Психологія і мислення

Загальновідомо, що протягом останніх двох століть люди надзвичайно посилили свою владу над природою, але не стали краще керувати цією владою за допомогою думки. У царині міжнародних і міжрасових відносин наші хіміки та інженери тепер розробляють плани знищення Лондона й Парижа, застосовуючи технічні способи такої витонченості, якої наші діди не могли б і уявити. Проте коли французькі й британські державні діячі зустрічаються, щоб не допустити здійснення цих планів, їм не легше виробити спільну мету, ніж було б вождям двох племен кам'яної доби. Здебільшого вони розходяться, не здобувши нічого кращого за невиразну надію, що війни вдасться уникнути завдяки випадкові й інерції. Навіть після Локарнського пакту європейські народи, здається, неспроможні ані змінити Версальський мир, ані, якщо його не буде змінено, захиститися від небезпеки нової світової боротьби, за якою можуть настати такі самі темні віки, як після розпаду Римської імперії. І не лише в розв'язанні головного питання війни виявляється ця наша нездатність за допомогою думки керувати новими силами. Наприклад, ми швидко вчимося долати хвороби, що їх переносять комахи, і завдяки цьому в тропіках може оселитися значно більше білих людей. Однак на більшій частині Африки ані білі загарбники, ані європейські уряди, яким вони номінально підпорядковані, не виробили кращої політики, ніж зведення чорношкірого населення до становища узаконеної неволі. Колись це призведе до нещадних убивств панів рабами й рабів панами. У Тихоокеанському регіоні ніхто не запропонував плану заселення малолюдних територій, заснованого на ширшому уявленні, ніж окрема вигода рас і держав, що змагаються між собою.

У внутрішній політиці за пильно охоронюваними кордонами кожної держави вирують нові ідеї. Та досі ці ідеї успішніше послаблювали традиції, на яких тримається наша цивілізація, ніж указували шлях до чогось кращого. Більшість європейців нині живе за державного устрою, створеного Леніним, Муссоліні, Ріверою або засновниками Німецької республіки та держав, що постали після розпаду Австрії й Росії. Проте, крім небагатьох відданих прихильників, ніхто не вірить, що вже знайдено сталі форми взаємин між громадянином і державою або між державою та іншими політичними й суспільними організаціями. В економічному житті критика далеко випередила творення. Індивідуалістичні, колективістські та синдикалістські уявлення про організацію промисловості втратили довіру, але жодне нове уявлення не утвердилося. У правознавстві всі сміються з утилітаризму Остіна та ідеалізму Геґеля, проте ніхто не пропонує їм заміни. У літературі, живописі й музиці естетична традиція зруйнована настільки, що молодий художник або поет не може спокійно взятися до праці, доки не прокладе собі шлях крізь нетрі напівсформульованих психологічних теорій. В особистому житті молоді чоловіки й жінки бачать, що нові знання похитнули традиційну статеву й родинну мораль, але поки що немає ознак наближення доби етичної відбудови.

Сполученим Штатам Америки пощастило більше, ніж державам Європи, адже вони порівняно захищені від зовнішнього нападу. Проте в американській політиці, економіці, літературі, релігії та етиці так само очевидні труднощі, що виникають через неспроможність людської думки знайти спосіб пристосувати суспільство до нового середовища.

Отже, мислення - і як зосереджена розумова праця професійного мислителя, і як сила, що пронизує та спрямовує інші види діяльності, - потрібне нині нагальніше, ніж будь-коли в історії людства. Якщо ми хочемо уникнути лиха, воно потрібне в багатьох окремих царинах. Треба виробити точніше й краще врівноважене уявлення про минуле; окремі групи дослідників мають вивчати біологію й фізику, політику й соціологію, намагаючись побачити зв'язок своїх досліджень між собою, з давніми питаннями філософії та з тією красою слова, форми й кольору, завдяки якій наші думки стають тривкішими й значущішими. Необхідно винайти тисячі політичних і суспільних засобів дії. Але в цій книжці я обстоюватиму думку, що нам слід також з'ясувати, наскільки можливо вдосконалити самі процеси мислення, якими послуговуються в усіх цих окремих дослідженнях. Інакше кажучи, наскільки ми можемо створити дієвіше мистецтво мислення.

