Проста радість

Чи здається вам наша доба веселою? Мені вона загалом видається радше сумною. І боюся, що це не лише моє особисте враження. Коли я дивлюся на життя сучасників і слухаю їхні розмови, то, на жаль, дедалі більше переконуюся: веселяться вони мало. І не тому, що не намагаються. Але слід визнати: вдається їм це посередньо. Чому ж так?

Одні звинувачують політику або ділові справи, інші - суспільні питання чи мілітаризм. Коли починаєш перебирати намистини наших великих тривог, вибір неабиякий. Спробуй після цього повеселитися! У нашій юшці надто багато перцю, щоб їсти її із задоволенням. Ми навантажені безліччю труднощів, і кожної з них окремо вистачило б, щоб зіпсувати настрій. Із ранку до вечора, куди не підеш, зустрічаєш заклопотаних людей, яких підганяють і переслідують турботи. Одні витратили весь свій життєвий запал на лихі сутички озлобленої політики; інших нудить від підлих прийомів і заздрощів, із якими вони зіткнулися у світі літератури чи мистецтва. Торговельна конкуренція теж позбавляє багатьох сну; надмірно вимогливі навчальні програми й переповнені професії псують життя молоді; робітничий клас потерпає від безперервної промислової боротьби. Керувати стає неприємно, бо зникає авторитет; навчати - бо меншає поваги. Куди не глянеш, усюди причини для невдоволення.

А проте історія показує нам неспокійні епохи, яким ідилічного миру бракувало не менше, ніж нашій, але навіть найтяжчі події не завадили їм знати радість. Здається навіть, що суворість часів, непевність завтрашнього дня, сила суспільних потрясінь іноді стають новим джерелом життєвості. Нерідко солдати співають між двома битвами, і, гадаю, я не дуже помилюся, сказавши: людська радість святкувала найпрекрасніші перемоги в найважчі часи, серед перешкод. Але тоді, щоб спокійно спати перед боєм або співати серед бурі, люди мали внутрішні підстави, яких нам, можливо, бракує. Радість живе не в речах, а в нас. І я вперто вірю, що причини нашого нинішнього нездужання, цього заразливого поганого настрою, який нас охоплює, лежать у нас самих принаймні не менше, ніж у зовнішніх обставинах.

Щоб веселитися від щирого серця, треба відчувати під собою міцну основу, вірити в життя й мати його в собі. Саме цього нам бракує. Сьогодні багато людей, на жаль, навіть молодих, посварилися з життям, і я говорю не лише про філософів. Як можна веселитися, коли десь у глибині тримається думка: можливо, зрештою, краще було б, якби нічого ніколи не існувало? До того ж у життєвих силах нашої доби помітний тривожний занепад, який слід пов’язати зі зловживанням відчуттями. Надто багато всіляких надмірностей спотворили наші чуття й послабили здатність бути щасливими. Природа знемагає під тими дивацтвами, які їй нав’язали. Глибоко вражена в самому корені, але все ще стійка воля до життя намагається вдовольнитися штучними засобами. У медицині вдаються до штучного дихання, штучного харчування, електричного стимулювання. Так само навколо втіхи, що згасає, бачимо безліч людей, які поспішають розбудити й оживити її. Винайдено найхитромудріші засоби; ніхто не скаже, що на це пошкодували коштів. Випробувано все можливе й неможливе. Але в усіх цих складних перегінних апаратах так і не вдалося видобути жодної краплі справжньої радості. Не слід плутати радість зі знаряддями радості. Хіба досить узяти пензель, щоб стати художником, або за великі гроші придбати скрипку Страдіварі, щоб стати музикантом? Так само, хоч би ви мали для розваги весь найудосконаленіший і найвигадливіший зовнішній набір, це не просунуло б вас ані на крок. А великий художник може уламком вугілля накреслити безсмертний ескіз. Щоб малювати, потрібен талант або геній, а щоб веселитися - здатність бути щасливим. Хто її має, тому радість обходиться недорого. Цю здатність руйнують у людині скептицизм, штучне життя й надмірності; підтримують її довіра, помірність, природні звички діяльності й думки.

