Проста думка

Розчистити потрібно не лише практичний бік нашого життя, а й царину наших думок. У людському мисленні панує безлад; ми блукаємо хащами, гублячись у нескінченних подробицях, без орієнтирів і напрямку.

Щойно людина усвідомлює, що має мету й ця мета - бути людиною, вона відповідно впорядковує свої думки. Усякий спосіб мислити, розуміти чи судити, який не робить її кращою й сильнішою, вона відкидає як нездоровий.

Насамперед вона уникає надто поширеної вади: розважатися власним мисленням. Думка - серйозне знаряддя, що має своє призначення в цілому, а не забавка. Візьмімо приклад: ось майстерня художника. Інструменти на своїх місцях. Усе свідчить, що ці засоби впорядковано заради певної мети. Відчиніть двері мавпам. Вони видеруться на верстаки, повиснуть на мотузках, обгорнуться тканинами, надінуть на голови пантофлі, жонглюватимуть пензлями, куштуватимуть фарби й продірявлять полотна, щоб подивитися, що в портретів усередині. Не сумніваюся, їм буде весело; напевне, вони вважатимуть такі вправи надзвичайно цікавими. Але майстерню створено не для того, щоб пускати туди мавп. Так само мислення не є майданчиком для акробатичних витівок. Людина, гідна цього імені, мислить так само, як живе і як любить: усім серцем, а не з тією відстороненою й безплідною цікавістю, яка під приводом усе побачити й усе пізнати ризикує ніколи не пережити здорового глибокого почуття й ніколи не здійснити справжнього вчинку.

Ще одна звичка, якої треба якнайшвидше позбутися, звичайна супутниця штучного життя, - манія з кожного приводу досліджувати й аналізувати себе. Я не закликаю людину відмовитися від внутрішнього спостереження та перевірки своєї совісті. Намагатися ясно бачити власні думки й мотиви поведінки - істотна складова доброго життя. Але одна річ - пильність, а інша - невпинно придивлятися, як живеш і думаєш, розбирати себе, немов механізм. Це означає марнувати час і розладнувати себе. Людина, яка, прагнучи краще підготуватися до ходьби, спершу взялася б за докладне анатомічне дослідження своїх засобів пересування, ризикувала б вивихнути собі всі суглоби, не зробивши й кроку. «Ти маєш усе потрібне, щоб іти, тож уперед! Стережися падіння й розумно користуйся своєю силою». Шукачі зачіпок і торговці сумнівами прирікають себе на бездіяльність. Досить крихти здорового глузду, щоб зрозуміти: людину створено не для того, щоб вона споглядала власний пуп.

Здоровий глузд… Чи не здається вам, що те, що ми називаємо цими словами, стає таким самим рідкісним, як добрі давні звичаї? Здоровий глузд уже не в моді. Треба чогось іншого, і люди шукають складності там, де все просто. Адже це вишуканість, недоступна простому загалові, а вирізнятися так приємно! Замість поводитися природно й користуватися очевидними засобами, які маємо, ми силою власної геніальності доходимо до найдивовижніших дивацтв. Краще зійти з рейок, аніж триматися прямої колії! Усі викривлення й тілесні вади, які лікує ортопедія, дають лише слабке уявлення про горби, перекручення й перекоси, яких ми самі собі завдали, щоб відійти від прямого здорового глузду. І власним коштом переконуємося, що безкарно спотворювати себе не можна. Зрештою, новизна минуща. Тривке лише те, що здається вічними банальностями, а хто від них відходить, той наражається на найнебезпечніші пригоди. Щасливий той, хто повертається з них і вміє знову стати простим. Звичайний здоровий глузд - не вроджена власність першого-ліпшого, як дехто уявляє, не вульгарний і банальний набуток, який нікому не коштував зусиль. Я порівнюю його зі старими народними піснями, безіменними й невмирущими, які ніби народилися із самого серця народу. Здоровий глузд - капітал, повільно й тяжко нагромаджений працею століть. Це справжній скарб, ціну якому знає лише той, хто його втратив або бачить, як живуть люди, що вже його не мають. На мою думку, жодні зусилля не завеликі, коли йдеться про те, щоб здобути й зберегти здоровий глузд, ясний погляд і правильне судження. Ми ж бережемо свій меч, щоб він не погнувся й не заіржавів. Тим більше треба берегти свою думку.

