Мислення і звичка

Усі види діяльності живого організму, окрім безпосереднього впливу на нього самого та на його середовище, мають пізніші й тривкіші наслідки для його майбутньої поведінки. Наприклад, кожна наша розумова дія на етапах підготовки, визрівання, осяяння та перевірки не лише допомагає відразу отримати плідну думку, а й робить організм здатнішим і схильнішим повторити цю дію в майбутньому. Ці пізніші наслідки називають звичками. Обговорюючи можливі вдосконалення мистецтва мислення, часом зручніше зосередитися на первісній психологічній діяльності та її негайних результатах. А часом, як я зроблю в цьому розділі, зручніше дивитися на майбутню звичку як на мету, якої слід досягти, і на саму діяльність як на засіб створення цієї звички.

Почну з найпростішого випадку: свідомо впорядковуючи години розумової праці, ми формуємо звичку відповідати асоціативною думкою на часовий сигнал. Коли людина, наприклад, береться за свій перший роман, може здаватися зовсім неважливим, чи сяде вона писати о дев'ятій ранку, о шостій ранку або о восьмій вечора. Та якщо день у день вибирати дев'яту ранку, поступове пробудження мислення до повної діяльності, яке деякі письменники називають «розігрівом», відбуватиметься в цю годину трохи легше й швидше, ніж будь-коли протягом дня. А за кілька тижнів «розігрів» почне наставати майже автоматично. Йому може передувати мимовільне передчуття його наближення. І якщо письменник снідає о восьмій, то вже о восьмій сорок п'ять може почати блукати будинком із тим розгубленим і трохи дурнуватим виразом обличчя, який так дратує домочадців, коли на них саме навалюються щоденні хатні клопоти. У цьому сенсі працівникові розумової праці справді корисно знати й зробити частиною свого робочого усвідомлення дещо з того, що я назвав би фізіологією мислення, на відміну від його психології. Наприклад, той, хто звично усвідомлює процес «розігріву» мозкової діяльності, не метушитиметься, не сердитиметься й не впадатиме у відчай, якщо якогось дня цей процес іде повільніше. Він почне працювати терпляче та спокійно і може виявити, що відчуття сили й справжності думки прийшло непомітно, як сон до здорового спокійного хлопця. Так само він не злякається перших ознак розумової втоми, а наполегливо продовжить, доки не відкриється «друге дихання». Залишить працю лише тоді, коли мине та кількість годин, яку досвід підказує як належну, або коли переконається, що саме цього дня втома не мине.

Іноді часова звичка поєднується зі звичкою реагувати на певний чуттєвий сигнал. Чарлз Дікенс помітив, що найкраще починає працювати, коли бачить перед собою на столі певні прикраси, розставлені в певному порядку.[1] Дехто краще працює в бібліотеці Британського музею, ніж деінде. Сам я помічаю, що найновіші, а тому найлегше забуті думки зазвичай приходять до мене від першого дотику мокрої губки у ванні. Але мені ніколи не вистачало відваги шукати в крамницях письмового приладдя водотривку дощечку та олівець. Складніша звичка виникає, коли якась щоденно повторювана м'язова дія пробуджує пам'ять про ланцюг думок, на якому ми вчора перервали роботу. Один мій приятель, надзвичайно плідний мислитель і письменник, розповідає, що найлегше входить у працю, коли починає з переписування кількох останніх речень учорашнього тексту. Чимало працівників розумової праці регулярно починають із перечитування всього написаного напередодні. Наприклад, Варендонк каже: «Моя перша ранкова робота - перечитати те, що вчора я написав майже спонтанно. Я доповнюю, виправляю, переставляю, відкладаю деякі питання для подальшого розгляду тощо, доки все не справляє логічного враження» («Денні мрії», с. 138). Перечитування часто показує, що мозок підсвідомо досліджував матеріал протягом визрівання й сну, завдяки чому впорядковувати, поєднувати й висловлювати його тепер значно легше, ніж під час першого записування. Перечитування також нерідко викликає передчуття, яке вказує на незавершену мозкову діяльність і наближення нової думки. Коли воно з'являється, слід набути звички ненадовго свідомо продовжувати ту перерву в розумовому зусиллі, яку я назвав визріванням. «Якщо, - каже Варендонк, - порядок, у якому я хочу викласти частини свого міркування, не виникає відразу передсвідомо, поки я їх перечитую, я на мить залишаю стіл, щоб підправити вогонь у каміні, зіграти мелодію на фортепіано або зробити щось подібне. І якщо весь цей час я перебував у напівмрійливому стані, порядок викладу зазвичай уже готовий перед моїм внутрішнім зором, без будь-якого видимого зусилля» («Денні мрії», с. 138).

