XIV. Страх збожеволіти

Ми мусимо бути непохитні, Юліане! Сатана завзято діє в кожному з нас.

Ібсен. «Кесар і галілеянин».

Мабуть, мало хто з нервових і вразливих людей може щиро сказати, що цей страх ніколи не спадав йому на думку. Він охоплює навіть дітей у тому віці, коли їхній розум, як вважається, має бути зайнятий радощами й заняттями, відповідними до їхніх років. Зазвичай серйозні життєві справи розвіюють цей страх, але в окремих випадках він залишається настійливою думкою, яка не відпускає людину.

Розрадою може стати знання того, що божевілля здебільшого є наслідком фізичного захворювання мозку і що хворий зазвичай не передбачає його, не підозрює й не визнає. Людині, схильній хвилюватися, і людині вразливій божевілля загрожує не більше, ніж міцній і байдужій. Власне, темперамент, що породжує розглянуті нами хибні звички, рідко призводить до божевілля. Проте, здається, варто замінити невиразний страх божевілля знанням про той різновид психічного розладу, який, хоч і віддалено, загрожує людині, котрій бракує бажання чи волі стримувати ці хибні звички розуму. Так ми можемо спонукати людину, чиї тривоги набули саме такого спрямування, докладати зусиль, замість жити в лихих передчуттях.

Питання про божевілля визначається радше нашою поведінкою, ніж думками. Найпрактичніше з відомих мені визначень належить Шпіцці. Суть його в тому, що божевільною є людина, яка вже не може правильно сприймати враження із зовнішнього світу або, спираючись на ці враження, визначати й здійснювати таку лінію поведінки, яка відповідає її вікові, освіті та становищу.

Банкір може знов і знов замикати й відмикати замок, аж до сумніву у власних відчуттях, але при цьому все ще бути спроможним визначати й здійснювати лінію поведінки, відповідну до свого становища, хоч і ціною тяжких душевних страждань.

Що ж до хворобливих страхів, то людина, одержима страхом зараження, не виявляє ознак божевілля, коли повертає дверну ручку через тонкий папір або уникає предметів, яких торкалися інші. Доти її фобія призвела лише до дивацтва. Але припустімо, що страх настільки запанував над нею, що вона вже не може займатися своєю справою, боячись узяти в руки знаряддя чи перо, і затято відмовляється їсти через страх отрути. Тоді вона дійшла до межі, за якою вже не може визначати свою поведінку, і є божевільною.

Отже, важливо передбачати, до чого можуть призвести фобії, і привчати себе до думки, що найбільша можлива шкода, наприклад від зараження через звичайні предмети, не гірша за психічний розлад, а ймовірні наслідки такого зараження (жодні) незмірно кращі.

Навіть щодо конкретніших страхів - перед ліфтами, пожежами, тунелями, грозами тощо - подібна філософія може поступово принести певний спокій. Нехай людина, що потерпає від них, замість думати про можливість страшної катастрофи привчається казати собі: «Найгірше, що може зі мною статися, не гірше за те, щоб дозволити цим страхам поступово звужувати моє поле діяльності, аж доки я зрештою замкнуся у своїй кімнаті й стану закоренілим іпохондриком». Варто також пам'ятати, що чимало інших людей мають ті самі страхи, але не виявляють їх, бо тримаються мужньо. Цей приклад корисно наслідувати не лише заради власного майбутнього спокою, а й заради впливу на інших, особливо молодших за себе. Послідовно тримаючись такого способу мислення, колишній боягуз може почати шукати, а не уникати нагоди проїхатися ліфтом чи тунелем і навіть зайняти в театрі місце всередині ряду, просто щоб випробувати свою новознайдену силу й порадіти, що чинить, як інші, а не стоїть осторонь як безнадійний дивак.

Ці страхи безпосередньо стосуються питання іпохондрії. Ми вже бачили, як звужується життєве коло іпохондрика. І його праці, і його розвагам однаково заважає страх протягів, мокрих ніг, гучних звуків, серцебиття, виснаження, болю і, зрештою, тяжкої хвороби. Чи божевільний він? Ні, доки може дотримуватися лінії поведінки, що відповідає його становищу й оточенню.

Дивовижно, скільки нав'язливостей ми можемо мати, не відхиляючись при цьому від звичної лінії поведінки. Хоч би якими були наші думки, ми можемо поводитися так, що не привертатимемо особливої уваги, хіба хтось мимохідь зауважить, що ми трохи дивні. Щоправда, ми можемо зламатися під подвійним тягарем, який несемо, але небезпека божевілля для нас невелика. Ті, хто твердо переконаний, що не витримує шуму чи інших незручностей, рідко доходять до стану однієї нещасної старої дами. Вона ходила з клініки до клініки, не могла ні думати, ні говорити ні про що, окрім дзвону у вухах, і не мала іншого заняття, окрім пошуків полегшення. Їй знов і знов радили: оскільки у вухах нічого не знаходять, слід спробувати примиритися з неминучим і спрямувати думки на щось інше. На жаль, вона стала надзвичайно вправною у виявленні неприємних видовищ, звуків та інших джерел роздратування і впродовж багатьох років робила саме протилежне тому, що розвиває самовладання. Доти вона або вимагала усунути всі джерела подразнення, або тікала подалі від них, або надягала сині окуляри й затикала вуха ватою. Коли ж її загострене чуття зрештою вловило звук власного кровообігу, вона вже не могла думати ні про що, окрім цього невідступного джерела незручності, готового переслідувати її хоч на край світу.

