Етапи керування думкою

Досі в цій книжці я розглядав два питання, що передують будь-якій спробі сформулювати мистецтво мислення. По-перше, яке уявлення про людський організм і людську свідомість найкраще передає загальні факти, з якими це мистецтво має справу. По-друге, яким є той «природний» процес думання, що його це мистецтво намагається змінити. У цьому розділі я запитаю, на яких етапах розумового процесу мислитель має застосовувати свідоме й вольове зусилля свого мистецтва. Тут ми відразу стикаємося з труднощами: поки не вміємо розпізнати психологічну подію й відрізнити її від інших, не можемо прямо спрямувати на неї свідоме зусилля. А наше розумове життя є потоком переплетених психологічних подій, які впливають одна на одну. Будь-яка з них у кожну мить може починатися, тривати або завершуватися, тож розрізняти їх надзвичайно важко.

Певною мірою можна обійти цю трудність, якщо взяти окреме досягнення думки: нове узагальнення, винахід або поетичне вираження нової ідеї, і запитати, як воно постало. Тоді ми зможемо приблизно виокремити безперервний процес із власним початком, серединою й завершенням. Наприклад, великий німецький фізик Гельмгольц, виступаючи 1891 року на бенкеті з нагоди свого сімдесятиріччя, описав, як до нього приходили найважливіші нові думки. Він сказав, що після попереднього дослідження питання «в усіх напрямках... вдалі ідеї приходять несподівано, без зусилля, немов натхнення. Щодо мене, вони ніколи не приходили, коли розум був утомлений або коли я сидів за робочим столом... Особливо легко вони з'являлися під час повільного сходження на лісисті пагорби сонячного дня».[1] Тут Гельмгольц називає три етапи формування нової думки. Перший за часом я назву підготовкою: на ньому питання було «досліджено... в усіх напрямках». Другий, коли він свідомо не думав про питання, я назву визріванням думки. Третій, який складається з появи «вдалої ідеї» разом із психологічними подіями, що безпосередньо передували їй і супроводжували її, я назву осяянням.

Я додам і четвертий етап, перевірку, про який Гельмгольц тут не згадує. Наприклад, Анрі Пуанкаре в уже цитованій мною на с. 75 книжці «Наука і метод» яскраво й докладно описує послідовні етапи двох своїх великих математичних відкриттів. Обидва прийшли після періоду визрівання думки, в одному випадку зумовленого військовою службою резервіста, а в іншому - подорожжю. У ці періоди свідомої математичної праці не було, проте, як вважав Пуанкаре, відбувалося чимало несвідомого розумового пошуку. В обох випадках визріванню передував підготовчий етап напруженого, свідомого, систематичного й безрезультатного аналізу питання. В обох остаточна ідея приходила «з тими самими ознаками стислості, раптовості й негайної певності» (с. 54). Після кожної наставав період перевірки, коли випробовувалася слушність ідеї, а самій їй надавалася точна форма. «Ніколи не трапляється, - каже Пуанкаре, описуючи перевірку, - щоб несвідома праця давала готовий результат довгого обчислення, у якому лишається застосовувати сталі правила... Усе, на що можна сподіватися від цих натхнень, плодів несвідомої роботи, - це вихідні точки для таких обчислень. Самі ж обчислення треба виконати в другий період свідомої праці, що йде за натхненням, коли його результати перевіряються й виводяться наслідки. Правила цих обчислень суворі й складні; вони вимагають дисципліни, уваги, волі, а отже, і свідомості» (с. 62-63). У щоденному потоці думок ці чотири етапи постійно накладаються один на одного, поки ми досліджуємо різні питання. Економіст, читаючи урядовий звіт, фізіолог, спостерігаючи дослід, або ділова людина, переглядаючи ранкову пошту, можуть водночас давати «визріти» питанню, поставленому кілька днів тому, нагромаджувати знання для «підготовки» до другого й «перевіряти» висновки щодо третього. Навіть досліджуючи одне питання, розум може несвідомо давати визріти одному його аспекту, поки свідомо готує або перевіряє інший. І завжди слід пам'ятати, що чимало надзвичайно важливої розумової праці, наприклад поетові пошуки у власних спогадах або спроби людини ясно побачити своє емоційне ставлення до батьківщини чи партії, подібні до музичної творчості: етапи, що ведуть до успіху, не так легко вкласти в схему «питання й розв'язання». Проте навіть коли успіх думки полягає у творенні чогось, відчутого як прекрасне й істинне, а не в розв'язанні наперед заданої проблеми, зазвичай можна розрізнити чотири етапи: підготовку, визрівання думки, осяяння та перевірку остаточного результату.

Прийнявши такий поділ, ми можемо запитати, якою мірою й за допомогою яких засобів здатні впливати на кожен із чотирьох етапів свідомим зусиллям і звичками, що з нього постають. У цьому розділі я не зупинятимуся докладно на підготовці. Вона охоплює весь процес інтелектуального виховання. Уже тисячоліттями люди знають, що свідоме зусилля й породжені ним звички можна використовувати для вдосконалення мислення молоді, і для цього виробили складне мистецтво освіти. Завдяки цьому «освічена» людина вміє «спрямувати думку» на обраний предмет і «відвернути її» від нього[2] так, як не вміє неосвічена. Завдяки зусиллям спостереження й запам'ятовування вона також набула запасу фактів і слів у пам'яті, який розширює її можливості в остаточну мить асоціації. Крім того, вона опанувала певні звичні асоціативні шляхи, з яких складаються «системи думки», як-от «французька політика», «схоластична філософія» або «біологічна еволюція», що постають у процесі мислення як цілісні одиниці.

