Мислення до появи мистецтва

Мистецтво мислення, як мистецтво бігу чи акторське мистецтво виразного жесту, є спробою свідомим зусиллям удосконалити вже наявну форму людської поведінки. Незліченні покоління людей бігали, перш ніж винайшли й почали передавати ті кілька прийомів, з яких складається мистецтво бігу, викладане професійними спортивними тренерами. Люди виявляли почуття жестами задовго до появи шкіл драматичного мистецтва й думали тисячоліттями, перш ніж дали мисленню назву. Отже, в усіх цих випадках правила мистецтва мають спиратися на якнайточніше знання тієї поведінки, яку це мистецтво прагне змінити. Іноді така поведінка цілком «природна». Наприклад, учитель бігу або дихальних вправ починає з поведінки, якою здебільшого керує симпатична нервова система і яка майже не містить «набутих» елементів. Але коли задіяна вища нервова система, за умов сучасної цивілізації майже неможливо спостерігати людську поведінку, цілком вільну від набутих елементів, і надзвичайно важко знайти бодай приблизно вільний від них випадок. Чимало вроджених схильностей вищої нервової системи, наприклад схильність до мовлення, є радше здатністю та бажанням навчитися певної поведінки, ніж прямим інстинктом поводитися саме так. Таке навчання може відбуватися радше через напівсвідоме наслідування, ніж через свідоме зусилля. І навіть наслідком багаторазового свідомого зусилля може стати звичка, яку спостерігачеві власної або чужої поведінки нелегко відрізнити від природної схильності.

Наприклад, актор лише з найбільшими труднощами може оцінити, наскільки його рухи під час гри «природні», а наскільки зумовлені набутими змінами природи. Іноді йому допомагає спостереження за жестами людей, менш обтяжених умовностями, ніж він сам. Він може придивлятися до поведінки дітей. А до того, як кінематограф просочив цілі народи третьорядними театральними умовностями, він міг суботнього вечора піти до лондонського Іст-Енду й спостерігати порівняно природну поведінку неосвічених людей, охоплених люттю або ревнощами, деякі набуті суспільні звички яких тимчасово послабив алкоголь. Або він може спробувати пригадати власну поведінку, коли був «не насторожі». Якщо ж має незвичайну силу уяви, самоспостереження та стримування, може стати перед дзеркалом, намагаючись повірити, що він Отелло чи Лір, і стримати всі набуті складники жестів, породжених цією вірою.

Мислитель, який намагається спостерігати думку в її найприроднішому вигляді, стикається зі ще більшими труднощами, ніж актор, що шукає природний жест. Деякі найважливіші кроки мислення зазвичай відбуваються несвідомо або напівсвідомо. А наше несвідоме чи напівсвідоме мислення, навіть якщо вдається його спостерігати, не обов'язково є «природним». До того ж матеріал навіть найменш усвідомлених думок здебільшого походить із минулого досвіду й зазнає глибокого впливу інтелектуальних та емоційних звичок. На всіх рівнях свідомості мислення широко користується мовою з її незліченними набутими асоціаціями. Тому той, хто вивчає мистецтво мислення, мусить обрати більш-менш довільну точку, від якої вважатиме свідоме зусилля цього мистецтва розпочатим. У цьому й наступних шести розділах я припускатиму, що звертаюся до молодих дорослих, які вже навчилися вдома або в школі говорити, читати, зосереджувати увагу й запам'ятовувати. Хоча вони постійно приходять до нових ідей, користуючись своїм мозком, вони ще ніколи не намагалися опанувати чи застосувати свідоме мистецтво мислення. Питання початкового навчання цього мистецтва, яке вчителі та інші дорослі можуть дати дітям і підліткам, я відкладу до трьох останніх розділів книжки.

