Цитати з книги «Як жити на двадцять чотири години на день»

Філософи пояснили простір. Часу вони не пояснили. Це незбагненна сировина всього сущого. З ним можливе все; без нього - ніщо. Надходження часу справді є щоденним дивом, річчю разюче дивовижною, якщо придивитися до неї. Ви прокидаєтеся вранці - і ось: ваш гаманець чарівним чином наповнюється двадцятьма чотирма годинами ще не обробленої тканини, з якої складається всесвіт вашого життя! Вона ваша. Це найкоштовніше з усього, що вам належить. Надзвичайно своєрідний скарб, дарований вам у спосіб не менш своєрідний, ніж він сам! Адже зауважте: ніхто не може його у вас забрати. Його неможливо вкрасти. І ніхто не одержує ані більше, ані менше, ніж ви. Ось вам ідеальна демократія! У царстві часу немає ні аристократії багатства, ні аристократії розуму. Генія не винагороджують бодай однією додатковою годиною на день. І покарань також немає. Марнуйте свій безмежно коштовний скарб скільки завгодно - його постачання ніколи не припиниться. Жодна таємнича сила не скаже: «Цей чоловік дурень, якщо не негідник. Він не заслуговує на час; йому перекриють подачу». Це надійніше за консолі, і неділі не переривають виплати прибутку. До того ж ви не можете взяти аванс із майбутнього. Залізти в борги неможливо! Ви можете змарнувати лише теперішню мить. Завтрашнього дня змарнувати не можете: він збережений для вас. Наступної години змарнувати не можете: вона збережена для вас. Я назвав це дивом. Хіба не так?

Philosophers have explained space. They have not explained time. It is the inexplicable raw material of everything. With it, all is possible; without it, nothing. The supply of time is truly a daily miracle, an affair genuinely astonishing when one examines it. You wake up in the morning, and lo! your purse is magically filled with twenty-four hours of the unmanufactured tissue of the universe of your life! It is yours. It is the most precious of possessions. A highly singular commodity, showered upon you in a manner as singular as the commodity itself! For remark! No one can take it from you. It is unstealable. And no one receives either more or less than you receive. Talk about an ideal democracy! In the realm of time there is no aristocracy of wealth, and no aristocracy of intellect. Genius is never rewarded by even an extra hour a day. And there is no punishment. Waste your infinitely precious commodity as much as you will, and the supply will never be withheld from you. No mysterious power will say: - "This man is a fool, if not a knave. He does not deserve time; he shall be cut off at the meter." It is more certain than consols, and payment of income is not affected by Sundays. Moreover, you cannot draw on the future. Impossible to get into debt! You can only waste the passing moment. You cannot waste to-morrow; it is kept for you. You cannot waste the next hour; it is kept for you. I said the affair was a miracle. Is it not?

Хто з нас живе на двадцять чотири години на день? І коли я кажу «живе», то не маю на увазі «існує» чи «якось перебивається». Хто з нас позбувся тривожного відчуття, що головні «витратні відомства» його щоденного життя працюють не так, як мали б? Хто цілком певний, що над його чудовим костюмом не красується ганебний капелюх або що, подбавши про посуд, він не забув про якість їжі? Хто з нас не каже собі - хто не повторює собі все життя: «Я зміню це, коли матиму трохи більше часу»? Більше часу в нас ніколи не буде. Ми маємо і завжди мали весь час, який є. Саме усвідомлення цієї глибокої й занедбаної істини, яку, до речі, відкрив не я, і спонукало мене докладно дослідити, як витрачається щоденний час.

Which of us lives on twenty-four hours a day? And when I say "lives," I do not mean exists, nor "muddles through." Which of us is free from that uneasy feeling that the "great spending departments" of his daily life are not managed as they ought to be? Which of us is quite sure that his fine suit is not surmounted by a shameful hat, or that in attending to the crockery he has forgotten the quality of the food? Which of us is not saying to himself - which of us has not been saying to himself all his life: "I shall alter that when I have a little more time"? We never shall have any more time. We have, and we have always had, all the time there is. It is the realisation of this profound and neglected truth (which, by the way, I have not discovered) that has led me to the minute practical examination of daily time-expenditure.