Освічена людина також засвоїла правила щодо того, у якому порядку спрямовувати увагу на послідовні складники питання, і на етапі підготовки може дотримуватися їх навмисно або за звичкою. Саме це мав на увазі Гоббс у «Левіафані», коли описував «упорядковане мислення» й протиставляв його «дикому блуканню розуму», яке відбувається, коли процес думки нічим не спрямований. Упорядковане мислення, каже він, є «шуканням». Наприклад: «Іноді людина шукає те, що втратила... Іноді вона знає певне місце, у межах якого слід шукати; тоді її думки перебирають усі його частини, як той, хто підмітає кімнату, щоб знайти коштовність, або як спанієль обшукує поле, доки не візьме слід, або як людина перебирає абетку, щоб знайти риму». Спанієль із мозком освіченої людини не міг би прямим зусиллям волі відчути запах куріпки в далекому кутку поля. Але міг би заздалегідь свідомо організувати обстеження поля так, щоб менш вольовому процесу нюху дісталася кожна можливість успішно відбутися.

До цих правил попереднього «впорядкування» думки належать усе традиційне мистецтво логіки, математичні форми, що становлять логіку сучасних експериментальних наук, і способи систематичного та безперервного дослідження теперішніх або записаних явищ, на яких ґрунтуються астрономія, соціологія та інші «спостережні» науки. Із навмисним використанням логічних способів тісно пов'язаний свідомий вибір «налаштованості на проблему» (Aufgabe). Наш розум навряд чи дасть ясну відповідь на окреме питання, якщо ми не поставимо його ясно. Ми швидше помітимо значення нового свідчення або нової асоціації ідей, якщо вже маємо певне уявлення про те, що належить довести або спростувати. Один надзвичайно успішний природознавець розповів мені, що великою частиною успіху завдячує своїй звичці: коли думки плуталися, він простежував наслідки двох тверджень, які доти вважав істинними, доки не виявляв, що одне з них мусить бути хибним. Із цього приводу Гакслі якось процитував Бекона: «Істина значно швидше постає з помилки, ніж із плутанини», - і продовжив: «Якщо ви дзижчите між правильним і неправильним, вагаючись і коливаючись, то нікуди не прийдете. Але якщо ви цілковито, ґрунтовно й наполегливо помиляєтеся, одного дня вам надзвичайно пощастить ударитися головою об факт, і це знову поставить усе на місце».[3] Звісно, так свідомим зусиллям створюється та «діалогічна форма» чергування припущення й критики, яку Варендонк описує в некерованому мисленні.[4] Іноді такий спонтанний «діалог» можна спостерігати саме там, де одне вольове зусилля перетворило б його на підготовче логічне формулювання. 18 липня 1917 року я проїжджав омнібусом повз модну церкву Святої Маргарити у Вестмінстері. Там пишно вінчалася міс Ешлі, найбагатша спадкоємиця сезону. Кондуктор сказав приятелеві: «Жахливе марнотратство! Хоча, звісно, це дає людям чимало роботи, мушу визнати». Можливо, я знехтував громадянським обов'язком, не сказавши йому: «Зробіть тепер одне зусилля, усвідомте цю суперечність, і ви підготуєте себе до того, щоб стати економістом».

Хоча заради ясності я припустив, що мислитель готується розв'язати одне питання, часто, особливо працюючи з дуже складним матеріалом суспільних наук, він матиме на думці кілька споріднених питань. Свідома підготовча робота над кожним уже виконана або триває, і на етапі осяяння може з'явитися розв'язання будь-якого з них.

Четвертий етап, перевірка, дуже подібний до першого, підготовки. Як зазначає Пуанкаре, зазвичай він цілком свідомий. Для керування перевіркою за допомогою свідомого зусилля люди виробили майже ту саму низку математичних і логічних правил, якою послуговуються, керуючи підготовкою.

Залишаються другий і третій етапи: визрівання думки та осяяння. Визрівання охоплює дві різні речі. Перша є відсутністю певної діяльності: у цей час ми не думаємо про окреме питання навмисно чи свідомо. Друга, навпаки, полягає в тому, що в цей період може відбуватися низка несвідомих і мимовільних, або передсвідомих і передвольових, розумових подій. Тепер я розгляну першу з цих обставин. Другу, тобто підсвідоме мислення під час визрівання та його зв'язок з осяянням, докладніше обговорю, коли звернуся до етапу осяяння. Навмисне утримання від свідомої думки про якесь питання саме по собі може набувати двох форм: цей час можна присвятити або свідомій розумовій роботі над іншими питаннями, або відпочинку від будь-якої свідомої розумової праці. Перший різновид визрівання заощаджує час, а тому часто буває кращим. Нерідко за той самий час ми досягаємо більшого, якщо починаємо одне за одним кілька досліджень і свідомо залишаємо їх незавершеними, переходячи до інших, а не доводимо кожне до кінця за один раз. Наприклад, один відомий університетський психолог, який водночас був проповідником, розповів мені: з досвіду він переконався, що недільна проповідь виходить значно кращою, якщо він ставить перед собою її питання в понеділок, а не пізніше протягом тижня, хоча в обох випадках може витратити на свідому працю однакову кількість годин. Серед адвокатів, здається, існує звичай відкладати будь-яке обмірковування справи до останньої можливої миті перед тим, як нею зайнятися, а по завершенні якнайшвидше забувати її цілком. Можливо, це частково пояснює певний брак глибини, який часто помічали в типовому державному діячеві з адвокатським минулим: його свідоме мислення недостатньо розширюється й збагачується підсвідомим.