Молоді дорослі, до яких я подумки звертаюся, попри відмінність набутого досвіду, матимуть спільну рису: істотним складником їхнього винахідливого мислення є процес, у якому, як я вже зазначав, одна психологічна подія викликає іншу на «телефонній станції» верхнього мозку. Саме цей процес «асоціації» їхнє мистецтво намагатиметься вдосконалити; його вони насамперед мають спробувати спостерігати й зрозуміти. За допомогою самоспостереження асоціативний процес досліджували двома способами: або пригадували ланцюг асоціацій після того, як він виник, або спостерігали його в самому перебігу. Перший спосіб значно легший, і до нашого часу ним користувалися майже винятково. Арістотель у найдавнішому збереженому розгляді асоціативного процесу трактує асоціацію як частину питання пам'яті. Він запитує, чому спогад про один досвід викликає спогад про інший. «Адже, - каже він, - переживання зазвичай ідуть одне за одним, це після того, тож, бажаючи щось пригадати, людина намагатиметься знайти якесь початкове переживання, за яким ішло потрібне».[1] Він доходить висновку, що переживання викликають одне одного іноді тому, що йшли одне за одним у часі, іноді через свою подібність, близькість у просторі або логічний зв'язок, як між кроками математичного доведення.

Найвідоміший опис ланцюга асоціацій, побаченого в пам'яті, подав Гоббс у класичному уривку «Левіафана», розділ III, написаний близько 1650 року. Цей уривок належить до розгляду того способу мислення, який Гоббс називає «ланцюгом думок, або розумовою розмовою... “некерованою”, “без задуму й непостійною”». «І все ж, - каже він, - у цьому дикому блуканні розуму людина нерідко може побачити його шлях і залежність однієї думки від іншої. Адже під час розмови про нашу теперішню громадянську війну що могло здаватися недоречнішим, ніж запитати, як зробив один із присутніх, скільки коштувала римська монета? Та зв'язок був для мене досить очевидний. Думка про війну викликала думку про видачу короля його ворогам; ця думка привела до думки про видачу Христа; та, своєю чергою, до тридцяти монет, які були ціною тієї зради; звідси легко постало й це уїдливе запитання. І все це за одну мить, бо думка швидка». Пояснюючи зв'язок між ланками такого ланцюга, Гоббс тут менш докладний, ніж Арістотель, і обмежується часовою послідовністю. «Коли ми щось уявляємо, - каже він, - немає певності, що уявимо наступним; певне лише одне: це буде щось, що колись раніше йшло після того самого».

У цих уривках ні Арістотель, ні Гоббс не розрізняють взаємин між психологічними подіями та взаємин між зовнішніми фактами, що викликають ці події. Подібність між зрадою Юди та зрадою шотландських провідників здавалася достатнім поясненням того, чому одна думка викликала іншу. Вони не запитували, чому розум мовця навіть під час «некерованого» мислення зацікавився саме такою подібністю. Це надмірне спрощення полегшувалося тим, що ні Арістотель, ні Гоббс не визнавали існування неусвідомлених психологічних причин. Воно посилилося після виходу Локкового «Досліду про людське розуміння» 1690 року, коли психологи почали називати весь асоціативний процес «асоціацією ідей», а «ідеї» визначати як копії подій у свідомій пам'яті.[2]

Однак сам Гоббс усвідомлював, що іноді шлях асоціації може спрямовуватися не лише зовнішнім зв'язком між пригаданими фактами, а й силою пристрасті самого мислителя. Такі випадки він відносив до «впорядкованого» мислення. «Бо враження, - каже він у тому самому розділі, - від речей, яких ми бажаємо або боїмося, сильне й тривале; а якщо на якийсь час припиняється, то швидко повертається. Іноді воно таке сильне, що заважає нам спати й будить нас. Із бажання виникає думка про якийсь засіб, що, як ми бачили, породжував щось подібне до нашої мети; із думки про нього - думка про засіб до того засобу; і так безперервно, доки не дійдемо до початку, який перебуває в нашій владі. А оскільки завдяки силі враження мета часто повертається в думки, то, якщо вони починають блукати, вона швидко знову виводить їх на шлях». Як я зазначав у першому розділі, чимало сучасних психологів схильні спрощувати питання інакше: окремий випадок Гоббса вони вважають загальним правилом і заявляють, що для утворення зв'язку між будь-якими двома ланками асоціації неодмінно потрібна механічна рушійна сила одного з певного переліку інстинктів.

