Зусилля та енергія

Важливою перешкодою для подальшого розвитку мистецтва мислення є нечітке уявлення про факти, що стоять за словами «енергія», «зусилля» або «легкість», коли ми говоримо про свідому чи підсвідому розумову діяльність. Творчі мислителі помічали не лише те, що їхні найкращі окремі ідеї ніби приходили через мимовільне осяяння, а й те, що триваліша праця часто була найуспішнішою без напруженого зусилля й навіть без будь-якого свідомого відчуття волі. Мільтон говорить про «небесну покровительку», яка «Зволить Уночі прийти без заклику Й диктує мені сонному або легко надихає Мій незадуманий наперед вірш». «Втрачений рай», книга IX, рядки 21-24. Та наявною психологічною мовою важко передати те, що праця без свідомого зусилля може дуже різнитися за вкладеною в неї «енергією», «силою» або «життєвістю». Описаний Мільтоном беззусильний процес мислення в його випадку мусив містити величезну розумову енергію. Але його слова так само могли б описувати процес із малою енергією або без неї. Імовірно, він і сам не усвідомлював різниці між енергійнішою та менш енергійною думкою, що йде без зусилля. Натяк на усвідомлення такої різниці є в листі Моцарта. Описуючи свої свідомі переживання під час роботи над одним із великих музичних творів, він каже: «Усе вигадування й творення відбувається в мені, немов у прекрасному сильному сні».[1] Моцарт, очевидно, розрізняв те, як у свідомості постають «сильний» і менш сильний «сон». Але більшість мислителів, навіть теоретично знаючи, що беззусильна думка буває енергійнішою або слабшою, здається, не можуть напевне визначити, чи їхня легкість творення в певну мить супроводжується піднесенням, чи спадом розумової енергії. Дж. Міддлтон Маррі, не лише професійний критик, а й людина з особистим досвідом самобутньої літературної творчості, написав про це кілька цікавих речень у «Проблемі стилю» (1922). Розглядаючи «різновид омани, від якої часом страждав Свінберн», він каже: «Кожен, хто пробував писати, переживав хвилини, коли зі спадом власного творчого зусилля текст наче раптом набував життєвої сили. Слово йде за словом, речення за реченням у швидкій послідовності; але наступного ранку це виявляється зовсім не плодом натхнення, а млявим і неживим письмом» (с. 22).

Усе питання ускладнюють добре відомі явища звички. Розумові дії, які спочатку вимагали тяжкого вольового зусилля, з повторенням неминуче стають легшими й менш свідомими. Як же мислителеві, коли праця входить у звичку, не допустити, щоб спад зусилля супроводжувався спадом енергії? Вордсворт, коли після повернення Колріджа з Німеччини почав роздумувати над власними розумовими процесами, помилився, не помітивши цієї складності. Він припустив, що легкість творення завдяки звичці є тим самим, що й легкість, яка в Мільтона та в його власних найкращих творах супроводжувала найбільшу енергію думки. У знаменитій передмові до другого видання «Ліричних балад» він пише: «Вірші на різноманітні теми, яким можна надати бодай якусь цінність, ніколи не створювала людина, якщо вона, маючи більшу за звичайну чутливість, водночас не думала довго й глибоко. Адже безперервні припливи наших почуттів змінюються й спрямовуються нашими думками... Через повторення та продовження цієї дії почуття пов'язуються з важливими предметами, доки нарешті, якщо від природи ми наділені великою органічною чутливістю, не виникають такі розумові звички, що, сліпо й механічно підкоряючись їхнім поривам, ми описуватимемо предмети та висловлюватимемо почуття такої природи й у такому взаємозв'язку, що розуміння того, до кого ми звертаємося, якщо його асоціації здорові, неминуче бодай трохи проясниться, смак піднесеться, а почуття стануть кращими».[2] Словами «сліпо й механічно» Вордсворт точно описує ту настанову, яка найімовірніше веде до втрати енергії і яка справді допомогла зруйнувати в ньому здатність творити велику поезію. Його «Церковні сонети» були природним наслідком «сліпого й механічного» наслідування звички у творчості. Натомість Джон Дрінквотер, здається, припускає, що легкість від звички неминуче супроводжується втратою енергії. У «Різьбярі по каменю» він говорить про «Звичні постаті, витиснуті в камені Різцями, якими не керує жар мозку, Лише слухняними слугами рук, що рухаються за легким правилом».[3] Але зв'язок між звичкою й енергією не такий простий. Я вже послуговувався тією самою метафорою, що й Дрінквотер, коли на с. 134 зауважував: часову звичку можна влаштувати так, щоб вона допомагала «розігріву» розуму, який свідчить про зростання енергії.

