Реклама й непомітне добро

Одна з головних дитячих слабкостей нашого часу - любов до реклами. Пробитися, стати відомим, вийти з тіні - дехто так пожирається цим бажанням, що його справедливо можна вважати хворим на свербіж публічності. Для таких людей невідомість - найбільша ганьба, тож вони роблять усе, аби їх помітили. У своєму непомітному існуванні вони почуваються загубленими, наче потерпілі від кораблетрощі, яких буря вночі викинула на безлюдну скелю і які вдаються до крику, пострілів, вогню, усіх можливих сигналів, щоб дати комусь знати: вони тут. Не задовольняючись невинними петардами й ракетами, багато хто заради слави будь-якою ціною дійшов до підлості й злочину. Палій Герострат знайшов численних послідовників. Скільки сьогодні людей стали відомими лише тому, що знищили щось визначне, зруйнували або спробували зруйнувати славетну репутацію, зрештою, відзначили свою появу скандалом, злобою чи гучним варварством!

Ця жага відомості лютує не лише серед людей із розладнаним розумом або у світі сумнівних фінансистів, шарлатанів і лицедіїв усіх ґатунків. Вона поширилася на всі царини духовного й матеріального життя. Політика, література, навіть наука, а що ще прикріше - благодійність і релігія, заражені рекламою. Навколо добрих справ сурмлять у сурми, а для навернення душ вигадали галасливі прийоми. Продовжуючи спустошення, лихоманка розголосу дісталася зазвичай тихих прихистків, збентежила переважно спокійні душі й значною мірою зіпсувала діяльність заради добра. Зловживання виставлянням усього напоказ, дедалі більша нездатність цінувати приховане й звичка міряти вартість речей здійнятим навколо них галасом зрештою спотворили судження навіть найсерйозніших людей. Іноді питаєш себе, чи не перетвориться суспільство на величезний ярмарок, де кожен б’є в барабан перед власною яткою.

Охоче залишаєш пилюку й нестерпну какофонію ярмаркових видовищ, щоб вільно подихати в якійсь віддаленій долині, і дивуєшся, який прозорий струмок, який тихий ліс, яка приємна самота. Дякувати Богові, ще є недоторканні прихистки. Хоч би яким страшним був гамір, хоч би якою оглушливою була метушня, де стикаються голоси блазнів, усе це сягає лише певної межі, а далі стихає й гасне. Царина тиші просторіша за царину шуму. Це нас і втішає.

Ступімо на поріг цього безмежного світу, де живуть непомітне добро й тиха праця. Ми відразу відчуваємо ту чарівність, яку дарують незаймані сніги без жодного сліду, квіти самотніх місць, загублені стежки, що ніби ведуть до безкраїх обріїв.

Світ улаштований так, що пружини праці, найдіяльніші сили, всюди приховані. Природа немов кокетує, ховаючи свою роботу. Треба попильнувати, вигадати спосіб застати її зненацька, якщо хочеш побачити щось більше за результати й проникнути в таємниці її майстерень. Так само в людському суспільстві сили, що працюють на добро, залишаються невидимими. Так само й у житті кожного з нас: найкраще, що маємо, неможливо передати словами, воно сховане в найглибшій глибині нашого єства. Що сильніші почуття, що тісніше вони зрослися із самим корінням нашого буття, то менше шукають показності. Вони вважали б за осквернення поквапитися виставити себе на загальний огляд. Є таємна й невимовна радість у тому, щоб мати всередині себе світ, знаний лише Богові, з якого, однак, приходять порив, охота, щоденне відновлення мужності й найсильніші спонуки діяти назовні. Коли це внутрішнє життя слабшає, коли людина нехтує ним заради поверхні, вона втрачає у вартості все, що здобуває у вигляді. Через сумну неминучість часто стається так: що більше нами захоплюються, то меншого ми варті. І ми лишаємося переконані, що найкраще у світі - те, чого не знають, бо знають це лише ті, хто ним володіє, а розповівши, вони одразу позбавили б його пахощів.

Деякі палкі любителі природи понад усе люблять її вдома, у віддалених куточках, у глибині лісів, у заглибинах борозен, скрізь, де не кожному дано її споглядати. Вони могли б цілими днями, забувши про час і життя, дивитися, як у незайманій самоті птах будує гніздо чи годує пташенят або якась дика тварина граційно бавиться. Так само треба шукати добро там, де воно живе, де вже немає ні примусу, ні пози, ні будь-яких глядачів, а є простий факт життя, яке прагне бути таким, яким йому належить, не дбаючи ні про що інше.