Але все має міру. Людина може прагнути до Мекки. Сумління каже їй, що вона повинна туди вирушити. Вона рушає в дорогу, з допомогою контори Кука чи самостійно; можливо, до Мекки так ніколи й не дістанеться, потоне, не допливши до Порт-Саїда, або безславно загине на березі Червоного моря; бажання її може назавжди лишитися нездійсненним. Невтілене прагнення, можливо, завжди непокоїтиме її. Але воно мучитиме її не так, як того, хто хоче потрапити до Мекки, страждає від цього бажання й ніколи не залишає Брикстона. Сам виїзд із Брикстона вже чогось вартий. Більшість із нас Брикстона не залишила. Ми навіть не найняли кеба до Ладґейт-Серкус, щоб запитати в конторі Кука, скільки коштує подорож із супроводом. І виправдовуємося перед собою тим, що в добі лише двадцять чотири години.

But there are degrees. A man may desire to go to Mecca. His conscience tells him that he ought to go to Mecca. He fares forth, either by the aid of Cook's, or unassisted; he may probably never reach Mecca; he may drown before he gets to Port Said; he may perish ingloriously on the coast of the Red Sea; his desire may remain eternally frustrate. Unfulfilled aspiration may always trouble him. But he will not be tormented in the same way as the man who, desiring to reach Mecca, and harried by the desire to reach Mecca, never leaves Brixton. It is something to have left Brixton. Most of us have not left Brixton. We have not even taken a cab to Ludgate Circus and inquired from Cook's the price of a conducted tour. And our excuse to ourselves is that there are only twenty-four hours in the day.

Гадаю, у більшості людей, які усвідомлюють бажання жити, тобто людей із допитливим розумом, прагнення вийти за межі звичного розпорядку набуває літературної форми. Вони хотіли б узятися за систематичне читання. Безперечно, британці дедалі більше цікавляться літературою. Проте хочу наголосити: література аж ніяк не охоплює всього поля знань, і неспокійну жагу самовдосконалення, примноження власних знань, цілком можна втамувати поза нею. Про різні способи втамувати цю жагу я говоритиму далі. Тут лише зазначу для тих, хто не має природного потягу до літератури: вона не єдина криниця.

I imagine that in the majority of people who are conscious of the wish to live - that is to say, people who have intellectual curiosity - the aspiration to exceed formal programmes takes a literary shape. They would like to embark on a course of reading. Decidedly the British people are becoming more and more literary. But I would point out that literature by no means comprises the whole field of knowledge, and that the disturbing thirst to improve one's self - to increase one's knowledge - may well be slaked quite apart from literature. With the various ways of slaking I shall deal later. Here I merely point out to those who have no natural sympathy with literature that literature is not the only well.

Як я вже казав, головна краса постійного надходження часу в тому, що його неможливо змарнувати наперед. Наступний рік, наступний день, наступна година чекають на вас такими ж досконалими, такими ж незіпсованими, наче ви за все життя не змарнували й не використали недоречно жодної миті. Це дуже приємно й підбадьорливо. Якщо захочете, щогодини можете починати з чистої сторінки. Тож немає жодного сенсу чекати наступного тижня чи навіть завтрашнього дня. Вам може здаватися, що наступного тижня вода буде теплішою. Не буде. Вона стане холоднішою.

As I have previously said, the chief beauty about the constant supply of time is that you cannot waste it in advance. The next year, the next day, the next hour are lying ready for you, as perfect, as unspoilt, as if you had never wasted or misapplied a single moment in all your career. Which fact is very gratifying and reassuring. You can turn over a new leaf every hour if you choose. Therefore no object is served in waiting till next week, or even until to-morrow. You may fancy that the water will be warmer next week. It won't. It will be colder.

Передусім остерігайтеся власного запалу. Завзяття до добрих справ - річ оманлива й підступна. Воно голосно вимагає діла; спочатку його неможливо задовольнити, йому треба дедалі більше; воно прагне пересувати гори й повертати річки в інший бік. Не заспокоїться, доки не впріє. А тоді надто часто, щойно відчувши піт на чолі, раптом стомлюється й помирає, навіть не завдавши собі клопоту сказати: «Мені вже досить». Остерігайтеся брати на себе забагато на початку. Задовольніться зовсім малим. Залиште місце для несподіванок. Зважайте на людську природу, особливо на власну.

