Наші стосунки з іншими

Кожен визнає, що наші стосунки з іншими мають бути спокійними й ясними, щоб давати нам свободу для праці. Справді, зробити ці стосунки спокійними й щасливими - особлива праця, яку декому з нас належить виконати. Є закони здоров’я, закони набуття й збереження нормального стану нервів, закони чесних і доброзичливих учинків щодо інших; але покора всім їм мертва й не веде до повного сил життя, якщо її не супроводжує щира любов до праці й гри з тими, з ким ми маємо природні стосунки, і молодими, і старими. Із життям те саме, що з мистецтвом: усе, що ми робимо, треба робити з любов’ю, інакше в ньому не буде сили. Без живої іскри любові ми можемо мати видимість корисної праці чи тихої вдоволеності, але ніколи їхнього духу. Застій - не мир, і без щасливих стосунків із тими, хто нас оточує, не може бути життя, а отже, й живого миру.

Що більше ми усвідомлюємо практичну силу закону, який велить любити ближнього, як самих себе, і що більше діємо згідно з ним, то швидше набуваємо звички приємної, терплячої приязності, яка рано чи пізно може породити таку саму приязність у відповідь. У таких дружніх стосунках є смак, що настільки перевершує нездорову гостроту незгоди, що кожен, хто справді його відчує, невдовзі збагне хибність віри, ніби «між друзями має бути трохи сварок, щоб надати дружбі гостроти».

Готовність дозволити кожному бути самим собою й здобувати своє спасіння власним шляхом, здається, є першим принципом практичного плану, який випливає із закону любові до ближнього, як до самого себе. Якщо ми відпускаємо всякий егоїстичний опір тому, як діють інші, хоч би яким хибним чи невіглаським було їхнє поводження, то стаємо вільнішими допомагати їм знайти кращі шляхи, коли вони звертаються до нас по допомогу. Саме тоді, коли ми тиснемо й зазнаємо тиску, найбільше відчуваємо напругу в усіх людських стосунках.

Ми охоче чекаємо, поки виростуть рослини, й не нарікаємо та не намагаємося неприродними способами змусити їх робити те, що цілком суперечить законам природи. Якби ми приділяли більше уваги законам людської природи, то не затримували б зростання дітей, родичів і друзів, опираючись їхнім зусиллям або бракові зусиль чи намагаючись загнати їх на шляхи, які, на нашу думку, мусять бути правильними для них, бо ми певні, що вони правильні для нас.

Є егоїстичний, неспокійний спосіб підштовхувати інших «для їхнього ж добра» й напружуватися, щоб їм «допомогти», і є егоїстичний, цілком бездумний спосіб залишати їх у спокої; важко сказати, який гірший або який завдає більше шкоди. Перше - позиція несвідомого лицемірства; друге - егоїстичної байдужості. Залишаючи інших у спокої, але з любов’ю й готовністю допомогти, ми знаходимо силу й мир для себе у стосунках із ними.

Усі великі закони найясніше виявляються у своїх найпростіших формах, і немає кращого способу відчути справді вільні й здорові стосунки з іншими, ніж побачити стосунки матері з немовлям. Навіть здорова взаємність уже є там, у всій повноті своїх найкращих початків, а наслідки здорової, розумної материнської турботи очевидні захопленому спостерігачеві в тій радісній свободі, з якою розум немовляти розвивається за законами власного життя.

Гайді - немовля, якому ще немає року, і значну частину дня її залишають самій собі. Їй не нав’язують розваг, тож вона звикла розважатися по-своєму; вона зустрічає тебе чарівним тихим белькотом і сміється до тебе, коли ти спиняєшся й заговорюєш із нею, ніби каже: «Як справи? Я так гарно проводжу час!» П’ять хвилин усмішок, які приятель дарує їй і отримує від неї, теж дають йому «дуже гарно провести час». Якщо ненадовго візьмеш її на руки, вона сидить спокійно й дивиться на тебе, потім на дерева чи щось у кімнаті, потім на власну руку. Якщо скажеш «а» або «у», вона також відповість голосним; так починається й триває розмова, яку час від часу перериває веселий маленький сміх. А коли ти ніжно цілуєш її й кладеш назад, вона прощається дуже вдоволено, і її «Дякую; будь ласка, приходь ще» так само зрозуміле, ніби вона справді це сказала. Ти йдеш від неї з почуттям, що дуже щасливо гостював в однієї зі своїх найкращих подруг.

Гайді не турбують нав’язливою опікою; про неї дбають якнайкраще. Коли вона плаче, докладають усіх зусиль, щоб знайти причину її прикрості; і коли причину усунуто, вона перестає плакати. Вона - люба маленька подруга, віддає й отримує та зростає.

