Цитати з книги «Мистецтво думки»

Отже, мислення - і як зосереджена розумова праця професійного мислителя, і як сила, що пронизує та спрямовує інші види діяльності, - потрібне нині нагальніше, ніж будь-коли в історії людства. Якщо ми хочемо уникнути лиха, воно потрібне в багатьох окремих царинах. Треба виробити точніше й краще врівноважене уявлення про минуле; окремі групи дослідників мають вивчати біологію й фізику, політику й соціологію, намагаючись побачити зв'язок своїх досліджень між собою, з давніми питаннями філософії та з тією красою слова, форми й кольору, завдяки якій наші думки стають тривкішими й значущішими. Необхідно винайти тисячі політичних і суспільних засобів дії. Але в цій книжці я обстоюватиму думку, що нам слід також з'ясувати, наскільки можливо вдосконалити самі процеси мислення, якими послуговуються в усіх цих окремих дослідженнях. Інакше кажучи, наскільки ми можемо створити дієвіше мистецтво мислення.

Thought, therefore, whether as the concentrated mental activity of the professed thinker, or as penetrating and guiding other activities, is now required more urgently than ever before in the history of mankind. Thought, if we are to escape disaster, is needed in many specialized fields; we must construct a more accurate and better-proportioned conception of the past; separate groups of students must explore biology and physics, politics and sociology, and must try to see the relation of their studies to each other, to the ancient problems of philosophy, and to that beauty of words and form and colour by which our thoughts are made more permanent and more significant; thousands of political and social expedients must be invented. But in this book I shall argue that we must also consider how far it is possible for us to improve those processes of thought itself which are used in all the specialized studies, how far, that is to say, we can produce a more effective art of thought.

Мистецтво мислення, як мистецтво бігу чи акторське мистецтво виразного жесту, є спробою свідомим зусиллям удосконалити вже наявну форму людської поведінки. Незліченні покоління людей бігали, перш ніж винайшли й почали передавати ті кілька прийомів, з яких складається мистецтво бігу, викладане професійними спортивними тренерами. Люди виявляли почуття жестами задовго до появи шкіл драматичного мистецтва й думали тисячоліттями, перш ніж дали мисленню назву. Отже, в усіх цих випадках правила мистецтва мають спиратися на якнайточніше знання тієї поведінки, яку це мистецтво прагне змінити.

The art of thought, like the art of running, or the actor’s art of significant gesture, is an attempt to improve by conscious effort an already existing form of human behaviour. Men ran for countless generations before they invented or handed down the few expedients which constitute the art of running as taught by professional athletic trainers; they revealed their feelings by gestures long before there were any schools of dramatic art; and they thought for thousands of years before they had a name for thinking. In all these cases, therefore, the rules of art must be based on the most exact knowledge which we can obtain of the behaviour which the art is to modify.

У щоденному потоці думок ці чотири етапи постійно накладаються один на одного, поки ми досліджуємо різні питання. Економіст, читаючи урядовий звіт, фізіолог, спостерігаючи дослід, або ділова людина, переглядаючи ранкову пошту, можуть водночас давати «визріти» питанню, поставленому кілька днів тому, нагромаджувати знання для «підготовки» до другого й «перевіряти» висновки щодо третього. Навіть досліджуючи одне питання, розум може несвідомо давати визріти одному його аспекту, поки свідомо готує або перевіряє інший. І завжди слід пам'ятати, що чимало надзвичайно важливої розумової праці, наприклад поетові пошуки у власних спогадах або спроби людини ясно побачити своє емоційне ставлення до батьківщини чи партії, подібні до музичної творчості: етапи, що ведуть до успіху, не так легко вкласти в схему «питання й розв'язання». Проте навіть коли успіх думки полягає у творенні чогось, відчутого як прекрасне й істинне, а не в розв'язанні наперед заданої проблеми, зазвичай можна розрізнити чотири етапи: підготовку, визрівання думки, осяяння та перевірку остаточного результату.

