беруться до праці, яка далеко перевищує їхню справжню силу, і рано чи пізно зазнають зриву, щоб згодом знову відновитися на іншій хибній основі.

Цю сильну волю, обернену в хибний бік, називають «істерією», «неврастенією» або «дегенерацією». За своїми наслідками вона може бути однією з них або всіма трьома; але тренування волі для подолання причини, яка завжди криється в якомусь різновиді егоїзму, вилікувало б хворого на істерію, дало б хворому на неврастенію здоровіші нерви й поставило б людину, що зазнає дегенерації, на шлях відновлення. Часом нас навряд чи здивувала б звістка, що дитину, яка з болем у животі плаче й просить іще цукерок, лікують від «істерії» та вивчають як «дегенерата». Вона, безперечно, дегенерат, але лише доти, доки її не навчать спокійно й задоволено відмовляти собі в цукерках, коли вони їй шкодять.

Є багато дрібних способів потурати собі, які, якщо вдаватися до них постійно, можуть завдати великої й непоправної шкоди, підточуючи волю. Кожен чоловік чи жінка найкраще знає власні маленькі слабкості; та найбільшої шкоди завдає виправдання: «Такий мій темперамент; якби я не запізнювався, не був дратівливим чи неохайним», або хоч якою іншою була б вада, «я не був би собою». Темперамент дано нам як слугу, а не як господаря; і коли ми відкриваємо, що успадковане викривлення темпераменту можна перевиховати в протилежну добру якість, і так його перевиховуємо, то не втрачаємо індивідуальності, а багато здобуваємо. Це виправдання «темпераментом» часто наводять як причину не поступатися. Про родинну волю говорять із такою гордістю, що це успішно заважає їй зберігати свою найкращу силу й засліплює членів родини перед слабкістю, яка неодмінно настане рано чи пізно внаслідок зловживання спадком, яким вони так пишаються.

Якщо в малому ми привчаємо волю бути пасивною або діяльною відповідно до потреби, це готує нас до будь-якої великої праці, яка може чекати попереду. Так само під час тренування м’яза щоденні м’які вправи готують його до піднімання великої ваги.

І в малому, і у великому нерозумно й марно сподіватися здобути справжню силу, якщо ми не діємо в покорі законам її розвитку. Ми маємо здатність відрізняти порядок від безладу й гармонію від дисгармонії, і ця здатність стає тоншою та сильнішою, коли ми нею користуємося; а користуватися нею можна лише відмовляючись від безладу й обираючи порядок. Мірою того як розвивається наше сприйняття, ми обираємо мудріше, а мірою того як обираємо мудріше, розвивається наше сприйняття. Але сприйняття мусить працювати з причинами, а зовсім не з наслідками, хіба що вони ведуть нас до пізнання причин. Передусім ми повинні тренувати волю як засіб корисної праці. Неможливо вдосконалювати себе заради самих себе.

Щастя, якщо нас у дитинстві навчили правильно користуватися волею; але ті з нас, кого так не навчали, можуть стати самі собі батьками й матерями, і ми повинні вдовольнятися повільним зростанням. Ми схожі на немовлят, які вчаться ходити. Немовля пробує день у день, не відчуваючи напруги й не прокидаючись уранці з гнітючою думкою: «Ох! Сьогодні я мушу вправлятися в ходінні. Коли ж я скінчу вчитися?» Воно працює далі, раз у раз падає й підводиться, і зрештою одного дня йде, вже більше про це не думаючи. Так і ми, тренуючи волю, повинні терпляче працювати день у день; якщо впадемо, маємо підвестися й іти далі, і, як закони рівноваги скеровують немовля, так закони життя нестимуть нас.

Навчившись ходити, немовля не пишається своєю новою силою, а спокійно й природно користується нею для досягнення власних цілей. Ми повинні якнайглибше усвідомити, що будь-яке самовдоволення чи особиста гордість від кращого користування волею не лише перешкоджає її зростанню, а й прямо та негайно послаблює її.

Спокійне, розумне користування волею лежить в основі всякого характеру; а безкорисливий, урівноважений характер із проникливістю, яку він розвиває, приведе нас до врівноваженого стану нервів.