Для цього дослідження зручно приблизно розмежувати в кожному мистецтві елементи, що більше спираються на досвід, і ті, що більше спираються на науку: способи, яких кожен майстер навчився з власного досвіду чи наслідуючи інших, і ширші засади, за допомогою яких ці способи можна пояснити або виправити. Іноді досвід відстає від науки, а іноді наука відстає від досвіду. Наприклад, сімдесят років тому барон Юстус фон Лібіх був визнаним провідником хімічної науки, яка тоді претендувала на охоплення всієї царини практичних способів добору й приготування їжі. Водночас шеф-кухар Реформ-клубу міг вважатися провідним майстром практичного «таїнства» куховарства, яке передавалося від одного кухаря до іншого й знаходило відображення в «кулінарних книжках», таких разюче несхожих на підручники хімії. Тепер ми знаємо: якби 1855 року кухаря Реформ-клубу попросили приготувати найкращий обід, на який він здатний, а барона Лібіха - замовити інший обід, що його приготували б на тій самій кухні й ті самі кухарі, обід шефа був би значно кращим і для здоров'я, і для задоволення. У мистецтві куховарства досвід тоді далеко випереджав науку. Лише 1915 року, завдяки нічим не винагородженим поневірянням десятків дрібних ссавців, яких у маленькій методистській каплиці в Кембриджі годували то маргарином, то вершковим маслом, хіміки довели значення вітамінів. Сьогодні професор біохімії, мабуть, міг би, маючи належну скромність і почуття гумору, дати кухареві Реформ-клубу кілька корисних порад щодо приготування жирів та овочів. А можливо, й сам навчився б у нього чогось, що привело б до нових наукових засад, як Дарвін навчався у голубівників-практиків. У вивченні атомної будови фізиці успішніше вдалося наздогнати практичні способи загартування металів і виготовлення сплавів. Фахівець із фізики металів тепер є звичним і корисним працівником будь-якого великого сталеливарного заводу. Металургія справді добре показує царину, у якій наука й практика нині йдуть у ногу, творячи «наукове мистецтво», що швидко розвивається.

А як із цього погляду стоять справи із засобами, що допомагають людям мислити? Наскільки близько ми підійшли до створення «наукового мистецтва» думки? Звісно, і сьогодні, і в минулому поступ логіки та математики допомагав мисленню. Наприклад, римське право не могло б постати із судової практики, якби Арістотель та інші раніше не створили науки формальної логіки. А ті способи задумувати й тлумачити досліди, завдяки яким ми нині керуємо фізичною природою, весь час мусили чекати на поступ математики. Навіть у суспільному мисленні поступ у наш час значною мірою залежить від тих близьких до математичних способів подавати й порівнювати статистичні результати взаємодії причин, що змінюються незалежно одна від одної, які беруть початок у працях Декарта й Ляйбніца. Крім того, в усіх царинах сучасна думка завдячує більшістю свого предметного матеріалу знанням, нагромадженим і впорядкованим «науковими» способами.

Проте за використанням правил і матеріалу, взятих із наук, від самого світанку цивілізації завжди стояло невисловлене «таїнство» мислення. Жодна наука його не «пояснила»; творчі люди одна за одною самостійно відкривали його, втрачали й відкривали знову. Платон навчився від Сократа, Софокл від Есхіла, Мазаччо від Ґіберті, Марло, Джонсон і Шекспір або Гамільтон і Медісон один від одного чогось, що не було ані логікою, ані нагромадженим знанням. Фарадей, ставши помічником сера Гемфрі Деві, навчився від свого наставника чогось, що відтоді змінило спосіб користування власним розумом і допомогло зробити пліднішими його думки про хімічні й фізичні спостереження та математичні способи, яких він також навчався.

Це «щось» належить до царини, на яку нині претендує психологія. Однак можна було б навести дуже вагомі докази на користь твердження, що молодий мислитель, який сьогодні покірно вивчав би чинні підручники психології, мав би не більше шансів удосконалити свою працю, ніж молодий учень кухаря в Реформ-клубі 1855 року, якби той засвоїв усю «Органічну хімію» барона Лібіха. Із теперішніх підручників психології мислитель може почерпнути корисні відомості про наслідки втоми, окремі способи запам'ятовування та засоби виправлення деяких вад чуттєвого сприйняття. Проте навіть найтерплячішому читачеві важко здобути багато практичної допомоги з наявних описів лабораторних дослідів над найпростішими формами мислення. А той, хто читає короткі розділи «Міркування» або «Мислення», якими в загальних психологічних трактатах охоплюють усю інтелектуальну діяльність, часто почувається як слухач органного концерту, коли в органі раптом падає тиск повітря. Деякі з найкращих психологів навіть застерігають, що в цій царині їхня наука взагалі не може дати нам практичної допомоги. Наприклад, професор Піллсбері лише трохи відвертіший за інших, коли каже: «Неможливо дати правил, які зробили б неплідний мозок плідним або навчили краще користуватися плідним мозком».[1]