Другий спосіб спостереження, коли асоціативний процес простежують у його перебігу, а не пригадують і пояснюють після завершення, значно важчий. Проте він набагато рідше веде до надмірно спрощеного уявлення про сам процес, якщо спостерігач зуміє не спотворювати побачене теоріями про його причини. Через п'ятдесят років дослідники матимуть удосталь таких спостережень, але поки що мені вдалося знайти їх напрочуд мало. Експериментальні ланцюги асоціацій, які навмисно запускають і спостерігають у психологічних лабораторіях, обмежені за обсягом і часто спотворені «неприродними» умовами виникнення. Клінічні спостереження професійних психоаналітиків, на мою думку, втрачають більшу частину своєї доказової цінності через вплив навіювань психоаналітика на пацієнта та через його власну свідому чи підсвідому рішучість захищати догми своєї професії від зовнішньої критики. Найкорисніші для майбутнього мислителя сучасні свідчення самоспостереження за «природним» асоціативним процесом, які я зустрічав, містяться в «Психології денних мрій» доктора Дж. Варендонка, написаній ним англійською й виданій 1921 року. Доктор Варендонк, який служив перекладачем при британській армії в Бельгії, до війни викладав педагогічну психологію. Під час війни він привчив себе ніч у ніч спостерігати за «передсвідомими» подіями у власному розумі безпосередньо перед сном, які не починалися й не керувалися жодним свідомим зусиллям волі. Йому вдавалося і стежити за цими ланцюгами думок, які він називає денними мріями, не дозволяючи самому фактові спостереження впливати на них, і в слушну мить сильним зусиллям повертати себе до повної свідомості та записувати побачене. Його денні мрії стосуються переважно надій, страхів і прикрощів табірного життя. Він записав їх із мужністю та відвертістю, що викликають захоплення в кожного, хто, як я, пробував зробити те саме й зазнав невдачі, почасти через брак такої самої мужності. Перше спостереження Варендонка полягало в тому, що «в більшості наших денних мрій відбуваються піднесення й спади» (с. 176), або «послідовні виходи на поверхню й занурення в несвідоме» (с. 155). Денна мрія, каже він, може тривати досить довго, і за цей час кілька таких «піднесень і спадів» свідомості можуть відбутися, перш ніж процес урветься сном або поверненням до повної свідомості. На с. 170-172 він подає записаний відразу після завершення опис денної мрії, що тривала п'ятдесят п'ять хвилин і в якій «шість разів асоціація піднімалася близько до свідомості».

Варендонк ретельно аналізує кілька своїх довших денних мрій, або, як він іноді називає їх мовою Фройда, «фантазій». Найцікавіші для нашої мети належали до типу, який часто називають «розумовими спробами й помилками». Тобто вони були частиною спонтанної розумової спроби подолати труднощі, уявляючи послідовні розв'язання. І так само, як м'язовий процес «спроб і помилок» завершується, коли один із низки рухів виявляється успішним, «розумові спроби й помилки» у Варендонка зазвичай завершувалися усвідомленням, що придумане розв'язання спрацювало б, якби його випробували. Думаючи про це впізнавання, я мимоволі вживаю слово «клацання» в тому розмовному значенні, яке поширене серед англійських школярів і солдатів. Цей вислів набув поширення під час війни, коли кожного молодого солдата навчали користуватися різними механізмами, починаючи з рушничного затвора, значною мірою через м'язові «спроби й помилки». «Клацанням» був звук механізму після вдалого руху. А дієслово «клацнути» означало, наприклад, домогтися успіху в такій справі, як позачергова тижнева відпустка, завдяки спритності в розмові. Первісно відчуття клацання, мабуть, виникало тому, що передсвідомий або несвідомий ланцюг асоціацій приводив до точки, у якій виявлялася потреба в дії, а отже, і в повній свідомості. Це те саме, що вкрай болісне потрясіння, яке ми переживаємо, коли випадковий ланцюг думок раптом показує: ми ось-ось пропустимо важливу зустріч.[3] Саме відчуття змінюється від радості або жаху до спокійного усвідомлення, що пошук завершено.