Let me principally warn you against your own ardour. Ardour in well-doing is a misleading and a treacherous thing. It cries out loudly for employment; you can't satisfy it at first; it wants more and more; it is eager to move mountains and divert the course of rivers. It isn't content till it perspires. And then, too often, when it feels the perspiration on its brow, it wearies all of a sudden and dies, without even putting itself to the trouble of saying, "I've had enough of this." Beware of undertaking too much at the start. Be content with quite a little. Allow for accidents. Allow for human nature, especially your own.

Одна-дві невдачі самі собою не мали б значення, якби не забирали самоповагу й упевненість у собі. Але так само, як ніщо не сприяє успіхові більше за успіх, ніщо не веде до невдачі так, як невдача. Більшість тих, хто зазнав краху, зазнали його, бо замахнулися на забагато. Тому, беручись до величезної справи - повно й зручно жити у вузьких межах двадцяти чотирьох годин на день, - за будь-яку ціну уникнімо ризику ранньої поразки. Принаймні в цій справі я не погоджуся, що блискуча невдача краща за скромний успіх. Я цілком за скромний успіх. Блискуча невдача ні до чого не веде; скромний успіх може привести до успіху, який уже не буде скромним.

A failure or so, in itself, would not matter, if it did not incur a loss of self-esteem and of self-confidence. But just as nothing succeeds like success, so nothing fails like failure. Most people who are ruined are ruined by attempting too much. Therefore, in setting out on the immense enterprise of living fully and comfortably within the narrow limits of twenty-four hours a day, let us avoid at any cost the risk of an early failure. I will not agree that, in this business at any rate, a glorious failure is better than a petty success. I am all for the petty success. A glorious failure leads to nothing; a petty success may lead to a success that is not petty.

Отож велика й глибока помилка, якої мій типовий чоловік припускається щодо свого дня, полягає в загальному ставленні; ця помилка псує й послаблює дві третини його сил та зацікавлень. У більшості випадків він не відчуває особливого захоплення своєю роботою; у кращому разі вона йому не огидна. Береться до службових обов'язків із нехіттю, якомога пізніше, а закінчує їх із радістю, якомога раніше. І двигуни його, поки він зайнятий роботою, рідко розвивають усю свою потужність. Знаю, обурені читачі звинуватять мене в наклепі на службовця Сіті; проте я досить добре знаю Сіті й від своїх слів не відступаю. Та попри все це він уперто вважає саме години з десятої до шостої «днем», для якого десять годин перед тим і шість після того - лише пролог та епілог. Таке ставлення, хоч і неусвідомлене, природно вбиває інтерес до решти шістнадцяти годин. Унаслідок цього, навіть коли він їх не марнує, він їх не рахує: сприймає лише як поля навколо головного тексту. Це загальне ставлення цілком нелогічне й нездорове, адже надає головного значення відтинку часу та заняттям, які людині хочеться тільки «відбути» й «нарешті закінчити». Якщо чоловік підпорядковує дві третини свого існування одній третині, до якої, за його ж визнанням, не палає особливим завзяттям, як він може сподіватися жити повно й цілісно? Ніяк.

Now the great and profound mistake which my typical man makes in regard to his day is a mistake of general attitude, a mistake which vitiates and weakens two-thirds of his energies and interests. In the majority of instances he does not precisely feel a passion for his business; at best he does not dislike it. He begins his business functions with reluctance, as late as he can, and he ends them with joy, as early as he can. And his engines while he is engaged in his business are seldom at their full "h.p." (I know that I shall be accused by angry readers of traducing the city worker; but I am pretty thoroughly acquainted with the City, and I stick to what I say.) Yet in spite of all this he persists in looking upon those hours from ten to six as "the day," to which the ten hours preceding them and the six hours following them are nothing but a prologue and epilogue. Such an attitude, unconscious though it be, of course kills his interest in the odd sixteen hours, with the result that, even if he does not waste them, he does not count them; he regards them simply as margin. This general attitude is utterly illogical and unhealthy, since it formally gives the central prominence to a patch of time and a bunch of activities which the man's one idea is to "get through" and have "done with." If a man makes two-thirds of his existence subservient to one-third, for which admittedly he has no absolutely feverish zest, how can he hope to live fully and completely? He cannot.

