Простий обов’язок

Коли з дітьми говорять про щось неприємне для них, вони показують вам голуба на даху, що годує пташеня, або візника на вулиці, який кривдить коня. А іноді хитро ставлять одне з тих великих питань, над якими батькам доводиться ламати голову. І все це для того, щоб відвернути увагу від болючої теми. Боюся, що перед обов’язком ми й самі великі діти та, щойно заходить про нього мова, шукаємо всіляких вивертів, аби відволіктися.

Перший виверт - запитати себе, чи існує обов’язок узагалі, чи це слово не приховує одну з численних ілюзій наших предків. Адже обов’язок передбачає свободу, а питання свободи веде нас у царину метафізики. Як говорити про обов’язок, поки не розв’язане таке поважне питання свободи волі? Теоретично заперечити нічого. І якби життя було теорією, якби ми існували для того, щоб розробити завершену систему всесвіту, було б безглуздо займатися обов’язком, не довівши спершу свободи, не визначивши її умов і меж.

Але життя не є теорією. У цьому питанні практичної моралі, як і в усіх інших, воно випередило теорію, і немає жодної підстави гадати, що колись поступиться їй місцем. Ця свобода, відносна, визнаю, як, зрештою, і все нам відоме, цей обов’язок, існування якого ставлять під сумнів, усе ж лежать в основі всіх наших суджень про себе й ближніх. Ми ставимося одне до одного як до певної міри відповідальних за свої вчинки.

Найзапекліший теоретик, щойно виходить за межі своєї теорії, без жодних вагань схвалює чи засуджує чужі дії, порушує справи проти ворогів, звертається до великодушності та справедливості тих, кого хоче відмовити від негідного кроку. Від поняття морального обов’язку неможливо відкараскатися так само, як від понять часу й простору. І як доводиться погодитися ходити, ще не вміючи визначити простір, який долаємо, і час, що вимірює наші рухи, так треба підкоритися моральному обов’язкові, ще не торкнувшись пальцями його глибокого коріння. Моральний закон стоїть над людиною, шанує вона його чи порушує. Придивіться до щоденного життя: кожен готовий кинути камінь у того, хто не виконує очевидного обов’язку, навіть якщо той посилається на те, що ще не досяг філософської певності. Кожен скаже йому, і тисячу разів матиме рацію: «Добродію, передусім треба бути людиною. Спершу докладіть власних зусиль, виконайте обов’язок громадянина, батька, сина тощо, а потім повернетеся до своїх роздумів».

Утім, зрозуміймо одне одного правильно. Ми не хочемо нікого відвертати від філософського дослідження, від сумлінного пошуку основ моралі. Жодна думка, яка повертає людину до цих серйозних питань, не може бути даремною чи байдужою. Ми лише сумніваємося, що мислитель здатен чекати, доки знайде ці основи, перш ніж учинити людяно, чесно чи нечесно, мужньо чи боягузливо. А надто хочемо сформулювати відповідь усім хитрунам, які ніколи не були філософами, а також самим собі, коли нам закортить послатися на філософський сумнів, щоб виправдати практичні провини. Самим фактом, що ми люди, ще до будь-якої теорії, яка визнає чи заперечує обов’язок, ми маємо тверде правило: поводитися по-людськи. Від цього нікуди не подітися.

Але той, хто розраховував би на дієвість такої відповіді, погано знав би винахідливість людського серця. Хоч би якою незаперечною вона була, вона не завадить виникнути іншим питанням. Наших приводів ухилитися від обов’язку стільки ж, скільки піску на морському березі або зірок на небі.

Тож ми ховаємося за обов’язком неясним, важким, суперечливим. Безперечно, ці слова викликають болісні спогади. Бути людиною обов’язку й сумніватися у своєму шляху, навпомацки шукати в темряві, опинитися між протилежними вимогами різних обов’язків або перед обов’язком величезним, нищівним, що перевищує наші сили, - що може бути важчим? І таке трапляється. Ми не хочемо ні заперечувати, ні применшувати трагічності деяких подій і душевного болю, що розриває певні життя. Проте рідко обов’язкові доводиться пробиватися крізь такий конфлікт обставин і спалахувати в розумі, немов блискавці серед бурі. Такі страшні потрясіння виняткові. Добре, якщо ми тримаємося гідно, коли вони приходять. Але якщо ніхто не дивується дубові, вирваному буревієм, мандрівникові, що спіткнувся вночі на незнайомій дорозі, або солдатові, переможеному між двома вогнями, то ніхто не засудить беззастережно й тих, хто зазнав поразки в майже надлюдській моральній боротьбі. Поступитися чисельній перевазі й перешкодам ніколи не було ганьбою.