Ґрунтовніший спосіб виробити розумову звичку, якщо це слово ще доречне, завдяки якій енергія не зменшуватиметься, а постійно відновлюватиметься, можна вивести з порівняння, яке Генрі Гезлітт робить у книжці «Мислення як наука». Він зіставляє описи власних інтелектуальних методів Герберта Спенсера та Джона Стюарта Мілля. Спенсер в «Автобіографії» описує звичку, яка майже напевне мала вести до поступового спаду енергії. Коли Джордж Еліот сказала, що дивується відсутності зморщок на його чолі, він, за його словами, пояснив: «Мій спосіб мислення не містив того зосередженого зусилля, яке зазвичай супроводжується наморщенням брів. Я ніколи не ставив перед собою питання, щоб напружено шукати відповідь. Висновків, яких я час від часу доходив, я досягав не як розв'язань поставлених питань, а непомітно, кожного як остаточного наслідку сукупності думок, що повільно виростала із зародка. Якесь безпосереднє спостереження або факт, зустрінутий у читанні, залишався зі мною, очевидно тому, що я відчував його значущість... І так, помалу, непомітними шляхами, без свідомого наміру чи помітного зусилля виростала зв'язна й упорядкована теорія. Зазвичай це був процес повільного, невимушеного розвитку, що нерідко тривав роками... Можливо, тоді як спроба негайно дійти якоїсь відповіді спотворює свідомість і спричиняє помилку, спокійне споглядання питання час від часу дозволяє тим схильностям думки, які, ймовірно, непомітно постали з досвіду, дати про себе знати й спрямувати розум до правильного висновку».[4]

Мілль, натомість, уживає слово «звичка», як Арістотель в «Етиці»,[5] для позначення розумової настанови, у якій високий рівень енергії так підтримується повторними вольовими зусиллями, що стає принаймні частково автоматичним. Він говорить про «розумову звичку, якій я завдячую всім, що будь-коли зробив або ще зроблю в теоретичному мисленні: ніколи не приймати половинчастого розв'язання за повне; ніколи не полишати загадки, а знову й знову вертатися до неї, доки вона не проясниться; ніколи не залишати темні закутки теми недослідженими лише тому, що вони не здаються важливими; ніколи не думати, що я цілком зрозумів будь-яку частину предмета, поки не зрозумів цілого».[6] У цих двох висловах можна побачити головну причину, чому думка Мілля, втомленої людини, яка працювала до або після службових годин, була ціннішою для людства за думку Спенсера, який присвячував їй увесь свій час.

Але в мистецтві мислення, як і в інших мистецтвах, дієве пробудження енергії залежить не лише й навіть не головно від сили чи повторюваності початкового зусилля. Мислитель мусить також навчитися робити саме той особливий вид зусилля, той особливий «рух», який найлегше й найповніше спрямовує енергію організму на завдання. «Природні» мислителі, як природні крикетисти, боксери чи веслярі, можуть самі знайти цей «рух». Дехто так і не знаходить його. У громадських органах, членом яких я був, мені годинами доводилося слухати мляві, безладні промови, виголошувані з величезним зусиллям добрими й серйозними чоловіками та жінками. Вони так і не опанували способу пробудити в собі ту розумову енергію, яка надала б думці влучності. Іноді мислитель не знаходить потрібного «руху», бо спрямовує свідоме зусилля на діяльність, яка не є сутнісно потрібною для цього завдання. Пам'ятаю, як Вільям Морріс виснажував свій великий мозок і могутнє тіло, виголошуючи незліченні плутані марксистські промови на розі вулиць. Бернард Шоу тоді сказав мені: «Морріс прийшов у цей рух з усією своєю енергією, але не з усім своїм розумом». Шоу вживав слово «енергія» в тому значенні, у якому я вживаю слово «зусилля». У мистецтві дизайну й друку, а часом і в поезії, Морріс навчився того руху, завдяки якому «енергія» його інтелекту в моєму розумінні могла діяти найуспішніше. У тому виді мислення, що є першим обов'язком суспільного критика й винахідника, він цього руху не навчився і ледве усвідомлював потребу його навчитися.