Насправді зусилля зовсім не незначне; це з'ясують ті, кому ще належить спробувати. «Розчистити» в хащах навіть сім із половиною годин досить складно. Адже чимось доведеться пожертвувати. Можливо, раніше ви витрачали час невдало, але ви його витрачали; чимось заповнювали, хай яким нерозважливим було те заняття. Робити щось інше означає змінювати звички. А змінювати звички страшенно важко! До того ж кожна зміна, навіть на краще, завжди супроводжується незручностями й клопотами. Якщо ви уявляєте, що зможете присвячувати сім із половиною годин на тиждень серйозній, послідовній праці й водночас жити по-старому, то помиляєтеся. Повторюю: знадобляться певна жертва й неабияка воля. Саме тому, що я знаю цю складність, знаю майже згубний вплив невдачі в такій справі, я настійно раджу починати дуже скромно. Ви мусите берегти самоповагу. Самоповага лежить в основі будь-якої цілеспрямованості, а невдача в обдумано спланованій справі завдає їй тяжкої рани. Тому повторюю знову й знову: починайте тихо, без показності.

It is not really a trifling effort, as those will discover who have yet to essay it. To "clear" even seven hours and a half from the jungle is passably difficult. For some sacrifice has to be made. One may have spent one's time badly, but one did spend it; one did do something with it, however ill-advised that something may have been. To do something else means a change of habits. And habits are the very dickens to change! Further, any change, even a change for the better, is always accompanied by drawbacks and discomforts. If you imagine that you will be able to devote seven hours and a half a week to serious, continuous effort, and still live your old life, you are mistaken. I repeat that some sacrifice, and an immense deal of volition, will be necessary. And it is because I know the difficulty, it is because I know the almost disastrous effect of failure in such an enterprise, that I earnestly advise a very humble beginning. You must safeguard your self-respect. Self-respect is at the root of all purposefulness, and a failure in an enterprise deliberately planned deals a desperate wound at one's self-respect. Hence I iterate and reiterate: Start quietly, unostentatiously.

Але в звичайному випадку я порадив би: обмежте свій установлений розпорядок, маю на увазі додатковий розпорядок, шістьма днями на тиждень. Якщо захочете його розширити, розширюйте, але тільки в міру бажання; додатковий час вважайте випадковим подарунком, а не постійним прибутком. Тоді зможете повернутися до шестиденного розпорядку без відчуття, ніби збідніли чи відступили назад.

But in the average case I should say: Confine your formal programme (super-programme, I mean) to six days a week. If you find yourself wishing to extend it, extend it, but only in proportion to your wish; and count the time extra as a windfall, not as regular income, so that you can return to a six-day programme without the sensation of being poorer, of being a backslider.

Перш ніж перейти до способу використання зазначених годин, дам останню пораду. Для вечірньої півторагодинної роботи відведіть значно більше, ніж півтори години. Пам'ятайте про можливі несподіванки. Зважайте на людську природу. І дайте собі, скажімо, час із дев'ятої до пів на дванадцяту, щоб виконати дев'яностохвилинне завдання.

Before coming to the method of using the indicated hours, I have one final suggestion to make. That is, as regards the evenings, to allow much more than an hour and a half in which to do the work of an hour and a half. Remember the chance of accidents. Remember human nature. And give yourself, say, from 9 to 11.30 for your task of ninety minutes.

Мені байдуже, на чому ви зосереджуєтеся, аби тільки зосереджувалися. Значення має саме привчання машини мислення до дисципліни. Проте можна вбити двох зайців одним пострілом і зосередитися на чомусь корисному. Я пропоную, але це лише пропозиція, невеликий розділ Марка Аврелія або Епіктета. Благаю, не лякайтеся цих імен. Особисто я не знаю нічого актуальнішого, нічого настільки сповненого простого здорового глузду, придатного до повсякденного життя таких звичайних людей, як ви і я, що не терплять манірності, удавання й нісенітниць, ніж Марк Аврелій або Епіктет. Увечері прочитайте розділ, а розділи в них такі короткі, і наступного ранку зосередьтеся на ньому. Самі побачите.

I do not care what you concentrate on, so long as you concentrate. It is the mere disciplining of the thinking machine that counts. But still, you may as well kill two birds with one stone, and concentrate on something useful. I suggest - it is only a suggestion - a little chapter of Marcus Aurelius or Epictetus. Do not, I beg, shy at their names. For myself, I know nothing more "actual," more bursting with plain common-sense, applicable to the daily life of plain persons like you and me (who hate airs, pose, and nonsense) than Marcus Aurelius or Epictetus. Read a chapter - and so short they are, the chapters! - in the evening and concentrate on it the next morning. You will see.

