Світськість і домашнє життя

За часів Другої імперії в одному з наших найгарніших провінційних повітових містечок, зовсім недалеко від морського курорту, який відвідував імператор, жив дуже поважний і, зрештою, розумний мер. Йому раптом закрутилася голова від думки, що глава держави міг би колись зупинитися в його домі. Доти він жив у старій батьківській оселі як син, що шанує найменші спогади. Та щойно нав’язлива ідея прийняти імператора французів заволоділа його мозком, він став іншою людиною. Усе, що здавалося достатнім і навіть зручним, уся простота, люба батькам і дідам, тепер видалася йому вбогою, потворною, гідною зневаги. Неможливо провести імператора цими дерев’яними сходами, запросити сісти в ці старі крісла, дозволити ступити на ці застарілі килими. Тоді мер покликав архітектора й мулярів, звелів узятися кайлами за стіни, зніс перегородки й створив салон, незрівнянний із рештою дому за розкошами та розміром. Сам із родиною перебрався до кількох тісних кімнат, де люди й меблі, скупчені проти своєї волі, заважали одне одному. Потім, спорожнивши цією примхою гаманець і перевернувши домашнє життя, він почав чекати імператорського гостя. На жаль, він таки дочекався кінця імперії, але не імператора.

Безумство цього бідного чоловіка не таке вже й рідкісне, як можна подумати. Так само несповна розуму всі, хто приносить домашнє життя в жертву світськості.

Небезпека такої жертви особливо велика в неспокійні часи. Наші сучасники постійно на неї наражаються, і чимало їй піддаються. Скільки родинних скарбів змарновано, щоб задовольнити світські умовності чи амбіції! А щастя, якому цими нечестивими жертвами нібито готували вхід, усе так і не приходило. Віддати родинне вогнище, дозволити добрим традиціям занепасти, покинути прості домашні звичаї - означає укласти угоду ошуканого. Домашнє життя посідає таке місце в суспільстві, що досить його послабити, і розлад відчує весь суспільний організм. Для нормального розвитку цьому організмові потрібні загартовані особистості з власною вартістю й особистою печаттю. Інакше суспільство стає стадом, іноді стадом без пастуха. Але звідки особистості взяти свою самобутність, ту неповторність, яка разом із відмінними якостями інших становить багатство й міцність середовища? Лише з родини. Зруйнуйте це сузір’я звичаїв і спогадів, що роблять кожну оселю окремим маленьким кліматом, - і висушите джерела характеру, переріжете саме коріння громадського духу.

Для батьківщини важливо, щоб кожна оселя була глибоким, шанованим світом, який залишає в її мешканцях незгладний моральний відбиток. Але перш ніж іти далі, усуньмо непорозуміння. Родинний дух, як усе найпрекрасніше, має свою карикатуру, яку називають домашнім егоїзмом. Деякі родини схожі на замкнені фортеці, де все організовано для визиску зовнішнього світу. Усе, що не стосується їх безпосередньо, їм байдуже. У суспільстві, де вони живуть, вони немов колоністи, я сказав би навіть чужинці-загарбники. Їхня відокремленість сягає такої крайності, що вони стають ворогами людського роду. У малому вони нагадують ті могутні об’єднання, які час від часу виникали в історії, захоплювали владу над світом і не визнавали нічого, крім себе. Саме через такий дух родину іноді вважали лігвом егоїзму, яке треба зруйнувати заради порятунку суспільства. Але як між духом спільності й партійною замкненістю лежить прірва, так прірва лежить між родинним духом і духом родинного угруповання.

