Прагнення вийти за межі свого розпорядку

«Але ж, - може зауважити хтось із вишуканою англійською байдужістю до всього, крім самої суті, - до чого він хилить зі своїми двадцятьма чотирма годинами на день? Мені зовсім не важко жити на двадцять чотири години на день. Я роблю все, що хочу, і ще знаходжу час для газетних конкурсів. Знаючи, що в добі лише двадцять чотири години, невже так складно ними задовольнитися?»

Перед вами, дорогий пане, я перепрошую й прошу вибачення. Ви саме та людина, з якою я прагну зустрітися вже років сорок. Будь ласка, надішліть своє ім'я та адресу й зазначте, скільки візьмете за пояснення того, як вам це вдається. Не я маю говорити до вас, а ви до мене. Озвіться, прошу. Я переконаний, що ви існуєте, і те, що досі вас не зустрів, - моя втрата. А поки ви не з'явилися, я й далі розмовлятиму зі своїми товаришами по нещастю: незліченним гуртом душ, яких більш чи менш болісно переслідує відчуття, що роки минають, минають і минають, а їм досі не вдалося як слід налагодити своє життя.

Якщо розібрати це відчуття, то передусім побачимо в ньому неспокій, очікування, спрямованість уперед, прагнення. Воно завдає постійної незручності, бо поводиться як скелет на бенкеті всіх наших утіх. Ми йдемо до театру й сміємося, але в антракті воно погрожує нам кістлявим пальцем. Ми щодуху мчимо на останній потяг, а тоді, цілу вічність вистигаючи на пероні в очікуванні цього потяга, бачимо, як воно прогулює свої кістки поруч і питає: «О людино, що ти зробила зі своєю молодістю? Що робиш зі своїми зрілими роками?» Ви можете заперечити, що це постійне очікування, це прагнення є частиною самого життя й невіддільне від нього. Правда!

Але все має міру. Людина може прагнути до Мекки. Сумління каже їй, що вона повинна туди вирушити. Вона рушає в дорогу, з допомогою контори Кука чи самостійно; можливо, до Мекки так ніколи й не дістанеться, потоне, не допливши до Порт-Саїда, або безславно загине на березі Червоного моря; бажання її може назавжди лишитися нездійсненним. Невтілене прагнення, можливо, завжди непокоїтиме її. Але воно мучитиме її не так, як того, хто хоче потрапити до Мекки, страждає від цього бажання й ніколи не залишає Брикстона.

Сам виїзд із Брикстона вже чогось вартий. Більшість із нас Брикстона не залишила. Ми навіть не найняли кеба до Ладґейт-Серкус, щоб запитати в конторі Кука, скільки коштує подорож із супроводом. І виправдовуємося перед собою тим, що в добі лише двадцять чотири години.

Якщо далі розбирати наше невиразне, неспокійне прагнення, то, гадаю, з'ясується: воно народжується зі стійкої думки, що ми повинні робити щось понад те, до чого нас зобов'язують вірність обов'язку й мораль. Різні писані й неписані правила зобов'язують нас підтримувати здоров'я та добробут власні й наших родин, якщо вони є, сплачувати борги, заощаджувати, примножувати достаток завдяки кращій роботі. Завдання й без того нелегке! Завдання, яке мало хто з нас виконує! Завдання, що часто перевищує наші вміння! І все ж, коли ми з ним упораємося, а іноді це трапляється, задоволення немає: скелет досі поруч.

І навіть усвідомлюючи, що завдання перевищує наше вміння, що наших сил на нього не вистачає, ми відчуваємо: невдоволення було б меншим, якби ми поклали на ці вже перенапружені сили ще якусь справу.

Так воно й є. Бажання здійснити щось поза межами встановленого розпорядку властиве всім людям, які в процесі розвитку піднялися вище певного рівня.

Поки людина не докладе зусилля, щоб задовольнити це бажання, відчуття тривожного очікування чогось, що має початися, але досі не почалося, порушуватиме спокій душі. Це бажання називали по-різному. Воно є одним із виявів загальнолюдського прагнення знань. І воно таке сильне, що навіть людей, які все життя присвятили систематичному здобуванню знань, змушувало виходити за межі власного розпорядку в пошуках нових знань. Навіть Герберта Спенсера, на мою думку, найвидатнішого мислителя всіх часів, воно часто заводило до приємних маленьких заплав дослідження.

Гадаю, у більшості людей, які усвідомлюють бажання жити, тобто людей із допитливим розумом, прагнення вийти за межі звичного розпорядку набуває літературної форми. Вони хотіли б узятися за систематичне читання. Безперечно, британці дедалі більше цікавляться літературою. Проте хочу наголосити: література аж ніяк не охоплює всього поля знань, і неспокійну жагу самовдосконалення, примноження власних знань, цілком можна втамувати поза нею. Про різні способи втамувати цю жагу я говоритиму далі. Тут лише зазначу для тих, хто не має природного потягу до літератури: вона не єдина криниця.