Просте слово

Слово - головний засіб, яким дух себе виявляє, перша видима форма, якої він набуває. Яка думка, таке й слово. Щоб змінити життя в бік простоти, треба пильнувати свою мову й своє перо. Нехай слово буде простим, як думка, нехай буде щирим і надійним: думай правильно, говори відверто!

Основою суспільних взаємин є взаємна довіра, а живить цю довіру щирість кожного. Щойно щирості меншає, довіра псується, стосунки страждають, виникає непевність. Це однаково стосується матеріальних і духовних інтересів. Із людьми, яких постійно мусиш остерігатися, так само важко вести торгівлю й промислові справи, як шукати наукову істину, прагнути релігійної згоди чи здійснювати справедливість. Коли доводиться спершу перевіряти слова й наміри кожного та виходити з того, що все сказане й написане має на меті подати вам оману замість правди, життя надзвичайно ускладнюється. Саме так у нас і відбувається. Надто багато хитрунів, дипломатів, що змагаються у спритності й намагаються ошукати одне одного. Ось чому кожному так важко довідатися про найпростіші й найважливіші для нього речі. Мабуть, сказаного вже досить, щоб окреслити мою думку, а досвід кожного міг би додати до неї розлогий коментар із наочними прикладами. Проте я все-таки хочу докладніше зупинитися на цьому й навести приклади.

Колись люди мали доволі обмежені засоби спілкування. Цілком природно було припустити: удосконалення й примноження засобів повідомлення додасть світла. Краще пізнаючи одне одного, народи навчаться любити одне одного; громадяни однієї країни відчують тісніше братерство, бо краще знатимуть усе, що стосується спільного життя. Коли винайшли друкарство, вигукнули: «Fiat lux!» І ще з більшою підставою - коли поширилися читання й смак до газет. Чому б не міркувати так: два світильники освітлюють краще за один, а кілька - краще за два; що більше буде газет і книжок, то краще люди знатимуть, що відбувається, а тим, хто писатиме історію після нас, неабияк пощастить: у їхніх руках буде вдосталь документів. Ніщо не здавалося очевиднішим. На жаль, це міркування спиралося на властивості й потужність знарядь, але не враховувало людського чинника, який усюди найважливіший. А виявилося, що софісти, крутії, наклепники, усі ці люди з добре підвішеним язиком, які краще за будь-кого вміють орудувати словом і пером, щедро скористалися всіма засобами множення й поширення думок. Який наслідок? Нашим сучасникам надзвичайно важко довідатися правду про власний час і власні справи. На кілька газет, які плекають добрі міжнародні відносини, намагаючись справедливо інформувати сусідів і вивчати їх без прихованого наміру, скільки припадає тих, що сіють недовіру й наклеп? Скільки штучних і нездорових течій створено в громадській думці неправдивими чутками, зловмисними тлумаченнями фактів чи слів! Про внутрішні справи ми знаємо не набагато краще, ніж про закордонні. Ні про інтереси торгівлі, промисловості чи землеробства, ні про політичні партії або суспільні напрями, ні про людей, залучених до державних справ, нелегко отримати безсторонні відомості: що більше читаєш газет, то менше розумієш. Бувають дні, коли читач, переглянувши їх і припустивши, що вірить їм на слово, мусив би зробити такий висновок: зрештою, скрізь залишилися самі зіпсуті люди, і лише кілька оглядачів ще зберегли чесність. Але й ця остання частина висновку невдовзі впала б. Адже оглядачі пожирають одне одного. Тоді перед читачем постало б видовище, подібне до карикатури під назвою «Битва змій». Пожерши все навколо, дві гадини нападають одна на одну й пожирають одна одну; зрештою на полі бою лишаються два хвости.

І розгублений не лише простолюдин, а й освічені люди, майже всі. У політиці, фінансах, ділових справах, навіть у науці, мистецтві, літературі й релігії скрізь є залаштунки, хитрощі, таємні важелі. Є правда на вивіз і інша - для посвячених. Виходить, ошукані всі: хоч би як добре ти знав одну кухню, усіх ніколи не знатимеш. І навіть ті, хто найспритніше обманює інших, самі стають ошуканими, коли їм доводиться покладатися на чужу щирість.