Тому я складу зброю перед тими, хто сховався за неприступним муром неясного, складного, суперечливого обов’язку. Сьогодні мене цікавить не це. Я хочу поговорити з ними про простий, я сказав би навіть легкий, обов’язок.

На рік маємо три або чотири великі свята з урочистим передзвоном і багато звичайних днів. Так само нам доводиться витримати кілька дуже великих і дуже неясних битв. Але поряд із ними є безліч простих, очевидних обов’язків. І якщо у великих випробуваннях ми зазвичай тримаємося належно, то саме в дрібних нагодах виявляємо слабкість. Тому, не боячись надати своїй думці парадоксальної форми, скажу: головне - виконувати простий обов’язок, вправлятися в найпростішій справедливості. Загалом ті, хто губить свою душу, гублять її не тому, що виявилися нездатними до важкого обов’язку й не здійснили неможливого, а тому, що знехтували обов’язком простим.

Пояснімо цю істину прикладами.

Той, хто намагається зазирнути в непомітні низи суспільства, невдовзі відкриває великі тілесні й душевні страждання. Що ближче придивляється, то більше бачить ран. І зрештою світ знедолених постає перед ним величезною темною спорудою, перед якою окрема людина з усіма своїми засобами допомоги здається безсилою. Щоправда, вона відчуває порив поспішити на допомогу, але водночас питає: навіщо? Безперечно, становище надзвичайно болісне. Дехто розв’язує його тим, що з розпачу не робить нічого. Такі люди залишаються безплідними, хоча їм не бракує ні співчуття, ні навіть добрих намірів. Вони помиляються. Людина часто не має засобів робити добро у великому масштабі, але це не причина нехтувати ним у малому. Стільки людей звільняють себе від будь-якої дії лише тому, що, на їхню думку, зробити треба надто багато! Їм слід нагадати про простий обов’язок. У нашому випадку він такий: нехай кожен, відповідно до своїх засобів, вільного часу та здібностей, знайде знайомства серед знедолених. Є люди, які, доклавши трохи доброї волі, примудряються ввійти в оточення міністрів або проникнути до товариства глав держав. Чому ж не можна налагодити стосунки з бідними й познайомитися з робітниками, яким бракує необхідного? Познайомившись із кількома родинами, дізнавшись їхні історії, минуле й труднощі, ви зможете надзвичайно прислужитися їм: просто робити те, що вам під силу, і виявляти братерство через моральну та матеріальну підтримку. Щоправда, ви візьметеся лише за маленький куточок, але зробите все можливе для себе й, можливо, спонукаєте когось іншого теж зробити все можливе. Чинячи так, ви вже не лише відзначатимете, що в суспільстві багато нужди, похмурої ненависті, розбрату й пороку, а внесете до нього трохи добра. І якщо кількість таких добрих намірів, як ваш, хоч трохи зросте, добра відчутно побільшає, а зла поменшає. Але навіть якщо ви залишитеся єдиним, хто так учинив, про вас можна буде сказати: ви зробили єдину розумну річ, виконали простий, по-дитячому очевидний обов’язок, який постав перед вами. А виконавши його, ви відкрили одну з таємниць доброго життя.

Людське честолюбство охоплює у мріях величезні простори, але нам рідко випадає чинити велике, та й тоді швидкий і певний успіх завжди спирається на терплячу підготовку. Вірність у малому лежить в основі всього великого, що здійснюється. Ми надто часто про це забуваємо. А проте якщо й є істина, яку необхідно знати, то саме ця, особливо у важкі часи та в болісні періоди життя. Під час кораблетрощі рятуються на уламку балки, веслі, шматку дошки. На бурхливих хвилях життя, коли все ніби розбилося на друзки, пам’ятаймо: одна з цих жалюгідних скалок може стати нашою рятівною дошкою. Занепад духу починається зі зневаги до того, що вціліло.