Проте більшість мислителів не є ані природженими майстрами думки, ані людьми, нездатними або неохочими вчитися. За браком загальновизнаного «наукового мистецтва» вони вчаться, розгублено й часто невдало наслідуючи чужі процеси мислення та розумові настанови, доки до них не приходить відчуття майстрової вправності. Навчитися так правильного руху думки значно важче, ніж правильного руху в крикеті, веслуванні чи малюванні. Успішне самостійне пробудження розумової енергії вимагає узгодити безліч психологічних чинників, про природу та дію яких ми переважно мало знаємо, і часто подолати несвідомі гальмування. А іноді мислителя мучить обґрунтований чи безпідставний страх, що він бореться не з тимчасовим гальмуванням, а з природженою й незмінною нездатністю. Чимало найкращого наявного матеріалу для тих, хто прагне в цьому вдосконалити свої розумові методи, міститься в описах мислителями власного відчуття невдачі. Наприклад, у «Спогадах про Генрі Сіджвіка», шляхетному свідченні цілого життя інтелектуального служіння, яке так і не цілком досягло мети, є два листи, написані 1864 року з проміжком у кілька днів, коли йому було двадцять шість, після перебування в Німеччині. Вони дають відчути: Сіджвік тоді на мить побачив і форму розумового зусилля, якої так і не прояснили йому чудові здібності, працьовитість, сміливість, поради друзів та психологічні трактати його доби, і той рівень розумової енергії, до якого це зусилля могло привести. «Гадаю, - пише він в одному листі, - я проклятий деякими оригінальними ідеями й маю хист до швидкого схоплювання. Але позбавлений тих ґіббонівських дарів, яких потребую найбільше. Не вмію поглинати й перетравлювати, поєднувати, будувати. До того ж люди трохи в мене вірять. Хотів би, щоб не вірили». Якби він був фізиком або біологом, то трохи пізніше міг би довідатися потрібної таємниці в Кембриджі, коли туди 1871 року повернувся Клерк Максвелл або коли Френсіс Балфур 1875 року почав свої ембріологічні дослідження. У його власній царині, здається, йому могла б тоді допомогти атмосфера «ґрунтовності» академічної Німеччини 1864 року. Можливо, мудрий порив керував ним, коли він, думаючи про повернення до Німеччини, написав у другому листі: «Мені завжди здається, що потрібне лише зусилля, напруження м'язів, і безсмакова розкіш, запорошена культура, галаслива й порожня полеміка Кембриджа та Оксфорда назавжди лишаться позаду».[7]