Однак асоціативний процес може вести не лише до визнання, що уявне розв'язання ситуації завершиться успішною дією, а й до попередньої низки усвідомлень, що інші уявні розв'язання не спрацюють. Тому Варендонк говорить про «діалогічну форму» частин своїх денних мрій: послідовно з'являються можливі розв'язання, на кожне знаходиться заперечення, доки не виникне розв'язання, проти якого не спадає на думку жодного вагомого заперечення.[4] «Передсвідомий ланцюг думок, - каже він, маючи на увазі, як видно з його міркування, ланцюг, порівняно близький до повної свідомості, - є послідовністю припущень і відповідей на них, запитань і відповідей, яку час від часу переривають галюцинації пам'яті» (с. 179).

Він подає довгий і кумедний аналіз денної мрії, у якій його передсвідомий розум намагався впоратися із ситуацією, породженою бажанням домогтися покарання зухвалого санітара. Санітар служив у бельгійському польовому шпиталі, де старшою сестрою була певна грізна леді В., а «головний лікар фактично цілком залежав від її ласки» (с. 64-76). Варендонк уже доповів про санітара своєму начальникові, майорові Г., але санітар пригрозив йому помстою леді В. Варендонк послідовно уявляє різні ходи: написати леді В., перш ніж вона почує санітарову версію; додати ваги листові, який він уже починає складати, вклавши візитівку із зазначенням свого цивільного професійного становища; або попросити дружнього бельгійського капітана передати листа леді В. через свого капрала. Частину цих ходів він подумки приймає, частину відкидає. Нарешті, завдяки докладному зоровому образу затишної кімнати, де зазвичай сиділа леді В., він згадує, що в неї є телефон, і вирішує особисто відвідати майора Г., перш ніж вона передасть йому свою версію телефоном.

Протягом усієї книжки Варендонк указує на певні відповідності між піднесеннями й спадами свідомості та посиленням і послабленням інших складників асоціативного процесу. Одна з таких відповідностей нагадає англійським читачам опис переходу від мрій наяву до сновидіння на початку «Аліси в Країні Див» Льюїса Керролла. Він помітив: коли рівень свідомості знижувався, разом із ним слабшала критична здатність, яку цивілізована людина набуває завдяки освіті й досвіду. Переходи від однієї асоціативної ланки до іншої часто ставали такими, що в цілком бадьорому стані він відразу визнав би їх безглуздими; такими самими безглуздими могли бути й заперечення проти них. Наприклад, він описує фантазію про «бомбардування», у якій його розум припускав, що після втрати обох ніг він муситиме й далі служити у війську (с. 114). А у «фантазії про блоху» він придумав використати садовий коток, щоб убити блоху в щілинах підлоги своєї спальні. Фройд також показав, хоча й зі значним перебільшенням, що в міру занурення свідомості в сон зв'язки в ланцюгу асоціацій можуть ставати інстинктивнішими й твариннішими, а невиразні та узагальнені схильності, які автори його школи називають «статевістю» або «лібідо», можуть набувати символічної форми. Тому, за Варендонком, подібна відповідність існує й між посиленням свідомості та посиленням раціональності: «Рухи вгору приводять до введення в асоціативні зчеплення складників, властивих свідомому мисленню, а саме складників критичної розумової діяльності» (с. 176).

