Пиха і простота в суспільних взаєминах

Мабуть, важко знайти тему, кращу за пиху, щоб довести: перешкоди до кращого, спокійнішого й сильнішого життя лежать радше в нас, ніж в обставинах. Різноманітність, а надто контраст суспільних становищ неминуче породжують усілякі конфлікти. Але наскільки простішими попри все були б взаємини між членами одного суспільства, якби ми внесли інший дух у межі, окреслені зовнішньою необхідністю! Добре усвідомімо: людей сварять передусім не класові відмінності, не різні обов’язки, не такі несхожі долі. Якби це було так, між колегами, товаришами й усіма людьми зі схожими інтересами та однаковою долею панував би ідилічний мир. Навпаки, кожен чудово знає: найзапекліші сварки виникають між рівними, і немає гіршої війни за внутрішню. Насамперед порозумітися людям заважає пиха. Вона робить людину їжаком, який не може торкнутися іншого, не поранивши. Спершу поговорімо про пиху можновладців.

У багатієві, що проїжджає каретою, мені неприємні не екіпаж, не вбрання, не кількість і показний вигляд слуг, а його зневага. Те, що він має великий статок, може ранити мене лише тоді, коли мій характер недобре влаштований. Але коли він забризкує мене брудом, їде по мені, усією поставою показує, що я для нього ніщо, бо не такий багатий, як він, - ось що справедливо обурює. Зрештою, він завдає мені болю, причому непотрібного. Принижує й ображає без жодної причини. Проти цієї образливої пихи повстає не низьке, а найшляхетніше в мені. Не звинувачуйте в заздрості: я її не відчуваю. Зачеплена моя людська гідність. Не треба далеко шукати прикладів. Кожна людина, що бачила життя, винесла з нього багато досвіду, який підтвердить наші слова. У деяких середовищах, відданих матеріальним інтересам, пиха багатством панує так сильно, що люди котирують одне одного, як цінні папери на біржі. Пошану вимірюють умістом сейфа. Добре товариство складають великі статки, середнє - середні. Потім ідуть малозначущі й нікчемні. За цим принципом поводяться за будь-якої нагоди. І той, хто, будучи порівняно багатим, змусив біднішого відчути свою зневагу, сам сповна пізнає зневагу багатших. Так жага порівнювати себе лютує від вершини до підніжжя. Таке середовище немов навмисне підготовлене для вирощування найгірших почуттів. Але звинувачувати треба не багатство, а дух, який у нього вкладають. Деякі багаті люди не мають такого грубого погляду, особливо ті, хто з покоління в покоління звик до достатку. Проте вони забувають про делікатність, яка полягає в тому, щоб не змушувати контрасти говорити надто голосно. Припустімо, немає зла в тому, щоб користуватися великим надлишком. Але чи необхідно його виставляти, вражати ним особливо очі тих, хто не має необхідного, хизуватися розкішшю впритул до бідності? Добрий смак і певна сором’язливість завжди втримають здорову людину від розмов про чудовий апетит, міцний сон і радість життя біля когось, хто помирає від сухот. Чи не бракує багатьом багатіям часом такту, а отже, співчуття й обачності? І чи не недоречно тоді скаржитися на заздрість, зробивши все, щоб її викликати?

Але передусім людині бракує розсудливості, коли вона пишається статками або несвідомо піддається звабам розкоші. По-перше, вважати багатство особистою якістю - дитяча плутанина. Неможливо наївніше помилитися щодо співвідношення оболонки й умісту. Не хочу довго спинятися на цьому: питання надто болісне. І все ж хіба можна втриматися, щоб не сказати тим, кого це стосується: «Стережіться, не плутайте того, що маєте, з тим, ким ви є. Краще придивіться до залаштунків світової пишноти, щоб виразно відчути її моральну вбогість і дитинність». Пиха справді ставить нам надто сміховинні пастки. Варто остерігатися супутника, який робить нас ненависними ближньому й позбавляє ясного зору.