Але ось що слід добре зрозуміти. Звертання до здорового глузду не є закликом до приземленого мислення, до вузького позитивізму, який заперечує все, чого не можна ні побачити, ні торкнутися. Адже прагнення замкнути людину в її матеріальних відчуттях і забути про вищі реалії внутрішнього світу теж свідчить про брак здорового глузду. Тут ми торкаємося болючого місця, навколо якого зосереджені найбільші питання людства. Ми й справді боремося за розуміння життя, шукаємо його крізь тисячі неясностей і тисячі страждань; і все, що стосується духовних реалій, день у день стає тривожнішим. Серед тяжких труднощів і тимчасового безладдя, що супроводжують великі кризи думки, здається, особливо важко дати собі раду за допомогою кількох простих принципів. Проте сама необхідність приходить нам на допомогу, як приходила людям усіх часів. Програма життя, зрештою, разюче проста. Саме тому, що існування так наполегливо заявляє про себе й не чекає нашої згоди, воно нагадує: життя передує нашому уявленню про нього, і ніхто не може відкласти життя доти, доки спершу все зрозуміє. З усіма своїми філософіями, поясненнями й віруваннями ми скрізь стоїмо перед доконаним фактом. І саме цей величезний, незаперечний факт закликає нас до порядку, коли ми хочемо вивести життя зі своїх міркувань і чекати з дією, доки закінчимо філософувати. Ось та щаслива необхідність, яка не дає світові зупинитися, коли людина сумнівається у своєму шляху. Ми - подорожні на один день, захоплені величезним рухом, до якого покликані долучитися, хоча не передбачали його, не осягнули цілком і не збагнули його кінцевих цілей. Наша частка - вірно виконувати відведену нам роль рядового, і наша думка має пристосуватися до цього становища. Не кажімо, що наші часи тяжчі, ніж часи наших предків: те, що бачимо здалеку, часто бачимо погано, та й нарікати, що не народилися за часів свого діда, не надто гідно. Найбезсумнівніше, що можна сказати про це, ось що: від початку світу ясно бачити в ньому було нелегко. Правильно мислити було важко скрізь і завжди. Давні люди не мають тут жодної переваги над сучасними. Можна додати, що з цього погляду між людьми немає різниці. Чи людина слухається, чи наказує, навчає чи вчиться, тримає перо чи молоток - розпізнавати істину їй однаково нелегко. Те невелике світло, яке людство здобуває, рухаючись уперед, безперечно, надзвичайно корисне; але воно водночас збільшує кількість і масштаб питань. Труднощі ніколи не зникають, розум завжди натрапляє на перешкоду. Невідоме панує над нами й огортає з усіх боків. Та як не треба вичерпати всю воду джерел, щоб утамувати спрагу, так не треба знати все, щоб жити. Людство живе й завжди жило кількома найпростішими запасами для дороги.

Спробуємо назвати їх. Передусім людство живе довірою. У цьому воно лише відбиває, у межах своєї свідомої думки, те, що є прихованою основою всіх істот. Непохитна віра в міцність усесвіту, у його розумний лад дрімає в усьому сущому. Квіти, дерева, тварини живуть у могутньому спокої, у цілковитій упевненості. Є довіра в дощі, що падає, у ранку, який прокидається, у струмку, що біжить до моря. Усе суще ніби каже: «Я є, отже, я маю бути; на це є добрі підстави, тож будьмо спокійні».

Так само й людство живе довірою. Самим своїм існуванням воно несе в собі достатню підставу бути, запоруку певності. Воно спочиває у волі, що забажала його існування. Перші зусилля нашої думки мають бути спрямовані на те, щоб зберігати цю довіру, не дозволяти нічому її збентежити, а навпаки, плекати її, робити особистішою й очевиднішою. Усе, що примножує в нас довіру, добре. Бо з неї народжуються спокійна сила, врівноважена дія, любов до життя й плідної праці. Засаднича довіра - таємнича пружина, яка приводить у рух усі наші сили. Вона живить нас. Саме нею людина живе значно більше, ніж хлібом, який їсть. Отже, усе, що підриває цю довіру, погане: це отрута, а не пожива.

Нездорова будь-яка система думок, що нападає на сам факт життя й оголошує його злом. У цьому столітті про життя надто часто думали погано. Чого дивуватися, що дерево всихає, коли його коріння поливають їдкими речовинами? А проте всій цій філософії небуття можна було б протиставити дуже просте міркування: ви оголошуєте життя поганим? Гаразд. Які ліки проти нього ви нам запропонуєте? Чи можете ви з ним боротися, усунути його? Я не прошу вас усунути власне життя, накласти на себе руки: чим би це нам допомогло? Я прошу усунути життя взагалі, і не лише людське, а й його темну, нижчу основу, увесь той порив існування, що підноситься до світла й, на вашу думку, мчить назустріч нещастю. Я прошу вас усунути волю до життя, що тріпоче в безмежжі, усунути, зрештою, саме джерело життя. Ви можете це зробити? Ні. То дайте нам спокій. Якщо ніхто не може стримати життя, чи не краще навчитися цінувати його й користуватися ним, ніж викликати в людей відразу до нього? Коли знають, що страва шкодить здоров’ю, її не їдять. І коли певний спосіб мислення забирає в нас довіру, радість і силу, його треба відкинути, маючи певність, що це не лише огидна пожива для духу, а й хиба. Для людей істинні лише людяні думки, а песимізм нелюдяний. До того ж йому однаково бракує і скромності, і логіки. Щоб дозволити собі визнати поганою цю дивовижну річ, яку називають життям, треба було б збагнути її до дна й мало не самому її створити. Яка дивна постава в деяких великих мислителів нашого часу! Справді, вони поводяться так, ніби створили світ у молодості, дуже давно; тепер вони вже цілком розчарувалися в цьому задумі й остаточно вирішили, що то була помилка.