In the daily stream of thought these four different stages constantly overlap each other as we explore different problems. An economist reading a Blue Book, a physiologist watching an experiment, or a business man going through his morning’s letters, may at the same time be “incubating” on a problem which he proposed to himself a few days ago, be accumulating knowledge in “preparation” for a second problem, and be “verifying” his conclusions on a third problem. Even in exploring the same problem, the mind may be unconsciously incubating on one aspect of it, while it is consciously employed in preparing for or verifying another aspect. And it must always be remembered that much very important thinking, done for instance by a poet exploring his own memories, or by a man trying to see clearly his emotional relation to his country or his party, resembles musical composition in that the stages leading to success are not very easily fitted into a “problem and solution” scheme. Yet, even when success in thought means the creation of something felt to be beautiful and true rather than the solution of a prescribed problem, the four stages of Preparation, Incubation, Illumination, and the Verification of the final result can generally be distinguished from each other.

Навмисне утримання від свідомої думки про якесь питання саме по собі може набувати двох форм: цей час можна присвятити або свідомій розумовій роботі над іншими питаннями, або відпочинку від будь-якої свідомої розумової праці. Перший різновид визрівання заощаджує час, а тому часто буває кращим. Нерідко за той самий час ми досягаємо більшого, якщо починаємо одне за одним кілька досліджень і свідомо залишаємо їх незавершеними, переходячи до інших, а не доводимо кожне до кінця за один раз. Наприклад, один відомий університетський психолог, який водночас був проповідником, розповів мені: з досвіду він переконався, що недільна проповідь виходить значно кращою, якщо він ставить перед собою її питання в понеділок, а не пізніше протягом тижня, хоча в обох випадках може витратити на свідому працю однакову кількість годин.

Voluntary abstention from conscious thought on any particular problem may, itself, take two forms: the period of abstention may be spent either in conscious mental work on other problems, or in a relaxation from all conscious mental work. The first kind of Incubation economizes time, and is therefore often the better. We can often get more result in the same time by beginning several problems in succession, and voluntarily leaving them unfinished while we turn to others, than by finishing our work on each problem at one sitting. A well-known academic psychologist, for instance, who was also a preacher, told me that he found by experience that his Sunday sermon was much better if he posed the problem on Monday, than if he did so later in the week, although he might give the same number of hours of conscious work to it in each case.

Мені зручно назвати «передчуттям думки» ту мить на етапі осяяння, коли усвідомлення асоціативного ланцюга на периферії нашої свідомості наростає, сповіщаючи про наближення цілком свідомого спалаху успіху. Один високопоставлений англійський державний службовець описав мені своє передчуття думки так: працюючи над складним питанням, «я часто знаю, що розв'язання наближається, хоча ще не знаю, яким воно буде». Один дуже здібний університетський студент описав власний досвід майже тими самими словами.

I find it convenient to use the term “Intimation” for that moment in the Illumination stage when our fringe-consciousness of an association-train is in the state of rising consciousness which indicates that the fully conscious flash of success is coming. A high English civil servant described his experience of Intimation to me by saying that when he is working at a difficult problem, “I often know that the solution is coming, though I don’t know what the solution will be,” and a very able university student gave me a description of the same fact in his case almost in the same words.

Тут найочевидніша небезпека, від якої мусить берегтися мислитель, полягає в тому, що асоціативний ланцюг, про який сповіщає передчуття думки, або сам собою відпливе, як більшість наших снів і мрій, до чогось зовсім стороннього й забудеться, або урветься через втручання інших асоціативних ланцюгів. Усі мислителі знають, що робить із багатообіцяльним передчуттям дзвінок телефону або прихід людини з практичним запитанням, на яке треба відповісти.

In this respect, the most obvious danger against which the thinker has to guard is that the association-train which the feeling of Intimation shows to be going on may either drift away of itself, as most of our dreams and day-dreams do, into mere irrelevance and forgetfulness, or may be interrupted by the intrusion of other trains of association. All thinkers know the effect of the ringing of the telephone bell, or the entrance of some one with a practical question which must be answered, during a promising Intimation.

Саме цей емоційний чинник становить значну частину труднощів вибору мови, якою ми користуватимемося в мисленні, коли такий вибір можливий. Одна мова або її відтінок дозволяє точніше сформулювати питання й успішніше його перевірити; інша може мати для нас емоційні зв'язки, що швидше приведуть до нових і живих думок. Кілька місяців тому, читаючи в Лондонському університеті короткий курс на матеріалі цієї книжки, я почув від одного дуже розумного американського аспіранта докір: навіщо я намагаюся викладати психологічні питання «звичайною» мовою? Я міг відповісти лише так: величезний запас термінів, уживаний у багатьох американських психологічних лабораторіях, може сприяти точності мислення, якщо пам'ятати, що словник однієї лабораторії нерідко відрізняється від словника іншої. Однак у цьому окремому випадку, коли я прагну дослідити порівняно нове питання, для мене ця перевага менша за перевагу звичайної мови з її ширшим колом емоційних, а отже, й інтелектуальних асоціацій. Адже на «телефонній станції» нашого мозку ідея може викликати почуття, а почуття так само може викликати ідею.