Що ж до розуму, який визначає поведінку й має певний стосунок до формування принципів, то він відіграє в нашому житті значно меншу роль, ніж нам здається. Вважається, що ми розсудливі, але насправді ми значно більше керуємося інстинктами, ніж розумом. І що менше розмірковуємо, то менш розсудливими стаємо. Наступного разу, коли ви розсердитеся на офіціанта через пересмажений біфштекс, запросіть розум до зали засідань у своїй голові й порадьтеся з ним. Він, мабуть, скаже, що офіціант не смажив біфштекса й не міг вплинути на його приготування; та навіть якби винен був лише він, своїм гнівом ви не досягли нічого доброго: лише втратили гідність, виглядали дурнем в очах розсудливих людей і зіпсували офіціантові настрій, а на біфштекс не вплинули анітрохи. Унаслідок цієї поради з розумом, за яку він не бере плати, наступного разу, коли ваш біфштекс знову пересмажать, ви поставитеся до офіціанта як до ближнього, збережете цілковитий спокій і доброзичливість та ввічливо наполягатимете, щоб вам принесли інший біфштекс. Користь буде очевидна й відчутна.

As for reason (which makes conduct, and is not unconnected with the making of principles), it plays a far smaller part in our lives than we fancy. We are supposed to be reasonable but we are much more instinctive than reasonable. And the less we reflect, the less reasonable we shall be. The next time you get cross with the waiter because your steak is over-cooked, ask reason to step into the cabinet-room of your mind, and consult her. She will probably tell you that the waiter did not cook the steak, and had no control over the cooking of the steak; and that even if he alone was to blame, you accomplished nothing good by getting cross; you merely lost your dignity, looked a fool in the eyes of sensible men, and soured the waiter, while producing no effect whatever on the steak. The result of this consultation with reason (for which she makes no charge) will be that when once more your steak is over-cooked you will treat the waiter as a fellow-creature, remain quite calm in a kindly spirit, and politely insist on having a fresh steak. The gain will be obvious and solid.

Формувати або змінювати принципи й виробляти поведінку неабияк допомагають друковані книжки, що коштують від шести пенсів і вище. У попередньому розділі я згадував Марка Аврелія та Епіктета. Деякі ще відоміші твори відразу спадуть вам на думку. Можу також назвати Паскаля, Лабрюєра й Емерсона. Щодо мене, то ви ніколи не застанете мене в дорозі без мого Марка Аврелія. Так, книжки цінні. Але жодне читання не замінить щоденного, відвертого й чесного розгляду того, що ви нещодавно зробили і що збираєтеся зробити; не замінить пильного погляду самому собі у вічі, хоч як би цей погляд вас бентежив.

In the formation or modification of principles, and the practice of conduct, much help can be derived from printed books (issued at sixpence each and upwards). I mentioned in my last chapter Marcus Aurelius and Epictetus. Certain even more widely known works will occur at once to the memory. I may also mention Pascal, La Bruyere, and Emerson. For myself, you do not catch me travelling without my Marcus Aurelius. Yes, books are valuable. But no reading of books will take the place of a daily, candid, honest examination of what one has recently done, and what one is about to do - of a steady looking at one's self in the face (disconcerting though the sight may be).