Ви розорилися, або вас спіткала тяжка втрата, або на ваших очах щойно загинули плоди довгої праці. Ви не можете повернути статки, воскресити померлих, урятувати змарновані зусилля. І перед непоправним у вас опускаються руки. Тоді ви перестаєте дбати про себе, доглядати дім, пильнувати дітей. Це можна пробачити, і як же добре ми це розуміємо! Але це дуже небезпечно! Занедбання перетворює лихо на ще гірше лихо. Саме тому, що ви вважаєте, ніби вам уже нічого втрачати, ви втратите й те, що ще маєте. Зберіть уламки свого добра, старанно бережіть те мале, що залишилося. І невдовзі це мале вас утішить. Докладене зусилля приходить нам на допомогу, так само як знехтуване обертається проти нас. Якщо залишилася тільки гілка, за яку можна вхопитися, хапайтеся за неї. Якщо ви самі обороняєте справу, що здається програною, не кидайте зброї, щоб долучитися до втікачів. Після потопу кілька самотніх людей знову заселяють землю. Майбутнє іноді може триматися на одній людині, як життя часом тримається на нитці. Шукайте натхнення в історії та природі: обидві у своєму трудному розвитку навчать вас, що й лихо, й добробут можуть постати з найменших причин, що нехтувати дрібницями нерозумно й що передусім треба вміти чекати та починати знову.

Говорячи про простий обов’язок, не можу не думати про військове життя й про приклади, які воно дає учасникам великої боротьби, що зветься життям. Погано розумів би свій солдатський обов’язок той, хто після поразки війська перестав би чистити одяг, доглядати рушницю, дотримуватися дисципліни. «Навіщо?» - можливо, скажете ви. Навіщо? Хіба поразки не бувають різними? Хіба байдуже, чи додамо до лиха поразки ще й зневіру, безлад, повний розпад? Ні. Ніколи не треба забувати: найменший вияв сили в такі страшні хвилини - мов світло вночі. Це знак життя й надії. Кожен одразу розуміє, що ще не все втрачено.

Під час згубного відступу 1813-1814 років, серед зими, коли зберігати будь-який пристойний вигляд мало бути майже неможливо, якийсь генерал, не пригадаю хто саме, одного ранку з’явився перед Наполеоном I у парадному мундирі й щойно поголений. Побачивши його серед загального розпаду таким охайним, наче він зібрався на огляд, імператор сказав: «Генерале, ви хоробрий чоловік!»

Простий обов’язок - це також найближчий обов’язок. Дуже поширена слабкість заважає багатьом людям цікавитися тим, що зовсім поруч: вони бачать у ньому лише дріб’язкові сторони. Натомість далеке приваблює й зачаровує. Так марно витрачається неймовірна кількість доброї волі. Ми палко переймаємося людством, суспільним благом, далекими нещастями й ідемо життям, не відриваючи очей від дивовижних предметів, які полонять нас десь на обрії, а тим часом наступаємо перехожим на ноги або штовхаємо їх ліктями, навіть не помічаючи.

Дивна недуга, що заважає бачити тих, хто поруч із вами! Багато людей чимало читали, далеко подорожували, але не знають своїх співгромадян, великих чи малих. Вони живуть завдяки допомозі безлічі людей, до долі яких залишаються байдужими. Ні ті, хто їх інформує, навчає, ними керує, ні ті, хто їм служить, постачає все потрібне, годує, ніколи не привертали їхньої уваги. Їм і на думку не спадало, що не знати своїх робітників, слуг, зрештою, тих небагатьох людей, з якими нас пов’язують необхідні суспільні відносини, - невдячно або непередбачливо. Інші заходять іще далі. Для деяких жінок їхній чоловік - незнайомець, і навпаки. Є батьки, які не знають своїх дітей. Їхній розвиток, думки, небезпеки, що їм загрожують, надії, які вони плекають, - для батьків закрита книжка. Багато дітей не знають своїх батьків, ніколи не здогадувалися про їхні труднощі й боротьбу, не намагалися збагнути їхніх намірів. І я говорю не про невдалі подружжя, не про ті сумні середовища, де всі взаємини спотворені, а про порядні родини з добрих людей. Просто всі вони дуже зайняті. У кожного десь інде є інтерес, який забирає весь час. Далекий обов’язок, дуже привабливий, я цього не заперечую, вимагає їх цілком, і вони не усвідомлюють обов’язку найближчого. Боюся, їхні зусилля марні. Поле безпосереднього обов’язку - основа діяльності кожного. Знехтуйте цією основою, і все, що затієте далеко, опиниться під загрозою. Тому спершу належте своїй країні, своєму місту, своєму домові, своїй церкві, своїй майстерні, а звідти, якщо можете, рушайте далі: це простий і природний шлях. Людині доводиться з чималими зусиллями запасатися дуже поганими доводами, щоб піти у зворотному напрямку. У будь-якому разі наслідок такого дивного змішування обов’язків - те, що багато хто втручається в безліч справ, окрім тієї, якої від нього справедливо чекають. Кожен займається чимось іншим, а не тим, що його стосується, відсутній на своєму посту, не знає власного ремесла. Ось що ускладнює життя. А було б так просто, якби кожен займався своєю справою.