Проте в усьому цьому треба остерігатися рабства власних звичок. Пишучи велику книжку, можливо, найкраще п'ять днів із шести починати з підхоплення й розвитку вчорашніх думок. Але на шостий день може бути краще скористатися часовою звичкою, щоб у мить розігріву застати розумову діяльність на новому, глибшому рівні й уловити ідею, якої сама старанність та регулярність ніколи не підняли б на поверхню. В адміністративній праці така щоденна зміна дуже часто бажана. Мислителеві-адміністратору доводиться одне за одним розв'язувати чимало дуже різних питань. Перечитування останньої записки, складеної вчора, може саме завадити натрапити на те питання, яке сьогодні найбільше потребує осмислення. Адміністратор особливо схильний утворювати невеликі емоційні комплекси, що напівсвідомо «відтинають» йому шляхи думки, які відхиляються від службової рутини. Один із колег сера Воррена Фішера розповів мені, як цей видатний адміністратор починав робочий день у найкритичніші місяці війни. Він заходив до кімнати й ставав спиною до каміна, не дивлячись на купу службових тек із зеленими позначками терміновості на столі. Перед ним сиділи двоє найвищих посадовців його відомства. Тоді, пробудивши в собі й у них усю життєву силу уяви, він казав: «Ну що, друзі, що нам сьогодні найважливіше зробити?» І лише після того, як це вирішували та організовували, сідав за стіл. Було б надзвичайно цінно, якби, поки свідчення не втрачені, хтось із обізнаних ретельно порівняв методи сера Воррена Фішера з тими, завдяки яким лорд Кітченер у військовому міністерстві дістав прізвисько «лорд К. Хаотичний».[2]

Президент Гарварду якось описав мені розумовий прийом, подібний до Фішерового. Він казав, що намагався привчити себе починати день із того, що можна відкласти, а те, чого відкласти не можна, залишати на потім. Те, що «можна відкласти», означає не лише справу, яку не висуне наперед механічно вже призначена зустріч або терміновий лист на столі. Часто це також питання, яке ми без особливого вольового зусилля самі схильні відкладати: проблема з трохи неприємними асоціаціями або зародок ще туманного й лише частково усвідомленого ланцюга думок, що відпливе в забуття, якщо не скористатися «сільничкою». Волтер Ліппманн, беручи як журналіст інтерв'ю в багатьох американських державних діячів, помітив: коли вони послаблюють пильність і трохи захоплюються, з них можна видобути думки, незмірно плідніші за звичайні політичні загальники. Він запитує в Yale Review за липень 1922 року (с. 675): «А що, як можна, прийнявши людей такими, якими вони є, звільнити ті можливості, що відкриваються в хвилини щирості?» Йдеться не просто про випадкове звільнення в окрему мить, а про можливість виробити серед американських державних діячів ту тонку звичку долати внутрішні перешкоди, яку ми називаємо «відвертістю».