Іноді дієве пробудження розумової енергії залежить від правильного співвідношення між мисленнєвим процесом і тими «емоціями», «інстинктами» або «пристрастями», роль яких у раціональному мисленні так багато обговорювали сучасні психологи. Наприклад, Дж. М. Маррі, навівши чимало самоспостережень за літературною творчістю, пише в «Проблемі стилю» (с. 14): «Урок майстрів справді одностайний», а «джерело стилю слід шукати в сильному й рішучому первісному почутті» (там само, с. 15). Слово «стиль» він тут уживає майже як рівнозначне думці. Проте слово «почуття» тут, як і часто деінде, неоднозначне. Воно може означати майже лише форму, якої у свідомості набуває будь-яка напружена розумова енергія: наприклад, те «безперервне збудження», під яким, за словами А. Е. Гаусмена, він на початку 1895 року написав більшу частину «Шропширського хлопця».[8] Якщо розуміти слово так, твердження Маррі майже зводиться до того, що розумової енергії не набути без розумової енергії. Але у точнішому сенсі «емоція» означає свідому форму одного з тих поривів, що, очевидно, виникають у нижчих відділах мозку й у первісному психологічному колі стоять між відчуттям та асоціативною думкою. Це «пристрасть», яку мав на увазі Мільтон, кажучи, що поезія має бути «чуттєвою й пристрасною»; або «любов», про яку Вордсворт писав: «У житті без любові не може бути думки; адже ми не маємо думок, окрім думок про біль, поза тією мірою, якою маємо любов і захоплення».[9] Це те, що мав на увазі Данте: «Я той, хто, коли Любов надихає, занотовує, і як вона диктує в мені, так я висловлююся».[10] Іноді біле розжарення такої пристрасті підштовхує мозок до надзвичайних мисленнєвих досягнень у розв'язанні нагальних питань, як у прикладах Вільяма Джеймса з есею «Енергії людини». Там він наводить і опис воєнного запалу полковника Берд-Сміта. Ледь живий від утоми, хвороби й поранень під час облоги Делі, той виявив, що «збудження від моєї роботи було таке велике, що жодне менше не мало проти нього шансів; і, безперечно, ніколи в житті мій розум не був яснішим, а нерви міцнішими».[11] Частіше почуття стає дієвим чинником думки лише після того, як первісне нервове збудження вщухне, як у Вордсвортовому «почутті, згаданому в спокої», або коли емоції впорядкуються в те, що Шанд називає стійкими почуттями. Коли 1914 року почалася війна, я очікував, що викликані нею емоції відразу породять незабутню поезію чи прозу, і приготувався збирати невелику антологію воєнної філософії та поезії. Однак швидко виявив, що страшні емоції сучасної війни радше заціпенюють, ніж пробуджують усі вищі процеси розуму, не спрямовані на саме ведення бою. Перед початком боїв Джон Мейсфілд написав прекрасний «Серпень 1914-го», а коли бої завершилися, Гаусмен створив епіграму «Найманому війську», гідну Сімоніда. Оце й усе, крім крихітного німецького ліричного вірша в газеті, що мені захотілося зберегти.

Справді, фізіологічні події, що лежать під нашим усвідомленням пристрасті, навіть у звичайному житті часто можуть перешкоджати тій злагодженій енергії всього організму, від якої залежить успіх мислення. Психіатри показали: коли вищі відділи мозку потребують спокійного очікування нової думки, зуби можуть бути стиснуті, пальці напружені, симпатична нервова система перебувати в стані напруги, а залози внутрішньої секреції працювати на повну силу. І навпаки, коли вищі відділи мозку закликають до дії, решта організму або його частина можуть не відгукнутися. Тому впродовж останніх пів століття, фактично від початку вивчення психології підсвідомого, мислителям раз у раз радили досягати цілісності організму свідомою спробою поширити розслаблення на все тіло. Вільям Джеймс в одній із найвідоміших своїх «Бесід з учителями», «Євангелії розслаблення»,[12] наголошує на особливій важливості цієї поради для Америки. Деякі американці, каже він, повернувшись із Європи, бачать на обличчях співвітчизників «відчайдушну квапливість і тривогу» й кажуть: «Скільки це виказує розуму! Яка відмінність від незворушних щік, риб'ячих очей, повільної, неживої поведінки, яку ми бачили на Британських островах» (с. 28). «Але, - каже Джеймс, - ця квапливість, задиханість і тривога є ознаками не сили, а слабкості та поганої узгодженості. Гладеньке чоло, нерухома щока, риб'яче око можуть на мить здаватися менш цікавими, але вони обіцяють більше щодо того, чого можна чекати від їхнього власника в тривалій перспективі, ніж напружений вираз» (с. 31). Далі він обстоює «євангелію розслаблення... проповідувану міс Енні Пейсон Колл у її чудовій маленькій книжці “Сила через спокій”» (с. 33). Джеймсове застереження, мабуть, у тисячах випадків урятувало вчителів та інших людей по всьому світу від виснаження через саме лише тертя протилежних нервових напружень. Але євангелія розслаблення міс Колл мала привести багатьох її вірних послідовників до тієї лагідної інтелектуальної пасивності, якої Герберт Спенсер досягав у свої найгірші хвилини. Мислитель має судити про працю не за мірою внутрішньої гармонії під час неї, а за успіхом у створенні нової думки у світі, найважливіші умови якого існують поза ним. Тому жоден мислитель не може виконати всю роботу в стані тілесної злагоди. Між хвилинами гармонії мусять наставати часи болісної напруги й розладу, коли, як каже Модслі, «обличчя людини, яка напружено переслідує думку, схоже на обличчя того, хто завзято намагається побачити щось важко видиме, наче переслідуючи його очима».[13] Таке обличчя можна спостерігати в бібліотеці Британського музею, коли письменник прагне вловити невловне передчуття або втримати неохочу увагу на неприємному питанні. Шеллі в ті місяці, коли йому відкривалися справжні умови творчого мислення, писав Ґодвіну про чергування «спокою... який є властивістю й супутником сили» та «муки й кривавого поту розумових пологів».[14]