На жаль, та частина сучасної психології, що стосується мислення, може виявитися для майбутнього мислителя не лише марною, а й значно гіршою за марну. На психологію глибоко й неминуче вплинули нові знання з фізіології нервової системи. І фізіологи, і психологи схилялися до того, щоб на їхній основі будувати низку поспішних узагальнень, нерідко висловлених незграбними механічними метафорами, саме там, де тому, хто практикує мистецтво мислення, потрібна найбільша точність і обачність: у питанні про зв'язок думки з іншими фізіологічними та психологічними процесами. Протягом тисячоліть люди невиразно пов'язували психологічні події, які усвідомлювали в собі, з різними частинами тіла. Грецьким поетам і філософам здавалося, що жалість пов'язана з животом, мужність із серцем, яке б'ється, а напружена думка з діафрагмою, що керує нашим диханням. Сучасні фізіологи, досліджуючи під мікроскопом нерви людей та інших тварин і спостерігаючи за поведінкою різних частин організму в умовах досліду, зосередили увагу на нервовій системі. У первісному циклі поведінки, що починається впливом зовнішнього подразника на орган чуття й завершується рухом м'язів кінцівок, фізіологам удалося простежити проходження збудження «доцентровими» нервами від органа чуття до місць їхнього зв'язку з «відцентровими» нервами, якими відповідні збудження йдуть до м'язів. Вони пояснюють, що первинне збудження, досягнувши спинного мозку, може викликати негайні й автоматичні м'язові «рефлекси», наприклад почісування подразненої ділянки шкіри або зміну положення кінцівок, щоб запобігти падінню, навіть у тварини з цілком видаленим головним мозком. Проте збудження може також дійти до пізніших за еволюційним походженням нервових утворень, що розвинулися зі спинного мозку й умовно розрізняються як «нижній» і «верхній» мозок. Коли воно досягає мережі переплетених нервів, що утворює «кору», або «сіру речовину», верхнього мозку ссавців, починає діяти своєрідна телефонна станція. Відбуваються нервові події, які постають у свідомості як спогади, асоціації та припущення. Первинний чуттєвий подразник розпізнається як частина «ситуації»,[2] і нове повідомлення, що містить її розв'язання, може повернутися через нижній мозок до нервів, пов'язаних із м'язами. Таке повідомлення від кори здатне спричинити «розумний» м'язовий рух, який додається до «рефлекторних» рухів, що виникають у спинному мозку, та більш «інстинктивних» рухів, пов'язаних із нижнім мозком і зазвичай супроводжуваних свідомими «емоціями», або змінює чи стримує ці рухи.

Учений, народжений у другій половині дев'ятнадцятого століття, описуючи таку послідовність подій, навряд чи міг утриматися від термінів, узятих із роботи машин. Він майже напевно запитував себе, що тут є «рушійною силою», а що «машиною». Здавалося, у спинному мозку та пов'язаних із ним «симпатичних» нервових центрах діє певна «сила», яка виявляється в рефлекторних рухах. Але вона не мала очевидного зв'язку з розумним складником поведінки. З іншого боку, процес «асоціації ідей» у верхньому мозку, здавалося, не виявляв значної власної незалежної «сили». Залишалася проміжна ланка: нижній мозок з його інстинктами та відповідними емоціями. Інстинкти мали очевидну рушійну силу, і не можна було заперечувати, що інстинктивні імпульси часто запускали «асоціативний» процес у верхньому мозку як засіб власного задоволення. Тому вчений легко доходив висновку, що потрібною «силою» є «інстинкт», «емоція» або «інстинктивна емоція», а «інтелект» чи «розум» є «машиною». Наприклад, професор Дж. Т. Маккерді каже, що «статичні, інтелектуальні функції розуму подібні до механізмів автомобіля; емоційні або інстинктивні функції подібні до його термодинаміки».[3] А професор Макдуґалл у своєму «Нарисі психології» (1923, с. 440, прим.) стверджує: «Парадокс інтелекту полягає в тому, що він спрямовує сили або енергії, сам не будучи силою чи енергією». Навіть великий фізіолог сер Чарлз Шеррінґтон у своїй президентській промові перед Британською асоціацією 1923 року назвав людський розум таким, що «інстинкт приводить у дію, а розум озброює засобами». Девід Г'юм, який писав 1739 року, коли Гартлі вже започаткував фізіологічну психологію, але машинна промисловість ще не виникла, висловив той самий висновок мовою давнього господарського устрою, заснованого на рабстві. «Розум, - казав він, - не має власного первинного впливу»; він «є і повинен бути лише рабом пристрастей та ніколи не може претендувати на іншу роль, крім служити їм і коритися».[4]