Є письменники й учителі, чия праця вимагає суворого розпорядку інтелектуального життя. Вони мусять, наприклад, щодня о дев'ятій ранку починати писати три тисячі слів критики чи аналізу чужих книжок, продовжувати довгу низку обчислень або перевіряти щоденну порцію студентських творів. Однак кожен із цих чоловіків і жінок є живим, недосконало об'єднаним організмом, а не машиною, і його мислення лише частково піддається порядку та передбаченню. Під час роботи вся нервова система може напівсвідомо тремтіти від давніх спогадів, нових асоціацій та невиразних емоційних передчуттів. Такі люди можуть, а якщо прагнуть зробити внесок у думку свого часу, то й повинні набути звички стежити за розмитою периферією свідомості, де можуть з'являтися значущі розумові події, не відволікаючи головної уваги від безпосереднього завдання. Так фехтувальник краєм зору стежить за важливими рухами зап'ястка супротивника, не відводячи центрального погляду від його очей. Часто варто коротко занотувати ці периферійні думки в їхній першій грубій формі й залишити для майбутнього розгляду та опрацювання.

Таку саму звичку помічати й записувати периферійні думки слід виробити й тим, чия щоденна праця вимагає безперервного творчого мислення. Г. Гезлітт у книжці «Мислення як наука» (1916) описує цей складний процес і завершує словами: «Записавши ідею, ви звільните від неї голову» (с. 77). Тобто вам більше не доведеться витрачати зусилля, щоб її не забути. Професійний мислитель також має звично зважати на те, що периферійна думка іноді виявиться важливішою за головний ланцюг, під час якого виникла. Тоді може бути доречно ненадовго перервати роботу й розвинути периферійну думку як головну. Останніми роками я всіляко намагаюся привчити себе записувати значущі периферійні думки у «квадратних дужках» у своєму блокноті, коли вивчаю тему в бібліотеці. Найменше вони переривають основний хід уваги, якщо записувати їх саме тими словами, майже незрозумілими будь-кому іншому, якими вони прийшли в голову, та ще й скорочувати ці слова чимось на зразок стенографії з логічних символів. Такі думки не матимуть очевидного зв'язку з розділом, над яким працюєш. Тому варто, можливо раз на тиждень, переглядати записи тижневої праці, збирати й упорядковувати взяті в дужки нотатки. Іноді сам запис, здається, запускає підсвідому роботу над думкою, і наприкінці тижня вона повертається розвиненішою, уже з указівкою на своє місце в головному питанні, яким займаєшся. Варендонк пише про такі периферійні думки: «Коли ці ідеї виходять на поверхню, я якомога швидше їх занотовую, намагаючись писати автоматично... Дійшовши до кінця частини, я кидаю погляд на список передсвідомих ідей і виявляю, що майже всі вони автоматично знайшли своє природне місце в тексті...» («Денні мрії», с. 137-138). Зазвичай периферійні думки знаходять місце в розділі перед тим чи після того, над яким працює мислитель, але іноді не знаходять. Тому кожному, чиє життя є інтелектуальною творчістю, варто, як робив Дарвін, тримати досить багато тек або конвертів із назвами тем, до яких розум раз у раз повертається, навіть якщо поки немає наміру писати, читати лекції або діяти в цих напрямах. Знову виявиться, що думки, які спочатку здавалися розпорошеними й не пов'язаними, часто ніби простягаються назустріч одна одній і утворюють нові несподівані зв'язки. Тому слід мати одну велику теку з написом «Перерозподілити», складати туди всі думки, що здаються важливими, але не пасують до вже підписаних розділів, і час від часу ретельно її переглядати. Саме в такій збірці найімовірніше знайти нові ідеї. Записані думки принаймні вже пов'язані тим, що всі вони здалися значущими тому частково об'єднаному організмові, який є особистістю мислителя.