Проте у складніших формах творчого мислення, наприклад під час наукового відкриття, написання вірша чи п'єси або вироблення важливого політичного рішення, бажано не лише зробити перерву у свідомому обмірковуванні певного питання. Цей проміжок варто провести так, щоб ніщо не заважало вільній роботі несвідомих або частково свідомих процесів розуму. У таких випадках етап визрівання має містити чимало справжнього розумового відпочинку. Було б цікаво з цього погляду вивчити життєписи кількох сотень самобутніх мислителів і письменників. Альфред Рассел Воллес, наприклад, дійшов теорії еволюції шляхом природного добору у своїй каюті під час нападу малярійної гарячки в морі; а Дарвіна слабке здоров'я змушувало проводити більшу частину часу неспання у фізичному й розумовому спокої. Інколи мислитель діставав достатньо відпочинку завдяки схильності до неробства, з якою марно боровся. Частіше, мабуть, те, що він вважав неробством, насправді було нагальною потребою в напруженому й нічим не перерваному мріянні, яку Ентоні Троллоп описує у спогадах про своє дитинство.

Одним із результатів такого порівняльного вивчення життєписів могло б стати формулювання кількох правил про зв'язок між самобутньою інтелектуальною працею та чеснотою працьовитості. Тисячам ледачих «геніїв» треба засвоїти: без такої наполегливості на етапах підготовки й перевірки, якої багато хто з них навіть не уявляє, жодна велика інтелектуальна праця неможлива; а звичка зволікати може бути для професійного мислителя ще згубнішою, ніж для ділової людини. І все-таки здоровому мислителеві з від природи плідним розумом іноді доводиться пояснювати, що сама лише невтомна праця є для нього, як була для Троллопа в пізні роки, найгіршою диявольською спокусою. Кардинал Меннінґ був людиною шаленої працьовитості, і перерва в його діяльності англіканського архідиякона через хворобу 1847 року стала, на добро чи на зло, важливою подією в історії англійської релігії. Дехто з тих, хто, як і я, живе в Лондонській єпархії, вважає, що маємо підстави нарікати на недостатній інтелектуальний провід нашого теперішнього єпископа. Сам єпископ назвав одну з причин нашого невдоволення в листі до свого духовенства у вересні 1922 року. «Я повертаюся до осені, яка з людського погляду є безперервною працею. Від першого жовтня до Різдва кожен день, за винятком одного вихідного на тиждень, зайнятий від десятої ранку до шостої вечора». Далі йде довгий перелік адміністративних і пастирських обов'язків: «три дні співбесід зі ста десятьма хлопцями з Гарроу, які готуються до конфірмації», «важливий законопроєкт, що його треба провести через Палату лордів», «близько шістдесяти вже призначених проповідей і виступів у єпархії, окрім щоденних листів і зустрічей». «Усе це, - пише він, - могло б виправдати зауваження доброзичливої світської людини: “Та ж ви, єпископе, живете собачим життям!” Але саме так, хоча й у меншому масштабі, живе кожен із вас».[5] Зрозуміло, що єпископ вважає такий спосіб витрачати час гідним захоплення, як щодо себе, так і щодо своїх священників. Він уявляє, що життя собаки, який крутить рожен, найкраще допоможе їм успішно виконувати своє служіння. А втім, іноді хочеться поміркувати, що сталося б, якби наш єпископ десять тижнів пролежав у ліжку й мовчанні через хворобу, яка не завдає болю, не загрожує життю й не перешкоджає цілком ясній роботі розуму.

Розумовий відпочинок на етапі визрівання може, звісно, містити певне фізичне навантаження, а часом і потребує його. Я вже наводив слова Гельмгольца про «сходження на лісисті пагорби сонячного дня». Кажуть, що Алексіс Каррель, видатний нью-йоркський фізіолог, усі свої справді важливі думки знаходить під час неквапливих прогулянок літніми канікулами в рідній Бретані. Джастроу пише, що «мислителі за всіх часів зверталися до спокійного натхнення лісової прогулянки або блукання пагорбами й долинами».[6] Коли я якось обговорював це з приятелем-спортсменом із Кембриджа, він висловив вдячність за будь-які свідчення того, що всі працівники розумової праці зобов'язані проводити канікули в альпійських сходженнях. Безперечно, альпінізм багато дає і здоров'ю, і уяві. Проте цікаво було б з'ясувати кількісно, чи Ґете, долаючи верхи на мулі перевал Ґеммі, і Вордсворт, переходячи пішки Сімплон, перебували в пліднішому чи менш плідному стані визрівання думки, ніж сучасний гурт Альпійського клубу, який видирається на Фінстерааргорн за допомогою рук, ніг, мотузки й льодоруба. У цьому, як і в багатьох інших випадках, людський організм, можливо, більше виграє від чергування різних видів діяльності, ніж від незмінної відданості одному. Часом я побоююся, що в Англії адміністративні порядки старих університетів під час навчального семестру, позбавляючи думку можливості визрівати, значною мірою зводять нанівець ту інтелектуальну перевагу над новішими університетами, яку могли б давати значно довші канікули. В Оксфорді й Кембриджі людей, від чиєї винахідливості та здатності надихати інших значною мірою може залежати інтелектуальне майбутнє країни, роблять особисто відповідальними за незліченні клопіткі дрібниці: заповнення форм і подання заяв. Їхній підсвідомості доручено спрацьовувати, немов годинникові, саме тієї миті, коли слід сплатити реєстраторові внесок містера Джонса. У новіших англійських університетах ті самі обов'язки швидко й вправно виконує штат молодих жінок із картотеками, друкарськими машинками та щоденниками.

