Ускладнене життя

У домі Бланшарів усе шкереберть, і справді є від чого! Подумайте тільки: мадемуазель Івонна виходить заміж у вівторок, а сьогодні вже п’ятниця!

Без кінця йдуть гості, навантажені подарунками, і постачальники, що ледве справляються із замовленнями. Слуги збилися з ніг. А батьки й наречені вже й не живуть, і вдома їх не застанеш. Удень вони то в кравчинь, то в модисток, то в оббивальників, меблярів чи ювелірів, то у квартирі, відданій малярам і теслям. Звідти щодуху мчать до ділових контор, де чекають своєї черги, дивлячись, як за стосами паперів писарі переписують документи. Після цього ледве залишається час кожному забігти додому й причепуритися до нескінченної низки урочистих обідів: із нагоди заручин, знайомства родин, підписання шлюбного договору, а ще вечорів і балів. Близько півночі вони повертаються геть виснажені, але вдома на них чекають нові посилки й шалена кількість листів. Привітання, люб’язності, згоди й відмови подружок нареченої та боярів, вибачення постачальників, які не встигають. А тоді ще й несподіванки останньої хвилини: раптова жалоба порушує склад весільного почту, прикра застуда заважає приятельці родини, відомій акторці, заспівати під орган, і так далі. І все доводиться починати знову! Бідолашні Бланшари! Вони ніколи не впораються, хоча ж думали, що подбали про все й усе передбачили.

І так вони живуть уже майже цілий місяць. Ніколи перевести подих, зосередитися бодай на годину, спокійно перемовитися словом. Ні, це вже не життя…

На щастя, є бабусина кімната! Бабусі ось-ось вісімдесят. Багато вистраждавши й попрацювавши, вона навчилася дивитися на речі з тією спокійною впевненістю, яку виносять із життя люди з піднесеним розумом і люблячим серцем. Майже весь час вона сидить у своєму кріслі й понад усе любить тишу довгих годин роздумів. Тож діяльна буря, яка лютує в домі, шанобливо зупинилася перед її дверима. На порозі цього прихистку стихають голоси, тихшають кроки. І коли молоді наречені хочуть на мить сховатися від метушні, вони тікають до бабусі.

- Бідні діти! - каже вона їм. - Які ж ви змучені! Відпочиньте трохи, побудьте одне з одним. Ось що головне. Решта - дрібниці, не варто так у них поринати!

Молоді й самі добре це відчувають. Скільки разів за останні тижні їхнє кохання мусило поступатися місцем усіляким умовностям, вимогам і непотрібним речам! Їм боляче від цієї неминучості, яка у вирішальну мить життя без кінця відриває думки від єдиного істотного й жене їх крізь безліч другорядних клопотів. І вони охоче погоджуються з бабусею, коли вона, то пригорнувши їх, то всміхнувшись, каже:

- Справді, діти мої, світ стає надто складним, а люди від цього щасливішими не робляться… зовсім навпаки!…

Я згоден із доброю бабусею. Від колиски до могили, у потребах і втіхах, у своєму розумінні світу й самої себе сучасна людина борсається серед незліченних ускладнень. Ніщо вже не дається просто: ні думати, ні діяти, ні розважатися, ні навіть помирати. Власними руками ми додали до життя безліч труднощів і відібрали в нього чимало приємного. Я переконаний, що нині тисячі людей страждають від наслідків надто штучного життя. Вони будуть вдячні нам за спробу висловити їхню тривогу й підтримати те невиразне прагнення до простоти, яке їх непокоїть.

Передусім перелічімо кілька фактів, що допоможуть виразніше побачити істину, на яку ми хочемо звернути увагу.

Ускладнення життя виявляється в розмаїтті наших матеріальних потреб. Одне з повсюдно помічених явищ цього століття: потреби зростали разом із нашими засобами. Саме по собі це не зло. Виникнення деяких потреб справді свідчить про поступ. Потреба митися, носити чисту білизну, жити в здоровому помешканні, дбати про харчування, розвивати свій розум є ознакою вдосконалення. Але поряд із потребами, виникнення яких бажане і які мають право на життя, є й такі, що згубно впливають на нас і, наче паразити, живляться нашим коштом. Нас непокоять саме їхня кількість і владність. Якби нашим предкам можна було передбачити, що колись людство матиме у своєму розпорядженні всі нинішні засоби підтримання й захисту матеріального існування, вони насамперед вирішили б, що зростуть незалежність, а отже, й щастя; далі - що значно вщухне боротьба за життєві блага. Вони мали б підстави гадати, що спрощення існування, здобуте завдяки цим удосконаленим засобам дії, дасть змогу досягти вищої моральності. Нічого такого не сталося: не побільшало ні щастя, ні суспільного миру, ні сил для добра. Передусім, чи здається вам, що ваші співгромадяни загалом задоволеніші, ніж їхні предки, і впевненіші в завтрашньому дні? Я не питаю, чи мають вони для цього підстави, а чи справді це так. Спостерігаючи за їхнім життям, я бачу, що більшість невдоволена своєю долею, найбільше переймається матеріальними потребами й одержима турботою про завтра. Ніколи питання їжі та притулку не було таким гострим і не поглинало стільки уваги, як відтоді, коли люди стали краще харчуватися, одягатися й мешкати. Помиляється той, хто думає, що питання «що будемо їсти, що пити, у що вберемося?» постає лише перед бідними, яким загрожує завтрашній день без хліба й даху над головою. Для них воно природне, і все ж саме в них звучить найпростіше. Варто зайти до людей, які тільки почали відчувати певний достаток, щоб побачити, як задоволення від наявного затьмарюється жалем за тим, чого бракує. А якщо хочете спостерігати турботу про матеріальне майбутнє в усій пишноті її розквіту, придивіться до заможних, а надто до багатих. Жінки, які мають лише одну сукню, аж ніяк не найбільше клопочуться тим, у що вдягнутися; так само не ті, кому дістається лише найнеобхідніше, найбільше міркують, що їстимуть завтра. Неминучий наслідок закону, за яким потреби зростають у міру їх задоволення: що більше людина має, то більше їй потрібно.