Чудовий і дуже доступний доказ сказаного - той факт, що всюди, де є просте й здорове життя, його супроводжує справжня радість, як пахощі супроводжують живі квіти. Хоч би це життя було важким, обмеженим і позбавленим того, що ми зазвичай уважаємо самими умовами втіхи, у ньому все ж розквітає ця ніжна й рідкісна рослина - радість. Вона пробивається між двома щільно припасованими каменями бруківки, у заглибині муру, у тріщині скелі. Дивуєшся, як і звідки вона взялася. Але вона живе, тоді як у теплицях, на щедро удобреній землі, ви вирощуєте її за великі гроші лише для того, щоб побачити, як вона марніє й гине у вас у руках.

Запитайте театральних акторів, яка публіка найкраще веселиться на комедії, і вони скажуть: народна. Причину зрозуміти неважко. Для цієї публіки комедія - виняткова подія, нею ще не переситилися. До того ж це відпочинок від тяжкої праці. Цю втіху люди чесно заробили й знають їй ціну, як знають ціну дрібним монетам, здобутим у поті чола. Крім того, вони не бували за лаштунками, не втручалися в акторські інтриги, не знають хитрощів і вірять, що все це справді сталося. З усіх цих причин вони смакують нічим не затьмарену радість. Я вже бачу пересиченого скептика, чий монокль блищить у ложі: він кидає на веселий натовп зневажливий погляд.

Біднота, дурні, народ неосвічений і грубий!

А проте саме вони по-справжньому живі, тоді як він - штучне створіння, манекен, нездатний відчути прекрасне й благотворне сп’яніння годиною щирої радості.

На жаль, простодушність зникає навіть із народного середовища. Ми бачимо, як міський люд, а за ним і сільський, пориває з добрими традиціями. Дух, спотворений алкоголем, пристрастю до гри, нездоровим читанням, поступово набуває хворобливих смаків. Штучне життя вривається туди, де раніше панувала простота, і це схоже на напад філоксери на виноградник. Міцне дерево сільської радості відчуває, як висихає сік, як жовтіє листя. Порівняйте сільське свято доброго старого зразка з одним із тих нібито осучаснених сільських свят. З одного боку, у шанованих межах вікових звичаїв міцні селяни співають місцевих пісень, танцюють місцеві танці в селянському вбранні, п’ють природні напої й почуваються цілком на своєму місці. Вони веселяться так, як коваль кує, як водоспад падає, як лошата стрибають луками. Це заразливе, це захоплює серце. Мимоволі кажеш собі: «Браво, друзі, ось воно!» Хочеться долучитися. З іншого боку, бачу селян, перевдягнених містянами, селянок, спотворених модисткою, а головна окраса свята - збіговисько виродків, що горлають пісеньки з кафе-концертів. Іноді на почесному місці сидять кілька акторів десятого ґатунку, які приїхали з цієї нагоди обтесати селян і дати їм скуштувати витончених утіх. Із напоїв - лікери на картопляному спирті або абсент. У всьому цьому ні самобутності, ні мальовничості. Може, є розбещеність і вульгарність, але немає тієї свободи, яку дає щира, невибаглива радість.

Питання радості надзвичайно важливе. Поважні люди зазвичай нехтують ним як дрібницею, люди суто практичні - як зайвими витратами. Ті, кого називають любителями втіх, нишпорять у цій тонкій царині, наче дикі кабани в саду. Здається, ніхто й не здогадується про величезне людське значення радості. Це священне полум’я, яке треба живити і яке осяває життя яскравим світлом. Хто дбає про нього, той робить для людства справу не менш корисну, ніж будівничий мостів, прокладач тунелів чи хлібороб. Поводитися так, щоб серед праці й життєвого болю зберігати в собі здатність бути щасливим і передавати її ближнім, ніби через благотворну заразливість, - це чинити справу солідарності в найшляхетнішому значенні слова. Подарувати трохи радості, розгладити стурбовані чола, додати світла темним дорогам - яке справді божественне служіння цьому бідному людству! Але виконати його можна лише з великою простотою серця.

Нам бракує простоти, щоб бути щасливими й робити щасливими інших. Нам бракує доброти й уміння відступити від себе. Ми поширюємо радість так само, як утіху, - засобами, що дають протилежний результат. Що ми робимо, коли хочемо когось утішити? Беремося заперечувати його страждання, сперечатися з ним, переконувати, що він помиляється, вважаючи себе нещасним. По суті, якщо перекласти наші слова на правдиву мову, вийде ось що: «Ти страждаєш, друже? Дивно. Мабуть, ти помиляєшся, адже я нічого не відчуваю». Якщо єдиний людяний спосіб полегшити страждання - розділити його серцем, що ж має відчувати нещасний від такої втіхи?

