Передмова до першого видання

Хворому, виснаженому гарячкою й змученому спрагою, сниться прохолодний струмок, у якому він купається, або чисте джерело, з якого п’є великими ковтками. Так і серед заплутаної метушні сучасного життя наші стомлені душі мріють про простоту.

Невже те, що ми називаємо цим прекрасним словом, утрачене назавжди? Я так не думаю. Якби простота була пов’язана з якимись винятковими обставинами, відомими лише небагатьом епохам, довелося б відмовитися від надії знову її досягти. Цивілізації не повернути до її витоків, так само як не повернути річку з її скаламученими водами до тихої долини, де над її джерелом спліталося гілля вільх.

Але простота не залежить від тих чи тих окремих економічних або суспільних умов. Це радше дух, здатний оживляти й змінювати дуже різні способи життя. Ми зовсім не приречені лише безсило шкодувати за нею. Я стверджую: ми можемо зробити її предметом своїх рішень і метою діяльних зусиль.

Прагнути простого життя - по суті, означає прагнути здійснити найвище людське призначення. Усі поривання людства до більшої справедливості й більшого світла водночас були пориваннями до простішого життя. І давня простота в мистецтві, звичаях та думках зберігає для нас незрівнянну цінність лише тому, що зуміла з великою силою увиразнити кілька головних почуттів, кілька незмінних істин. Треба любити цю простоту й намагатися дбайливо її берегти. Але той, хто зупинився б на зовнішніх формах і не прагнув утілити її дух, пройшов би лише соту частину шляху. Адже якщо ми й не можемо бути простими в тих самих формах, що й наші батьки, то можемо залишитися або знову стати простими в тому самому дусі. Ми йдемо іншими стежками, але мета людства в основі своїй лишається незмінною: мореплавця веде та сама Полярна зоря, чи пливе він на вітрильнику, чи на пароплаві.

Рухатися до цієї мети тими засобами, які маємо, - ось що найважливіше сьогодні, як і колись. Саме тому, що ми так часто від неї відхилялися, наше життя стало заплутаним і складним.

Якби мені вдалося прищепити іншим це розуміння простоти як чогось цілком внутрішнього, мої зусилля не були б марними. Дехто з читачів подумає, що таке розуміння має пройняти звичаї та виховання. Вони почнуть плекати його в собі й пожертвують заради нього деякими звичками, що заважають нам бути людьми.

Надто багато громіздких непотрібних речей відділяє нас від ідеалу правди, справедливості й доброти, який має зігрівати й оживляти наші серця. Усі ці хащі, що нібито мали захищати нас і наше щастя, зрештою затулили нам світло. Коли ж нам вистачить відваги відповісти оманливим спокусам життя, такого складного й такого безплідного, словами мудреця: «Не затуляй мені сонця»?

Париж, травень 1895 року.