Проста краса

Дехто міг би від імені естетики заперечити проти влаштування простого життя або протиставити нам теорію корисної розкоші - провидіння ділових справ, великої годувальниці мистецтв, окраси цивілізованих суспільств. Хочемо заздалегідь відповісти кількома короткими заувагами.

Читач, напевно, вже помітив, що дух цих сторінок не є духом самої лише користі. Було б помилкою думати, що простота, якої ми шукаємо, має щось спільне з тією, яку нав’язують собі скнари через жадібність, а вузькі уми - через хибну суворість. Для перших просте життя - дешеве життя. Для других - тьмяне животіння, де заслуга полягає у відмові від усього, що всміхається, сяє й чарує.

Ми зовсім не проти того, щоб люди з великими засобами пускали статки в обіг, а не накопичували їх, підтримували торгівлю й давали розквітати красним мистецтвам. Зрештою, так вони чудово користуються своїм привілейованим становищем. Ми виступаємо проти безглуздого марнотратства, егоїстичного використання багатства, а надто проти гонитви за зайвим у тих, кому насамперед треба подбати про необхідне. Розкіш Мецената не може впливати на суспільство так само, як розкіш звичайного шукача насолод, який дивує сучасників пишнотою життя й безумством витрат. Одне слово тут означає дуже різні речі. Розсипати гроші - ще не все: можна робити це так, що люди стають шляхетнішими, а можна так, що вони принижуються. До того ж, щоб розсипати гроші, треба мати їх удосталь. Коли любов до пишного життя охоплює людей з обмеженими засобами, питання різко змінюється. А нині нас вражає жага витрачати своє добро саме в тих, хто мав би його берегти. Щедрість може бути суспільним благом - охоче погоджуємося. Можна навіть, зрештою, обстоювати, що марнотратство певних багатіїв - немов клапан для випускання надлишку; сперечатися не будемо. Ми лише відзначаємо: надто багато людей бавляться клапаном тоді, коли ощадливість була б і їхнім інтересом, і обов’язком. Їхня розкіш і любов до неї - особисте нещастя та суспільна небезпека.

Ось що стосується корисної розкоші.

Тепер хочемо пояснити свою думку щодо естетики, дуже скромно й не зазіхаючи на царину фахівців. Через надто поширену оману простоту й красу вважають суперницями. Але просте не означає потворне, так само як розкішне, перевантажене, вишукане, дороге не означає прекрасне. Наші очі ранить крикливе видовище галасливої краси, продажного мистецтва, розкоші без грації та духу. Багатство в союзі з поганим смаком часом змушує шкодувати, що чиїсь руки мали стільки грошей для створення неймовірної кількості низькопробних виробів. Наше сучасне мистецтво, як і література, потерпає від браку простоти: надто багато доданих прикрас, закручених візерунків, химерно напруженої уяви. Рідко в лініях, формах, кольорах нам випадає споглядати простоту, поєднану з досконалістю, що так само переконує погляд, як очевидність - розум. Нам треба відновитися в ідеальній чистоті невмирущої краси, яка ставить свою печать на шедеврах і чий єдиний промінь вартий більше за всі помпезні видовища.

Проте найбільше нам хочеться поговорити про повсякденну красу життя, про турботу, з якою слід оздоблювати оселю й людську постать, щоб надати існуванню того сяйва, без якого воно не має чару. Адже небайдуже, чи дбає людина про це необхідне зайве. За цим видно, чи вкладає вона душу у своє життя. Я зовсім не вважаю непотрібною турботу, яка спонукає прикрашати, доглядати, надавати формам поезії. Навпаки, думаю, її слід підтримувати якнайдужче. Сама природа подає приклад. І людина, яка вдавала б зневагу до крихкого сяйва краси, що ним ми прикрашаємо швидкоплинні дні, відступала б від задуму Того, хто з однаковою турботою й любов’ю розмалював і скороминущу квітку, і вічні гори.