Це «механістичне» уявлення про взаємини інстинкту й думки спирається на встановлені факти, надзвичайно ясне й цілком достатнє як для професора фізіології, що керує дослідом, так і для професора психології, який стоїть біля дошки або перевіряє за столом екзаменаційні відповіді. Воно виявляє свою неспроможність лише тоді, коли ним починають справді керуватися у власному мисленні. Узагальнення барона Лібіха щодо хімії харчування також чудово слугували для вступних пояснень біля дошки, які давали викладачки куховарства за часів моєї роботи в Лондонській шкільній раді. А оскільки, коли доходило до приготування їжі, ані викладачки, ані їхні учениці цими узагальненнями не переймалися, труднощів не виникало. Так само й більшість навіть найпослідовніших «механістів» серед психологів, мабуть, нечасто пов'язують свої способи міркування з переконанням, що інстинкти є «силою або енергією», а інтелект не є, коли роздумують над слушністю нової теорії. Та в наш час існує група мислителів, яка зробила «механістичне» уявлення про взаємини інстинкту й розуму дороговказом для власних інтелектуальних методів. Це марксистські комуністи в Росії та інших країнах. Ось, наприклад, переді мною чудово написаний «Нарис психології», виданий 1921 року, можливо, за допомогою Третього Інтернаціоналу, Лігою плебсу, британськими представниками того, що книжка називає «бойовою культурою пролетаріату». Її мету сформульовано так: «ознайомити студента з наукою про людську поведінку та з вивченням механізму, від якого поведінка залежить» (с. 1). У ній багато цитат із праць Макдуґалла. Майже на кожній сторінці один або кілька разів трапляється слово «механізм», а автори постійно наполягають, що мислення є само по собі інертною машиною, яку приводить у рух сила інстинкту. Читачам кажуть, що вони «повинні ясно усвідомити»: «наші політичні переконання, наші моральні й етичні кодекси... класова свідомість робітників і класова свідомість капіталістів - усе це зрештою ґрунтується на нераціональних комплексах, які спонукають нас до наших учинків» (с. 4). «Наші бажання й прагнення, потяги наших інстинктів, емоцій і звичок... дають той мірник, за яким судить розум... Міркування супроводжує дію, але не спричиняє її» (с. 82). Увесь виклад веде до висновку, що «під час усіх криз» необхідна «диктатура невеликої меншості» (с. 98), яка усвідомила ці факти. Люди, що тепер правлять Росією, поєднують це «механістичне» уявлення про взаємини інстинкту й розуму з непохитною метафізичною догмою напередвизначеності. Завдяки цьому вони переконують себе, що такий «буржуазний» інтелектуальний процес, як неупереджене міркування перед дією, продиктованою найпростішими тваринними інстинктами, водночас і біологічно неможливий, і біологічно можливий, але політично та економічно неприпустимий. І вони, здається, сповнені рішучості з ретельністю іспанської інквізиції викорінити серед співгромадян усі ті способи винахідливого мислення, завдяки яким сам Маркс свого часу зміг обдумати й написати «Капітал».

Нинішнє становище уявлення про інстинкт як силу, а про інтелект як машину справді змушує кожного, хто, як і я, хоче знайти в психології допомогу для практичного мистецтва мислення, скласти власне судження на основі найкращих доступних свідчень про фізіолого-психологічні питання, які за інших обставин він волів би залишити фахівцеві. Тому якби молодий студент-комуніст, чий розум ще не замкнувся остаточно в догмі, сказав мені як викладачеві політичної науки, що це механістичне уявлення, незалежно від нашого ставлення до його політичних наслідків, нав'язане нам усім авторитетом сучасної психології та фізіології, я почав би з такого зауваження. За останні три-чотири роки деякі з найкращих психологів і фізіологів, схоже, відкинули і «механістичну» мову в цьому питанні, і вкрай спрощене розуміння розумної поведінки, до якого вона легко веде. Наприклад, на Міжнародному психологічному конгресі в Оксфорді 1923 року доктор Ч. С. Маєрс, який головував на ньому, заперечив поширену схильність «вважати, що всі сприйняття, ідеї та вольові акти, усі форми пізнання і прагнення дістають свою рухову дієвість від енергії, яку одержують від пов'язаних із ними афектів. Дехто навіть уважає, що ця енергія зрештою походить від одного-єдиного афекту - статевої емоції. Проте давніше нехтування інстинктивними й емоційними почуттями не повинно, - застерігав він конгрес, - змушувати нас не помічати діяльності, що міститься в самому сприйнятті або мисленні, чи розглядати сприйняття та думки, наприклад цілі, як суто інертну “розумову матерію”, “рух” якої, ба навіть саме “існування” у свідомості, залежить лише від сили поштовху або придушення, що походить від почуття. Пізнавальні й емоційні переживання не відокремлені одне від одного таким чином у своїх витоках».[5]