Поза літературою є величезні царини знання, що дають чудові плоди тим, хто їх обробляє. Наприклад, оскільки я щойно згадав найпопулярніший сьогодні в Англії твір серйозної музики, мені спадає на думку, що в серпні починаються Променадні концерти. Ви їх відвідуєте. Курите сигару або сигарету і, на жаль, мушу сказати, чиркаєте сірниками під час тихих тактів увертюри до «Лоенґріна», і насолоджуєтеся музикою. Але кажете, що не вмієте грати ні на фортепіано, ні на скрипці, ні навіть на банджо; що нічого не тямите в музиці. Яке це має значення? Те, що ви справді маєте смак до музики, доводиться вже тим, що диригент, аби наповнити зал вами й вам подібними, змушений складати програми, з яких погану музику майже цілком вилучено. Яка зміна порівняно з давніми часами Ковент-Ґардена! Невже ваша нездатність зіграти на фортепіано «Молитву діви» заважає вам ознайомитися з будовою оркестру, який ви слухаєте двічі на тиждень упродовж кількох місяців? Поки що ви, мабуть, уявляєте оркестр як різнорідне скупчення інструментів, що створюють невиразну приємну масу звуків. Ви не дослухаєтеся до подробиць, бо ніколи не привчали свої вуха їх розрізняти. Якби вас попросили назвати інструменти, що виконують величну тему на початку симфонії до мінор, ви не змогли б їх назвати, навіть якби від цього залежало ваше життя. А проте ви захоплюєтеся симфонією до мінор. Вона вас зворушувала. І ще зворушить. Ви навіть говорили про неї, коли були в піднесеному настрої, з тією дамою, ви знаєте, кого я маю на увазі. А все, що ви можете напевно сказати про симфонію до мінор, це те, що її написав Бетховен і що вона «напрочуд гарна штука». А от якби ви прочитали, скажімо, «Як слухати музику» містера Крібіла, книжку, яку можна придбати в будь-якій книгарні дешевше за крісло в партері «Альгамбри» і в якій є фотографії всіх оркестрових інструментів та схеми розташування оркестрів, то наступного разу прийшли б на Променадний концерт із незрівнянно більшим інтересом. Замість невиразної маси оркестр постав би перед вами тим, чим він є: дивовижно врівноваженим організмом, у якому різні групи учасників виконують різні й незамінні функції. Ви впізнавали б інструменти й дослухалися до їхнього звучання. Ви знали б, яка прірва відділяє валторну від англійського ріжка, і розуміли б, чому гобоїстові платять більше, ніж скрипалеві, хоча скрипка складніший інструмент. На Променадному концерті ви жили б, тоді як раніше лише існували там у блаженному заціпенінні, наче немовля, що дивиться на яскравий предмет. Так можна було б закласти основи справжнього, систематичного знання музики. Ви могли б зосередити свої пошуки на окремій музичній формі, наприклад симфонії, або на творчості певного композитора. Наприкінці року, що складається із сорока восьми тижнів по три короткі вечори в кожному, у поєднанні з вивченням програм і відвідуванням концертів, які ви обирали б на основі дедалі більших знань, ви справді дещо знали б про музику, навіть якби й далі були так само далекі від того, щоб награти на фортепіано «Молитву діви».

There are enormous fields of knowledge quite outside literature which will yield magnificent results to cultivators. For example (since I have just mentioned the most popular piece of high-class music in England to-day), I am reminded that the Promenade Concerts begin in August. You go to them. You smoke your cigar or cigarette (and I regret to say that you strike your matches during the soft bars of the "Lohengrin" overture), and you enjoy the music. But you say you cannot play the piano or the fiddle, or even the banjo; that you know nothing of music. What does that matter? That you have a genuine taste for music is proved by the fact that, in order to fill his hall with you and your peers, the conductor is obliged to provide programmes from which bad music is almost entirely excluded (a change from the old Covent Garden days!). Now surely your inability to perform "The Maiden's Prayer" on a piano need not prevent you from making yourself familiar with the construction of the orchestra to which you listen a couple of nights a week during a couple of months! As things are, you probably think of the orchestra as a heterogeneous mass of instruments producing a confused agreeable mass of sound. You do not listen for details because you have never trained your ears to listen to details. If you were asked to name the instruments which play the great theme at the beginning of the C minor symphony you could not name them for your life's sake. Yet you admire the C minor symphony. It has thrilled you. It will thrill you again. You have even talked about it, in an expansive mood, to that lady - you know whom I mean. And all you can positively state about the C minor symphony is that Beethoven composed it and that it is a "jolly fine thing." Now, if you have read, say, Mr. Krehbiel's "How to Listen to Music" (which can be got at any bookseller's for less than the price of a stall at the Alhambra, and which contains photographs of all the orchestral instruments and plans of the arrangement of orchestras) you would next go to a promenade concert with an astonishing intensification of interest in it. Instead of a confused mass, the orchestra would appear to you as what it is - a marvellously balanced organism whose various groups of members each have a different and an indispensable function. You would spy out the instruments, and listen for their respective sounds. You would know the gulf that separates a French horn from an English horn, and you would perceive why a player of the hautboy gets higher wages than a fiddler, though the fiddle is the more difficult instrument. You would live at a promenade concert, whereas previously you had merely existed there in a state of beatific coma, like a baby gazing at a bright object. The foundations of a genuine, systematic knowledge of music might be laid. You might specialise your inquiries either on a particular form of music (such as the symphony), or on the works of a particular composer. At the end of a year of forty-eight weeks of three brief evenings each, combined with a study of programmes and attendances at concerts chosen out of your increasing knowledge, you would really know something about music, even though you were as far off as ever from jangling "The Maiden's Prayer" on the piano.