Співвідношення між «спокоєм» та «мукою», як і між усіма проміжними ступенями злагоди й боротьби в мислячому організмі, звісно, має й повинно постійно змінюватися залежно від людини та її завдання. Геній відрізнятиметься від розумного трудівника, драматург від археолога, молода людина від старої, той, хто починає працю, від того, хто завершує. Але кожен мислитель навіть у хвилини найзлагодженішої енергії має бути готовий до раптової потреби напружитися, а в хвилини найбільшого зусилля може сподіватися на раптове відчуття гармонії.

Молодий мислитель, якщо йому потрібна загальна формула збільшення розумової енергії, знайде більше користі у вислові «сила через дію», ніж у вислові «сила через спокій». Дія тонкими шляхами, що постали з мільйонів років органічної еволюції, пов'язує всі чинники організму. А в тій царині повної свідомості, яку позначає слово «я», дія більше за будь-який інший засіб приносить єдність без утрати енергії. Кожен, кому доводилося публічно діяти відповідно до доти приватних теоретичних поглядів, може пригадати, як різні «я» його думок і слів та чужих думок і слів про нього дивовижно наблизилися одне до одного. Мовою «Самодержця сніданкового столу», «справжній Джон, Джонів ідеальний Джон і Томасів ідеальний Джон» стали єдинішими, ніж будь-коли. Здавалося, людина скинула сотню розумових розладів, як Християнин у «Мандрівці пілігрима» скинув свою ношу. Джон Дьюї пише: «Усі люди спочатку, а більшість, імовірно, протягом усього життя досягають упорядкування думки через упорядкування дії».[15] Але навіть коли мислитель уже діяв згідно зі своїми думками й завдяки цьому набув нової міри моральної та інтелектуальної єдності, він мусить остерігатися самоомани: не можна тепер замінити однією формулою все складне мистецтво мислення. Те, від чого зрештою залежатиме дієвість його праці, може не бути частиною нового впевненого цілісного «я». Це може бути якесь невиразно тривожне передчуття, значущість якого постає зі зв'язку з причинами й наслідками у світі поза ним і яке лише тяжким вольовим зусиллям можна підняти на поверхню свідомості. Усе життя Бернарда Шоу було протестом проти задоволення передчасною емоційною та інтелектуальною єдністю. Якось у суперечці критик сказав: «Містере Шоу, ви, здається, говорите як дві різні людини», - на що Шоу відповів: «Чому лише дві?» З іншого боку, різні Шоу можуть пропонувати йому суперечливі тлумачення одного всесвіту. І хоча всі ці тлумачення можуть допомагати, даючи вибір рішень і ширше коло асоціацій, правильними вони всі бути не можуть. За Осяянням мусить іти Перевірка, кульгаючи й болісно ступаючи.

Крім того, дія не лише створює психологічну єдність з усіма її перевагами й небезпеками. У ході того фізіологічного процесу, один із проявів якого ми називаємо звичкою, вона може безпосередньо збільшувати енергію, яку пробуджує. Великий розділ Вільяма Джеймса про звичку в «Основах психології» можна читати майже рядок за рядком, слово за словом, як настанову зміцнювати не лише звичку, а й енергію. «Скористайтеся найпершою можливою нагодою здійснити кожне прийняте рішення й кожен емоційний порив у напрямі звичок, яких прагнете набути... Коли рішенню або прекрасному спалаху почуття дозволяють випаруватися без практичного плоду, це гірше за втрачену нагоду. Воно діє так, що прямо заважає майбутнім рішенням і почуттям іти природним шляхом вияву». А порада «приязно поговорити з бабусею... якщо не трапляється нічого героїчнішого»[16] вказує на спосіб зміцнити не лише звичку до приязних слів, а й енергію самої нашої приязні.