Деякі інші відповідності між спадом і піднесенням свідомості та рештою складників асоціативного процесу Варендонк, на мою думку, описує менш вдало. Наприклад, він стверджує, що послаблення й посилення свідомості супроводжується меншим або більшим використанням слів і відповідним більшим або меншим використанням зорових образів. «На одному кінці ряду моя передсвідомість думає словами, серед яких випадково розкидано кілька [зорових] ілюстрацій; на іншому кінці це мислення, здається, відбувається через картини з поодинокими словесними висловами» (с. 61). В одному уривку, де він називає свій менш свідомий розум «другим я», він каже, що це «друге я» «виразно діє за допомогою оптичних образів, і я маю підстави думати, що більшість людей поділяє зі мною цю особливість» (с. 57). Проте факти про взаємозв'язок словесних і зорових образів із піднесенням та спадом свідомості здаються мені значно складнішими, навіть якщо спиратися лише на свідчення самого Варендонка. У справжніх сновидіннях і в глибших формах передсвідомості ми часто вживаємо слова, які, якщо потім їх пригадати, виявляються належними до того, що психологи називають «глосолалією», і можуть бути менш раціональними за найбезглуздіші образи сну.[5] На рівні свідомості, значно нижчому за раціональний, у розумі може скластися зв'язний, але майже беззмістовний словесний передзвін, який здається нам цілком задовільним. Наприклад, Роберт Ґрейвз описує своє захоплення віршем зі сну, що складався з таких слів:

«Це Генріх Восьмий, це Генріх Восьмий, Він веде свої армії до Франції».[6]

А одна моя родичка прокинулася якось уранці з переконанням, що здобула безсмертя такими рядками: «Залиш свого коня там, Хай собі пасеться На більшому, ніж бачить око».

І хоча зорові та інші «образи», порівняно зі словами, можливо, справді відіграють у середньому більшу роль у менш свідомому мисленні, ніж у більш свідомому, деякі найповніше усвідомлені й найраціональніші думки можуть розвиватися цілком у безсловесних образах. Дуже здібний і швидкий у фінансових міркуваннях чоловік, який мав математичну освіту, розповів мені: навіть коли його мислення цілком свідоме й раціональне, він, як шахіст, думає побаченими або відчутими безсловесними «ситуаціями». Безсловесні образи такої «ситуації» можуть бути суто «руховими», майже або зовсім без зорового складника. Шаховий оглядач Observer від 8 лютого 1925 року пише, що видатний шахіст Альохін сказав: «Він бачить фігури у своїй думці не як зображення, а як символи сил; ближче передати це словами навряд чи можливо».

Крім того, читаючи Варендонка, слід завжди пам'ятати, що майже всі його безпосередні свідчення походять із самоспостереження під час занурення в сон або повернення від нього. Це обмежує чинність його висновків щодо мислення за інших обставин. Наприклад, він каже: «Ланцюги думок, що займають наш розум у хвилини розсіяності наяву, цілком подібні до фантазій, які виникають у сонливому стані» (с. 34). Він пояснює це описом того, як у стані «повного усвідомлення» в нас виникають думки й заперечення, які ми приймаємо або відкидаємо. Наприклад, коли треба скласти й надіслати прикрого листа: «Людина думає про лист; у думці він уже складений знову й знову, перш ніж вона запише його; кожен можливий доказ висунуто й розглянуто критично, відкинуто або збережено, доки зрештою лист не постане в розумі перед тим, як його буде довірено паперові» (с. 139). У пізнішій книжці Варендонк зазначає: «Промовець так само готує виступ, поки його думки блукають під час суто фізичної роботи; ділова людина мимоволі обмірковує свої справи в поїзді або дорогою до контори; журналіст уже має статтю в голові, перш ніж дістанеться редакції».[7] Я, однак, переконаний: хоча менш свідоме мислення в години повного неспання має чимало спільного з менш свідомим мисленням під час занурення головної нервової системи в природний сон або гіпнотичний транс, між цими процесами є відмінність, надзвичайно важлива для вищих і складніших форм інтелектуальної творчості. Про це йтиметься нижче, у розділі IX. Процес «відволікання» наяву, коли цілком свідомий ланцюг асоціацій переривається вимогою звернути увагу на інший предмет, відрізняється від того процесу, у якому Аліса перестала думати про котів і кажанів та занурилася у світ, де білий кролик із годинником у кишені жилетки здавався цілком природним.