Далі я попросив би мого молодого комуніста забути, що він узагалі коли-небудь бачив машину, й уявити людський організм як сукупність живих елементів. Усі вони схильні співпрацювати задля блага організму або виду, тимчасовим представником якого цей організм є, але кожен зберігає певну власну ініціативу. Тому їхня співпраця ніколи не буває механічно досконалою. Я навів би вислів доктора Генрі Геда на тому самому конгресі: «Мета еволюційного розвитку центральної нервової системи полягає в тому, щоб об'єднати її різноманітні й суперечливі реакції в узгоджений результат, сприятливий для організму як цілого».[6] І підкреслив би закладене тут припущення: узгодженість людського організму не є завершеною, а «різноманітні й суперечливі реакції» справді трапляються. Цим уявленням було б легше послуговуватися, якби всі молоді люди вивчали в школі трохи фізіології. Тоді їм можна було б показати, що фагоцити, або «білі кров'яні тільця», які мандрують нашою кров'ю, співпрацюють з рештою організму, оточуючи й перетравлюючи бактерії, що проникли в нього. Але при цьому фагоцити діють як живі істоти з власною поведінкою, а не як суто механічні знаряддя зовнішньої щодо них сили. Кожен фагоцит полює й перетравлює майже так само незалежно, ніби він був окремим мешканцем теплого тропічного моря. Людське волосся співпрацює з рештою організму, захищаючи мозок від ударів і раптових змін температури, але може рости й тоді, коли людина вже перестала жити. Її епітеліальні клітини можуть будь-якої миті почати самостійно розмножуватися й тим спричинити смерть від раку. Червоні кров'яні тільця або клаптики шкіри, перенесені від однієї людини до іншої, можуть і продовжувати власну діяльність, і брати участь у ширших функціях нового організму, частинами якого вони тепер стали.

Ту саму сукупність елементів, що співпрацюють між собою, кожен слугуючи благу цілого й водночас зберігаючи певну власну ініціативу, ми знаходимо і в діяльності нервової системи. Коли Вудворт каже про психологічні чинники людини, що «будь-який механізм, можливо, за винятком деяких найпростіших, які дають прості рефлекси [я сам відкинув би цей виняток], щойно його приведено в дію, здатний забезпечувати власну спонуку, а також передавати її іншим пов'язаним механізмам»,[7] він мовою «механістичного» уявлення висловлює зовсім інше уявлення, яке я тут обстоюю: кожна зі співдіючих частин організму має власну спонуку. Грецьке слово на позначення такої спонуки - «горме». Тому професор Т. П. Нанн у книжці «Освіта, її дані та перші засади» (1920, с. 21) назвав це «гормічним уявленням», або «гормізмом». Гормізм не заперечує, що всі частини організму прагнуть до узгодженої дії. Проте уявлення про механічну й досконалу узгодженість він замінює уявленням про живе й недосконале прагнення до неї. Поведінка парової машини цілком узгоджена, адже її частини не мають власної сили й лише коряться силі пари з котла. Поведінка людського організму тяжіє до узгодженості, інакше він узагалі не міг би існувати як організм. Але його узгодженість неповна, бо частини різною мірою мають власну силу.[8]

Якби програма наших муніципальних шкіл також містила деякі відомості про минулу еволюцію живих організмів, різницю між «гормічним» і «механістичним» розумінням розумної дії можна було б пояснити виразніше, послуговуючись мовою еволюції, як це робить доктор Гед у наведеному вище уривку. Людське тіло складається з клітин, і кожна людина починає існувати завдяки багаторазовому поділу одноклітинної заплідненої яйцеклітини, у загальних рисах повторюючи еволюційну історію свого виду. У світі є і одноклітинні, і багатоклітинні тварини. Розташовуючи їх за складністю та успішністю узгодження клітин, можна простежити безперервний ряд від одноклітинних найпростіших із їхньою слабкою взаємодією до високоузгодженого багатоклітинного людського організму.