Але якщо ми хочемо використовувати дію для пробудження енергії думки, нам потрібен докладніший аналіз слова «дія», ніж пропонує Джеймс у своєму розділі. «Рішення й прагнення, - каже він там, - надають мозкові нового спрямування не в мить свого виникнення, а в мить, коли спричиняють рухові наслідки» (там само, с. 62). За впливом на організм самий лише рух іноді може бути майже незначущим. Професор Ллойд Морґан та інші вказували: якщо змушувати кінцівки пасивної або опірної тварини чи дитини виконувати якийсь рух, звички цим не створиш. Рух має бути довільним, і в ньому мусить брати участь увесь організм. Не м'язові рухи під час приязної розмови з бабусею збільшують любов до неї. Актор за час, поки успішна вистава тримається в репертуарі, може тисячу разів приязно говорити з акторкою, яку ненавидить, і тим лише посилити відразу. Прихильність зросте тільки тоді, коли в цьому братиме участь уся його істота, коли він «говорить щиро». Навіть цілком вольові вчинки відрізнятимуться за впливом на енергію думки й почуття залежно від нашого розуміння кола людей і речей, яких вони торкнуться, та мети цього впливу. Якось двоє чоловіків приблизно одного віку гуляли зимового дня в Америці й згадували політичні суперечки в товариствах своєї молодості. «Пам'ятаю, - сказав один, - ми з друзями обговорювали ці питання, щоб самим знати істину й розумно голосувати. Ви з друзями, здається, говорили про те саме майже тими самими словами, але всі ви, як природознавець щодо своєї науки, відчували: якщо вам під силу відкрити істину про демократію, соціалізм чи федералізм, ви відповідальні зробити це від імені людського роду». Бентам майже сімдесят років сидів, списуючи сторінки міркуваннями про мораль і законодавство, і виглядав як десятки інших непомітних маленьких чоловіків, що щось пишуть. Але енергія, яка оживляла його думку й міцнішала десятиліття за десятиліттям, згасла б, якби він не зберігав віри, що рухи його пера, зусилля та відкриття мозку є такими ж важливими для людства вчинками, як бойові накази полководця у вирішальну мить війни. Психологічний вплив учинку може істотно змінитися навіть від знання, здобутого вже після його завершення. Людина може сидіти за мікроскопом, розтинаючи ротовий апарат мухи чи прісноводного молюска. Вона може помітити сторонні тільця, замалювати їх і опублікувати малюнок. Згодом він може стати початком доброчинної всесвітньої боротьби із сонною хворобою, малярією або більгарціозом. І хоча в мить спостереження чи публікації енергія дослідника могла зовсім не зрости, уся сила його думки здатна змінитися, коли за рік він читатиме газету й раптом зрозуміє, що зробив.

Коли Есхіл бився під Марафоном, а Сократ протистояв Тридцятьом тиранам, кожен зміцнював енергію власної думки, бо, за висловом Арістотеля, «знав, що робить».[17] У цьому й відповідь тим, хто хотів би сам кинутися або порадити іншим кинутися в саму лише фізичну дію, шукаючи в ній і проводу до істини, і полегшення від розумового зусилля. Студент, який марно силкувався розв'язати питання розподілу багатства або зв'язку людини зі всесвітом, вирішує «перестати думати й діяти». Він вступає до соціалістичної агітаційної організації або стає ченцем-трапістом. На якийсь час знаходить утечу від труднощів і, можливо, починає період визрівання, під час якого можуть сформуватися нові думки й виникнути нове передчуття. Але коли воно прийде, може виявитися, що його розумова енергія тим часом ослабла й він уже не здатен розвинути думку чи діяти за нею. Вигукувати промови, перебирати вервицю, копати монастирський сад - усе це способи задовольнити деякі фізіологічні й психологічні потреби. Та для мислителя вони не є засобами втілити й тим самим зміцнити розумову енергію так, як могли б стати завершення книжки, формулювання власних поглядів або навіть відставка з посади.