Дозвольте навести тут кілька спостережень, узятих із самого життя. Залишаючись безіменними, вони не можуть вважатися нескромними.

У моєму рідному Ельзасі, на самотній дорозі, чия нескінченна стрічка тягнеться під лісами Воґезів, є каменяр, якого я вже тридцять років бачу за роботою. Коли я побачив його вперше, то був юним школярем, який їхав до великого міста, і на серці було важко. Вигляд цього чоловіка мене підбадьорив, бо, розколюючи каміння, він наспівував пісню. Ми перекинулися кількома словами, а наприкінці він сказав: «Ну, хлопче, тримайся й хай тобі щастить!» Відтоді я багато разів проїжджав цією дорогою за найрізноманітніших обставин, сумних і радісних. Школяр пройшов свій шлях, а каменяр залишився тим, ким був. Він тільки трохи краще захистився від негоди: солом’яна плетінка прикриває спину, фетровий капелюх ніби насунувся глибше, щоб надійніше берегти голову. Але ліс так само відлунює від його невтомного молота. Скільки бур, бідний старий, пронеслося над його спиною, скільки ударів долі випало його життю, родині, країні! Він і далі розбиває каміння. Чи приїжджаю я, чи від’їжджаю, знаходжу його край дороги усміхненим попри вік і зморшки, доброзичливим. Особливо в тяжкі дні він знаходить ті прості слова доброї людини, які так багато важать, коли їх вимовляють у такт ударам по каменю. Я зовсім не зміг би передати почуття, яке викликає в мене вигляд цього простого чоловіка. А він, певна річ, про це й не здогадується. Я не знаю видовища підбадьорливішого й водночас суворішого до марнославства, що бродить у наших серцях, ніж ця зустріч із непомітним трудівником, який робить свою справу так, як дуб росте і як добрий Бог піднімає сонце, не дбаючи про те, хто на нього дивиться.

Я знав і багатьох старих учителів та вчительок, які віддали життя тій самій праці: вкладати початки людського знання й кілька правил поведінки в голови, часом твердіші за каміння. Вони робили це всією душею протягом тяжкого трудового шляху, на якому людській увазі відводилося мало місця. Коли вони ляжуть у свої невідомі могили, про них пам’ятатимуть лише кілька таких самих скромних людей. Але їхня нагорода - у їхній любові; ніхто не більший за цих невідомих.

Скільки прихованих чеснот відкриває той, хто вміє шукати, серед певної категорії людей, яких часто висміювали, не думаючи, що водночас коять жорстокість, невдячність і дурість. Я говорю про старих дів. Охоче помічають, що деякі з них дивують убранням і манерами, хоча це, зрештою, нічого не означає. Охоче пригадують і тих, хто, надто зосереджений на собі, втратив інтерес до всього, крім власного затишку та добробуту якоїсь канарки, кота чи макаки, в яких зосередилася вся їхня здатність любити. І, певна річ, такі не поступаються егоїзмом найзатятішим холостякам сильної статі. Але найчастіше несправедливо оминають ту суму самопожертви, яка скромно ховається в житті стількох старих дів, просто гідних захоплення. Невже нічого не важить не мати для себе ні родинного вогнища, ні любові, ні майбутнього, ні честолюбних прагнень; узяти на себе хрест самоти, такий важкий, особливо коли до зовнішньої самотності додається самотність серця; забути про себе й не мати на землі інших інтересів, окрім старих батьків, малих осиротілих племінників, бідних, немічних, усіх, кого жорстокий механізм життя відкидає в покидьки? Ззовні ці майже стерті життя мало блищать, викликають радше жаль, ніж заздрість. Ті, хто наближається до них із повагою, іноді вгадують болісні таємниці, великі минулі випробування, тяжкі тягарі, під якими гнуться надто крихкі плечі. Але це лише тіньовий бік. Треба було б оцінити це багатство серця, цю чисту доброту, цю силу любити, втішати, сподіватися, цю радісну самовіддачу, цю нездоланну впертість у лагідності й прощенні, навіть щодо негідних цього. Бідні старі діви, скількох потопельників ви врятували, скількох поранених зцілили, скількох заблукалих підібрали, нужденних одягнули, сиріт прихистили! Скільки людей були б самі на світі, якби не мали вас, у кого часто немає нікого! Я помиляюся. Хтось вас знає: велике незнане Милосердя, що пильнує наші життя й страждає від наших нещасть. Забуте, як і ви, і часто зневажуване, воно довірило вам деякі зі своїх найсвятіших послань. І, мабуть, тому, коли ви непомітно проходите повз, іноді здається, ніби відчуваєш дотик крила ангелів-помічників.