Живімо іншою поживою, зміцнюймо свої душі підбадьорливими думками. Для людини найістинніше те, що найкраще додає їй сил.

Якщо людство живе довірою, то живе воно й надією. Надія - та форма довіри, яка звертається до майбутнього. Кожне життя - результат і прагнення. Усе суще передбачає початок і прямує до мети. Жити - означає ставати, ставати - означає прагнути. Неосяжне становлення є безмежною надією. В основі речей живе надія, і вона має відбиватися в людському серці. Без надії немає життя. Та сама сила, яка дає нам буття, спонукає нас підніматися вище. Що означає цей наполегливий інстинкт, який штовхає нас до поступу? Його справжній сенс у тому, що з життя має щось постати, що в ньому визріває благо, вище за нього самого, до якого воно поволі рухається, і що цей стражденний сіяч, якого називають людиною, як і кожен сіяч, потребує сподівання на завтра. Історія людства - історія нездоланної надії. Інакше все давно скінчилося б. Щоб іти під своїми тягарями, знаходити шлях уночі, підводитися після падінь і руйнувань, не зрікатися себе навіть у смерті, людству треба було сподіватися завжди, а часом і всупереч будь-якій надії. Ось цілюща сила, що його підтримує. Якби ми мали лише логіку, то давно дійшли б висновку: останнє слово скрізь за смертю. І померли б від цієї думки. Але ми маємо надію, і саме тому живемо й віримо в життя.

Сузо, великий монах-містик, один із найпростіших і найдобріших людей, які будь-коли жили, мав зворушливу звичку: щоразу, зустрічаючи жінку, навіть найбіднішу й найстарішу, він шанобливо поступався їй дорогою, хоч би для цього доводилося стати в колючки чи в багнисту колію. «Я роблю це, - казав він, - щоб ушанувати нашу святу Владичицю Діву Марію». Віддаваймо таку саму шану надії. Коли зустрічаємо її в стеблинці пшениці, що пробивається з борозни, у птахові, який висиджує й годує пташенят, у бідній пораненій тварині, яка збирається із силами, підводиться й продовжує шлях, у селянинові, що оре й засіває поле, спустошене повінню чи градом, у народі, який поволі відшкодовує втрати й гоїть рани, - у хоч би якій скромній і страдницькій подобі, вітаймо її! Коли зустрічаємо її в легендах, у наївних піснях, у простих віруваннях, знову вітаймо її! Бо вона завжди та сама - незнищенна, безсмертна дочка Бога.

Ми надто мало наважуємося сподіватися. Сучасна людина набула дивної боязкості. Страх, що небо впаде, ця вершина безглуздя в боязні, на думку наших галльських предків, увійшов у наші серця. Хіба крапля води сумнівається в океані? Хіба промінь сумнівається в сонці? Наша стареча мудрість спромоглася й на таке диво. Вона схожа на тих старих буркотливих вихователів, головне заняття яких - сварити своїх юних учнів за веселі пустощі та молодий запал. Час знову стати дітьми, заново навчитися складати руки в молитві й широко розплющувати очі перед таємницею, яка нас огортає. Пригадати, що попри всі наші знання ми знаємо небагато, що світ більший за наш мозок, і це на щастя: якщо він такий дивовижний, то має приховувати невідомі можливості, і йому можна трохи довіритися, не заслуговуючи на докір у необачності. Не ставмося до нього, як кредитори до неплатоспроможного боржника. Треба оживити свою мужність і розпалити святе полум’я надії. Поки сонце ще сходить, поки земля знову зацвітає, поки птах будує гніздо, поки мати всміхається своїй дитині, маймо відвагу бути людьми, а решту довірмо Тому, хто полічив зорі. Щодо мене, я хотів би знайти полум’яні слова для кожного, в кого занепадає серце в цей зневірений час: зберися з духом, сподівайся знову; найменше ризикує помилитися той, хто має сміливість сподіватися найбільше. Найнаївніша надія ближча до істини, ніж найобґрунтованіший розпач.

Ще одне джерело світла на шляху людства - доброта. Я не належу до тих, хто вірить у природну досконалість людини й навчає, що суспільство її псує. Навпаки, з усіх форм зла мене найбільше лякає спадкова. Але я інколи питав себе, як сталося, що ця давня отруйна зараза ницих інстинктів, пороків, прищеплених крові, увесь тягар залежностей, залишений нам минулим, усе-таки не здолали нас. Мабуть, тому, що є ще щось інше. Це інше - доброта.