Протягом цього розділу, обговорюючи способи зберегти або збільшити розумову енергію, я залишався на ґрунті досвідного спостереження. Я не з'ясовував співвідношення між «енергією» в устах письменника чи психолога та «енергією» фізика або фізіолога. Але може настати день, коли, як я доводив у розділі I, фізики й фізіологи дізнаються досить про природу життя, щоб порозумітися з психологами й допомогти винайти способи збільшувати розумову «енергію» через атомну. Нині, навіть якщо прийняти погляд, що думку рухає «горме», яка є самим життям, ми рідко можемо пов'язати це переконання з фактами фізичної енергії точніше, ніж загальним твердженням: здорова людина, імовірно, мислитиме успішніше, ніж та сама людина хвора. На Міжнародному психологічному конгресі в Оксфорді 1923 року кембриджський фізіолог доктор Е. Д. Едріан у доповіді «Поняття нервової та розумової енергії» сказав: «Я цілком готовий вірити, що належно визначене поняття розумової енергії може бути так само необхідне психології, як поняття фізичної енергії фізіології». Проте «нині, на мою думку, фізіологія нервової провідності ще не просунулася настільки далеко, щоб мати справжнє значення для психолога, крім тих випадків, коли він досліджує фізіологію органів чуття. Із суто фізіологічного погляду мені здається: що менше ми говоритимемо про нервову й розумову енергію, то краще» (Матеріали конгресу, с. 162 і 158). Професор Ч. С. Маєрс на тому самому конгресі міг протиставити Едріанові лише твердження, «що вживання слова “енергія” не завдасть шкоди, навіть якщо ми не знаємо її природи й не можемо безпосередньо виміряти її через масу та швидкість» (там само, с. 186). Та серед нинішніх дослідників можуть бути люди, яким вдасться пов'язати наші неточні досвідні спостереження за впливом почуття, звички й дії на успіх мислення з вимірюваними фактами про енергію нервової клітини, що їх вивчає доктор Едріан. Якщо це станеться, мистецтво мислення може дістати допомогу й розширитися завдяки знанню таких речей, як умови живлення клітин та вплив сонячного світла чи залозистих виділень на живі тканини. Тоді ми, можливо, дізнаємося, як засобами, невідомими міс Енні Пейсон Колл, збільшувати «енергію» думки через збільшення «енергії» всього організму.

Примітки

1. Цит. за William James, Principles, т. I, с. 255.

2. Lyrical Ballads, 1800, передмова, с. xiv. Частину цього уривка наводить також Маррі, але з дещо іншою метою.

3. Georgian Poetry, 1913-15, с. 94.

4. H. Spencer, Autobiography, т. I, с. 399-401. Увесь уривок вартий вивчення. Частину його цитує Г. Гезлітт у згаданій праці, с. 84-88.

5. Див., наприклад, Арістотелеве означення щастя як «діяльності душі згідно з чеснотою» та чесноти як «усталеної звички до вільного рішення» в «Етиці», I, VII, 15 та II, VI, 15.

6. J. S. Mill, Autobiography, 1873, с. 123. Див. також Hazlitt, згадана праця, с. 87.

7. Henry Sidgwick, A Memoir, с. 118. Той, хто шукає проводу в складніших видах розумового зусилля, може знайти ще один непрямий натяк у побіжному зауваженні біографа сера Вільяма Гаркорта. Розум Гаркорта, вихований спочатку кембриджською наукою, а потім юридичною практикою, мав «радше силу ілюстрування, ніж уяви» (Life, by A. G. Gardiner, т. I, с. 175).

8. Передмова до Last Poems (1922).

9. Mrs. O. Campbell, Shelley and the Unromantics (1924), с. 268.

10. Чистилище, пісня XXIV.

11. William James, Selected Papers on Philosophy, Everyman's Library, 1917, с. 49.

12. William James, там само, с. 22-39.

13. H. Maudsley, The Physiology of Mind (1876), с. 381, цит. за Rignano, The Psychology of Reasoning (1923), с. 81.

14. E. Dowden, Life of Shelley (1886), т. II, с. 171-173.

15. How We Think (1910), с. 41.

16. Selected Papers on Philosophy (1917), с. 62-64.

17. Етика, книга II, розділ IV. Див. також мою книжку Great Society, розділ V.