Ви «замкнені в місті», але любите заміські прогулянки й спостереження за живою природою, що, безперечно, розширює серце. Чому б вам якось уночі не вийти з дому в капцях із сачком для метеликів до найближчого газового ліхтаря й не поспостерігати за живим світом звичайних і рідкісних нічних метеликів, що кружляють довкола нього, а потім не впорядкувати здобуті знання, не розбудувати їх далі й нарешті не дізнатися щось про щось? Щоб жити повноцінно, не обов'язково бути відданим мистецтву чи літературі. Увесь світ повсякденних звичок і картин чекає нагоди задовольнити ту допитливість, яка і є життям та задоволення якої робить серце чуйним.

You are "penned in town," but you love excursions to the country and the observation of wild life - certainly a heart-enlarging diversion. Why don't you walk out of your house door, in your slippers, to the nearest gas lamp of a night with a butterfly net, and observe the wild life of common and rare moths that is beating about it, and co-ordinate the knowledge thus obtained and build a superstructure on it, and at last get to know something about something? You need not be devoted to the arts, nor to literature, in order to live fully. The whole field of daily habit and scene is waiting to satisfy that curiosity which means life, and the satisfaction of which means an understanding heart.

Для початку я не пропоную жодного конкретного твору. За того обсягу, яким я тут розпоряджаюся, така спроба була б марною. Проте маю дві загальні поради певної ваги. Перша: визначте напрямок і межі своїх зусиль. Оберіть обмежений період, обмежену тему або одного автора. Скажіть собі: «Я хочу дещо знати про Французьку революцію, або про виникнення залізниць, або про твори Джона Кітса». І протягом певного, заздалегідь визначеного часу не виходьте за межі обраного. Бути знавцем своєї справи приносить чималу насолоду. Друга порада: не лише читайте, а й думайте. Я знаю людей, які читають і читають, а з тією користю, що вони від цього мають, могли б так само нарізати хліб і мастити його маслом. Вони вдаються до читання так, як кращі за них люди вдаються до випивки. Вони мчать автомобілем крізь графства літератури, маючи єдину мету: рух. Вони розкажуть вам, скільки книжок прочитали за рік. Якщо ви не приділяєте принаймні сорока п'яти хвилин уважним, виснажливим роздумам над прочитаним, що спершу страшенно нудно, ваші вечірні дев'яносто хвилин здебільшого змарновані. Це означає, що просуватиметеся ви повільно. Нехай. Забудьте про мету; думайте лише про краєвид довкола; і через якийсь час, можливо, саме тоді, коли найменше цього очікуватимете, раптом опинитеся в прекрасному місті на пагорбі.

I suggest no particular work as a start. The attempt would be futile in the space at my command. But I have two general suggestions of a certain importance. The first is to define the direction and scope of your efforts. Choose a limited period, or a limited subject, or a single author. Say to yourself: "I will know something about the French Revolution, or the rise of railways, or the works of John Keats." And during a given period, to be settled beforehand, confine yourself to your choice. There is much pleasure to be derived from being a specialist. The second suggestion is to think as well as to read. I know people who read and read, and for all the good it does them they might just as well cut bread-and-butter. They take to reading as better men take to drink. They fly through the shires of literature on a motor-car, their sole object being motion. They will tell you how many books they have read in a year. Unless you give at least forty-five minutes to careful, fatiguing reflection (it is an awful bore at first) upon what you are reading, your ninety minutes of a night are chiefly wasted. This means that your pace will be slow. Never mind. Forget the goal; think only of the surrounding country; and after a period, perhaps when you least expect it, you will suddenly find yourself in a lovely town on a hill.