Коли хочемо розважити ближнього й подарувати йому приємну хвилину, діємо так само: запрошуємо захоплюватися нашим розумом, сміятися з наших дотепів, бувати в нашому домі, сідати за наш стіл, і скрізь проступає наше бажання показати себе. Часом ми ще й із поблажливою щедрістю подаємо йому милостиню розваги на наш вибір. Або запрошуємо веселитися з нами так, як запросили б зіграти в карти, маючи прихований намір використати його на свою користь. Невже ви думаєте, що найбільша радість для іншого - захоплюватися нами, визнавати нашу вищість або служити нам знаряддям? Хіба є у світі нудьга, порівнянна з відчуттям, що тебе використовують, опікують згори або записали до найманих оплескувачів? Щоб дарувати радість іншим і відчувати її самому, треба передусім відсунути ненависне «я» й тримати його на ланцюгу протягом усієї розваги. Гіршого псувача свята немає. Будьмо добрими товаришами, привітними, доброзичливими; сховаймо медалі, орденські зірки, титули й від усього серця віддаймо себе іншим!

Поживімо іноді, хоча б одну годину, відклавши все інше, заради того, щоб хтось усміхнувся. Жертва лише позірна: ніхто не веселиться краще за тих, хто вміє просто віддавати себе, даруючи людям поруч трохи щастя й забуття.

Коли ж ми станемо настільки просто людьми, щоб на наших зустрічах для відпочинку не виставляти наперед усього, що дратує нам нерви в щоденному житті? Невже не зможемо на годину забути свої претензії, поділи, класифікації, зрештою, власні ролі, щоб знову стати дітьми й засміятися тим добрим сміхом, який так благотворно діє й робить людей кращими?

Тут я відчуваю потребу зробити особливе зауваження й тим самим запропонувати своїм доброзичливим читачам нагоду взятися до прекрасної справи. Хочу звернути їхню увагу на кілька категорій людей, про чию радість надто часто забувають.

Вважають, що мітла годиться лише мести, лійка - поливати, кавомолка - молоти каву. Так само думають, що доглядальника створено лише для догляду за хворими, вчителя - для навчання, священника - для проповідей, похоронів і сповіді, вартового - для несення варти. І доходять висновку, що люди, віддані найсерйознішим справам, приречені на свої обов’язки, як віл на оранку. Розваги несумісні з такою діяльністю. Розвиваючи цей погляд далі, вважають за можливе думати, що немічні, засмучені, розорені, переможені життям, усі, хто несе тяжкий тягар, перебувають у тіні, немов північний схил гір, і так обов’язково має бути. Звідси досить загальний висновок: серйозним людям не потрібна радість, і пропонувати її їм було б недоречно. А щодо засмучених - було б нетактовно переривати нитку їхніх сумних думок. Отже, ніби визнано, що певні люди засуджені завжди залишатися суворими, що до них слід підходити із суворим обличчям і говорити лише про суворі речі. Так само, відвідуючи хворих і нещасних, треба залишати усмішку за дверима, робити похмуре, скорботне обличчя й обирати гнітючі теми розмови. Так ми приносимо темряву тим, хто в темряві, тінь тим, хто в тіні. Допомагаємо посилювати самотність самотніх, одноманітність похмурих життів. Замикаємо деякі життя, мов у в’язниці. І оскільки навколо їхніх спорожнілих прихистків виростає трава, наближаємося до них пошепки, наче до могил. Хто здогадується, яке пекельне діло жорстокості так щодня коїться у світі! Так не повинно бути.

Коли бачите чоловіків або жінок, які присвятили себе суворим завданням чи болісному служінню серед людської нужди й перев’язуванню ран, пам’ятайте: вони такі самі, як ви, мають ті самі потреби. Бувають години, коли їм потрібні радість і забуття. Часом розсмішивши їх, тих, хто бачить стільки сліз і болю, ви не відвернете їх від покликання. Навпаки, повернете їм силу краще продовжувати працю.

А коли знаєте родини, які спіткало лихо, або засмучених людей, не оточуйте їх, мов зачумлених, санітарним кордоном, який переступаєте лише з пересторогами, що нагадують їм про їхню сумну долю. Навпаки, виявивши все співчуття й усю повагу до їхнього болю, полегшіть його, допоможіть їм жити, принесіть подих зовнішнього світу, щось, що нагадає: їхнє нещастя не виключає їх зі світу.