Але чи не найнебезпечнішою заміною тілесному й розумовому відпочинку на етапі визрівання є не виснажливі вправи й не адміністративна рутина, а звичка до старанного пасивного читання. Шопенгауер писав: «Відкласти власні самобутні думки, щоб узятися за книжку, означає згрішити проти Святого Духа».[7] Протягом сторіччя від 1760 до 1860 року чимало найкращих умів Англії не могли діяти на повну силу через тогочасний спосіб читання грецьких і латинських класиків. Щоправда, Платон і Есхіл розворушували уяву Шеллі, а Кітс відкрив нове бачення життя в Чепменовому перекладі Гомера. Проте навіть найздібніші з тих, хто приймав тодішні освітні ідеали Гарроу, Ітона, Оксфорда й Кембриджа, підходили до класичних авторів без тієї душевної спраги, яку мали Шеллі та Кітс. Вони старанно долали Горація, Софокла, Вергілія й Демосфена, відчуваючи помірну свідому естетичну насолоду та сильніше, менш усвідомлене почуття суспільної, інтелектуальної й моральної вищості. На їхнє переконання, кожен, хто мав звичку читати класиків, поклавши ноги на камінну огорожу, неодмінно був не лише джентльменом і вченим, а й доброю людиною.

Карлайл якось сказав Ентоні Троллопові, що в подорожі людина «має не читати, а сидіти спокійно й розкладати по поличках свої думки».[8] Натомість Маколей, перш ніж 1834 року вирушити до Індії на посаду члена Верховної ради з питань законодавства, писав сестрі: «Мій запас на подорож має складатися з Річардсона, творів Вольтера, Ґіббона, “Історії французів” Сісмонді, Давіли, “Орландо” італійською, “Дон Кіхота” іспанською, Гомера грецькою, Горація латиною. Треба також узяти кілька книжок із правознавства й кілька таких, що введуть мене в перську мову та гіндустані». А наприкінці чотиримісячної подорожі він написав: «Окрім часу за їжею, я майже не обмінявся словом із жодною людиною... Протягом усієї подорожі я читав із гострою і дедалі більшою насолодою. Я поглинав грецьке, латинське, іспанське, італійське, французьке й англійське; фоліанти, томи в чверть, восьму та дванадцяту частину аркуша».[9] Якби він послухав Карлайла, то мав би більше шансів виробити для Індії правову й освітню політику, яка не була б просто копією англійського зразка. Читаючи життєпис місіс Ґладстон, розумієш, чому дивовижний запал та енергію її чоловіка ніколи не спрямовували достатня гнучкість і самобутність розуму. Вона із сестрою вийшли заміж за двох найблискучіших ітонців свого часу, Ґладстона та його приятеля лорда Літтлтона, й провели медовий місяць учотирьох у Шотландії. «Кожну коротку хвилину чекання, скажімо на залізничній станції, - пише її донька місіс Дрю, - тепер присвячували читанню: обидва чоловіки носили в кишенях свої неминучі маленькі томики класиків». У часи, коли нові знання, нові способи мислення, нові методи в промисловості, війні й політиці та постання нових націй перетворювали західну цивілізацію, «лорда Літтлтона можна було побачити на крикетному полі в Ітоні: він лежав на животі й читав між серіями подач, але не пропускав жодного м'яча».[10]

Досі в цьому розділі я з'ясовував, наскільки ми можемо навмисно вдосконалювати способи мислення на тих етапах, над якими наша свідома воля має порівняно повну владу: підготовки, визрівання, коли йдеться про утримання від довільного обмірковування певного питання, та перевірки. Тепер звернуся до значно складнішого питання: якою мірою воля може впливати на менш керований етап, названий мною осяянням. Гельмгольц і Пуанкаре в наведених вище уривках обоє говорять про появу нової ідеї як про щось миттєве й несподіване. Якщо визначити осяяння так, щоб обмежити його цим миттєвим «спалахом», очевидно, ми не можемо вплинути на нього прямим вольовим зусиллям. Адже волю можна спрямувати лише на ті психологічні події, які тривають помітний час. З іншого боку, остаточний «спалах», або «клацання», як я зазначав у розділі III, завершує успішний ланцюг асоціацій. Цей ланцюг міг тривати помітний час, і йому, ймовірно, передувала низка пробних, невдалих ланцюгів. Така низка невдалих асоціативних ланцюгів може тривати від кількох секунд до кількох годин. Анрі Пуанкаре, який описував власні пробні та невдалі ланцюги як майже цілком несвідомі, вважав, що вони займають значну частину етапу визрівання. «Можна було б сказати, - писав він, - що свідома праця [тобто те, що я назвав підготовкою] стала пліднішою завдяки перерві [етапу визрівання], і відпочинок повернув розумові свіжість. Але ймовірніше, що відпочинок був зайнятий несвідомою працею, результат якої виявився згодом».[11]