Нарешті, той, хто хоче скористатися свідченнями Варендонка як робочим описом «природного» мислення, мусить пам'ятати: уперше його привернуло до всього цього питання читання Фройдового «Тлумачення снів». Хоча він, безперечно, людина високої інтелектуальної чесності й значно менше за більшість послідовників Фройда схильний мимоволі спотворювати самоспостереження через відданість учителеві, навіть він, здається, вважає своїм обов'язком приписувати кожен ланцюг асоціацій рушійній силі якогось «бажання», «інстинкту» або «афекту». Він навіть уживає вислів «афективне мислення» як синонім «передсвідомого мислення», наприклад на с. 19. Це менше суперечить фактам, оскільки описані ним «денні мрії» майже всі постали з сильної тривоги щодо його становища у війську, професійного майбутнього або запланованого другого шлюбу. Проте навіть у сумлінному аналізі власних ланцюгів думок йому доводиться вживати слово «афект» у багатьох різних значеннях, а іноді, здається, майже без жодного значення. Він відверто визнає: «Я цілком усвідомлюю, що те саме слово “афект” у різних моїх міркуваннях ужито на позначення дуже різних понять, як-от бажання, емоції тощо» (с. 245).[8]

Подібна обачність потрібна й тоді, коли користуємося описом власних розумових процесів, який Анрі Пуанкаре дав у знаменитому розділі «Математична творчість» книжки «Наука і метод», перекладеної 1914 року. Пуанкаре також розглядає складне й досі недостатньо досліджене питання «емоції» як частої спрямовувальної сили асоціативного процесу та ще частішої його супутниці. І він теж, під впливом загальної тенденції в психологічній теорії, яку я назвав «механістичним» поглядом, спрощує цей зв'язок, приписуючи спрямування всіх асоціативних ланцюгів спонуці певної інстинктивної емоції. Він запитує, що є тією добірною силою, тим «ситом», яке вибирає начебто правильне розв'язання математичної задачі й виводить його в повну свідомість, відкидаючи начебто неправильне. Його відповідь: причина в «sensibilité», надзвичайно двозначному французькому слові, яке можна перекласти як «почуття» або просто передати англізованою формою «sensibility». «Здебільшого, - каже він, - привілейованими несвідомими явищами, здатними стати свідомими, є ті, що прямо або опосередковано найглибше зачіпають нашу чутливість» (с. 58). Він додає, що у випадку його власних математичних відкриттів ідеться про чутливість, яка походить від естетичного інстинкту. «Може здатися дивним вводити чутливість у зв'язку з математичними доведеннями, які, здавалося б, можуть цікавити лише інтелект. Але не тоді, коли пам'ятати про відчуття математичної краси, гармонії чисел і форм та геометричної витонченості. Це справжнє естетичне почуття, яке знають усі справжні математики... Корисними поєднаннями є саме найпрекрасніші» (с. 58).

Авторитету Пуанкаре досить, щоб повірити: у його випадку інстинктивне відчуття витонченості справді допомагало пробуджувати й спрямовувати багато підсвідомих ланцюгів думок і визначало, яке з численних підсвідомо уявлених розв'язань має породити «клацання» усвідомленого успіху. Можливо, він навіть має рацію, кажучи, що без досить високого розвитку цього естетичного інстинкту ніхто не стане великим математичним першовідкривачем (с. 60). Проте вкрай малоймовірно, що сам лише естетичний інстинкт був «силою», яка приводила в рух «машину» його думки. Він, напевно, мав певну частку того «громадянського духу», який є майже неодмінною умовою життя, присвяченого інтелектуальній праці. У нього мусило бути багато прагнень, відданостей, звичок думати й відчувати. Понад усе він мав мозок, який без простору для власної діяльності був би неспокійним, як дикий яструб у клітці. Кожен із цих чинників мусив відігравати свою роль у розумових процесах на різних рівнях його свідомості. Майже страшно подумати: якби Пуанкаре товаришував із Фройдом, а не з Бутру, який товаришував із Вільямом Джеймсом, то, можливо, переконався б, що єдиним і достатнім «ситом» його думок було лібідо.