Той, хто піддається пихі багатством, забуває й інше, найважливіше: володіння є суспільною функцією. Безперечно, особиста власність така сама законна, як існування самої особистості та її свобода. Ці речі нероздільні, і нападати на такі первісні основи будь-якого життя - утопія, повна небезпек. Але особистість усіма волокнами пов’язана із суспільством, і все, що робить, має робити з огляду на ціле. Тому володіння - радше відповідальність, серйозність якої треба відчувати, ніж привілей для вихваляння. Як виконання будь-якої суспільної функції потребує навчання, часто важкого, так навчання потребує і функція, яку називають багатством. Уміти володіти - мистецтво, одне з найважчих для опанування. Більшість людей, бідних чи багатих, уявляють, що в достатку залишається лише безтурботно жити. Саме тому так мало людей уміють бути багатими. У надто багатьох руках багатство, за веселим і нищівним порівнянням Лютера, - мов арфа в ослячих копитах. Вони зовсім не знають, як ним користуватися.

Тому, зустрівши людину водночас багату й просту, тобто таку, що вважає статки засобом виконання свого людського призначення, слід уклонитися їй із повагою: вона, безперечно, чогось варта. Вона здолала перешкоди, витримала випробування, перемогла грубі або тонкі спокуси. Вона не плутає вміст гаманця з умістом голови чи серця й не оцінює ближніх числами. Виняткове становище не підносить її, а робить смиреннішою, бо вона добре відчуває, скільки їй бракує, щоб цілком відповідати своєму обов’язкові. Вона залишилася людиною - цим усе сказано. Вона привітна, готова допомогти; своє добро перетворює не на бар’єр між собою й рештою людей, а на засіб дедалі більше з ними зближуватися. Хоча ремесло багатія неабияк зіпсували численні гордовиті й егоїстичні люди, така людина завжди здобуває пошану кожного, хто не байдужий до справедливості. Кожен, наблизившись до неї й побачивши її життя, мусить звернутися до себе та спитати: «Ким став би я в такому становищі? Чи мав би цю скромність, цю свободу від себе, цю чесність, завдяки якій із власним добром поводяться так, ніби воно належить іншим?» Поки існуватимуть світ і людське суспільство, поки триватимуть запеклі зіткнення інтересів, поки на землі житимуть заздрість та егоїзм, ніщо не буде гідніше поваги за багатство, пройняте духом простоти. Воно здобуде більше, ніж прощення: воно здобуде любов.

Згубніша за пиху багатством - пиха владою. Під владою я тут розумію будь-яку силу однієї людини над іншою, широку чи обмежену. Я не бачу способу уникнути нерівності людської влади у світі. Кожен організм передбачає ієрархію сил. Із цього ми ніколи не вийдемо. Але боюся, що при великому поширенні смаку до влади сам дух влади майже неможливо знайти. Через хибне розуміння та зловживання ті, хто має хоч якусь частку повноважень, майже всюди зрештою їх підривають.

Влада дуже сильно впливає на того, хто її має. Треба мати надзвичайно міцну голову, щоб вона її не запаморочила. Те безумство, яке охоплювало римських імператорів за часів їхньої всемогутності, - загальна хвороба, чиї ознаки існували завжди. У кожній людині дрімає тиран і чекає лише слушної нагоди прокинутися. А тиран - найгірший ворог влади, бо дає нам її нестерпну карикатуру. Звідси безліч суспільних ускладнень, образ і ненависті. Кожен, хто каже залежним від нього: «Ти зробиш це, бо така моя воля», а ще краще: «Бо мені так заманулося», - чинить зло. У кожному з нас є щось, що спонукає опиратися особистій сваволі, і це щось заслуговує на велику повагу. Бо в основі ми рівні, і ніхто не має права вимагати моєї покори лише тому, що він - це він, а я - це я. У такому разі його наказ принижує мене, а дозволяти себе принижувати не можна.