It is this emotional factor which constitutes a large part of the difficulty in choosing, when choice is possible, the language we should use in thought. One language, or nuance of language, may enable our problems to be more exactly stated, and our Verification to be more successful; but another may possess for us emotional associations which are more likely to lead to new and vivid thoughts. When I was giving, some months ago, a short course in London University based on the material of this book, a very intelligent American graduate student reproached me for attempting to state psychological problems in “vernacular” language. I could only answer that the enormous technical vocabulary used in many American psychological laboratories may (providing one recognizes that the vocabulary of one laboratory often differs from that of another) lead to greater exactness of thought; but that in this particular case, where my purpose was the exploring of a rather new problem, I believed that for me that advantage was less than the advantage of the more vernacular language, with its greater range of emotional, and, therefore, of intellectual associations. For in the “telephone-exchange” of our brain, just as an idea may call up an emotion, so an emotion may call up an idea.

Проте в усьому цьому треба остерігатися рабства власних звичок. Пишучи велику книжку, можливо, найкраще п'ять днів із шести починати з підхоплення й розвитку вчорашніх думок. Але на шостий день може бути краще скористатися часовою звичкою, щоб у мить розігріву застати розумову діяльність на новому, глибшому рівні й уловити ідею, якої сама старанність та регулярність ніколи не підняли б на поверхню.

In all this, however, we must be careful not to become the slaves of our habits. In writing a long book it may be best on five days out of six to begin work by picking up and developing the thoughts of the day before. But on the sixth day it may be better to begin by using our time-habit to surprise, at the moment of “warming up,” our mental activity at a new and deeper level, and so to capture some idea which mere industry and regularity might never have brought to the surface.

Звісно, особливі звички, яких кожному мислителеві варто набувати в роботі з нагромадженими виписками, записами периферійних думок і власними попередніми творами, залежать від матеріалу, характеру праці та природних здібностей. Сер Волтер Скотт міг годину погортати старі нотатки з читання про сімнадцяте століття або нові оповідки й описи, надіслані Ерскіном чи Баллантайном, а потім написати розділ роману без попереднього начерку, який Генрі Джеймс називав «сценарієм». Людині без Скоттового чудового природного дару, яка досліджує питання суспільних наук, доведеться раз у раз переосмислювати й перегруповувати розрізнені записи. Щоб сотні ідей, які спочатку виникли незалежно одна від одної, поєдналися в єдине послідовне міркування, їй, можливо, знадобиться скласти десяток сценаріїв для одного розділу. Відповідь на питання, які звички тут найкраще виробити, залежить також від віку мислителя. Людина п'ятдесяти чи шістдесяти років зазвичай має більший запас ідей, ніж двадцятип'ятирічна, але менш швидку й гнучку пам'ять. Вона вже не зможе відкинутися в кріслі й без допомоги нотаток охопити весь задум своєї книжки та всі ідеї, які автоматично підказує кожна його частина. Чарлз Дікенс, наприклад, почав вести записник ідей і фактів лише в сорок три роки, а протягом наступного десятиліття користувався ним дедалі більше.[4]

The special habits which each thinker should attempt to acquire in dealing with his accumulated material of notes of reading, recorded fringe-thoughts, and past writings, will vary, of course, with the nature of his material, the character of his work, and his own natural powers. Sir Walter Scott would browse for an hour over some of the old notes of his seventeenth-century reading, or some new anecdotes and descriptions sent him by Erskine or Ballantyne, and would then write a chapter of a novel without that preliminary outline which Henry James called a “scenario.” A man without Scott’s superb natural gifts, who is engaged in exploring some problem in the social sciences, will have again and again to re-think and rearrange his scattered records. If he is to induce many hundreds of ideas which originally occurred independently to connect themselves as a single and consistent argument, he may require to make a dozen scenarios in the writing of a single chapter. The question as to what habits it is best to acquire in this respect will, again, vary with a thinker’s age. A man of fifty or sixty will have as a rule a larger accumulated stock of ideas than a man of twenty-five, but he will also have a less rapid and elastic memory. He will not be able to sit back in his chair and sweep, without the help of notes, over the whole plan of the book that he is writing, and over all the ideas automatically suggested by every part of it. Charles Dickens, for instance, did not begin to keep a note-book of ideas and facts until he was forty-three years of age, and he made increasing use of it during the next ten years.*