Та хоча свідчення самоспостереження і Варендонка, і Пуанкаре, на мою думку, подано в обрамленні надто спрощеної теорії, читач після їхніх книжок усе ж може за допомогою власного самоспостереження виробити достатньо придатне для роботи уявлення про ті «природні» процеси мислення, які, хай як на них впливають досвід і звичка, у саму мить думання не керуються навмисно жодними правилами мистецтва думки. Він помічатиме у власному розумі спонтанні ланцюги пов'язаних ідей. Одні завершуватимуться ствердним або заперечним рішенням, що лишається в пам'яті, інші обриватимуться й відразу забуватимуться. Деякі можуть належати до того первісного типу, з якого постало «механістичне» уявлення про взаємини «інстинкту» й «розуму». Тобто за ланцюгом може стояти потяг сильного й простого інстинкту, любові, ненависті або страху, який жене його вперед, оцінює результати й раз у раз повертає до тієї самої вихідної точки. Або сполучною причиною може бути звичка мислення. Або ж верхній мозок діятиме за власною ініціативою чи коритиметься «цікавості», яка, можливо, є лише іншою назвою більш-менш незалежної мозкової діяльності. Будь-якої миті безпристрасна асоціація може привести до висновку, що пробудить палку пристрасть, а ланцюг думок, гнаний пристрастю, може згаснути в безпристрасній мрійливості. Над усіма цими процесами, наче прожектори вздовж пасма скель, можуть миготіти сотні різних свідомих або менш свідомих «почуттів», чергуючись і переливаючись одне в одне. Людина може невиразно відчувати якийсь прихований «настрій». Гормони, що виділяються внаслідок малопомітної діяльності ендокринних залоз, можуть сповнювати її невиразною «ейфорією» або «дисфорією», піднесенням чи невдоволенням, енергією чи млявістю. Свою роль можуть відігравати справжні відчуття й більш або менш яскраві спогади про них. Або ж згодом вона зможе пригадати раптові спалахи емоційного досвіду, майже надто короткі для опису: відчуття дивності, подиву, впізнавання, веселості чи майстрової радості від власної вправності й успіху.

Примітки

1. Арістотель, De Memoria, II, 12. Цей складний уривок чудово переклав і пояснив професор Говард Ч. Воррен у History of the Association Psychology (1921), с. 25-26.

2. Професор Г. Ч. Воррен зазначає (History of the Association Psychology, с. 5): «Говорячи про асоціацію ідей, Локк має на увазі можливі зв'язки між усіма різновидами розумового змісту; натомість від часів Девіда Г'юма цей вислів стосується лише зв'язків між даними уявлення... Це остаточне закріплення вислову “асоціація ідей” зі зміненим значенням слова “ідея” певною мірою вплинуло й на розвиток самого вчення».

3. Було б цікаво, якби дослідник порівняльної психології з'ясував, чи буває мозковий асоціативний процес у розумного собаки достатньо розвиненим, щоб виявлялися ознаки «клацання». Чи розпізнає колись увесь собачий організм, що його розум виявив потребу негайної дії? Чи виділяють, наприклад, його ендокринні залози гормони в кров унаслідок ланцюга асоціацій, який почався в розумі, як можуть починатися людські «денні мрії»? Чи це відбувається лише тоді, коли ланцюг починається з відчуття: побаченого пацюка, запаху або кроків господаря, як у лорда Шефтсбері він почався з вигляду книжки? Див. вище, с. 42.

4. На межі між сновидінням і передсвідомим мисленням критична здатність може мати сильну заперечну владу над ланцюгом асоціацій, не маючи жодної ствердної влади ним керувати. У дитинстві мої сни часто тривали в передсвідомому стані перед повним пробудженням. Тоді я помічав: якщо невиразно відчував, що з-за рогу вулиці, якою йду, ось-ось вийде лев, то міг не допустити його появи, але не міг змусити з'явитися щось інше на власний вибір.

5. Див. Varendonck, Day Dreams, с. 331.

6. On English Poetry (1922), с. 16.

7. Varendonck, Evolution of the Conscious Faculties (1923), с. 108.

8. Пізніша книжка Варендонка The Evolution of the Conscious Faculties (1923) значно менш цінна, ніж його Day Dreams (1921), бо містить менше записів самоспостереження, у яких він такий вправний, і більше психологічних узагальнень, у яких, як мені здається, він слабший.