Різні мислителі, як і той самий мислитель у різний час, звісно, мають дуже відрізнятися за тривалістю невдалих асоціативних ланцюгів; так само має різнитися й тривалість остаточного успішного ланцюга. Іноді здається, що він складається з одного асоціативного стрибка або з послідовних стрибків, настільки швидких, що вони майже миттєві. Ланцюг асоціацій із «римською монетою», описаний Гоббсом, виник між двома репліками звичайної розмови. Як я вже казав, Гоббс закінчує цей опис словами: «І все це за одну мить, бо думка швидка» («Левіафан», розділ III). Сам Гоббс, імовірно, мислив надзвичайно швидко. Можливо, Обрі наводить його власний вислів, коли пише, що Гоббс діставав записник, «щойно майнула думка».[12]

Але щоб воля могла керувати психологічним процесом, він має не лише тривати помітний час, а й бути протягом цього часу достатньо свідомим, аби мислитель принаймні усвідомлював, що з ним щось відбувається. Щодо цього свідчення, здається, показують: і ті успішні ланцюги асоціацій, які могли б привести до «спалаху» успіху, і остаточний успішний ланцюг зазвичай або несвідомі, або відбуваються на тій периферії, чи «околиці», свідомості, яка оточує її «осередок» так, як сонячна «корона» оточує яскравий диск. При цьому свідомість то «підноситься», то «спадає», залежно від того, чи здається успіх ближчим, чи віддаляється.[13]

Ця «периферійна свідомість» може тривати до миті «спалаху», супроводжувати його, а інколи й зберігатися після нього. Та так само, як сонячну корону дуже важко побачити, якщо диск не прихований повним затемненням, дуже важко спостерігати свою «периферійну свідомість» у мить повного осяяння або після нього пригадати попередню «периферію». Як каже Вільям Джеймс: «Коли висновок уже є, ми завжди забуваємо більшість кроків, що привели до нього» («Основи психології», т. I, с. 260).

Очевидно, і Гельмгольц, і Пуанкаре або не помітили, або забули ті психологічні події на периферії свідомості, які могли передувати «раптовій» та «несподіваній» появі нових ідей і бути з нею пов'язаними. Натомість інші мислителі спостерігали й згодом пам'ятали такі переживання і перед осяянням, і навіть у саму мить його повноти. Сам Вільям Джеймс у тому прекрасному й зворушливому, хоча подекуди плутаному, самоспостереженні за власним мисленням, яке становить розділ IX його «Основ», пише: «Кожен виразний образ у свідомості просочений і забарвлений вільною водою, що тече довкола нього. Із ним іде відчуття його зв'язків, близьких і далеких, згасле відлуння того, звідки він до нас прийшов, і світанкове передчуття того, куди він поведе. Значущість, цінність образу цілком міститься в цьому сяйві чи напівтіні, що оточує й супроводжує його» («Основи», т. I, с. 255).

Мені зручно назвати «передчуттям думки» ту мить на етапі осяяння, коли усвідомлення асоціативного ланцюга на периферії нашої свідомості наростає, сповіщаючи про наближення цілком свідомого спалаху успіху. Один високопоставлений англійський державний службовець описав мені своє передчуття думки так: працюючи над складним питанням, «я часто знаю, що розв'язання наближається, хоча ще не знаю, яким воно буде». Один дуже здібний університетський студент описав власний досвід майже тими самими словами. Справді, чимало мислителів упізнають переживання, про яке Варендонк одного разу написав: «Коли я помітив, що мій розум над чимось потихеньку працює, то відчув щось невиразне, що дуже важко описати; це нагадувало туманне враження розумової діяльності. Та коли асоціація піднялася на поверхню, це враження розгорнулося в радість».[14] Вислів «розгорнулося в радість» ясно описує наростання свідомості з наближенням спалаху.