У такому ряду найпростіший спосіб співпраці між клітинами могла б представляти група морських одноклітинних найпростіших, які зберігають свою окремішність, лише занурившись у спільну драглисту масу, що рухається у воді завдяки одночасній дії їхніх батогоподібних «джгутиків». Далі могли б іти такі «колонії», як у коралових найпростіших: тканини членів «колонії» безперервно з'єднані між собою, проте кожна «особина», якщо це слово ще доречне, подібна за будовою до решти й дотримується подібного способу поведінки, з незалежними, але приблизно узгодженими відхиленнями. Пізніше в цьому ряду стояли б незліченні види справжніх багатоклітинних, від плоских червів до людини. У них будова клітин шкіри, нутрощів, нервів і кісток настільки спеціалізована, що кожна пристосована до виконання іншої функції в житті організму. Поведінка кожної його частини, хоча й зберігає сліди давньої незалежності, значно успішніше підпорядковується поведінці організму як цілого.[9]

Однак історія російської спроби побудувати завершене наукове мистецтво мислення на «механістичному» уявленні має застерегти нас від такого самого самовпевненого використання «гормічного» уявлення за нинішнього стану фізіологічних знань. Росіяни та їхні послідовники відкидають із наперед прийнятих міркувань деякі найочевидніші історичні факти й заперечують існування деяких найважливіших складників власного розумового досвіду. Тим, хто віддає перевагу «гормічному» уявленню, поки що слід задовольнитися тим, що воно допомагає ясніше бачити певні спостережувані факти людської інтелектуальної поведінки, які механістична мова схильна затуляти. Один із цих фактів полягає ось у чому. Хоча той первісний цикл психологічних подій у розумній поведінці, про який я говорив на с. 30, відбувається жвавіше й легше, ніж будь-який менш первісний перебіг, він не є ані єдино можливим, ані завжди найдієвішим для завдань мислителя. Коли відчуття негайно веде до спонуки, спонука до думки, а думка знову до спонуки й м'язової дії, ми часто живемо інтенсивніше, ніж тоді, коли асоціативне мислення починається без відчуття, без імпульсу від нижчих нервових центрів або завершується без дії чи бажання діяти. Проте кора верхнього мозку може, наприклад, за власною ініціативою, задовольняючи власну потребу в діяльності й виконуючи свою функцію в організмі, почати мислити, не чекаючи первісного чуттєвого подразника. Коли лорд Шефтсбері одного дня записав у щоденнику за 1854 рік: «Дуже заклопотаний; мало часу для роздумів; зовсім немає для читання. Часто дивлюся на книжку й прагну її, як осел морквини; і, як він, лишаюся розчарованим»,[10] він описував спонуку до думання, викликану зоровим образом книжки, якому ця спонука частково завдячувала своєю силою. Але якби лорд Шефтсбері мусив жити в будинку, де ніколи не бачив книжок, його мозок усе одно, без відповідного попереднього відчуття, заявляв би про свою потребу мислити.

Думка також може починатися не лише без первісного чуттєвого подразника, а й без проміжної «інстинктивної» спонуки від нижнього мозку. Хоча ланцюг розумових асоціацій може енергійно рухатися від ланки до ланки під впливом заздрості до суперника або жалю до стражденного, він здатний виникнути й без інстинктивної спонуки та набирати сили в самому перебігу. І так само, як верхній мозок може почати діяльність без чуттєвого чи «інстинктивного» поштовху, він може завершити її, не спричинивши того м'язового руху, яким закінчується «первісний» цикл психологічних подій.[11] Ланцюг думок може згаснути, не залишивши жодного помітного зовнішнього наслідку. Коли Архімед винайшов свій спосіб визначення питомої ваги, він вибіг на вулицю й закричав. Але протягом попередніх дванадцяти місяців він, напевно, чимало думав, залишаючи м'язи бездіяльними. Щоправда, доктор Дж. Б. Вотсон і його послідовники стверджують: будь-яка думка шахіста, яка не змушує його руку потягтися до фігур, змушує рухатися внутрішні або зовнішні органи мовлення; точніше, вона й складається з таких рухів, хоча вони можуть бути невидимі й нечутні.[12] Проте єдиним доказом істинності цього переконання у доктора Вотсона, здається, є міркування по колу: якби воно не було істинним, крайня біхевіористська догма виявилася б неспроможною.