Але не слід піддаватися грубій спокусі плутати справжню красу з тим, що має лише її назву. Краса й поезія існування залежать від сенсу, який ми йому надаємо. Наші домівки, стіл і вбрання мають виражати наміри. Щоб утілити в них ці наміри, треба спершу їх мати. Хто має, той зуміє виявити їх найпростішими засобами. Не треба бути багатим, щоб надати оселі й одягу грації та чару. Для цього досить смаку й доброти. Тут ми торкаємося питання, важливого для кожного, але, можливо, для жінок більшою мірою, ніж для чоловіків.

Ті, хто закликає жінок носити грубі тканини, замикати тіло в одязі, чия пласка одноманітність нагадує мішки, чинять насильство над найсвященнішим у природі й зовсім не розуміють духу речей. Якби одяг був лише засобом захисту від холоду чи дощу, вистачило б пакувального полотна або звіриної шкури. Але він значно більше. У все, що робить, людина вкладає себе цілком: перетворює речі, якими користується, на знаки. Одяг - не просто покрив, це символ. Свідком нехай буде все багатство національних і місцевих строїв та одягу наших давніх цехів. Убрання теж має щось нам сказати. Що більше в ньому сенсу, то воно цінніше. Щоб бути справді прекрасним, воно має повідомляти про добре, особисте й правдиве. Вкладіть у нього всі гроші світу: якщо воно безлике й не пов’язане з тією, хто його носить, це лише маска й безглузде вбрання. Надмірність моди, цілком ховаючи жінку під умовними прикрасами, позбавляє її головної принади. Через це багато речей, які жінки вважають дуже гарними, шкодять їхній красі не менше, ніж гаманцям їхніх чоловіків чи батьків.

Що ви сказали б про дівчину, яка для висловлення думок користувалася б дуже добірними, навіть вишуканими словами, але дослівно повторювала фрази з посібника для розмови? Яку принаду мала б для вас ця позичена мова? Вбрання, саме по собі добре пошите, але однакове на всіх без розбору, справляє точно таке саме враження.

Не можу втриматися від спокуси процитувати тут уривок Каміля Лемоньє, що відповідає моїй думці:

«Природа вклала в жіночі пальці чарівне мистецтво, знане їм інстинктивно й властиве саме жінці, як шовк - гусені, а мереживо - спритному й тонкому павукові… Вона - поет і митець своєї грації та чистоти; вона - пряля таємниці, у яку вбирається її бажання подобатися. Увесь талант, який вона витрачає, щоб бути схожою на чоловіка в інших мистецтвах, ніколи не зрівняється з дотепністю й винахідливістю, з якими вона складає дрібний клаптик тканини.

Отож я хотів би, щоб це мистецтво шанували інакше. Як виховання мало б навчати мислити своїм розумом, відчувати своїм серцем, виражати маленьке особисте, внутрішнє, приховане „я“, яке натомість придушують і вирівнюють заради однаковості, так я хотів би, щоб юна учениця жіночого життя, майбутня мати, змалку ставала маленькою знавчинею краси вбрання, власною одягальницею, адже колись вона вдягатиме своїх дітей… Але зі смаком і даром імпровізації, умінням утілити себе в цьому шедеврі жіночої вправності й особистості - сукні… Без цього жінка перетворюється на пакунок ганчір’я».

Сукня, яку ви зробили самі, майже завжди личить вам найкраще й у будь-якому разі дарує найбільше задоволення. Про це наші жінки надто часто забувають. Робітниця й селянка припускаються тієї самої помилки. Відтоді, як обидві почали вдягатися в кравчинь і модисток, що продають їм вельми сумнівні наслідування високої моди, грація майже зникла з народного вбрання. А проте чи є у світі щось чарівніше за свіжу появу молодої робітниці або сільської дівчини, вдягнених за звичаєм свого краю й прекрасних самою простотою?

Ті самі міркування можна застосувати до облаштування й оздоблення оселі. Якщо бувають убрання, що розкривають ціле розуміння життя, капелюшки-поеми, банти-кокарди, то бувають і такі домашні обстановки, які по-своєму промовляють до духу. Навіщо під приводом прикрашання осель забирати в них особистий характер, який завжди має цінність? Навіщо перетворювати кімнати на готельні номери, а салони - на вокзальні зали, підпорядковуючи їх єдиному зразкові офіційної краси?