Тут ідеться саме про родинний дух. Ніщо у світі не зрівняється з ним. Адже в зародку він містить усі великі й прості чесноти, які забезпечують тривалість і силу суспільних установ. У самій його основі лежить повага до минулого, бо найкраще, що має родина, - спільні спогади. Цей недоторканний, неподільний, невідчужуваний капітал становить священний скарб. Кожен член родини має вважати його своїм найдорожчим надбанням. Спогади існують у двох формах: у думці та в речах. Їх зустрічаємо в мові, усталених шляхах мислення, почуттях, навіть інстинктах. А матеріально вони постають у портретах, меблях, будівлях, убранні, піснях. Для непосвяченого це ніщо; для того, хто вміє цінувати родинне життя, - реліквії, від яких не слід відмовлятися за жодну ціну.

Але що зазвичай відбувається у світі, де ми живемо? Світськість воює з родинним духом. Усяка боротьба хвилює; я не знаю боротьби гострішої за цю. Великими й малими засобами, через усілякі нові звички, вимоги та претензії світський дух уривається до домашньої святині. Які права має цей чужинець? Які підстави? На що спирає свої безапеляційні вимоги? Про це зазвичай забувають запитати. І дарма. Ми поводимося із загарбником так, як бідні прості люди з пишним відвідувачем. Заради цього обтяжливого одноденного гостя вони спустошують сад, підганяють слуг і дітей, нехтують роботою. Несправедлива й невміла поведінка. Треба мати відвагу залишатися собою перед будь-ким.

Світський дух здатен на будь-яке нахабство. Ось проста оселя, яка виховала й далі виховує визначні характери. Люди, меблі, звички - усе тут пов’язане. Через шлюб, ділові чи приятельські знайомства сюди проникає світський дух. Він знаходить усе застарілим, незграбним, наївним. Бракує сучасності. Спочатку обмежується критикою, дотепним глузуванням. Але це найнебезпечніша мить. Стережіться: ось ворог! Якщо його доводи хоч трохи вас похитнуть, завтра пожертвуєте предметом меблів, післязавтра - доброю старою традицією. І поступово дорогі серцю реліквії, звичні речі, а разом із ними й синівська пошана вирушать до крамниці старого мотлоху.

Серед нових звичок і зміненого оточення вашим давнім друзям, старим батькам буде незатишно. Ви зробите ще крок і відсунете вбік також їх: світськість усуває старих. Опинившись у цілком оновленій обстановці, самі здивуєтеся, побачивши себе в ній. Ніщо нічого вам не нагадуватиме, зате все буде як годиться, і світський дух принаймні визнає себе задоволеним. На жаль, саме тут ви помиляєтеся. Змусивши викинути справжні скарби як нікчемний брухт, він побачить, що ви ніяковієте у своїй новій лівреї, і поквапиться дати вам відчути всю безглуздість такого становища. Краще було б від самого початку мати відвагу на власну думку й захистити свій дім.

Багато молодих людей, одружуючись, піддаються навіюванням світського духу. Батьки дали їм приклад скромного життя, але нове покоління вважає, що утверджує право на існування й свободу, відмовляючись від способу життя, який здається надто патріархальним. Тож намагається влаштуватися за останньою модою, з великими витратами, а корисних речей позбувається за безцінь. Замість наповнювати дім речами, які кажуть нам: «Пам’ятай!», його обставляють новісінькими меблями, з якими ще не пов’язана жодна думка. Я помиляюся: часто ці речі ніби символізують легке й поверхове життя. Серед них дихаєш якимось п’янким випаром світськості. Вони нагадують про життя назовні, широкий розмах, вир. І навіть якби часом хотілося про це забути, вони повертають думку й кажуть в іншому значенні: «Пам’ятай! Не забудь про час клубу, вистав, перегонів». Так дім улаштовують, щоб він став місцем короткого перепочинку між двома тривалими відсутностями. Надовго залишатися в ньому неприємно. Оскільки він не має душі, то не промовляє до душі. Поспати, поїсти - і швидше геть. Інакше станеш сонним домосідом.

Кожен знає людей, охоплених жагою виходити з дому, які думають, ніби світ зупиниться, якщо вони не з’являтимуться скрізь. Сидіти вдома - для них найтяжча повинність, вони й бачити себе там не можуть. Відраза до домашнього життя така сильна, що вони воліють платити за нудьгу поза домом, аніж безкоштовно тішитися вдома.

