Чого навчає природа

Природа не лише наш єдиний провідник у навчанні тіла; вона головний інженер, який підтримуватиме нас у належному стані й керуватиме механізмом, якщо ми прагнутимемо виконувати її умови й уникатимемо будь-якого особистого втручання у здорову дію її законів.

Саме тут приходить тонке відчуття зростання сили. Вивчаючи природу, ми не лише усвідомлюємо силу, яка приходить, коли ми йдемо за її проводом, а й відкриваємо її в собі, де вона лагідно веде нас уперед.

Якщо ми взагалі замислюємося, то всі вважаємо, що звертаємося до природи; і дивуємося, коли виявляємо, наскільки помилялися. Не був би змарнований час, якби ми, чиї обов’язки не ведуть до безпосереднього вивчення природного життя, з особистих спонукань приділяли щодня п’ятнадцять хвилин просто думкам про природу й способи її дії, водночас помічаючи, де саме кожен із нас постійно заважає найкращому використанню її сил. Кажу це з усією шанобливістю: це мало б бути першою формою молитви; і наша здатність щиро молитися Богові й жити відповідно до Його законів зростала б у міру здатності щиро співпереживати дії цих законів у природі.

Спробуй усвідомити тиху силу всякого природного росту й руху: від травинки, через дерево, ліс дерев, усю рослинність Землі та рух планет до росту й мимовільних життєвих процесів наших власних тіл.

Жодні слова не дадуть такого повного усвідомлення тихої сили в поступі природи, як просте простежування в уяві росту дерева від руху соків у корені до кінчиків листя, квітів і плодів. Або, почавши з меншого, простеж ріст травинки чи квітки, потім дерева, а далі рух Землі й усіх планет у всесвіті. Нехай твоя уява поступово й так живо змальовує всі природні рухи, що ти відчуєш себе справді одним цілим із кожним із них та з усіма разом. Вивчай упорядковану роботу функцій власного тіла; і, ясно тримаючи це в розумі, помічай, де ти в усіх рухах, які перебувають або могли б перебувати під керуванням твоєї волі, порушуєш закони природи.

Природа постійно показує нам, що за кожною дією має стояти великий спокій. Це стосується всього: від найменшого росту до найпотужнішого торнадо. Так має бути й із нами, не лише в простих щоденних обов’язках, а в усьому, аж до найінтенсивнішої діяльності, на яку здатна людина. І це вивчення та усвідомлення природного способу дії, до яких я так наполегливо закликаю, дає живе відчуття того, як нам самим бракує спокою. На щастя, винагорода велика, інакше зневіра могла б виявитися нестерпною. Треба усвідомити потребу, щоб її задовольнити; треба побачити помилку, щоб її уникнути.

Як ми можемо сподіватися на спокій розуму, коли не маємо навіть спокою м’язів? Якщо зовнішня частина нашого механізму нам не підвладна, то дух, що оживляє ціле, безперечно, не може знайти свого найвищого рівня діяльності. Або як ми можемо сподіватися пізнати спокій, який мав би бути доступний нам за кожної нагальної потреби, чи надіятися усвідомити великий спокій за кожною дією, коли не навчилися навіть спокою під час відпочинку?

Подумай про пори відпочинку природи й побач, яким болісним був би наслідок відступу від них.

Наша сторона Землі ніколи не повертається вночі раптом до Сонця, даруючи нам спалахи дня в темряві. Коли настає ніч, вона триває незмінно й тихо, доки не прийде час дня. Дерево взимку, у свою пору відпочинку, ніколи не випускає то тут, то там маленької бруньки, яку лише вразить мороз, щоб із приходом весни дерево мало нерівний вигляд і було недосконало розвинене. Воно повністю відпочиває у свою пору відпочинку; а коли приходить час цвітіння, його дія повна, справжня й досконала. Трава ніколи не пробивається взимку дрібними невчасними стебельцями, щоб залишити наші газони й поля вкритими голими плямами в теплішу пору. Квіти, які закриваються на ніч, не закриваються наполовину, складаючи одні пелюстки й залишаючи інші широко розкритими. Справді, природа так досконало відпочиває, коли настає її час відпочинку, що навіть припущення таких ненормальних дій здається цілком безглуздим. Що менше ми дозволяємо законам природи керувати нами, то більше нехтуємо їхньою дивовижною красою. І все ж у нас є щось, що мусить постійно, несвідомо відгукуватися природі; інакше як могли б ми відразу відчувати безглуздість будь-якого порушення її законів усюди, крім людського життя? А людина, яка не лише вільна коритися їм, а й має тонку, дедалі більшу здатність усвідомлювати їх і насолоджуватися ними в усій повноті, живе настільки далеко від злагоди з цими законами, що незмінно залишається сліпою до власної постійної непокори.