Різні чинники, співпраця яких утворює первісний цикл розумної дії, здатні не лише «закорочувати» цей цикл, іноді забезпечуючи власну рушійну спонуку. Вони можуть до певної міри перебирати функції один одного і, наче актори постійної трупи, виконувати чужі ролі. К. С. Лешлі довів, що пацюк зазвичай опановує зорову навичку орієнтування в лабіринті, користуючись потиличною частиною кори. Але після її видалення він може знову навчитися цієї навички, приблизно за стільки ж хвилин, за допомогою іншої частини кори.[13] Подібним чином люди, очевидно, здатні в різному співвідношенні використовувати коркові й позакоркові складники центральної нервової системи, виконуючи начебто однакові дії. Я сам був доволі рано розвиненим і надзвичайно немузикальним хлопчиком. У п'ять років я навчився грати на фортепіано «Шотландські дзвіночки» завдяки процесові, який добре пам'ятаю і який, на мою думку, був цілком «корковим». Дехто з моїх сестер, більше користуючись давнішими частинами своєї нервової системи,[14] навчався грати з незрівнянно меншою участю кори й зовсім інакше впливав на слухачів.

Ці факти часто нагадують мені британський державний устрій, вивчення якого становило частину моїх професійних обов'язків. Він розвинувся з потреби узгодити суспільні дії сорока трьох мільйонів мешканців Великої Британії. Як і людська нервова система, він складається з новіших утворень, накладених на давніші. Це породжує і недолік дублювання, і перевагу гнучкості, що його врівноважує. Найдавніша частина нашого устрою передбачає, що нами править король, якому Бог дав народитися від його батька і якого наш головний священнослужитель помазав у Вестмінстерському абатстві. Король досі обирає міністрів, як за часів, коли він був єдиним джерелом влади. Перш ніж за порадою міністрів наказати шерифові повісити чи ув'язнити людину, король удається до майже такої самої давньої системи: суду присяжних. Дванадцять рівних обвинуваченому людей, обраних надприродною вказівкою жереба, присягаються сказати про нього правду, наражаючи себе через цю присягу на небезпеку надприродної кари. На ці давніші частини накладено новішу систему: нами має правити парламент, обраний чоловіками й жінками, внесеними до виборчих списків, який діє через відповідальних перед ним міністрів. На сам парламент накладено ще новішу систему, де головну роботу врядування виконують державні службовці та військові офіцери, відібрані за конкурсними іспитами, а також професійні судді й магістрати, призначені міністрами, але наділені незалежною владою.

Написано чимало підручників державного права, у яких усе це подано як акуратно підігнаний механізм: кожне рішення ухвалює беззаперечно належний орган, і жодне питання не лишається невирішеним. Але британський політик, який вирішив би діяти відповідно до такого уявлення, неодмінно зазнав би невдачі. Він міг би досягти успіху, лише пам'ятаючи, що взаємини між частинами нашого державного устрою ніколи не бувають простими й постійно змінюються. Певна відповідальність міністрів перед монархом зберігається і впливає на те, як діє їхня відповідальність перед парламентом. Під час війни парламентський контроль над цивільною виконавчою владою та армією може майже цілком припинятися, а головнокомандувач може відмовитися повідомити свої плани військовому міністрові. Ніхто не знає, хто насправді обере наступного англійського єпископа: прем'єр-міністр, король, архієпископ Кентерберійський чи тонка рівновага між владами, кожна з яких за своїм походженням і за власними засадами є верховною. Якщо ж одна влада через хворобу, нездатність або зовнішню кризу перестає діяти, інша мовчки заступає її місце.

Отже, у Британії мистецтво врядування є не механічним приведенням інертної машини в рух силою єдиної верховної волі, про яке постійно мріють такі правителі, як Ленін і Муссоліні, а тонкою справою узгодження дій частково незалежних живих організмів. До цього самого типу належать усі психологічні й фізіологічні мистецтва, завдяки яким усередині окремого людського організму досягається певна єдність дії. Наприклад, Гаррі Вардон у книжці «Як грати в гольф» (1912, с. 62) каже, що після року постійних спроб знайшов хватку, яка «ніби створює саме потрібне злиття рук і мимоволі спонукає кожну виконувати належну їй роботу». Мова Вардона, можливо, не задовольнила б вимог точного психологічного аналізу, але він схопив саму суть. Словами «злиття» й «мимоволі» він хоче сказати, що нарешті опанував мистецтво, завдяки якому, беручи в руки свою ключку, може об'єднати поведінку певних частково незалежних складників організму. Мислителеві, який береться за свою проблему, належить опанувати подібне мистецтво.