Що надійніше, на звичайний розсуд здорового глузду, забезпечене її майбутнє, то більше вона прирікає себе на тривогу про те, з чого житиме сама та її діти, як улаштує їх і їхніх нащадків. Ніщо не дасть повного уявлення про страхи людини, яка вже влаштувалася в житті, про їхню кількість, розмах і витончені відтінки.

Звідси в різних суспільних верствах, із різною силою залежно від умов, виникли загальний неспокій і дуже складний душевний стан, який найкраще порівняти з настроєм розпещених дітей: вони всім обдаровані й усім невдоволені.

Якщо ми не стали щасливішими, то не стали й миролюбнішими й ближчими одне до одного. Розпещені діти сваряться часто й запекло. Що більше в людини потреб і бажань, то більше нагод до сутичок із ближніми, а ці сутички тим лютіші, чим менш справедливі їхні причини. Боротьба за хліб, за необхідне - закон природи. Він може здаватися жорстоким, але сама його суворість містить виправдання, і зазвичай він обмежується найпростішими проявами жорстокості. Зовсім інша річ - боротьба за зайве, за честолюбні цілі, привілеї, примхи й матеріальні насолоди. Голод ніколи не змушував людину до тих підлостей, до яких її штовхають честолюбство, скнарість і жага нездорових утіх. Егоїзм стає тим згубнішим, чим витонченіший він сам. Тож у наш час ми стали свідками посилення ворожнечі між людьми, і спокою в наших серцях менше, ніж будь-коли.

Чи варто після цього питати, чи стали ми кращими? Хіба сила добра не в здатності людини любити щось поза собою? І яке місце залишається для ближнього в житті, відданому матеріальним клопотам, переважно штучним потребам, задоволенню честолюбства, образ і забаганок? Людина, що цілком служить своїм апетитам, так їх розрощує й примножує, що вони стають сильнішими за неї. Опинившись у них у рабстві, вона втрачає моральне чуття та силу і стає нездатною розпізнавати добро й чинити його. Вона віддана внутрішньому безладдю бажань, із якого з часом народжується безлад зовнішній. Моральне життя полягає в тому, щоб керувати собою; неморальність - у тому, щоб нами керували наші потреби й пристрасті. Так поступово зміщуються основи морального життя і викривляється мірило судження.

Для людини, поневоленої численними й вимогливими потребами, володіння стає найвищим благом, джерелом усіх інших благ. Щоправда, у запеклому змаганні за майно люди доходять до ненависті до власників і заперечують право власності, коли воно належить іншим, а не їм самим. Але завзяття, з яким вони нападають на чуже майно, лише знову доводить, якого надзвичайного значення вони надають володінню. Зрештою речі й людей починають оцінювати за продажною вартістю та вигодою, яку з них можна мати. Усе, що нічого не приносить, нічого й не варте, а той, хто нічого не має, сам нічого не значить. Чесна бідність легко може видатися ганьбою, а гроші, навіть нечисті, без особливих труднощів сходять за заслугу… «Отже, - заперечать нам, - ви засуджуєте весь сучасний поступ і хочете повернути нас до добрих старих часів, а може, й до аскетизму?» Анітрохи. Намір воскресити минуле - найбезплідніша й найнебезпечніша з утопій, а мистецтво добре жити не полягає у відході від життя. Ми лише намагаємося виявити, щоб знайти ліки, одну з помилок, які найтяжче обтяжують суспільний поступ: думку, нібито зі зростанням зовнішнього добробуту людина стає щасливішою та кращою. Немає нічого хибнішого за цю гадану суспільну аксіому. Натомість тисячі прикладів доводять, що матеріальний добробут без противаги послаблює здатність бути щасливим і принижує характер. Цивілізація варта рівно стільки, скільки варта людина в її осерді. Коли цій людині бракує морального спрямування, будь-який поступ лише посилює зло й ще більше заплутує суспільні питання.