Як переконався Гельмгольц, мислитель не має обмежувати записування периферійних думок тими годинами, коли він звик реагувати на часовий сигнал, або часом за письмовим столом чи лабораторним верстатом. Гоббсова звичка мати при собі маленький записник, куди в будь-яку годину можна непомітно занести думку, що «майнула», для цього надзвичайно корисна. У сучасному житті коло спостережень і спогадів, здатних започаткувати новий ланцюг думок, таке велике, що нову думку неймовірно легко забути й ніколи більше не знайти стежки, яка до неї привела. Можливо, правдива історія про чоловіка, якому спала на думку така блискуча ідея, що він пішов до саду подякувати за неї Богові, а підвівшись із колін, виявив, що забув її, і вже ніколи не пригадав. А якщо мислителеві пощастить і його відвідає ширший задум, творча теорія, оповідання або вірш, що від самого початку несе передчуття цілісної форми, він мусить відступити від усіх звичок та обов'язків, доки не вичерпається порив розвинути й записати цей задум.

Група здібних викладачів філософії Колумбійського університету на чолі з професором Дж. Дж. Коссом рік чи два тому видала для своїх студентів збірку есеїв «Рефлексивне мислення». Показово для теперішніх умов розумової праці в Нью-Йорку, що автори припускають: «справжня думка» ніколи не виникає поза визначеними «робочими» годинами. «Привід для рефлексивного мислення, - пишуть вони, - стає ясним, якщо переглянути денні заняття. Ми встаємо, вдягаємося, снідаємо, читаємо заголовки, йдемо на роботу, але лише коли ранкова пошта приносить питання, що потребує рішення, з'являється справжня думка. Думка приходить, коли потрібні рішення або висновки, коли звичайна послідовність дій переривається і треба розглянути наступний крок. Лікар думає, коли має поставити діагноз у новому випадку; студент думає, коли застосовує знання до самостійного розв'язання геометричної задачі; міський посадовець думає, коли обирає найкращий спосіб стягнути податок». Цей уривок допомагає зрозуміти, чому професорові Каррелю доводиться тікати з Інституту Рокфеллера до Бретані, щоб дійти нових фізіологічних ідей. Щоправда, колумбійський студент, який щодня блукав би Бродвеєм, цілком поринувши в роздуми, недовго прожив би. Але годі завдати йому гіршої послуги, ніж заохотити його скоритися своєму середовищу й ігнорувати слабкі передчуття нових ідей, що нині марно стукають у двері його свідомості, поки після квапливого сніданку він «читає заголовки», вливається в ревучу тисняву потягів години пік або ввечері дивиться стрімку комічну оперу чи мерехтливий фільм.

Для сучасного мислителя, який вивчає людину й суспільство, питання записування периферійних думок особливо важливе в ті щотижневі години, які він витрачає на газети. Для більшості з нас читання газет є довічним тренуванням поганої звички: злегка насолоджуватися й цілковито забувати нескінченну низку непов'язаних ідей. Єдиною корисною віддачею може бути те, що в якомусь майбутньому скрутному становищі вторована підсвідомою думкою доріжка трохи полегшить шлях до свідомого висновку.[3] Якщо ми позначатимемо всі статті в одній чи двох щоденних газетах, які спонукають нас думати, а наприкінці тижня або місяця вирізатимемо й підшиватимемо їх, то можемо нагромадити масу непіддатливого матеріалу. Скористатися ним буде подвигом Геракла, або роботою редактора, або принаймні людини з висококваліфікованим професійним секретарем. Можливо, не цілком нездійсненною порадою буде привчити розум бути однаково суворим і у відкиданні другорядних ідей, що виникають під час читання газет, і в збереженні тих небагатьох, які здаються справді корисними. Кожну вирізку слід позначати так, щоб із першого погляду було видно саме те місце, яке під час читання здалося важливим. Якнайшвидше треба відділяти вирізку від інших і поміщати в добірку менш відразливих рукописних нотаток та виписок. А всі вирізки, що за пізнішого перегляду вже не здаються значущими, слід безжально знищувати. Людині, чий літературний доробок не надто великий, може бути корисно раз на три чи чотири роки швидко переглядати власні видані книжки й окремі статті: чи не нагадають вони про зародки думок, які тоді залишилися нерозвиненими, а тепер можна продовжити.