Яке нещастя - ходити домами міста, містами країни, країнами цілого великого континенту й усюди зустрічати ті самі неминучі форми, дратівливі своєю незліченністю! Як виграла б краса від більшої простоти! Замість удаваної розкоші, замість усіх претензійних прикрас, безсмакових у своїй банальності, ми мали б безмежне розмаїття. Вдалі знахідки вражали б очі. Несподіване в тисячах форм тішило б нас, і ми знову відкрили б таємницю: як надати тканині, меблям, даху будинку ту печать людської особистості, що робить деякі старі речі безцінними.

Продовжмо й наостанок перейдімо до ще простіших речей: дрібних домашніх справ, які багато нинішніх дівчат уважають такими непоетичними. Їхня зневага до фізичних занять, до скромних турбот, яких потребує дім, походить із дуже поширеної, але не менш згубної плутанини. Вона полягає в думці, ніби поезія й краса або містяться в самих речах, або відсутні в них. Є заняття вишукані, граційні, як-от література чи гра на арфі, і грубі, негарні, як чищення взуття, підмітання кімнати або нагляд за горщиком юшки. Дитяча помилка! Ні арфа, ні мітла нічого не вирішують: усе залежить від руки, яка їх тримає, і від духу, що надихає цю руку. Поезія не в речах: вона в нас. Треба надати її предметам, як скульптор надає мармурові своєї мрії. Якщо наше життя й заняття надто часто залишаються позбавленими чару попри зовнішню вишуканість, це тому, що ми не зуміли нічого в них укласти. Вершина мистецтва - оживити неживе, приручити дике. Я хотів би, щоб наші дівчата розвивали в собі справді жіноче мистецтво наділяти душею речі, які її не мають. Саме в цьому тріумф жіночої грації. Лише жінка вміє дати оселі те невловиме, завдяки чому поет сказав: «Дах радіє і сміється». Кажуть, фей не існує або вже не існує, але самі не знають, що кажуть. Першовзірець фей, оспіваних поетами, вони знаходили й досі знаходять серед тих любих смертних, які вміють завзято місити тісто, доброзичливо лагодити подерте, з усмішкою доглядати хворих, вкладати грацію у стрічку, а дотепність - у смажену страву.

Безперечно, красні мистецтва мають певну моральну силу, і з часом наші думки та вчинки проймаються тим, що бачать очі. Але займатися мистецтвом і споглядати його витвори - привілей небагатьох. Не кожному дано володіти прекрасними речами, розуміти чи створювати їх. Проте є людська краса, здатна проникати всюди: та, що народжується в руках наших жінок і дочок. Без неї чим є найбагатше оздоблений дім? Холодним помешканням. Із нею найголіша оселя оживає й світлішає. Серед сил, здатних облагороджувати й перетворювати волю, примножувати щастя, мабуть, немає жодної, яку можна було б застосовувати ширше. Вона вміє виявитися за допомогою найубогіших засобів, серед найтяжчих труднощів. Коли кімната мала, бюджет обмежений, стіл скромний, жінка, наділена цим даром, знаходить спосіб установити там лад, чистоту й пристойність. Усе, за що береться, робить із турботою й мистецтвом. Добре робити свою справу для неї не привілей багатих, а право кожного. Тому вона ним користується й уміє надати оселі гідності та приємності, яких не досягають багаті доми, де все покинуто на найманців.

Так зрозуміле життя невдовзі відкривається багатством незнаних красот, принад і внутрішніх радощів. Бути собою, у своєму природному середовищі втілювати ту красу, яку воно допускає, - ось ідеал. Як поглиблюється й набуває значення жіноче покликання, коли зводиться до того, щоб вкладати душу в речі й давати цій добрій душі зовнішніми символами ті приємні, делікатні способи дії, до яких чутлива навіть найгрубіша людина! Хіба це не краще, ніж заздрити тому, чого не маєш, і спрямовувати бажання на незграбне наслідування чужої прикраси?