Подумай про досконалу здатність до відпочинку в усіх тварин. Підніми кішку, коли вона спокійна, і побач, як цілковито розслаблений кожен її м’яз. Так вона не лише спить, а й відпочиває; і хоч би якою великою або стрімкою була її діяльність, зупинившись, вона відразу відпускає всю напругу. Так само й усі тварини, крім рідкісних випадків, коли людина втрутилася в їхнє життя так, що порушила його справжній порядок.

Поспостерігай, як спить здорове немовля; обережно підніми його руку, ногу або голову й побачиш, що кожна з них цілком розслаблена й вільна. Можна навіть тримати його на розкритих долонях, і вся ця маленька вага, сповнена життя й нової сили, яку дає досконалий відпочинок, цілком віддасться твоїм рукам без найменшої напруги. Сон, який ми маємо в дитинстві, береже здоров’я багатьох із нас. Та, на жаль, зайва напруга починається в дуже ранньому віці й невпинно зростає; і якщо вона не веде поступово до гострого «американіту», то перешкоджає досконалому використанню всіх наших сил. Матері, пильнуйте своїх дітей із турботою, яка буде тим дієвішою, що вони її не усвідомлюватимуть; адже увагу дитини рідко слід звертати на її власне тіло. Ведіть їх до законів природи, щоб вони росли в злагоді з ними й були позбавлені непотрібного страждання, напруги й негараздів, що приходять до нас, американців. Якщо ми не подбаємо про це, діти дедалі більше успадковуватимуть це страшне неправильне використання нервової сили, і спадок стане таким сильним, що в найкращому разі ми матимемо лише маленьких хворих. Якою великою видається потреба докласти зусиль, щоб повернутися до шляхів природи, коли ми замислюємося про можливі наслідки подальшої непокори!

Звісно, природа має сам Спокій і не мусить працювати, щоб його здобути. Людині залишено свободу прийняти його або не прийняти, на власний вибір. Але перш ніж вона зможе його прийняти, треба подолати особисті схильності до неспокою. Ба більше, слід розпізнати й відкинути успадковані нервові звички багатьох поколінь предків. Проте спокій є найглибшим законом нашого буття, і тиша природи стане нам підвладною набагато раніше, ніж ми думаємо, якщо ми досить сильно її прагнемо, щоб постійно, день у день працювати заради неї. Ніщо так не посилить нашого усвідомлення цієї потреби, як короткі щоденні роздуми про тишу в діях природи й розуміння власного браку спокою, що з них постане. Раскін розповідає про це з властивою йому виразністю, кажучи: «Хіба не видно ознак невимушеності в усіх найбільших творах світобудови? Хіба вони не кажуть не “тут було велике зусилля”, а “тут була велика сила”?»

Найбільший акт, єдина дія, про яку ми знаємо, що вона сама по собі є силою, - акт Творення. За цією дією стоїть великий Спокій. Ми є частиною Творення, і наш рух мав би визначатися його законами. Відкиньмо все, що, як ми бачимо, перешкоджає нашій найкращій здатності діяти м’язами, нервами, чуттями, розумом і серцем. Хто знає, яке нове сприйняття, яка сила й більша здатність до служіння відкриються нам, якщо ми лише перестанемо бути перешкодою?

Свободу в межах законів природи, а без цих меж свободи справді немає, найкраще вивчати й усвідомлювати в рості всіх рослин: у відкритості гілки лози до приймання соку від головного стебла, у вільному русі соку в дереві й у всіх рослинних організмах.

Уяви гілку лози, наділену здатністю рости відповідно до законів, які нею керують, або ігнорувати й порушувати ці закони. Уяви, що ця сама гілка вирішила своїм рослинним розумом жити власним життям окремо від лози й, за своїм уявленням про життя, скрутила різні волокна у всілякі вузли й плутанину, так що сік від головного стебла міг би доходити до неї лише в найменшій кількості. Як мало листя, квітів і плодів з’явилося б на цій гілці! А проте цей образ цілком показує, як більшість із нас заважає найкращому використанню життя, яке нам належить.

Свобода - це послух законові. Міст можна збудувати так, щоб він стояв, лише дотримуючись законів механіки. Електрику можна зробити корисною силою лише в точному послуху законам, які нею керують; інакше вона надзвичайно руйнівна. Хіба людина має привілей порушувати природні закони лише тоді, коли користується власними особистими силами? Очевидно, ні. То чому ж, визнаючи й намагаючись дотримуватися законів фізики, механіки й усіх інших законів природи у своїй роботі у світі, вона так часто нехтує тими самими законами в їхньому застосуванні до власного буття?