Інше немовля того самого віку - Пеґґі. Її без потреби беруть на руки й пестять. Сто разів на день її цілують із грубою прихильністю, яку помилково вважають ніжністю й любов’ю. Її «підкидають» угору-вниз і крутять; а люди довкола, які вважають себе її друзями й були б убиті горем, якби її в них забрали, говорять до неї, а не з нею; змушують її робити «милі маленькі витівки», а тоді сміються й захоплюються; знову й знову намагаються змусити її вимовляти слова, коли маленький мозок ще не готовий до такого зусилля; і, коли вона не спить, її майже постійно оточує гамір, «сповнений любові». Пеґґі здатна бути такою самою доброю подругою, як Гайді, але їй цього не дозволяють. Її родину так переповнюють власні почуття любові й захоплення, що насправді вони люблять у ній лише самих себе, бо не дають їй ані найменшої нагоди бути собою. Бідолашне немовля проводить ночі без сну, у плачі, і весь час потерпає від якогось невеликого надокучливого нездужання; кличуть лікаря, і всі дивуються, чому вона хвора; усі про неї тривожаться; але пестощі й галаслива прихильність тривають. Хоча значну частину відмінностей між цими двома немовлятами, мабуть, можна було б пояснити різницею спадковості й темпераменту, усе ж лишається правдою, що дуже великою мірою це наслідок відмінності між мудрими й нерозумними батьками.

Справжня дружба, яку мати подарувала Гайді й наслідком якої стали її щаслива, спокійна вдача та швидкий відгук розуму, знаходить подібну відповідь і в старших дітей; а взаємна дружба міцнішає й приносить більше радості і дитині, і старшому другові, мірою того як дитина дорослішає. Коли дитині дозволяють свободу власної індивідуальності, вона може показати найкраще в собі. Коли її спокушає хибний шлях, можна розумно скерувати її на правильний так, щоб вона прийняла цю настанову як вияв дружби; і бути вірною цій дружбі вона вважатиме справою честі, бо знає, що ми, її друзі, коримося тим самим законам. Звісно, усе це приходить до неї не завдяки свідомій дії власного розуму, а завдяки несвідомому, вдоволеному сприйняттю душевного стану її старших друзів.

Бідна жінка, яка жила в одній кімнаті з чоловіком і двома дітьми, якось у спалаху нового розуміння сказала: «Тепер я бачу: що більше я горлаю, то більше горлають діти; більше я не горлатиму». Є різні ступені «горлання»; ми часто «горлаємо» без жодного звуку, а дитина відчуває це й «горлає» багатьма звуками, які завдають прикрості і їй, і нам.

Саме щодо немовлят і малих дітей передусім правдивий вислів: «Якщо хочеш мати друга, сам будь другом». Якщо ми хочемо від дитини ввічливості й доброзичливості, то повинні бути ввічливими й доброзичливими до неї. Не лише зовні - дитина швидко відчуває фальш самої поверхової уваги, - а щиро, з живим інтересом.

Тож ми повинні по-справжньому, із самого свого єства, зустрічатися з дитиною так, ніби вона нашого віку, а ми її віку. Це звучить як парадокс, але насправді одне положення необхідне для іншого. Якщо ми зустрічаємося з дитиною лише так, ніби вона нашого віку, наша позиція схиляє її стати маленьким самовдоволеним повчальником; якщо зустрічаємося з нею так, ніби ми такі самі юні, як вона, її потреба в зрілішому впливі створює брак рівноваги, який ми обоє мусимо відчути. Але якщо ми щиро зустрічаємося з нею так, ніби ми взаємно обмінялися віком, то знаходимо спільний ґрунт і цінне товариство.

Це взаємне розуміння - основа всієї справжньої дружби. Лише прочитай замість «віку» «склад розуму», «характер», «стан», і матимемо повну картину. Це прагнення до взаємних стосунків: від найкращого в нас до найкращого в інших і від найкращого в інших до найкращого в нас самих. Це основа всього, що зміцнює, заспокоює й дарує щастя в усьому людському спілкуванні з молодими й старими.

Виробити звичку до приязності важче з нашими ровесниками, ніж із дітьми. Ми не маємо права скеровувати дорослих, якщо вони не хочуть, щоб їх скеровували, а вони часто хочуть скеровувати нас на шляхи, які нам зовсім не до вподоби. Ми не маємо права намагатися змінити їхні погляди, якщо вони не просять нас пролити нове світло; а вони часто наполягають на спробах змінити наші, просимо ми про це чи ні. Якщо ми нарікаємо на егоїстичний опір інших, він неодмінно є й у нас; і ми мусимо визнати його та звільнитися від нього, перш ніж зможемо дати або знайти найкорисніше співчуття.

Здорова звичка лишати людей у спокої та ґрунтовне, здорове очищення самих себе принесуть відкриту приязність, якщо вона взагалі має прийти. Якщо ж їй не судилося прийти, здорову звичку лишати людей у спокої треба зберігати, бо можна жити в одному домі зі свавільною, обтяжливою людиною й жити в мирі, якщо її з любов’ю лишають у спокої. Якщо її лишають у спокої без любові, мир буде лише зовнішнім і рано чи пізно муситиме поступитися бурям або, що набагато гірше, затвердіти в егоїзмі, нездатному прощати.