Більшість тих, хто спостерігає за власним розумом, як і я, говорить про передчуття думки як про «відчуття», і багатозначність цього слова породжує звичні труднощі. З опису часто важко зрозуміти, чи йдеться про саме лише усвідомлення розумової діяльності, без емоційного забарвлення, чи про усвідомлення, забарвлене почуттям. Це почуття могло або спочатку підштовхнути ланцюг думок, або постати під час його розгортання. Ф. М. Макмаррі, здається, має на увазі майже саме лише усвідомлення, коли пише у своєму корисному підручнику «Як учитися» (с. 278): «Багато найкращих думок, мабуть більшість із них, не виникають одразу готовими, наче спалах. Вони починаються з неясних відчуттів, слабких здогадів, які треба підбадьорювати й принаджувати, перш ніж їх можна буде виразно відчути та визначити». Натомість Дьюї явно описує усвідомлення, забарвлене почуттям, коли каже, що питання може постати «як більш чи менш невиразне відчуття несподіваного, чогось дивного, незвичного, кумедного або такого, що збиває з пантелику».[15] Вундт висловився неоднозначніше, коли, чи не вперше описуючи передчуття думки, сказав: почуття є першопрохідцем пізнання, а нова думка може спочатку з'явитися у свідомості саме як почуття.[16] Мої студенти розповідали, що передчуття, яке передує новій думці, іноді забарвлене легким неспокоєм, наче від віддалення від звичного себе. Один студент, наприклад, уперше зрозумів, що його політичний світогляд змінюється, коли, відповідаючи на запитання й викладаючи свої звичні політичні погляди, відчув, що «слухає самого себе». Я ще можу пригадати, як багато років тому, напередодні важливої зміни власної політичної позиції, мене знову й знову охоплювало невиразне, майже тілесне відчуття, ніби одяг сидить на мені не зовсім як слід. Якщо таке передчуття триває помітний час і достатньо усвідомлене або може стати таким завдяки зосередженню уваги, очевидно, ми здатні безпосередньо спрямувати на нього волю. Принаймні можемо спробувати загальмувати, продовжити або відхилити ту мозкову діяльність, про яку воно свідчить. А якщо передчуття супроводжує висхідний ланцюг асоціацій, який мозок, так би мовити, приймає як правдоподібний, проте без зусилля уваги не довів би автоматично до свідомого спалаху успіху, ми можемо спробувати втриматися за цей ланцюг у надії, що він виявиться плідним.

Складніше й важливіше питання полягає в тому, чи справді таке застосування волі поліпшить наше мислення. Багато хто заперечить: будь-яка спроба керувати думкою в цій точці завжди завдасть більше шкоди, ніж користі. Школяр, який сідає розв'язувати алгебраїчну задачу, службовець, що складає записку, Шекспір, який переробляє монолог у старій п'єсі, скажуть вони, нічого не виграють, втручаючись у появу ще не сформованих ідей, про наближення яких лише невиразно здогадуються. Так само дитина не допоможе квасолині, розкопуючи її, щойно та проросла, а голодна людина перед доброю стравою не виграє, спрямовуючи волю на ознаки діяльності свого шлунка чи слинних залоз. Природжений бігун, скажуть вони, набагато краще узгоджує фізіологічні й психологічні чинники свого організму, потрібні для бігу, коли зосереджує волю на меті наздогнати людину попереду, а не турбується про самі ці чинники. І природжений оратор жестикулюватиме краще, якщо під час промови усвідомлює присутність слухачів, а не власних рук. Це заперечення могло б зруйнувати саме уявлення про мистецтво мислення, якби не нехтувало двома обставинами. По-перше, не всі ми «природжені» бігуни, оратори чи мислителі, і чимало необхідної у світі роботи мають виконувати люди, яким доводиться набувати вміння, а не діставати його від народження. По-друге, опанування мистецтва навіть у найобдарованіших має бути свідомішим, ніж його застосування. Коли Гаррі Вардон засвоює новий спосіб тримати ключку, йому варто ясніше усвідомлювати зв'язок між волею й зап'ястками, ніж тоді, коли він готується до удару біля вирішальної лунки чемпіонату. Скрипалеві з найпрекраснішим природним темпераментом доводиться думати про пальці, опановуючи новий спосіб вести смичок, хоча на концертній сцені це вміння може опуститися нижче рівня повної свідомості. А оскільки використання вищих відділів мозку для відкриття нової істини спирається на новіші й менш досконалі еволюційні чинники, ніж використання зап'ястків для ударів палицею по дрібних предметах або для коливання струн у виразних емоційних візерунках, свідоме мистецтво порівняно зі спонтанним даром може виявитися в мисленні ще важливішим, ніж у гольфі чи грі на скрипці. Тут знову різні мислителі, як і той самий мислитель у різний час та за різних завдань, мають дуже відрізнятися. Та мій загальний висновок такий: серед тих, чия життєва праця є мисленням, небагато знайдеться людей, а можливо, й жодної, хто не виграв би, час від часу звертаючи увагу на передчуття думки та спрямовуючи волю на ті мозкові процеси, про які воно сповіщає.

Найцінніші відомі мені свідчення щодо цього дають поети. Частіше за інших працівників розумової праці їм доводиться «користуватися», як каже Варендонк, «передсвідомими процесами заради свідомих цілей».[17] Створення вірша є психологічним дослідом, який випробовують і перевіряють у суворіших умовах, ніж лабораторні. Зазвичай поет здатен описати свою «периферійну свідомість» під час такого досліду точніше й чутливіше, ніж більшість лабораторних психологів. Декілька молодших сучасних англійських поетів чудово описали передчуття думки. Часто вони вдаються до метафор зі знайомого нам повсякденного переживання: ми щось кудись поклали й не можемо знайти, бо забули, що саме шукаємо. Наприклад, Джон Дрінквотер пише:[18] «Серед яснот життя, Що є моєю щоденною красою, блукає тема, Пульсуючи вздовж незвіданих просторів мого розуму».

А Джеймс Стівенс пише:[19] «Я думав би, аж поки не знайшов Того, чого ніколи не знайду, Того, що десь лежить на дні, На самому дні мого розуму».