Звісно, особливі звички, яких кожному мислителеві варто набувати в роботі з нагромадженими виписками, записами периферійних думок і власними попередніми творами, залежать від матеріалу, характеру праці та природних здібностей. Сер Волтер Скотт міг годину погортати старі нотатки з читання про сімнадцяте століття або нові оповідки й описи, надіслані Ерскіном чи Баллантайном, а потім написати розділ роману без попереднього начерку, який Генрі Джеймс називав «сценарієм». Людині без Скоттового чудового природного дару, яка досліджує питання суспільних наук, доведеться раз у раз переосмислювати й перегруповувати розрізнені записи. Щоб сотні ідей, які спочатку виникли незалежно одна від одної, поєдналися в єдине послідовне міркування, їй, можливо, знадобиться скласти десяток сценаріїв для одного розділу. Відповідь на питання, які звички тут найкраще виробити, залежить також від віку мислителя. Людина п'ятдесяти чи шістдесяти років зазвичай має більший запас ідей, ніж двадцятип'ятирічна, але менш швидку й гнучку пам'ять. Вона вже не зможе відкинутися в кріслі й без допомоги нотаток охопити весь задум своєї книжки та всі ідеї, які автоматично підказує кожна його частина. Чарлз Дікенс, наприклад, почав вести записник ідей і фактів лише в сорок три роки, а протягом наступного десятиліття користувався ним дедалі більше.[4]

Деяким мислителям, які водночас викладають, звичка читати усні лекції та вести семінари може значно полегшити процес, завдяки якому ідеї виростають у взаємному зв'язку. Треба лише, щоб їм пощастило знайти посаду, де лекції та викладання досить обмежені, аби бути засобом мислення, а не його заміною. Тут можуть допомогти присутність слухачів і викликана нею емоційна енергія, а також те, що усно неминуче підходиш до предмета трохи інакше, ніж пишучи. Але для такого результату лекторові слід ніколи не читати з рукопису; помічати нові важливі ідеї, що виникають під час лекції; записувати натяк на них відразу після неї або, якщо вдається швидко й непомітно, під час виступу. За можливості варто потім обговорити всю лекцію з групою студентів, досить малою й захопленою для справжнього обміну думками. З іншого боку, чимало мислителів-викладачів, здається, відчувають: зусилля користуватися двома різними способами й викладати широким стилем трибуни чи аудиторії думки, які згодом треба виразити з науковою точністю, для них гірше за марнування часу.

Може здатися, що щоденна журналістика є кращим засобом примноження плідності думки, ніж щоденне викладання. Однак досвід, здається, суперечить цьому. Дуже небагато людей, які значну частину життя працювали штатними авторами щоденної газети, на відміну від випадкових рецензентів чи дописувачів, створили важливі самобутні праці. І ті нечисленні зазвичай добре усвідомлювали інтелектуальні небезпеки професії та ретельно від них захищалися, наприклад відводячи певні години кожного дня на безперервнішу працю. Я подумав, що зрозумів причину, коли почув розмову невеликого гурту англійських газетярів про їхні розумові прийоми. Журналіст щоденної газети дістає тему за дві чи три години до здавання матеріалу до друку. Він так привчає мозок відповідати на щоденну потребу, що кілька моїх приятелів-журналістів зізналися: без цього поштовху їм майже неможливо писати енергійно. Але їхні думки неминуче є «першими», а не «другими» чи «третіми». Людина, яка дописує останні речення статті в перервах між вичитуванням коректури перших, не може привчити себе терпляче чекати сором'язливого передчуття й розвивати його в нову думку. Героєм серед газетярів був би той, хто щоранку перечитував би вчорашню статтю й намагався зробити її початком нового ланцюга думок, який уже запізно друкувати. Кентерберійський декан Вейс двадцять років писав передовиці для The Times, і архієпископ Кентерберійський у надгробній проповіді сказав, що цей досвід «навчив його переконливо й стисло говорити те, що він мав сказати».[5] Проте читачі суперечок декана Вейса з Гакслі пошкодують, що в цій царині думки досвід не навчив його говорити нічого, окрім того, що він «мав сказати» ще з дитинства. Щотижнева журналістика, де між вибором теми й завершенням статті є два, три, а то й чотири чи п'ять днів, значно менш небезпечна для мислення. А щомісячні та щоквартальні видання часто були одним зі шляхів, якими найтерплячіші мислителі відкривали або оприлюднювали свої результати.