Добро ховається в стількох різних формах, що виявити його часто не легше, ніж найкраще приховані злочини. Російський лікар, засуджений за політичні переконання до каторги, який провів десять років у Сибіру, любив розповідати про вияви великодушності, мужності й людяності, помічені не лише в багатьох засуджених, а й у наглядачів. Тут так і хочеться сказати: де тільки добро не знаходить собі гнізда! Справді, життя дарує великі несподіванки й приголомшливі контрасти. Є добрі люди, офіційно визнані такими, шановані у своєму середовищі, я сказав би навіть засвідчені урядом чи церквою, яким зовсім нічого закинути, крім того, що серце в них сухе й тверде. А тим часом дивуєшся, зустрічаючи в деяких занепалих людей справжню ніжність і ніби жагу самовідданості.

Дозвольте тепер, говорячи про непомітне добро, згадати людей, до яких нині прийнято ставитися вкрай несправедливо, - багатих. Дехто вважає, що сказав усе, затаврувавши ганебний капітал. Для нього всі власники великих статків - чудовиська, що напилися крові нещасних. Інші, менш схильні до гучних промов, усе ж постійно плутають багатство з егоїзмом і безсердечністю. Треба покласти край цим мимовільним чи навмисним помилкам. Безперечно, є багатії, які ні про кого не дбають, і є ті, хто робить добро лише напоказ. Ми й так чудово це знаємо. Але хіба їхня нелюдяна чи лицемірна поведінка позбавляє вартості добро інших, яке ті часто приховують із такою бездоганною скромністю?

Я знав чоловіка, якого спіткали всі нещастя, здатні вразити наші найдорожчі почуття. Він утратив кохану дружину, поховав одне за одним усіх дітей у різному віці. Але мав великий статок, здобутий працею. Живучи надзвичайно просто, майже нічого не потребуючи для себе, він проводив час у пошуках нагод зробити добро й користувався ними. Ніхто не уявить, скількох людей він застав «на місці злочину» - за приховуванням своєї бідності; скільки вигадав способів полегшити нужду, впустити трохи світла в похмурі життя, зробити дружній сюрприз приятелям. Його радістю було чинити добро іншим і тішитися їхнім подивом, коли вони не знали, звідки воно прийшло. Він любив виправляти несправедливість долі, доводити до сліз щастя родини, переслідувані невдачею. Без кінця змовлявся, плів інтриги, будував потайні плани й по-дитячому боявся, що його впіймають на гарячому. Про найкращу частину його подвигів дізналися лише після смерті, а про скільки не дізнаються ніколи!

Ось справжній прихильник поділу майна! Бо їх є два різновиди. Тих, хто прагне виділити собі частку чужого добра, багато, і вони звичайнісінькі. Щоб належати до них, досить мати великий апетит. Ті, хто жадає поділитися власним добром із тими, у кого нічого немає, рідкісні й дорогоцінні. Адже для вступу до цього добірного товариства треба мати добре й гідне серце, вільне від зосередженості на собі, чутливе і до щастя, і до нещастя ближнього. На щастя, рід таких прихильників поділу не перевівся, і я відчуваю чисту радість, віддаючи їм шану, якої вони не вимагають.

Нехай мені пробачать наполегливість. Приємно вгамувати гіркоту від стількох підлостей, наклепів, песимізму й шарлатанства, спинивши погляд на чомусь прекраснішому, вдихнувши пахощі тих загублених куточків, де квітне проста доброта. Нещодавно одна іноземна пані, мабуть, мало звична до паризького життя, розповідала, який жах викликає в неї тутешнє видовище: гидкі афіші, лихі газети, жінки з фарбованим волоссям, натовп, який мчить на перегони, до кафе-концертів, до гри, до розпусти, увесь потік поверхового світського життя. Вона не вимовила слова «Вавилон», мабуть, із жалю до одного з мешканців цього міста загибелі. «На жаль, так, пані, це сумні речі. Але ви бачили не все». - «Боронь Боже!» - відповіла вона. «Ні, я, навпаки, хотів би, щоб ви могли побачити все. Бо якщо є дуже потворні залаштунки, то є й такі, що неабияк підбадьорюють. Ось, просто змініть квартал або подивіться в інші години. Погляньте на ранковий Париж: він дасть вам чимало підстав виправити враження від Парижа нічного. Серед безлічі інших трударів подивіться на добрих двірників, які виходять тоді, коли розходяться гуляки й злодії. Погляньте під цим лахміттям на тіла каріатид, на суворі обличчя! З якою серйозністю вони змітають рештки нічних бенкетів! Немов пророки на порозі Валтасара. Серед них є жінки, багато старих. Коли холодно, вони дмухають на пальці й знову беруться до тяжкої праці. І так щодня. Вони теж мешканці Парижа. А тоді підіть до передмість, до майстерень, особливо малих, де господар працює так само, як робітник. Подивіться, як армія трудівників іде до своєї справи. Які бадьорі ці дівчата, що весело спускаються зі своїх далеких кварталів до міських майстерень, крамниць і контор! Потім завітайте до осель, подивіться на працю жінки з народу. Заробіток скромний, помешкання тісне, дітей багато, а чоловік часто суворий. Збирайте життєписи простих людей, бюджети скромних родин, придивляйтеся довго й уважно.