Дж. Міддлтон Маррі у книжці «Проблема стилю» (1922, с. 93) вказує на психологічну правду відомого Шекспірового опису поетової праці: «...як уява втілює Обриси речей незнаних, поетове перо Надає їм форм і цим повітряним нічим Дає оселю й ім'я». «Обриси речей незнаних» і «повітряні ніщо» яскраво описують першу появу передчуття думки; а «оселя й ім'я» вказують на дедалі більшу словесну ясність думки, коли передчуття наближається до остаточної миті осяяння. Можливо, ці слова також свідчать, що Шекспір був значно свідомішим майстром, ніж вважає багато його шанувальників.

Деякі англійські поети й дослідники поезії описували не лише саме передчуття думки, а й вольове зусилля, яким поет намагається вплинути на розумові події, що стоять за ним, та небезпеки, які таке зусилля несе самій думці. У цих описах вони часто послуговуються метафорами хлопчика, що намагається впіймати рукою слизьку рибину або птаха, який злетить, якщо зробити рух на частку секунди зарано чи запізно. Роберт Ґрейвз дозволяє мені повністю навести чарівний невеликий вірш «Дрібка солі», у якому він розгортає цю метафору й грається нею:[20]

«Коли в тобі народжується мрія З раптовим болем, що здіймає крик, Коли ти знаєш: мрія справжня Й прекрасна, без вади й плями, О, будь тоді обачним, бо різким рухом Пораниш ніжне, що так високо цінуєш. Мрії схожі на глузливого птаха, Що помахує пір'ям на хвості. Щойно ти схопишся за сільничку, Побачиш, як він летить через огорожу. Старих птахів ні сіллю, ні половою не впіймати; Вони з яблуневої гілки дивляться й сміються. Поете, не женися за мрією. Сам засмійся й відвернись. Приховай свою жагу, нехай здається, Що тобі байдуже, прилетить він чи залишиться; Та коли нарешті вмоститься у твоїй долоні, Міцно зімкни пальці й утримай його».

Тут найочевидніша небезпека, від якої мусить берегтися мислитель, полягає в тому, що асоціативний ланцюг, про який сповіщає передчуття думки, або сам собою відпливе, як більшість наших снів і мрій, до чогось зовсім стороннього й забудеться, або урветься через втручання інших асоціативних ланцюгів. Усі мислителі знають, що робить із багатообіцяльним передчуттям дзвінок телефону або прихід людини з практичним запитанням, на яке треба відповісти. Коли Арістофан у «Хмарах» змушує Сократа скаржитися, що учень своїм запитанням спричинив «викидень» цінної думки, він, імовірно, наводить якийсь вислів самого Сократа, чия мати була повитухою і який полюбляв цю метафору. Тому, якщо передчуття думки з'являється під час читання, найкраще відірвати очі від книжки, щоб наступне надруковане речення не «підняло нового зайця». Варендонк описує, як в одному з його мріянь виникла така думка: «У моїй передсвідомості щось відбувається, і це мусить бути безпосередньо пов'язане з моєю темою. Мені варто на деякий час перестати читати й дозволити цьому вийти на поверхню».[21] Окрім таких запобіжних заходів проти переривання ланцюга асоціацій, часто потрібне й активне свідоме зусилля уваги, щоб забезпечити успіх. Венсан д'Енді, говорячи про музичну творчість, казав: «Прокидаючись, він часто на мить уловлює якийсь музичний ефект, що, наче спогад про сон, потребує негайного й сильного зосередження, аби не зникнути».[22] Проте навіть зусилля уваги, спрямоване на асоціативний ланцюг, здатне його перервати або загальмувати. За свідченням Фішера, Шиллер говорив, що коли він цілком усвідомлював сам процес творення, його уява вже не діяла «так вільно, як тоді, коли ніхто не зазирав мені через плече».[23]

Однак для сучасного мислителя головна небезпека зіпсувати асоціативний ланцюг виникає під час спроби, можливо ще до його завершення, висловити результат словами. Генрі Гезлітт у книжці «Мислення як наука» (1916, с. 82) пише: «Деякі думки такі невловні, що спробувати їх висловити означає сполохати, як рибу лякають найменші брижі. Коли ці думки ще в зародку, не можна відволікти навіть крихітки уваги, потрібної для мовлення». А автор статті про Монтеня в The Times Literary Supplement від 31 січня 1924 року каже: «Ми всі віддаємося цьому дивному приємному процесу, що зветься мисленням. Але коли доходить до того, щоб сказати, навіть людині навпроти, що саме ми думаємо, як мало вдається передати! Примара вже промайнула крізь розум і вилетіла у вікно, перш ніж ми встигли насипати їй солі на хвіст; або ж поволі занурюється назад у глибоку темряву, яку на мить осяяла блукливим світлом». Для поета ця небезпека більша, бо пошук виразних слів є невіддільною частиною того більш чи менш автоматичного мисленнєвого процесу, про який сповіщає передчуття. Задатки поетеси були в дівчинки, якій сказали, що, перш ніж говорити, треба напевне знати, що маєш на увазі, а вона відповіла: «Як я можу знати, що думаю, поки не побачу, що кажу?» І все-таки сучасний професійний мислитель рано чи пізно мусить докласти свідомого зусилля, щоб висловитися, з усіма його ризиками. Якийсь далекий наш предок, оріньякський Шеллі, що жив у теплий проміжок між двома льодовиковими періодами, міг задовольнятися тим, щоб лежати на схилі пагорба й дозволяти пташиним пісням та красі хмар змішуватися з подивом перед природою всесвіту в чарівному, безперервному потоці мрій, що підіймалися й спадали, дарували насолоду й забувалися, щойно минали. Натомість сучасний мислитель зазвичай, охоче чи неохоче, взяв на себе завдання надати своїй думці тривкої форми для інших. Лише цим можна виправдати його становище в суспільстві, де небагато людей мають час чи можливість для чогось, окрім життя у фізичній праці.