Прекрасно спостерігати свободу тіла тварини, коли воно кориться тваринним інстинктам. Грація й сила, виражені у свободі тигра, дивовижні. Захопливо вивчати, як вільно тіло немовляти відгукується на кожен рух і вияв. Але ще до того, як більшість дітей проживе у світі три роки, починаються їхні успадковані особисті скорочення. І якщо не пильнувати маленькі тіла та не відучувати їх від кожного непотрібного скорочення в міру його появи, зберігаючи так їхню власну свободу, то пізніше настане час, коли, щоб жити з найбільшою здатністю до служіння, їм доведеться витрачати години, навчаючись знову бути немовлятами, а вже потім здобувати нову свободу й природний рух.

Закон, який, мабуть, найдужче промовляє до нас, коли ми намагаємося відчути єдність із природою, - закон ритму: дія, реакція; дія, реакція; дія, реакція. І ці дві повинні врівноважувати одна одну, щоб наслідком завжди була рівновага. Жодна подібна думка не дасть нам гострішого задоволення, ніж те, яке приходить, коли ми пробуджуємо всю свою уяву, усвідомлюємо всю здатність єднатися з дією великого закону й простежуємо цей ритмічний рух, доки не знаходимо ритм усередині ритму: від ритмічного руху планет до ніжних коливань тепла й світла. Корисно думати про ритмічний ріст і рух і не дозволяти думці про новий ритм промайнути, не відчувши єдності з ним настільки повно, наскільки дозволяє уява.

Ми маємо ритм пір року, дня й ночі, припливів і відпливів, рослинного й тваринного життя, як-от різноманітні ритмічні рухи в польоті птахів. Перелік, звісно, буде безконечним, адже великий закон керує всім у природі; і наше розуміння його зростає, коли ми єднаємося з різними способами його дії.

Відхилення в ритмі всесвіту бодай на волосину принесло б руйнування; і все ж ми, маленькі окремі мікрокосми, заганяємо себе в хронічні стани хаосу, бо вважаємо, що можемо бути богами й керувати власним життям набагато краще за Бога, який нас створив. Нам залишено свободу йти за Його законами або проти них; і зазвичай ми так переконані, що наш власний нерозумний, недалекоглядний шлях найкращий, що не розбиваємо себе на друзки лише завдяки тому, що природа лагідно тримає якісь частини нас і зберігає їх у ритмі. Цей закон ритму, або рівноваги в русі й спокої, є кінцевим результатом, метою й наслідком усякого справжнього навчання тіла задля його розвитку та керування ним. Його влада доведена самою будовою тіла: дві сторони; кровообіг, вени й артерії; м’язи, розгиначі й згиначі; нерви, чутливі й рухові.

Коли тривалий відпочинок тіла врівноважує тривалу діяльність у чергуванні дня й ночі; коли коротші відпочинки врівноважують коротшу діяльність, як у різних нагодах цілковито відпочити протягом дня, хоча б по хвилині за раз; коли чутливі й рухові нерви відкриті для сприйняття й вираження; коли м’язи тих частин тіла, які не потрібні, цілком спокійні й дозволяють потрібним для певної дії виконувати свою досконалу роботу; коли узгодженість м’язів, що працюють, установлена так, що сила руху рівномірно розподіляється; коли згинач відпочиває, поки працює протилежний йому м’яз, і навпаки; коли все це, що є лише природною здатністю до дії й відпочинку, встановлено автоматично, тоді тіло готове коритися й коритиметься найлегшому дотику свого власника, прямуючи в будь-який заданий напрям: мистецький, науковий або домашній. Коли це тонке відчуття легкості в природному русі дедалі більше опановує нас, ніхто не може описати почуття нової сили або справжнього комфорту, яке приходить із ним. І все ж це не диво, а лише природний стан. Звірі мають таку саму свободу; проте не мають ні розуму, щоб застосувати її до вищих цілей, ні чуття, щоб насолоджуватися її тонкою силою.

Нерідко здається, що турботи й труднощі повернення до шляху природи більш ніж винагороджуються новим розумінням її законів та їхнього застосування. Але тіло, зрештою, лише слуга; і хоч би яким досконалим було його навчання, якщо людина, господар, спрямовує свою природну силу на нікчемні або низькі цілі, рано чи пізно сила буде втрачена. Гординя, зосереджена на собі, породить власні скорочення. Використання природної сили для лихих цілей рано чи пізно саме себе обмежить. Любов до нездорового оточення зрештою поставить перепону цілковито вільному тілу, хоча іноді дивує, як довго ця перепона не з’являється. Якщо ми вже навчили себе природних шляхів, то, оскільки закони природи й духу такі споріднені, коритися треба обом; і піднятися до нашої найбільшої сили завжди означає піднятися до найбільшої сили для служіння. «Життя людини - Божа любов до служіння, для якого її створено»; сила людини полягає в найкращому спрямуванні цього служіння. Це істина така сама практична, як потреба ходити на ногах, тримаючи голову вгорі.