Поширте свою увагу й на всіх, чиї заняття цілком їх поглинають і немов приковують до місця. Світ повен самовідданих людей, які ніколи не мають ні відпочинку, ні радості, і для яких найменша свобода, найскромніший перепочинок - величезне благо. А цей мінімум полегшення було б так легко їм дати, якби тільки про це подумати! Але ж мітлу створено, щоб мести, і, здається, вона не може втомлюватися. Треба позбутися цієї винної сліпоти, яка не дає нам бачити втому тих, хто завжди на передовій. Змінімо самотніх вартових обов’язку, даймо Сізіфові годину перевести подих. Станьмо на мить на місце матері, яку хатні турботи й діти зробили невільницею; пожертвуймо трохи свого сну заради тих, кого виснажують довгі нічні чергування біля хворих. Дівчино, якій, можливо, вже не завжди цікаво гуляти, надінь кухарчин фартух і випусти її на волю. Так ви подаруєте щастя іншим і самі станете щасливими. Ми постійно йдемо поруч із людьми, навантаженими тягарями, які могли б узяти на себе хоча б ненадовго. Але цього короткого перепочинку вистачило б, щоб полегшити страждання, оживити згаслу радість у багатьох серцях, відкрити широкий простір добрій волі між людьми. Як краще ми розуміли б одне одного, якби вміли від усього серця ставати на чуже місце, і як більше радості було б у житті!

В інших місцях я вже стільки говорив про влаштування дозвілля молоді, що тут не повертатимуся до подробиць [1]. Але хочу стисло сказати те, чого ніколи не повторити забагато: якщо хочете, щоб молодь була моральною, не нехтуйте її радощами й не покладайте турботу про них на випадок. Можливо, ви відповісте: молодь не любить, коли регламентують її розваги, та й нинішня молодь розпещена й розважається аж занадто. Передусім відповім: можна пропонувати ідеї, вказувати напрямки, створювати нагоди для радості, нічого не регламентуючи. А далі зауважу: ви помиляєтеся, уявляючи, що молодь надто багато веселиться. Крім штучних, виснажливих і руйнівних утіх, які в’яллять життя замість дати йому розквітнути й засяяти, їй нині залишається дуже мало. Зловживання, цей ворог належного користування, так забруднило землю, що важко торкнутися чогось, чого воно не забруднило. Звідси незліченні перестороги, заборони, обмеження. Майже не можна поворухнутися, якщо хочеш уникнути всього, що нагадує нездорові розваги. У нинішньої молоді, особливо тієї, яка себе поважає, брак радості спричиняє глибокі страждання. Не можна без наслідків позбавляти її цього щедрого вина. Неможливо продовжувати таке становище, не згущуючи тіні над головами молодих поколінь. Треба прийти їм на допомогу. Наші діти успадковують невеселий світ. Ми залишаємо їм великі турботи, складні питання, життя, обтяжене перепонами й ускладненнями. Спробуймо бодай освітити ранок їхніх днів. Подбаймо про радість, створімо їй прихистки, відчинімо серця й домівки. Залучімо родину до цієї справи. Нехай веселість перестане бути товаром на вивіз. Зберімо наших синів, яких похмурі оселі виштовхують на вулицю, і наших дочок, які нудьгують на самоті. Примножуймо родинні свята, зустрічі й спільні подорожі; зробімо добрий настрій домашньою установою. Нехай долучиться школа. Нехай учителі й учні, школярі й студенти частіше зустрічаються та веселяться разом. Це допомагає серйозній праці. Щоб добре зрозуміти свого викладача, немає нічого кращого, ніж посміятися в його товаристві. І навпаки, щоб добре зрозуміти студента чи школяра, треба побачити його не лише за партою або на допиті під час іспиту.

[1] Див., зокрема, «Молодість», розділ «Радість».

«А хто дасть гроші?» Яке питання! Ось вона, головна помилка. Радість і гроші вважають двома крилами одного птаха. На жаль, це груба омана! Радість, як і все по-справжньому цінне у світі, не можна ні продати, ні купити. Щоб веселитися, треба вкладати себе - ось головне. Вам не забороняють відкрити гаманець, якщо можете й вважаєте це корисним. Але запевняю вас: це не обов’язково. Радість і простота - давні знайомі. Приймайте гостей просто, збирайтеся просто. Спершу добре попрацюйте; будьте якнайпривітнішими й якнайщирішими зі своїми товаришами, не говоріть погано про відсутніх - і успіх буде певний.