Завершу повторенням: кожен мислитель має завжди пам'ятати, що, аби скористатися перевагами живого організму перед машиною, слід бути господарем своїх звичок, а не їхнім рабом. Треба помічати найменші ознаки того, що ретельний розпорядок часу, методів і матеріалів позбавляє його мислення свіжості. Якщо так стається, слід якнайшвидше й якнайповніше вийти на фізичне та душевне «свіже повітря».

But I end by repeating that every thinker must remember always that if he is to get any advantage from the fact that he is a living organism and not a machine, he must be the master and not the slave of his habits. He should watch for the least sign that his careful arrangements of time and method and material are making him “stuffy”; and if so, he should get as soon and as completely as possible into the physical and moral “open air.”

Важливою перешкодою для подальшого розвитку мистецтва мислення є нечітке уявлення про факти, що стоять за словами «енергія», «зусилля» або «легкість», коли ми говоримо про свідому чи підсвідому розумову діяльність. Творчі мислителі помічали не лише те, що їхні найкращі окремі ідеї ніби приходили через мимовільне осяяння, а й те, що триваліша праця часто була найуспішнішою без напруженого зусилля й навіть без будь-якого свідомого відчуття волі.

AN important hindrance to further development in the art of thought arises from a want of clearness in our conception of the facts behind our use of such words as “energy,” “effort,” or “ease,” in speaking either of conscious or of subconscious mental activity. Creative thinkers have noticed, not only that their best single ideas seemed to come to them by automatic Illumination, but that their more continuous work was often most successful when it was done without the strain of effort, and even without any conscious feeling of volition.

Не м'язові рухи під час приязної розмови з бабусею збільшують любов до неї. Актор за час, поки успішна вистава тримається в репертуарі, може тисячу разів приязно говорити з акторкою, яку ненавидить, і тим лише посилити відразу. Прихильність зросте тільки тоді, коли в цьому братиме участь уся його істота, коли він «говорить щиро».

It is not the muscular movement of speaking genially to one’s grandmother that increases one’s love for her; an actor may, in the run of a successful play, speak genially a thousand times to an actress whom he detests, and may thereby increase his loathing for her; he will only increase affection if his whole organism takes part—if he “means what he says.”

Досліджуючи такі типи мислення, слід постійно пам'ятати: ніколи не існує групи людей, усі члени якої однаковою мірою наділені певною типовою властивістю. Тлумачачи англійську політичну історію дев'ятнадцятого століття, можна з користю говорити про консервативний або ліберальний тип мислення як панівний у той чи інший час. Проте не можна забувати не лише того, що ліберальний чи консервативний уряд може спиратися на ледве помітну більшість або навіть меншість виборців, а й того, що кожен ліберальний чи консервативний виборець або міністр відрізняється від усіх інших. Нікого не можна правдиво описати як політично лише ліберала чи лише консерватора й нікого більше.

In examining such types of thought we have constantly to remember that there never exists a body of people all of whom are equally possessed of any type-quality. In interpreting nineteenth-century English political history, we may usefully speak of Conservative or Liberal types of thought as dominant at this or that moment, and yet one must never forget, not only that a Liberal or Conservative Government may be supported by a bare majority, or even a minority of the voters, but that every Liberal or Conservative voter or minister differs from every other, and that no one can ever be truthfully described as being politically a Liberal or Conservative and nothing else.