Перед невідомим, що нависає над нашими головами, перед обмеженістю нашого розуму, перед тривожною й суперечливою загадкою долі, перед брехнею, ненавистю, розбещенням, стражданням і смертю - що думати? Що робити? На всі ці питання разом відповів величний і таємничий голос: будь добрим. Певно, доброта божественна, як довіра, як надія, якщо вона не може померти, хоча їй протистоїть стільки сил. Проти неї - природна лють того, що можна назвати звіром у людині; проти неї - хитрість, сила, користь і передусім невдячність. Чому ж вона проходить світла й неушкоджена серед цих темних ворогів, як пророк священного переказу серед ревучих хижаків?

Тому що її вороги належать до нижчого, а доброта - до вищого. Роги, зуби, пазурі, очі, сповнені вбивчого вогню, безсилі перед швидким крилом, яке злітає вгору й вислизає від них. Так і доброта уникає нападів своїх ворогів. Вона робить іще більше: часом їй випадає прекрасна перемога - прихилити до себе власних переслідувачів. Вона бачила, як хижаки втихомирювалися, лягали біля її ніг, корилися її законові.

У самому серці християнської віри є вчення найпіднесеніше і, для того, хто вміє проникнути в його глибокий сенс, найлюдяніше: щоб урятувати загублене людство, невидимий Бог прийшов оселитися серед нас у людській подобі й захотів, щоб Його впізнали лише за однією ознакою - добротою.

Відновлюючи й утішаючи, лагідна до нещасного й навіть до злого, доброта випромінює світло там, де ступає. Вона прояснює і спрощує. Вона обрала найскромнішу частку: перев’язувати рани, витирати сльози, полегшувати нужду, заколисувати зболені серця, прощати, мирити. Але саме її нам найбільше й потрібно. Тож, міркуючи про найкращий спосіб зробити думку плідною, простою і справді відповідною нашому людському призначенню, підсумуймо цей спосіб такими словами: довіряй, сподівайся і будь добрим.

Я не хочу нікого відохочувати від високих роздумів чи відмовляти когось схилятися над питаннями невідомого, над неосяжними безоднями філософії та науки. Але з цих далеких мандрів завжди доведеться повертатися туди, де ми є, а часто й на те місце, де топчемося без видимого результату. Бувають життєві обставини й суспільні ускладнення, у яких учений, мислитель і неук бачать не ясніше один за одного. Наша доба часто ставила нас перед такими становищами, і я запевняю кожного, хто захоче піти запропонованим шляхом: невдовзі він побачить, що в ньому є користь.

Оскільки в цих міркуваннях я наблизився до релігійної царини, принаймні до її загальних основ, мене, можливо, попросять кількома простими словами сказати, яка релігія найкраща. Я охоче поясню свою думку. Але, можливо, не варто ставити питання так, як це роблять зазвичай: яка релігія найкраща? Безперечно, релігії мають певні виразні риси, переваги й вади, властиві кожній із них. Отже, їх, зрештою, можна порівнювати. Та до такого порівняння завжди домішуються упередження або мимовільна пристрасність. Краще поставити питання інакше: чи добра моя релігія і за чим я можу це пізнати? Відповідь буде такою: ваша релігія добра, якщо вона жива й діяльна; якщо живить у вас почуття безмежної цінності існування, довіру, надію та доброту; якщо стає союзницею кращої частини вашого єства проти гіршої й невпинно нагадує про потребу стати новою людиною; якщо допомагає зрозуміти, що біль може визволяти; якщо примножує у вас повагу до чужої совісті; якщо завдяки їй прощати легше, щастя стає менш гордовитим, обов’язок - дорожчим, а потойбіччя - менш темним. Якщо так, ваша релігія добра, хоч би як вона називалася. Хоч би якою простою вона була, виконуючи цю справу, вона походить зі справжнього джерела й поєднує вас із людьми та Богом.

Але якщо вона часом служить вам для того, щоб уважати себе кращим за інших, чіплятися до текстів, насуплювати обличчя, панувати над чужою совістю або віддавати власну в рабство, присипляти свої моральні сумніви, дотримуватися культу заради моди й вигоди чи робити добро з розрахунку на потойбічну винагороду, - о, тоді хоч би ви посилалися на Будду, Мойсея, Магомета чи самого Христа, ваша релігія нічого не варта: вона відділяє вас від людей і від Бога.

Можливо, я не маю достатнього права так говорити. Але до мене так говорили інші, більші за мене, зокрема Той, хто розповів книжникові, охочому ставити питання, притчу про доброго самарянина. На Його авторитет я й спираюся.