Інша небезпека полягає в тому, щоб бути прикутим до розпорядку, мов раб до колісниці. Не можна дозволяти своєму розпорядкові тягнути вас за собою. Його треба поважати, але не поклонятися йому, наче ідолові. Розпорядок щоденних занять не є релігією. Здається, це очевидно. Проте я знаю чоловіків, чиє життя стало тягарем для них самих і тяжким тягарем для рідних та друзів лише тому, що вони не спромоглися зрозуміти очевидне. «О ні, Артур завжди виводить собаку рівно о восьмій і завжди починає читати за чверть дев'ята. Тому цілком неможливо, щоб ми...» І так далі, і так далі, чув я вигук змученої дружини. І відтінок остаточного, незаперечного вироку в цьому жалібному голосі відкриває несподівану й сміховинну трагедію цілого життя. З іншого боку, розпорядок залишається розпорядком. І якщо не ставитися до нього з повагою, він перетворюється лише на поганий жарт. Ставитися до свого розпорядку саме з належною мірою поваги, жити не надто гнучко й не надто негнучко зовсім не так просто, як може здатися недосвідченій людині. Є ще одна небезпека: виробити звичку поспішати, дедалі більше перейматися тим, що треба робити далі. Так можна почати існувати, наче у в'язниці, і життя перестане належати вам. Можна вийти із собакою о восьмій і всю прогулянку думати про те, що за чверть дев'ята треба почати читати й не можна запізнитися. І навмисне порушення свого розпорядку час від часу не виправить справи. Лихо походить не від того, що ви негнучко тримаєтеся задуманого, а від того, що від початку задумали забагато, переповнили розпорядок. Єдині ліки тут полягають у тому, щоб перебудувати його й узятися за менше. Але апетит до знання зростає з поживою, і є люди, яким починає подобатися постійна, захекана гонитва за новими звершеннями. Про них можна сказати, що постійна, захекана гонитва краща за вічну дрімоту. У будь-якому разі, якщо розпорядок починає вас гнітити, а змінювати його ви все ж не хочете, чудовим полегшенням буде переходити від однієї його частини до іншої з навмисною, навіть перебільшеною неквапністю. Наприклад, провести п'ять хвилин у цілковитому душевному спокої між тим, як ви прив'язали сенбернара, і тим, як відкрили книжку; інакше кажучи, змарнувати п'ять хвилин, цілком усвідомлюючи, що ви їх марнуєте.

Another danger is the danger of being tied to a programme like a slave to a chariot. One's programme must not be allowed to run away with one. It must be respected, but it must not be worshipped as a fetish. A programme of daily employ is not a religion. This seems obvious. Yet I know men whose lives are a burden to themselves and a distressing burden to their relatives and friends simply because they have failed to appreciate the obvious. "Oh, no," I have heard the martyred wife exclaim, "Arthur always takes the dog out for exercise at eight o'clock and he always begins to read at a quarter to nine. So it's quite out of the question that we should..." etc., etc. And the note of absolute finality in that plaintive voice reveals the unsuspected and ridiculous tragedy of a career. On the other hand, a programme is a programme. And unless it is treated with deference it ceases to be anything but a poor joke. To treat one's programme with exactly the right amount of deference, to live with not too much and not too little elasticity, is scarcely the simple affair it may appear to the inexperienced. And still another danger is the danger of developing a policy of rush, of being gradually more and more obsessed by what one has to do next. In this way one may come to exist as in a prison, and one's life may cease to be one's own. One may take the dog out for a walk at eight o'clock, and meditate the whole time on the fact that one must begin to read at a quarter to nine, and that one must not be late. And the occasional deliberate breaking of one's programme will not help to mend matters. The evil springs not from persisting without elasticity in what one has attempted, but from originally attempting too much, from filling one's programme till it runs over. The only cure is to reconstitute the programme, and to attempt less. But the appetite for knowledge grows by what it feeds on, and there are men who come to like a constant breathless hurry of endeavour. Of them it may be said that a constant breathless hurry is better than an eternal doze. In any case, if the programme exhibits a tendency to be oppressive, and yet one wishes not to modify it, an excellent palliative is to pass with exaggerated deliberation from one portion of it to another; for example, to spend five minutes in perfect mental quiescence between chaining up the St. Bernard and opening the book; in other words, to waste five minutes with the entire consciousness of wasting them.