Ще одна форма простого обов’язку. Якщо заподіяно шкоду, хто має її виправити? Той, хто її завдав. Це справедливо, але це лише теорія. А з неї випливало б, що лихо слід залишити, доки не знайдуть винуватців і вони його не усунуть. А якщо їх не знайдуть? Або якщо вони не зможуть чи не захочуть нічого виправляти?

Через розбиту черепицю вам на голову тече дощ, або крізь розбиту шибку до хати вривається вітер. Чи чекатимете ви, доки заарештують того, хто розбив черепицю або шибку, перш ніж шукати покрівельника й скляра? Ви визнали б це безглуздям, чи не так? А проте так чинять дуже часто. Діти обурено вигукують: «Не я це кинув, не я й підніматиму!» Більшість дорослих міркує так само. Це логічно. Але світ рухається не завдяки цій логіці.

Навпаки, треба знати те, що життя повторює нам щодня: шкоду, заподіяну одними, виправляють інші. Одні руйнують, інші будують; одні бруднять, інші прибирають; одні розпалюють сварки, інші втихомирюють; одні змушують плакати, інші втішають; одні живуть для кривди, інші вмирають за справедливість. І саме в здійсненні цього болісного закону - порятунок. Це теж логіка, але логіка фактів, перед якою блідне логіка теорій. Висновок безсумнівний. Людина з простим серцем робить його так: якщо є лихо, головне - усунути його й узятися до цього негайно. Тим краще, якщо пани винуватці захочуть долучитися до виправлення. Проте досвід радить не надто розраховувати на їхню участь.

Але хоч би яким простим був обов’язок, треба ще мати силу його виконати. У чому полягає ця сила і де її знайти? Про це можна говорити невтомно. Обов’язок залишається для людини ворогом і надокучливим гостем, поки постає лише зовнішньою вимогою. Коли він заходить у двері, людина виходить у вікно; коли він заступає вікна, ми тікаємо через дах. Що краще бачимо його наближення, то певніше ухиляємося. Він схожий на жандарма, представника державної сили й офіційної справедливості, від якого спритний пройдисвіт завжди вміє сховатися. На жаль, навіть якби жандарм схопив його за комір, то міг би хіба що привести до відділка, а не на праведний шлях. Щоб людина виконала обов’язок, вона має потрапити до рук іншої сили, ніж та, що каже: роби це, роби те; уникай цього, уникай того, а не то стережися!

Ця внутрішня сила - любов. Коли людина ненавидить своє ремесло або працює недбало, усі сили землі не змусять її виконувати роботу з охотою. Але той, хто любить свою справу, рухається сам: його не лише зайве примушувати, його було б неможливо відвернути. Так само в усьому. Головне - відчути святе й безсмертно прекрасне в нашій незнаній долі; через низку переживань навчитися любити це життя за його страждання й надію, любити людей за їхню нужду й шляхетність, належати людству серцем, розумом і всім своїм єством. Тоді невідома сила підхоплює нас, як вітер підхоплює вітрила корабля, і несе до співчуття та справедливості. Піддаючись цьому непереборному поривові, ми кажемо: «Я не можу інакше, це сильніше за мене». Так люди всіх часів і середовищ називають силу, вищу за людину, але здатну жити в людському серці. І все по-справжньому піднесене в нас постає виявом цієї таємниці, що нас перевершує. Великі почуття, як великі думки й великі вчинки, народжуються з натхнення. Коли дерево зеленіє й дає плід, це тому, що черпає життєву силу із землі та отримує від сонця світло й тепло. Якщо людина у своєму скромному колі, серед неминучого незнання й помилок, щиро віддається своєму завданню, це тому, що вона торкається вічного джерела доброти. Ця центральна сила виявляється в тисячах різних форм. То вона - незламна енергія, то - пестлива ніжність, то - войовничий дух, що нападає на зло й знищує його, то - материнська турбота, що підбирає край дороги якесь змучене й забуте життя, яке там гинуло, то - смиренне терпіння довгих пошуків… Але все, чого вона торкається, носить її підпис. І люди, яких вона надихає, відчувають: завдяки їй ми існуємо й живемо. Служити їй - їхнє щастя й нагорода. Їм досить бути її знаряддями, і вони вже не зважають на зовнішній блиск своєї справи, добре знаючи, що немає нічого великого й нічого малого, а наші вчинки та життя варті лише того духу, який їх проймає.