Наш вплив на інших залежить передусім від того, чим ми є, і лише потім від того, що думаємо або говоримо. Так із немовлятами й малими дітьми, і ще більше так зі старшими друзями. Якщо ми щиро відчуваємо, що можемо чогось навчитися в іншої людини, хоч би якою неправою чи неосвіченою вона здавалася в чомусь, ми не лише краще здатні знайти найкраще в ній і скористатися ним, а й дати їй у відповідь усе, що вона готова прийняти. Як мало тихого затишку в родинах, де марний опір одне одному став звичкою! Члени однієї родини часто живуть разом із більшою чи меншою видимістю злагоди, але з внутрішньою напругою, яка робить їхні обличчя виснаженими, а тіла стомленими, або знову замикає їх на собі в насолоді власним егоїзмом. Іноді немає навіть видимості злагоди, а є лише постійний опір і незгода - усе через брак бодай трохи співчуття й здорового глузду.

Найбільше страждають чутливі люди, і на їхню чутливість нарікають і родина, і вони самі. Якби вони тільки знали, який великий дар - їхня чутливість! Щоб оцінити його, треба використовувати її для пошуку й відчування добра в інших, а не для того, щоб робити нас неприродно вразливими до справжніх чи уявних зневажань. Ми повинні використовувати її, щоб розширювати нашу здатність співчувати й настільки краще розуміти лихі вчинки інших, аби, якщо можливо, вказати шлях до кращого, а не лише критикувати й осуджувати їх. Лише такими способами можна навчитися усвідомлювати й застосовувати тонку силу чутливості. Егоїстична чутливість - це благословення, обернене на прокляття; але що з більшою любов’ю ми стаємо чутливими до потреби моральної свободи в наших друзів, то ближче приходимо до власної.

Немає людських стосунків, які не ілюстрували б закону, що велить мені «любити свого ближнього, як самого себе». Особливо ясно він виявляється, коли його не дотримуються в порівняно зовнішніх стосунках господаря й гостя у звичайному світському житті, а також у щасті, яке можна дарувати й отримувати, коли йому охоче коряться.

Одна пані якось сказала: «Я йду до своєї спальні й помічаю всі зручності, які маю там, а тоді оглядаю гостьову кімнату, щоб переконатися, що вона так само добре й доречно облаштована». Вона досягає своєї мети в гостьовій кімнаті, якщо приймає гостя так, як хотіла б, щоб він приймав її; не тому, що смаки гостя неодмінно такі самі, як її власні, а тому, що вона знає, як їх з’ясувати й задовольнити.

Часто важко любити ближнього, як самого себе, бо ми не знаємо, як любити себе. Ми егоїстичні, або нерозумні, або агресивні щодо себе, чи надто силкуємося досягти правильного й доброго, замість із внутрішньою довірою й пошаною покластися на силу, вищу за нас.

Надмірна турботливість щодо інших, у малому чи великому, пригнічує й так само ворожа миру, як відсутність будь-якої турботливості. Вона схожа на надмірну увагу до немовляти й походить із тієї самої егоїстичної прихильності, часто з додатковим мотивом здаватися безкорисливим.

Можна було б навести сторінки прикладів правильного й хибного способу діяти в усіх різноманітних життєвих стосунках, але всі вони показали б, що правильний спосіб походить від покори законові безкорисливості. Щоб коритися цьому законові, ми повинні поважати права ближнього так само, як власні; повинні здобути й зберігати ясну та спокійну атмосферу, яку любимо знаходити довкола свого друга; повинні уникати всього, що заважало б нашій сердечній доброзичливості до нього, як ми хотіли б, щоб він виявляв таку саму доброзичливість до нас. Ми повинні знати, що ми й наші друзі - одне ціле і що, якщо стосунки не дають взаємної користі, вони зовсім не є справжніми стосунками. Але передусім треба пам’ятати, що справжнє розуміння дивовижної сили цього закону приходить лише з щоденною терплячою працею й очікуванням зростання, яке вона приносить.

Тією мірою, якою ми є справжнім другом однієї людини, чи то немовляти, дитини, чи дорослого, ми будемо справжнім другом усіх; тією мірою, якою ми справжній друг усіх, будемо справжнім другом кожного. І коли ми знаходимо живий мир цього принципу та більшу свободу від егоїзму, чи то в прихильності, чи в неприязні, ті, хто справді близький нам, тяжітимуть до нас, а ми тяжітимемо до них. Кожен із нас розумітиме свої стосунки з рештою, далекі чи близькі, бо в цьому тихому світлі буде видно, що вони спираються на зрозумілий закон, який приховували лише туман і сум’яття егоїзму.