Цей принцип можна перевірити й поза сферою добробуту. Згадаймо лише освіту та свободу. Ми пам’ятаємо час, коли пророки, до яких дослухалися, сповіщали: щоб перетворити недобру землю на оселю богів, досить здолати три давні сили, що об’єдналися між собою: злидні, невігластво й тиранію. Сьогодні інші пророки повторюють ті самі передбачення. Ми щойно побачили, що очевидне зменшення злиднів не зробило людину ні кращою, ні щасливішою. Чи вдалося бодай певною мірою досягти цього завдяки похвальній турботі про освіту? Нині на це не схоже, і саме в цьому тривога, болісний неспокій тих, хто присвячує себе народній освіті. «То треба тримати народ у невігластві, скасувати загальне навчання, закрити школи?» Зовсім ні. Але освіта, як і сукупність усіх засобів нашої цивілізації, зрештою є лише знаряддям. Усе залежить від майстра, який ним користується.

Те саме зі свободою: вона згубна або благотворна залежно від того, як нею користуються. Чи залишається вона свободою, коли потрапляє до рук злочинців або навіть просто людини метушливої, примхливої та нешанобливої? Свобода - повітря вищого життя, яким людина стає здатною дихати завдяки повільному й терплячому внутрішньому перетворенню.

Усяке життя потребує закону, а людське - ще більше, ніж життя нижчих істот, бо життя людини й суспільства дорожче й тонше, ніж життя рослин і тварин. Спочатку цей закон для людини зовнішній, але він може стати внутрішнім. Щойно людина визнає внутрішній закон і схилиться перед ним, вона завдяки повазі та добровільній слухняності дозріває до свободи. Поки вона не має міцного й верховного внутрішнього закону, то не здатна дихати повітрям свободи. Це повітря п’янить її, зводить із розуму, вбиває морально. Людина, що керується внутрішнім законом, так само не може жити під владою зовнішнього примусу, як дорослий птах не може жити замкнений у яєчній шкаралупі. Але людина, яка ще не досягла моральної зрілості, потрібної для самоврядування, так само не може жити за свободи, як зародок птаха без захисної шкаралупи. Це разюче прості речі, і низка давніх та нових доказів невпинно довшає перед нашими очима. А проте ми й досі не розуміємо самих основ такого важливого закону. Скільки людей у нашій демократії, великих і малих, зрозуміли, перевіривши, переживши, а інколи й вистраждавши, ту істину, без якої народ нездатний сам собою керувати? Свобода - це повага; свобода - це слухняність внутрішньому законові, а цей закон не є ні сваволею могутніх, ні примхою натовпу. Це безособове вище правило, перед яким першими схиляють голову ті, хто керує. То чи скажемо ми, що свободу треба скасувати? Ні, але треба стати здатними до неї й гідними її. Інакше суспільне життя стає неможливим, а народ через сваволю й брак дисципліни прямує до нерозплутаних ускладнень демагогії.

Якщо переглянути окремі причини, які тривожать і ускладнюють наше суспільне життя, то хоч би як вони називалися, а перелік був би довгий, усі вони зводяться до однієї загальної причини: змішування другорядного з головним. Добробут, освіта, свобода, уся сукупність цивілізації становлять раму картини. Але рама ще не є картиною, так само як ряса не робить ченця, а мундир - солдата. Картина тут - людина, і саме її найпотаємніше: совість, характер, воля. Поки дбали про раму й оздоблювали її, картину забули, занедбали, пошкодили. Тому ми переповнені зовнішніми благами й убогі духовним життям. Маємо вдосталь добра, без якого, зрештою, могли б обійтися, і безмежно бідні на єдине необхідне. А коли прокидається наше глибинне єство з потребою любити, сподіватися, здійснювати своє призначення, воно відчуває жах людини, яку щойно поховали живцем. Воно задихається під нагромадженням другорядних речей, що тиснуть на нього й позбавляють повітря та світла.

Треба розчистити, звільнити, знову пошанувати справжнє життя, поставити кожну річ на її місце й пам’ятати, що осереддя людського поступу - моральне виховання. Яка лампа добра? Не та, що найбагатше оздоблена, найкраще викарбувана чи зроблена з найдорожчого металу. Добра лампа - та, що добре світить. Так само й людиною та громадянином стають не завдяки кількості благ і насолод, які собі дозволяють, не завдяки розумовій і мистецькій освіченості, не завдяки почестям або незалежності, якими користуються, а завдяки міцності свого морального стрижня. І це, зрештою, істина не сьогоднішнього дня, а всіх часів.

У жодну епоху зовнішні умови, створені людською працею та знанням, не звільняли людину від турботи про стан її внутрішнього життя. Вигляд світу навколо нас змінюється, розумові й матеріальні чинники існування стають іншими. Ніхто не може зупинити ці зміни, раптовість яких інколи буває небезпечною. Але найважливіше, щоб серед змінених обставин людина залишалася людиною, жила своїм життям, ішла до своєї мети. А хоч би якою дорогою довелося йти, мандрівник, який прямує до мети, не повинен губитися на бічних стежках і обтяжувати себе непотрібною ношею. Нехай пильнує свій напрямок, свої сили, свою честь і, щоб краще присвятити себе головному - рухові вперед, полегшить свій багаж, навіть ціною певних жертв.