Так суспільство поступово переходить до стадного життя, яке не слід плутати із суспільним. Стадне життя безлике, як рої мух на сонці. Ніщо так не схоже на світське життя однієї людини, як світське життя іншої. Ця загальна банальність руйнує саму сутність громадського духу. Не треба далеко подорожувати, щоб помітити спустошення, яких світськість завдала сучасному суспільству. І якщо нам так бракує внутрішнього змісту, рівноваги, спокійного здорового глузду, ініціативи, то одна з великих причин - занепад домашнього життя. Широкі верстви рушили слідом за вищим світом. Народ став світським. Адже й покинути дім, щоб жити в шинку, - теж світськість. Злидні й поганий стан помешкань не пояснюють цілком потоку, який виносить усіх із дому. Чому селянин полишає заради корчми оселю, де так добре було його батькові й дідові? Дім лишився той самий; у тому самому вогнищі горить той самий вогонь. Чому ж він тепер освітлює лише неповне коло, замість давніх вечорів, коли поруч сиділи молоді й старі? Щось змінилося в людському дусі. Піддавшись нездоровим бажанням, люди порвали з простотою. Батьки покинули своє почесне місце, жінка животіє біля самотнього вогнища, а діти сваряться, чекаючи, коли й самі зможуть розійтися кожне у свій бік.

Нам треба заново навчитися домашнього життя й цінування родинних традицій. Шаноблива турбота освятила певні пам’ятки, єдині залишки минулого серед нас. Так само давні костюми, місцеві говірки, старі пісні перед зникненням зі світу знайшли побожні руки, що їх зберегли. Як добре берегти ці крихти великого минулого, ці сліди душі предків! Зробімо так само з родинними традиціями: врятуймо й збережімо якнайдовше все патріархальне, що ще лишилося, хоч би в якій формі!

Але не кожен має традицію, яку можна берегти. Тим більше причин подвоїти зусилля, створюючи й плекаючи родинне життя. Для цього не треба ні великої родини, ні просторої оселі. Щоб створити дім, треба мати домашній дух. Як найменше село може мати свою історію, свій моральний відбиток, так і найменша оселя може мати душу. О, дух місця, атмосфера, що огортає нас у людських домівках! Який світ таємниць! Тут уже з порога вас проймає холод, охоплює незручність. Щось невловиме відштовхує. Там, щойно зачинили за собою двері, вас оточують доброзичливість і добрий настрій. Кажуть, стіни мають вуха. Вони мають і голос, свою німу красномовність. Над усім, що містить оселя, витає дух людей. І силу цього духу я бачу навіть у помешканнях самотніх чоловіків і жінок. Яка прірва між однією кімнатою й іншою! Тут - млявість, байдужість, приземленість; гасло мешканця прочитується навіть у розстановці книжок і фотографій: «Мені все байдуже». Там - радість життя, заразлива бадьорість; відвідувач відчуває, як щось на тисячу ладів каже йому: «Хто б ти не був, гостю на годину, я бажаю тобі добра, нехай буде з тобою мир!»

Ніколи не сказати досить про силу домашнього життя, про вплив любої квітки, вирощеної на вікні, про чар старого крісла, у якому сидів дідусь, простягаючи свої зморшкуваті руки для поцілунків пухкощоких онуків. Бідні сучасні люди! Вічно переїжджаємо або перебудовуємося! Ми, які, невпинно змінюючи вигляд міст, домів, звичаїв і вірувань, уже не маємо де прихилити голову, не примножуймо смутку й порожнечі свого непевного існування, покидаючи домашнє життя. Знову запалімо полум’я в погаслому вогнищі, створімо недоторканні прихистки, теплі гнізда, де діти стають людьми, любов знаходить сховок, старість - спочинок, молитва - вівтар, а батьківщина - пошану!