Причина негаразду

Щоб відразу взятися за питання витрачання часу в усій його життєвій конкретності, мушу вибрати для розгляду окремий випадок. Я можу розібрати лише один випадок, і він не може бути пересічним, бо пересічного випадку не існує, як не існує пересічної людини. Кожна людина та її обставини особливі.

Та якщо я візьму лондонця, який служить у конторі з десятої до шостої й витрачає вранці та ввечері по п'ятдесят хвилин на дорогу від дверей дому до дверей контори, то наближуся до середнього настільки, наскільки дозволяють факти. Є люди, яким доводиться заробляти на життя довше, але є й ті, хто працює менше.

На щастя, фінансовий бік існування нас тут не цікавить: для нашої теперішньої мети службовець із платнею один фунт на тиждень перебуває в такому самому становищі, як мільйонер із Карлтон-Гаус-Террас.

Отож велика й глибока помилка, якої мій типовий чоловік припускається щодо свого дня, полягає в загальному ставленні; ця помилка псує й послаблює дві третини його сил та зацікавлень. У більшості випадків він не відчуває особливого захоплення своєю роботою; у кращому разі вона йому не огидна. Береться до службових обов'язків із нехіттю, якомога пізніше, а закінчує їх із радістю, якомога раніше. І двигуни його, поки він зайнятий роботою, рідко розвивають усю свою потужність. Знаю, обурені читачі звинуватять мене в наклепі на службовця Сіті; проте я досить добре знаю Сіті й від своїх слів не відступаю.

Та попри все це він уперто вважає саме години з десятої до шостої «днем», для якого десять годин перед тим і шість після того - лише пролог та епілог. Таке ставлення, хоч і неусвідомлене, природно вбиває інтерес до решти шістнадцяти годин. Унаслідок цього, навіть коли він їх не марнує, він їх не рахує: сприймає лише як поля навколо головного тексту.

Це загальне ставлення цілком нелогічне й нездорове, адже надає головного значення відтинку часу та заняттям, які людині хочеться тільки «відбути» й «нарешті закінчити». Якщо чоловік підпорядковує дві третини свого існування одній третині, до якої, за його ж визнанням, не палає особливим завзяттям, як він може сподіватися жити повно й цілісно? Ніяк.

Якщо мій типовий чоловік хоче жити повно й цілісно, він має подумки влаштувати день усередині дня. Цей внутрішній день, наче китайська скринька в більшій китайській скриньці, повинен починатися о шостій вечора й закінчуватися о десятій ранку. Це шістнадцятигодинний день, і протягом усіх цих шістнадцяти годин він не має іншого заняття, крім піклування про своє тіло, свою душу й інших людей. Протягом цих шістнадцяти годин він вільний: не найманий працівник, не заклопотаний грошовими турботами, нічим не гірший за людину, яка живе з власних доходів. Саме таким має бути його ставлення. А ставлення має вирішальне значення. Від нього залежить успіх у житті, значно важливіший за розмір спадку, з якого душоприказникам доведеться сплачувати податок.

Що? Ви кажете, що повна віддача сил цим шістнадцятьом годинам зменшить користь восьми службових? Аж ніяк. Навпаки, вона неодмінно збільшить користь восьми службових годин. Одна з головних речей, яку мій типовий чоловік має засвоїти, полягає в тому, що розумові здібності спроможні на тривалу напружену діяльність; вони не втомлюються, як рука чи нога. Їм потрібна лише зміна занять, а не відпочинок, окрім сну.

Тепер розгляну, як типовий чоловік нині використовує шістнадцять годин, що цілком належать йому, починаючи з ранкового підйому. Поки що лише вкажу, що він робить і чого, на мою думку, робити не варто; поради про те, чим «засадити» вивільнені відтинки часу, залишу на потім, наче поселенець, який розчищає ділянки в лісі.

Заради справедливості мушу сказати, що до виходу з дому о дев'ятій десять він марнує зовсім мало часу. У надто багатьох оселях він встає о дев'ятій, снідає між 9:07 і 9:09:30, а тоді вискакує за двері. Але щойно грюкне вхідними дверима, його невтомний розум поринає в бездіяльність. До станції він іде в стані розумової сплячки. Прибувши, зазвичай мусить чекати потяга. На сотнях приміських станцій щоранку можна бачити чоловіків, які спокійно прогулюються перонами, поки залізничні компанії безсоромно крадуть у них час, дорожчий за гроші. Сотні тисяч годин щодня втрачаються просто тому, що мій типовий чоловік так мало цінує час, що йому й на думку не спадає вжити нескладних запобіжних заходів проти його втрати.

Щодня він має на витрати повноцінну монету часу, назвімо її совереном. Йому треба її розміняти, і під час розміну він погоджується на чималу втрату.

Уявімо, що, продаючи квиток, компанія сказала б йому: «Ми розміняємо вам соверен, але візьмемо за це півтора пенса». Що вигукнув би мій типовий чоловік? А саме це компанія й робить, коли двічі на день відбирає в нього по п'ять хвилин.

Кажете, я займаюся дрібницями? Так і є. Згодом я це виправдаю.

А тепер, будь ласка, купіть газету й сідайте в потяг.