Один відомий письменник сказав, що різниця між здоровим глуздом і божевіллям залежить лише від здатності приховувати почуття. Хоч це визначення навряд чи приймуть у праві або медицині, воно, безперечно, дає поживу для роздумів. Якби на мить припустити, що над нами запанувало прагнення висловлювати всі свої думки й виявляти всі почуття, то загальновідомий, хоч і неточний, вислів, ніби всі люди божевільні, мав би певні підстави.

Це підводить нас до тієї форми божевілля, яку людині, схильній до нав'язливостей, варто мати на увазі, а саме до так званої маніакально-депресивної. У своїй типовій формі цей розлад виявляється повторними спалахами нестримної розумової та фізичної діяльності (манією), що чергуються з нападами глибокої депресії (меланхолії). Ця форма божевілля полягає у нездатності стримувати крайні вияви тих різноманітних настроїв, до яких усі ми схильні. Задовго до сучасної класифікації психічних розладів Бертон у вступі до «Анатомії меланхолії» так висловив це чергування настроїв:

«Коли я сам-один ходжу замислений, Думаючи про різне, уже мені знайоме, Коли зводжу повітряні замки, Вільний від смутку й вільний від страху, Тішу себе солодкими видіннями, Здається, час минає дуже швидко. Усі інші радощі проти цього - дурниця, Ніщо не солодше за меланхолію. Коли я сам-один лежу без сну, Згадуючи все, що вчинив лихого, Мої думки знущаються наді мною, Мене зненацька хапають страх і смуток. Стою я на місці чи кудись іду, Здається, час минає дуже повільно. Всі інші біди проти цього - втіха, Ніщо не сумніше за меланхолію».

* * *

«Я не поміняюся життям з жодним королем, Я в захваті: хіба світ може дати Більшу радість, ніж завжди сміятись і всміхатись, Приємними забавами збавляти час? Не тривож, о, не тривож мене, Я відчуваю й бачу таку солодку вдоволеність. Усі інші радощі проти цього - дурниця, Ніщо не божественніше за меланхолію. Я поміняюся долею з кожним нещасним, Кого ти приведеш із в'язниці чи з гноїща: Мій біль невиліковний, це друге пекло, Я не можу жити в такій муці. Тепер у відчаї я ненавиджу своє життя, Дай мені зашморг або ніж; Всі інші біди проти цього - втіха, Ніщо не проклятіше за меланхолію».

Пригнічена стадія цього розладу зазвичай виявляється уповільненням думки й рухів, а збуджена - нестримною активністю й прискоренням думки. У так званому «стрибку думок» слова змінюють одне одного з неймовірною швидкістю, без провідної думки, але кожне слово викликає наступне за звуковою чи іншою асоціацією, наприклад:

«Ви сумні?»

«Синій, справжній синій, червоний, білий і синій, один прапор і одна нація, одне королівство, один король, ні, не один король, один президент, спочатку в нас буде президент, проклятий, найгірший».

Примітка перекладача. В оригіналі blue означає і синій колір, і сумний настрій. Відповідь обігрує обидва значення цього слова.

Хто не впізнає скромного прообразу цієї химерної нісенітниці, що невпинно крутиться в його голові, коли він іде вулицею в бадьорому настрої? І хто з нас не здивував би й не стривожив друзів, якби раптом відкинув звичне самовладання, висловив кожну свою думку й перетворив на дію кожен скороминущий порив? Хто може сумніватися, що людина, яка роками привчала себе стримувати свої нав'язливості, менш схильна піддатися цій формі божевілля, ніж та, яка ніколи цього не робила? Тож намагаймося йти «своїм шляхом, рівно й спокійно», не піддаючись нав'язливій думці, ніби ми мусимо обтяжувати своїми почуттями тих, хто поруч. Так ми можемо зберегти душевну рівновагу, яка стане нам у пригоді в часи випробувань.

Осінню схильність до меланхолії відзначає Торо. Цей любитель природи дає характерну для нього пораду: нехай той, кого гнітить меланхолія, піде до лісу й придивиться до symplocarpus foetidus («скунсової капусти»). Її англійська назва відгонить зневагою, але ця рослина така відважна, що вже восени бадьоро випускає бруньки на прийдешній рік.

Для людини, що страждає від зміни настроїв, як і для багатьох інших, чудовою думкою є давній вислів, у якому, як кажуть, Авраам Лінкольн знаходив особливу розраду: «І це мине».