Проте головна надія на майбутнє американської творчої думки, можливо, полягає в розширенні американського відчуття потреби. Ми не зневажаємо інтелектуального творця, який дає те, чого самі справді бажаємо. А бажання великої маси звичайних американців дедалі більше можуть звертатися до цінностей, яких не виміряєш грошима. Ніхто нині не заробляє, дивлячись на чудові мармурові будівлі Вашингтона, зал Юніонського залізничного вокзалу в Нью-Йорку, розписані коридори Бостонської публічної бібліотеки чи картини, статуї та біологічні колекції, що приваблюють десятки тисяч зацікавлених відвідувачів до музеїв мистецтва й науки. А через п'ятдесят років правнуки американських першопрохідців, можливо, відчуватимуть не лише моральну прихильність, а й спонтанну вдячність за той вид зусилля, завдяки якому слабкий і недосконалий людський мозок тільки й може поповнювати свій скромний запас знання та краси.

Perhaps, however, the main hope for the future of American creative thought lies in an extension of the American sense of need. We do not despise the intellectual creator who gives us something that we ourselves really desire; and to an increasing extent the desires of the great average population of America, may turn towards values that cannot be expressed in terms of money. No one now makes money by looking at the glorious marble buildings in Washington, or the hall of the Union Railway Station in New York, or the painted corridors of the Boston Free Library, or the pictures and statues and biological collections that attract scores of thousands of eager visitors to the Metropolitan Museums of Fine Art and Science. And fifty years hence the great-grandsons of the American pioneers may feel not only moral sympathy but spontaneous gratitude for that kind of effort by which alone the weak and imperfect human brain can add to its scanty store of knowledge and beauty.

Від самого початку громадський орган та його дорадчий комітет співпрацювали б із викладачами у створенні шкільної «атмосфери». Вони намагалися б уникати небезпек «інституціоналізму» й пам'ятати, що суспільна цінність школи як цілого полягає в її впливі на окремих учнів. Тому інтересом учня ніколи не слід жертвувати заради інтересу школи. Передусім вони дбали б про повагу до індивідуальності кожного учня, як мудрий редактор поважає індивідуальність своїх молодих авторів.

From the beginning, the public authority and its advisory committee would co-operate with the teaching staff in creating the “atmosphere” of the school. They would try to avoid the dangers of “institutionalism,” and to remember that the social value of the school as a corporate entity consists of its effect upon individual students, and that therefore the interest of a student should never be sacrificed to the interest of the school. Above all, they would aim at securing that the individuality of every student should be respected, as a wise editor respects the individuality of his young contributors.

Ті, хто забезпечував би будівлі й організацію, прагнули б надати самій школі індивідуальності, яку можна любити і яка може надихати. Розумні, чутливі хлопці й дівчата, що приходили б із похмурих домівок, як пансіонери або денні учні, могли б знайти там відгук на невиразну тугу за красою й значущістю життя. Школа могла б розміститися в покинутому заміському маєтку сімнадцятого століття чи довкола нього, коли його вже оточили передмістя промислового міста. Або небайдужий до громадських справ архітектор радо скористався б нагодою показати, що сучасна будівля може бути красивою без надмірної вартості. Деякі художники охоче надіслали б відбитки найкращих гравюр, а деякі автори - найкращі книжки туди, де вони могли б допомогти майбутнім товаришам по ремеслу. Коли школі виповнилося б двадцять років, учні почали б дізнаватися про досягнення своїх попередників. Зберігали б зразки шкільних робіт тих, хто, здавалося, міг згодом виправдати сподівання служінням суспільству. І коли колишній учень помирав би після життя письменника, управлінця, науковця або вчителя, у шкільній бібліотеці можна було б побачити його ранні вправи, а вчителі усвідомлювали б: дехто з їхніх власних учнів, хоч і молодший, може бути здібнішим і важливішим за них.

Those who provided buildings and organization would aim at giving the school itself an individuality which could be loved and could stimulate. The clever sensitive boys and girls who came to the school, either as boarders or as day students, from dull homes, might find there something answering to their vague yearnings for beauty and significance in life. It might be placed in or around an abandoned seventeenth-century country house, which the suburbs of a manufacturing town had enclosed; or a public-spirited architect might welcome an opportunity of showing that a modern building could be beautiful without being too expensive. Some artists might be glad to send copies of their best prints, and some authors their best books to a place where they might help their future fellow-craftsmen. When the school was twenty years old, the students would begin to be aware of the achievements of their own predecessors. Care would be taken to preserve specimens of the school-work of those students who seemed likely to “make good” by later service to the community; so that when some former student died, after a life’s work as writer or administrator or scientist or teacher, the students could see in the school library his early exercises, and the teachers could realize that some of their own students though younger might be abler and more important than themselves.