Завершу повторенням: кожен мислитель має завжди пам'ятати, що, аби скористатися перевагами живого організму перед машиною, слід бути господарем своїх звичок, а не їхнім рабом. Треба помічати найменші ознаки того, що ретельний розпорядок часу, методів і матеріалів позбавляє його мислення свіжості. Якщо так стається, слід якнайшвидше й якнайповніше вийти на фізичне та душевне «свіже повітря». Заради цього може бути найкраще пожертвувати деякими перевагами звички, щоб посилити свіжий поштовх. Наприклад, тимчасово починати роботу на світанку замість дев'ятої ранку, об одинадцятій виходити на прогулянку, а потім довше працювати після обіду. Можна скоротити читання газет до п'яти хвилин на день, день чи два не читати нічого або читати лише сучасні романи. Можна вирушити в морську подорож, залишивши вдома теки й картотеки, та весь час напружено мислити, намагаючись зі скромністю й співчуттям простежити ідеї, які довірливо викладатимуть сусіди в корабельній курильні. Письменник може прочитати цикл лекцій, а лектор - провести семестр творчої відпустки за написанням неакадемічної книжки. Декарт, який жив у часи, коли війна була для джентльмена порівняно безпечним заняттям, дістав найплідніший поштовх свого життя, вирушивши в короткий похід. Ця суперечність між поштовхом від звичних часу, місця й обставин та поштовхом від порушення звички постійно відбивається в житті тих, хто здатен служити людству творчим мисленням. Я вже розглядав на с. 88 той факт, що без працьовитості велика інтелектуальна праця неможлива, але сама лише працьовитість може перешкодити творчості. Проте це найпростіша з життєвих суперечностей, які мучать і збивають з пантелику людей, переконаних, що вони відчувають поклик генія.

Були Шекспіри, які нічого не дали людству, бо залишилися в Стретфорді з Енн Гетевей; Шеллі, які скорилися батькові або лишилися вірними Гаррієт Вестбрук; і Мері Волстонкрафт, які померли шанованими вчительками на пенсії. Але, можливо, значно більше було Ваґнерів, яких згубили азартні ігри, Байронів, яких знищила плотська пристрасть, і Марло, яких знищило пияцтво, перш ніж вони встигли щось створити; та Декартів, які надто довго залишалися у військовому таборі.

Примітки

1. John Forster, Life of Dickens, видання 1911 року, т. II, с. 236.

2. Сер Вільям Беверідж, який має великий досвід і адміністративної праці, і наукового дослідження, у Nation від 1 травня 1924 року обстоював створення при Міністерстві торгівлі економічного генерального штабу. Його співробітники мали б будувати роботу й розумові звички за науковими, а не адміністративними засадами. Він писав, що нинішні високопоставлені урядові радники «усі до одного поглинуті щоденним адмініструванням, цим смертельним ворогом безперервної думки». Пропозиція добра, але її прийняття не повинно заважати звичайним адміністративним службовцям також виробляти «наукові» звички мислення настільки, наскільки дозволяє їхня праця.

3. Див. вище, с. 73.

4. John Forster, Life of Dickens, видання 1911 року, т. II, с. 332-347.

5. The Times, 14 січня 1924 року.