Наслідок таких звичаїв - знецінення людського слова. Насамперед воно знецінюється в очах тих, хто користується ним як ницим знаряддям. Для сперечальників, причеп, софістів, для всіх, кого надихає лише несамовите бажання мати рацію або переконання, що поваги заслуговують тільки їхні інтереси, вже немає слова, яке слід шанувати. Їхня кара - необхідність судити інших за правилом, якого вони дотримуються самі: казати те, що вигідно, а не те, що правдиве. Вони вже нікого не можуть сприймати всерйоз. Сумний душевний стан для людей, які пишуть, промовляють, навчають. Як же треба зневажати своїх слухачів і читачів, щоб звертатися до них із таким настроєм! Для того, хто зберіг хоч основу чесності, немає нічого обурливішого за відсторонену іронію акробата пера чи слова, який намагається ввести в оману добрих довірливих людей. З одного боку - відкритість, щирість, бажання зрозуміти, з іншого - спритність, що глузує з публіки. Але брехун не знає, як глибоко обманює сам себе. Капітал, із якого він живе, - довіра. І ніщо не зрівняється з довірою народу, хіба що його недовіра, щойно він відчує зраду. Народ певний час може йти за тими, хто визискує його простодушність. Але потім його привітність обертається відразою; двері, що стояли навстіж, зустрічають непорушним дерев’яним обличчям, а вуха, колись уважні, закриваються. На жаль, тоді вони закриваються не лише для злого, а й для доброго. У цьому й злочин тих, хто викручує та принижує слово: вони підривають загальну довіру. Знецінення грошей, падіння доходів від капіталу, руйнування кредиту вважають лихом. Та є більше лихо - втрата довіри, того морального кредиту, який чесні люди надають одне одному і завдяки якому слово обертається, мов справжня монета. Геть фальшивомонетників, спекулянтів, нечистих фінансистів, бо через них підозрюють навіть чесні гроші! Геть фальшивомонетників пера й слова, бо через них перестають вірити будь-чому й будь-кому, а вартість сказаного чи написаного стає схожою на вартість жартівливих банкнот «Сент-Фарс».

Тепер видно, як нагально потрібно кожному стежити за собою, берегти свій язик, дисциплінувати перо й прагнути простоти. Без прихованих значень, без стількох обхідних висловів, недомовок і вивертів! Вони лише все заплутують. Будьте людьми, тримайте слово. Година щирості робить для порятунку світу більше, ніж роки хитрощів.

Тепер кілька слів про нашу національну ваду. Вони адресовані тим, хто забобонно схиляється перед красномовством і показністю стилю. Звісно, не слід дорікати людям, які цінують витончену мову чи вишукане читання. Я вважаю, що сказати те, що маєш сказати, надто добре неможливо. Але з цього не випливає, що найкраще сказане й написане - те, що найбільше прикрашене. Слово має служити фактові, а не підміняти його й так оздоблювати, що про сам факт забувають. Найвеличніші речі найбільше виграють від простого вислову, бо тоді постають такими, якими є. Ви не накидаєте на них навіть прозорого покривала гарної промови й не затуляєте тією згубною для істини тінню, яку називають марнославством письменника чи оратора. Ніщо не буває таким сильним і переконливим, як простота. Є священні почуття, жорстокий біль, велика самовідданість, палкий захват, які погляд, жест або вигук передають краще за найпрекрасніші розлогі речення. Найдорожче, що людство має у своєму серці, виявляється найпростіше. Щоб переконати, треба бути правдивим; певні істини краще розуміють, коли вони сходять із простих, навіть немічних уст, ніж коли лунають із надто вправних або проголошуються силою легень. Ці правила добрі для кожного у щоденному житті. Ніхто не уявляє, яку користь дістав би для свого морального життя від постійного дотримання такого принципу: правдиво, стримано й просто висловлювати почуття та переконання і наодинці, і прилюдно; ніколи не переступати міри; вірно передавати те, що всередині нас, і передусім пам’ятати про це. Ось головне.

Адже небезпека гарних слів у тому, що вони починають жити власним життям. Це поважні слуги, які зберегли титули, але вже не виконують обов’язків, як бачимо при королівських дворах. Ви гарно сказали, гарно написали: чудово, цього досить.

Скільки людей задовольнилися промовами й вирішили, що це звільняє їх від учинків! А ті, хто їх слухає, задовольняються тим, що почули промову. Так із часом життя може скластися лише з кількох вправних виступів, кількох гарних книжок, кількох прекрасних п’єс. Про те, щоб здійснювати так майстерно викладене, мало хто думає. А якщо спуститися від талановитих людей до низин, де працюють посередності, то в темному сум’ятті побачимо всіх тих, хто вважає, ніби ми на землі для того, щоб говорити й слухати розмови: величезний, безнадійний натовп балакунів, усіх, хто галасує, теревенить, просторікує, а після цього ще й вважає, що говорять замало. Усі вони забувають: найбільше роблять ті, хто найменше галасує. Машині, яка витрачає всю пару на свист, уже нічим обертати колеса. Тож плекайте мовчання. Усе, що заощадите на шумі, здобудете в силі.