Примітки

1. W. B. Pillsbury, The Fundamentals of Psychology (1923), с. 429.

2. Див. K. Koffka, The Growth of the Mind (1924), і Koehler, The Mentality of Apes (1925): наведені там свідчення вказують, що розумну дію ссавців викликає не відчуття саме по собі, а відчуття як ознака «ситуації», що потребує дії.

3. Problems in Dynamic Psychology, 1923, с. x.

4. Collected Works, т. II, с. 194-195.

5. Proceedings of the Seventh International Congress of Psychology, с. 188.

6. Там само, с. 180.

7. R. S. Woodworth, Dynamic Psychology (1918), с. 67.

8. Хоча Макдуґалл є найвпливовішим авторитетом для того погляду на взаємини інстинкту й розуму, який я тут називаю «механістичним», сам він у своєму Outline of Psychology (1923), с. 72 і 218, та в статті у Psyche (липень 1924, с. 27), заперечуючи Лебові, Вотсону та іншим, приймає те, що називає Нанновою «гормічною теорією дії». Пояснюється це тим, що існують три різні питання, в обговоренні яких терміни «механізм» і «механістичне уявлення» вживають у трьох різних значеннях. Перше - суто метафізичне питання детермінізму або випадковості; детерміністичний погляд нерідко називають «механістичним». Це питання стосується всього Всесвіту. Тому рішення на користь детермінізму чи випадковості не впливає на взаємини якихось його частин більше, ніж на взаємини будь-яких інших. Друге питання - «віталізм» або «механізм» у поведінці живих організмів. Його добре сформулював професор Дж. С. Голдейн у президентській промові перед фізіологічною секцією Британської асоціації (1908). Він запитав, чи характерні внутрішні та зовнішні рухи живої клітини цілком зумовлені хімічними й фізичними силами, як стверджує, наприклад, Леб, чи загальною доцільністю поведінки живих організмів, як обстоює сам Голдейн, що не порівнянна з хімічними й фізичними силами й не взаємодіє з ними. Під час обговорення цього другого питання «механістичним» часто називають твердження Леба. Третє питання значно вужче; саме його я розглядаю вище. Чи мають функції верхнього мозку людини та інших вищих ссавців власну ініціативу, або «спонуку», як твердять Маєрс і Нанн, чи цілком залежать, як твердять Макдуґалл, Маккерді та інші, від «спонуки» інстинктів, що виникають у нижньому мозку? Відповідь Макдуґалла на це третє питання я назвав «механістичною». Найвиразніше її спочатку викладено в його відомій Social Psychology (1908), с. 44, а потім повторено в Outline of Psychology (1923), с. 218: «Інстинкти є першорушіями всієї людської діяльності; силою прагнення або імпульсу якогось інстинкту кожен ланцюг думок, хоч яким холодним і безпристрасним він здається, несеться до своєї мети... увесь складний інтелектуальний апарат найрозвиненішого розуму є лише знаряддям, через яке ці імпульси шукають задоволення... Заберіть ці інстинктивні схильності з їхніми могутніми імпульсами, і організм стане нездатним до жодної діяльності; він буде інертним і нерухомим, немов дивовижний годинниковий механізм, з якого вийняли головну пружину, або парова машина, у якій погасили вогонь». Професор Макдуґалл, наскільки я знаю, не є марксистом. Але доки він відтворюватиме цей уривок, марксисти в усьому світі цитуватимуть його на підтримку вимоги неминучого підпорядкування розуму пристрасті.

9. Див. E. P. Mumford, «The Conception of Individuality in Biology», Science Progress, липень 1925.

10. Hammond, J. L. and B., Lord Shaftesbury (1923), с. 128.

11. Див. MacDougall, Outline of Psychology (1923), с. 289: «У тварин, а первісно й у людини, кожен цикл розумової діяльності виражається в тілесній поведінці, яка є природним наслідком будь-якого прагнення».

12. «Ми не визнаємо [міркування] справжнім різновидом людської поведінки, крім як особливою формою мовної звички». Watson, Behavior (1914), с. 319.

13. Psychobiology, 2, с. 55 (1920); Journal of Comparative Psychology, 1, с. 453 (1921); American Journal of Physiology, 59, с. 44 (1922). Як мені повідомили, через особливо невиправдане застосування повоєнної «сокири» бюджетних скорочень жодного з цих журналів немає в бібліотеці Британського музею. За посилання дякую докторові Е. Д. Едріану з Кембриджа.

14. Президентська промова сера Чарлза Шеррінґтона перед Британською асоціацією, 1922: «головним, можливо, єдиним осередком [розумової діяльності] є порівняно нова нервова структура, накладена на інші, давніші й нерозумові частини» [нервової системи].