Треба було пожити в школах, майстернях, війську, установах, близько спостерігати взаємини господарів і слуг, затриматися в різних місцях, де людина має владу над людиною, щоб уявити зло, яке чинять ті, хто владарює пихато. Із кожної вільної душі вони роблять душу раба, тобто душу бунтівника. І, здається, цей згубний, антисоціальний наслідок виникає тим певніше, чим ближчий за становищем той, хто наказує, до того, хто слухається. Найнещадніший тиран - дрібний тиран. Начальник майстерні або наглядач буває жорстокіший за директора фабрики чи господаря. Якийсь капрал суворіший до солдата, ніж полковник. У деяких домах, де пані має ненабагато більше виховання, ніж її служниця, між ними складаються стосунки каторжника й наглядача. Горе всюди тому, хто потрапляє до рук підлеглого, сп’янілого від своєї влади!

Надто часто забувають, що перший обов’язок кожного, хто має владу, - смиренність. Пиха не є авторитетом. Закон - не ми. Закон стоїть над усіма головами. Ми лише його тлумачимо, але, щоб утвердити його в очах інших, мусимо спершу самі йому підкоритися. Наказ і послух у людському суспільстві - зрештою, дві форми однієї чесноти: добровільного служіння. Найчастіше вас не слухаються, бо ви самі спершу не виявили послуху.

Таємниця морального впливу належить тим, хто керує просто. Духом вони пом’якшують суворість обставин. Їхня сила не в галунах, не в титулі, не в дисциплінарних заходах. Вони не користуються ні різкою, ні погрозами, а проте домагаються всього. Чому? Бо кожен відчуває: вони й самі готові на все. Право просити іншу людину пожертвувати часом, грошима, пристрастями й навіть життям дає лише те, що ти сам не тільки зважився на всі ці жертви, а й уже заздалегідь внутрішньо їх приніс. У наказі людини, пройнятої таким духом, є невловима сила, яка передається тому, хто має послухатися, і допомагає йому виконати обов’язок.

У всіх царинах людської діяльності є керівники, які надихають, підтримують, запалюють своїх бійців: під їхнім проводом загін творить дива. Поруч із ними відчуваєш себе здатним на будь-яке зусилля, готовим, як кажуть, пройти крізь вогонь, і пішов би з натхненням.

Але існує не лише пиха великих, а й пиха малих - пиха знизу, гідна пара пихи згори. Коріння обох однакове. Людина, яка каже: «Закон - це я», - не лише зарозумілий, владний діяч, чия сама постава викликає бунт. Це й підлеглий, чия вперта голова не хоче визнавати нічого вищого за себе.

Є справді безліч людей, яких дратує будь-яка вищість. Для них кожна порада - образа, кожна критика - обман, кожен наказ - замах на свободу. Вони не терплять жодного правила. Повага до чогось або когось здається їм розумовим відхиленням. По-своєму вони кажуть: «Окрім нас, нікому немає місця».

До родини гордовитих належать і всі ті надміру непоступливі й вразливі люди скромного становища, яким завжди здається, що вищі не віддають їм досить шани. Їх не задовольнить і найкраща, найлюдяніша людина; обов’язки вони виконують із виглядом жертв. У глибині цих невдоволених душ - надто багато недоречного самолюбства. Вони не вміють просто бути на своєму місці й ускладнюють життя собі та іншим сміховинними вимогами й несправедливими підозрами.

Коли берешся зблизька вивчати людей, дивуєшся, скільки прихистків знаходить пиха серед тих, кого заведено називати скромними. Така сила цієї вади, що вона здатна звести навколо людей найскромнішого становища товстий мур, який відділяє їх від ближніх. Вони стоять за своїми укріпленнями й барикадами честолюбства та зневаги, такі самі неприступні, як сильні світу цього за аристократичними упередженнями. Невідома чи славетна, пиха загортається у свою похмуру царську мантію ворога людства. Вона однакова в злиднях і величі: безсила, самотня, підозрює всіх, ускладнює все. І ніколи не повторити досить, що такою великою ненавистю й ворожнечею між класами ми завдячуємо менше зовнішній неминучості, ніж внутрішній. Зіткнення інтересів і контраст становищ викопують між нами рови, цього ніхто не заперечить. Але пиха перетворює рови на прірви, і, по суті, саме вона кричить з одного берега на інший: «Між вами й нами немає нічого спільного».