Ці міркування підводять нас до близької теми, також вартої уваги. Я маю на увазі те, що можна назвати надмірністю мови. Вивчаючи населення однієї місцевості, помічаєш відмінності в темпераменті, сліди яких зберігає мова. Тут люди радше незворушні й спокійні: вживають зменшувальні слова, пом’якшені вислови. Там темпераменти врівноважені: чуєш точне слово, цілком відповідне речі. А далі - через ґрунт, повітря, можливо, вино - у жилах тече гаряча кров: люди легко спалахують і перебільшують у висловах; найвищі ступені рясніють у мові, а для найпростіших речей добирають найсильніші слова.

Як мовлення змінюється залежно від клімату, так різниться й залежно від епохи. Порівняйте нинішню писемну або усну мову з мовою деяких інших періодів нашої історії. За старого режиму говорили інакше, ніж за революції, а ми говоримо не так, як люди 1830-го, 1848-го років або Другої імперії. Загалом тепер мова простіша: ми вже не носимо перук, не надягаємо мереживних манжет, сідаючи писати. Але одна риса відрізняє нас майже від усіх предків - наша нервовість, джерело наших перебільшень.

На збуджену, дещо хворобливу нервову систему, а Бог свідок, нерви вже давно не привілей аристократії, слова справляють не те враження, що на здорову людину. І навпаки, нервовій людині бракує простого слова, коли вона намагається передати свої почуття. У щоденному й суспільному житті, у літературі й театрі спокійна, стримана мова поступилася надмірній. Засоби, якими романісти й актори розворушували публіку й примушували звернути на себе увагу, у зародковому вигляді з’являються в найзвичайніших наших розмовах, у листуванні, а надто в полеміці. Наше мовлення співвідноситься з мовленням урівноваженої, спокійної людини так само, як наш почерк - із почерком наших батьків. Звинувачують сталеві пера. Якби ж це було правдою!

Тоді нас урятували б гуси. Але недуга глибша: вона в нас самих. Наш почерк - почерк збуджених і розладнаних людей; перо наших предків бігло папером упевненіше й спокійніше. Тут перед нами один із наслідків сучасного життя, такого складного й такого марнотратного щодо сил. Воно робить нас нетерплячими, захеканими, постійно збудженими. Наш почерк, як і наша мова, відчуває це й видає нас. Від наслідку повернімося до джерела та зрозуміймо подане нам застереження. Що доброго може вийти зі звички перебільшувати в мовленні? Невірні тлумачі власних вражень, ми своїми перебільшеннями лише викривляємо думки ближніх і свої власні. Люди, які перебільшують, перестають розуміти одне одного. Дратівливість, бурхливі й безплідні суперечки, поспішні судження без жодної міри, найтяжчі крайнощі у вихованні та суспільних відносинах - ось наслідки нестриманості мови.

І дозвольте мені, закликаючи до простого слова, висловити побажання, здійснення якого мало б найщасливіші наслідки. Я прошу простої літератури - не лише як одного з найкращих ліків для наших пересичених, перевтомлених, стомлених дивацтвами душ, а й як запоруки та джерела суспільного єднання. Я прошу також простого мистецтва. Наше мистецтво й література призначені для привілейованих багатством та освітою. Але зрозумійте мене правильно: я закликаю поетів, романістів, художників не спускатися з висот, щоб ходити схилом і тішитися посередністю, а, навпаки, підніматися вище. Народне - не те, що підходить певному класові суспільства, який заведено називати народом; народне - те, що спільне для всіх і що всіх єднає. Джерела натхнення, з якого могло б постати просте мистецтво, лежать у глибинах людського серця, у вічних реаліях життя, перед якими всі рівні. А джерела народної мови слід шукати в небагатьох простих і сильних формах, що виражають найпервісніші почуття та головні обриси людської долі. Там - правда, сила, велич, безсмертя. Хіба такий ідеал не здатен запалити молодих людей, які відчувають у собі священний вогонь прекрасного, знають співчуття й віддають перевагу перед зневажливим висловом «Odi profanum vulgus» значно людянішим словам «Misereor super turbam»? Я не маю жодного авторитету в мистецтві, але з натовпу, серед якого живу, маю право звернути свій заклик до обдарованих талантом і сказати їм: працюйте для тих, кого забувають. Зробіть так, щоб вас розуміли прості люди. Цим ви здійсните справу визволення й примирення; цим знову відкриєте джерела, з яких колись черпали ті майстри, чиї творіння пережили віки, бо вони вміли вбрати геній у простоту.

Примітки перекладача

Fiat lux! - «Хай буде світло!» (лат.).

Сент-Фарс (Sainte-Farce) - у цьому порівнянні назва жартівливих, несправжніх банкнот; автор протиставляє їм слово, якому можна довіряти.

Odi profanum vulgus - «Ненавиджу неосвічений натовп»; Misereor super turbam - «Жаль мені цього люду» (лат.).