Потім погляньте на студентів. Тих, кого ви бачили серед вуличних скандалів, багато, але тих, хто працює, - незліченна сила. Просто вони залишаються вдома; про них не знають. Якби ви знали, як зубрять і трудяться в Латинському кварталі! Ви бачили газети, повні галасу, який здіймає певна молодь, що називає себе учнівською. Газети охоче пишуть про тих, хто б’є шибки, але навіщо їм писати про тих, хто до пізньої ночі працює над питаннями науки чи історії? Публіці це було б нецікаво. Ось, коли хтось із них, студент-медик, гине, виконуючи професійний обов’язок, про це повідомляють двома рядками. Бійці п’яниць відводять пів колонки. Найдрібніші подробиці занотовують, смакують. Бракує лише портретів героїв, та й то не завжди!

Я не скінчив би, якби захотів указати все, що слід побачити, аби побачити все. Довелося б обійти ціле суспільство: багатих і бідних, учених і неосвічених. І тоді ви, певна річ, уже не судили б так суворо. Париж - цілий світ. І, як у світі взагалі, добро тут ховається, тоді як зло походжає напоказ. Дивлячись на поверхню, іноді питаєш себе, як може бути стільки негідників. Заглибившись, навпаки, дивуєшся, як у цьому тривожному, темному, часом жахливому житті може бути стільки чеснот!»

Але навіщо я так довго на цьому спиняюся? Чи не роблю реклами тим, хто її ненавидить? Розуміти мене слід інакше. Моя мета - привернути увагу до непомітного добра, а надто навчити любити й чинити його. Пропаща людина, яка тішиться лише блискучим і помітним: по-перше, вона ризикує бачити переважно зло; по-друге, звикає помічати лише те добро, яке шукає поглядів, і легко піддається спокусі жити напоказ. Треба не тільки змиритися з непомітністю, а й полюбити її, якщо не хочеш поволі скотитися до становища театрального статиста, який стежить за собою лише на очах у глядачів, а за лаштунками надолужує обмеження, накладені на себе на сцені. Тут ми стоїмо перед однією з головних складових морального життя. І сказане стосується не лише тих, кого називають скромними людьми, чия доля - залишатися непоміченими. Воно стосується також, і ще більше, виконавців перших ролей. Якщо не хочете бути блискучою непотрібністю, людиною з пишним плюмажем і галунами, але порожньою всередині, треба виконувати свою головну роль у дусі простоти найнепомітнішого зі своїх співробітників. Той, хто чогось вартий лише під час параду, вартий менше за ніщо. Якщо маємо небезпечну честь бути на виду й іти попереду, тим ретельніше плекаймо у своєму житті внутрішню святиню непомітного добра. Даймо будівлі, фасад якої бачать ближні, широку основу простоти й скромної вірності. І залишаймося близькими до невідомих через співчуття та вдячність! Адже всім ми завдячуємо їм, чи не так? Покликаюся на свідчення всіх, хто в людському житті здобув цей підбадьорливий досвід: камені, приховані в землі, тримають цілу споруду. Усі, хто досягає певної визнаної й публічної вартості, завдячують цим кільком скромним духовним попередникам, кільком забутим натхненникам. Невелика кількість добрих людей, серед яких часто є селяни, жінки, переможені життям, батьки, однаково скромні й шановані, уособлюють для нас прекрасне та шляхетне життя. Їхній приклад надихає й підтримує. Пам’ять про них назавжди залишається невіддільною від нашого внутрішнього світу. У болісні години ми бачимо їх мужніми й спокійними, і наші тягарі здаються легшими. Вони щільно стоять навколо нас, невидимий і любий стрій, який не дає нам оступитися й утратити опору в бою. І щодня доводять: скарб людства - добро, про яке світ не знає.