Нарешті, втручання волі має змінюватися залежно від предмета думки: і щодо миті, коли воно потрібне, і щодо того складника складного мисленнєвого процесу, у який слід втрутитися. Один романіст, який щойно завершив великий роман і, безперечно, постійно застосовував під час роботи свідому волю, щоб утримати вдалу ідею чи вислів, поліпшити речення або переставити подію, сказав мені, що зіпсував книжку. Він втручався в природний розвиток головної історії та її провідних персонажів, аби дотриматися заздалегідь задуманого сюжету. Драматурги й поети постійно говорять про потребу дозволити персонажам «говорити самим за себе». А творець нерідко досягає зрілості лише тоді, коли навчається так користуватися свідомою майстерністю, висловлюючи думку, щоб не заглушувати покликів тієї недосконало узгодженої цілості, яку називають його особистістю. Саме на етапі осяяння, оточеного передчуттям думки, мислитель має особливо постійно пам'ятати: правила його мистецтва дадуть мало користі, якщо застосовувати їх без тонкого мистецького чуття.

Примітки

1. Див. Rignano, Psychology of Reasoning (1923), с. 267-268. Див. також Платон, Бенкет, 210: «Той, кого доти наставляли в справах любові й хто навчився бачити прекрасні речі в належному порядку та послідовності, діставшись кінця, раптом побачить красу, дивовижну за своєю природою». І Ремі де Ґонкур: «Мої задуми входять у поле свідомості, немов спалах блискавки або політ птаха». Цит. за H. A. Bruce, Psychology and Parenthood, 1919, с. 89.

2. Див. сера Генрі Тейлора в моїй книжці Our Social Heritage, розділ II.

3. «Science and Art and Education», Huxley, Collected Essays, т. III, с. 174.

4. Див. вище, с. 68.

5. Church Times, 22 вересня 1922 року.

6. J. Jastrow, The Subconscious (1906), с. 94.

7. Schopenhauer, «Selbstdenken», § 260, Parerga und Paralipomena (1851), т. II, с. 412.

8. Автобіографія Троллопа, видання 1921 року, с. 94.

9. G. O. Trevelyan, Life of Macaulay, видання 1881 року, с. 256 і 262.

10. Catherine Gladstone, by Mary Drew, с. 32.

11. H. Poincaré, Science and Method, переклад, с. 54-55. З іншого боку, один із найздібніших сучасних математиків сказав мені, що, на його думку, період визрівання зазвичай минає в стані справжнього розумового спокою для всього його мозку або його частини, і саме це уможливлює пізніший вибух напруженої та плідної думки. Можливо, таке переконання почасти зумовлене тим, що його мозок запускав менше невдалих і більше вдалих асоціативних ланцюгів, ніж мозок інших людей.

12. Див. мою книжку The Great Society (1914), с. 201.

13. Слово «периферія» я беру у Вільяма Джеймса, який у своїх «Основах», т. I, с. 258, пише: «Назвімо психічним обертоном, розлитим забарвленням або периферією той вплив слабкого мозкового процесу на нашу думку, завдяки якому вона усвідомлює зв'язки й предмети, сприйняті лише невиразно». Особливості нашої «периферійної свідомості» можуть випливати з того «гормічного» характеру людського організму, який я розглядав у розділі I. Верхні й нижні обертони фортепіано свідчать про одночасне коливання інших струн під впливом тієї, по якій ударили спочатку. «Периферійна свідомість» людини часом може означати, що діяльність головного осередку її свідомості супроводжується недосконало узгодженою діяльністю інших чинників її організму.

14. The Psychology of Day Dreams, с. 282.

15. How We Think (1910), с. 74.

16. Вундт, цит. за E. B. Titchener, Experimental Psychology of the Thought-Processes, с. 103. Слова Вундта: «In diesem Sinn ist das Gefühl der Pionier der Erkenntniss» («У цьому сенсі почуття є першопрохідцем пізнання»), Grundzüge der Physiologischen Psychologie, т. II, 1893, с. 521.

17. The Psychology of Day Dreams, с. 152.

18. J. Drinkwater, Loyalties, с. 50, «The Wood».

19. Georgian Poetry (1913-15), «The Goat Path», с. 189.

20. Georgian Poetry (1916-17), с. 107.

21. Day Dreams, с. 190. Курсив Варендонка.

22. Див. Paul Chabaneix, Le Subconscient chez les Artistes тощо, цит. за H. A. Bruce, Psychology and Parenthood, с. 90.

23. Цит. за H. A. Bruce, Psychology and Parenthood (1915), с. 88.