Ми ще не вичерпали теми пихи, але змалювати всі її форми неможливо. Особливо я не терплю її там, де вона домішується до знання й робить його безплідним. Знанням, як багатством і владою, ми завдячуємо ближнім. Це суспільна сила, покликана служити. І служити вона може лише тоді, коли ті, хто знає, серцем залишаються близькими до тих, хто не знає. Перетворюючись на знаряддя честолюбства, знання руйнує саме себе.

Що сказати про пиху добрих людей? Адже й вона існує та робить ненависною навіть чесноту. Праведник, який кається через зло, вчинене іншими, залишається в солідарності та суспільній правді. Натомість праведник, який зневажає інших за помилки й вади, відділяється від людства. Його чесноти, зведені до марної прикраси самолюбства, стають подібними до багатства, не натхненного добротою, до влади, не пом’якшеної духом послуху. Пихата чеснота така сама огидна, як гордовитий багатій і зарозумілий господар. Вона надає рисам і поставі людини чогось зухвалого. Її приклад відштовхує замість вести за собою, а ті, кого вона зволить ушанувати благодіяннями, почуваються так, ніби дістали ляпаса.

Підсумуймо й зробімо висновок.

Помилково думати, що будь-які наші переваги мають служити марнославству. Кожна з них накладає на власника обов’язок, а не дає підставу вихвалятися. Матеріальні блага, влада, знання, якості серця й розуму стають причинами розбрату, коли живлять пиху. Вони залишаються благотворними лише тоді, коли для їхніх власників є приводами до скромності. Будьмо смиренними, якщо маємо багато, бо це означає, що ми боржники: усім, що має, людина комусь завдячує. Чи певні ми, що зможемо сплатити свої борги?

Будьмо смиренними, якщо наділені важливими повноваженнями й тримаємо в руках чужу долю, бо людина з ясним розумом не може не відчувати, що не доростає до таких серйозних обов’язків.

Будьмо смиренними, якщо багато знаємо, бо знання лише допомагає краще побачити велич невідомого й порівняти те мале, що відкрили самі, з величезним, чим завдячуємо чужій праці.

Нарешті, будьмо особливо смиренними, якщо ми доброчесні. Адже ніхто не має краще відчувати власні вади, ніж людина з вихованою совістю; більше за будь-кого вона повинна потребувати поблажливості до інших і вміти боліти за тих, хто чинить зло.

«А що ви робите з необхідними відмінностями? - можливо, запитають мене. - Чи не зітрете ви своєю простотою того відчуття відстані, яке важливо підтримувати для належного функціонування суспільства?»

Я не пропоную скасовувати відстані й відмінності. Але думаю, що вирізняє людину не чин, не посада, не мундир і не статок, а лише вона сама. Наша доба краще за будь-яку іншу розгледіла марність суто зовнішніх відзнак. Щоб тепер бути кимось, уже недостатньо носити імператорську мантію чи королівську корону. Який сенс хизуватися галуном, гербом або орденською стрічкою? Звісно, зовнішні знаки не заслуговують на осуд: вони мають значення й користь, але за умови, що прикривають щось, а не порожнечу. Того дня, коли вони перестають чомусь відповідати, стають непотрібними й небезпечними. Єдиний справжній спосіб вирізнятися - бути вартим більшого. Якщо хочете, щоб суспільні відмінності, такі потрібні й самі по собі гідні поваги, справді шанували, треба спершу стати їх гідними. Інакше ви допомагаєте їх зненавидіти й зневажити. На жаль, цілком очевидно, що поваги серед нас меншає, і точно не через брак відзнак для того, що хоче бути шанованим. Причина лиха - упередження, ніби високе становище звільняє свого власника від звичайних життєвих обов’язків. Піднімаючись, ми вважаємо, що звільняємося від закону. І забуваємо: дух послуху й скромності має зростати разом зі становищем. Тому ті, хто найбільше вимагає поваги до своєї посади, найменше намагаються її заслужити. Ось чому повага зменшується.

Єдина необхідна відмінність - бажання бути кращим. Людина, яка прагне стати кращою, робиться скромнішою, доступнішою, навіть ближчою до тих, хто зобов’язаний її поважати. Але оскільки зблизька її цінують більше, ієрархія нічого не втрачає. І вона пожинає тим більше поваги, чим менше посіяла пихи.