Виховання до простоти

Оскільки просте життя передусім випливає з певного спрямування духу, природно, що виховання має в цій царині великий вплив.

Здебільшого дітей виховують двома способами.

Перший полягає в тому, щоб виховувати дітей для себе.

Другий - у тому, щоб виховувати їх для них самих.

У першому випадку дитину вважають доповненням до батьків. Вона належить до їхнього майна й посідає місце серед речей, якими вони володіють. Іноді це місце найпочесніше: коли батьки понад усе цінують сердечне життя. Іноді ж, коли панують матеріальні інтереси, дитина опиняється на другому, третьому, останньому місці. У жодному разі вона не є самостійною особою. Малою вона обертається навколо батьків не лише через послух, що цілком законно, а й через підпорядкування всіх своїх починань та всього єства. З віком це підпорядкування посилюється й стає привласненням, поширюючись на думки, почуття, на все. Її неповноліття триває без кінця. Замість поволі розвиватися до незалежності, людина просувається в рабстві. Вона стає тим, ким їй дозволяють бути, ким вимагають її бачити батькова торгівля, промислова справа, а також його релігійні вірування, політичні погляди, естетичні смаки. Вона думатиме, говоритиме, діятиме, одружуватиметься чи збільшуватиме родину в напрямку й межах батьківського самовладдя. Таке родинне самовладдя можуть здійснювати навіть безвольні люди: досить, щоб вони були переконані, ніби добрий лад вимагає перетворити дитину на власність батьків. За браком сили вони заволодіють нею іншими засобами: зітханнями, благаннями або низькими спокусами. Якщо не зможуть прикувати, то обліплять і впіймають у пастку. Але дитина житиме в них, через них і для них - лише це вважатиметься допустимим.

Таке виховання практикують не лише в родині, а й у великих суспільних організмах, головна виховна функція яких полягає в тому, щоб захопити новоприбулих і якомога надійніше замкнути в наявних рамках. Це зменшення, перемелювання й поглинання особистості суспільним тілом - теократичним, комуністичним або просто бюрократичним і рутинним. Ззовні така система могла б здаватися зразком простого виховання. Її прийоми справді вкрай спрощені. І якби людина не була особистістю, а лише зразком свого роду, таке виховання було б досконалим. Як усі дикі тварини, риби й комахи одного роду та виду мають ту саму смужку в тому самому місці, так і ми всі були б однакові: з тими самими смаками, мовою, вірою та нахилами. Але людина - не лише зразок роду, і саме тому наслідки такого виховання далекі від простоти. Люди настільки різняться, що доводиться винаходити незліченні засоби, аби приборкати, приспати, погасити особисту думку. І досягти цього вдається лише частково, що постійно все порушує. Щомиті крізь якусь тріщину внутрішня сила ініціативи проривається назовні й спричиняє вибухи, потрясіння, тяжкий безлад. А там, де нічого не відбувається й перевага залишається за зовнішньою владою, зло лежить у глибині. Під позірним порядком ховаються глухий бунт, вади, набуті в ненормальному існуванні, апатія, смерть.

Система, що дає такі плоди, погана. Хоч би якою простою здавалася, насправді вона породжує всі ускладнення.

Інша система - протилежна крайність. Вона полягає у вихованні дітей для них самих. Ролі міняються: батьки існують для дитини. Ледве народившись, вона стає осереддям усього. Сива голова діда й міцна голова батька схиляються перед цією кучерявою голівкою. Її лепет для них закон, одного знака достатньо. Варто їй уночі голосніше закричати в колисці, і жодна втома не має значення: весь дім мусить підвестися. Новоприбулий швидко помічає, що всемогутній, і ще не вміє ходити, а вже сп’янів від влади. З віком це лише росте й розквітає. Батьки, дідусі й бабусі, слуги, вчителі - усі в його розпорядженні. Він приймає пошану й навіть самопожертву ближніх; кожного, хто не поступається йому дорогою, вважає непокірним підданим. Є лише він. Він єдиний, досконалий, непомильний. Надто пізно помічають, що дали собі володаря. І якого! Він забув про жертви, не має поваги, навіть співчуття. Уже зовсім не зважає на тих, кому всім завдячує, і йде життям без закону та стриму.

Це виховання теж має суспільну форму. Воно квітне всюди, де минуле нічого не важить, де історія починається з нині живих, де немає ні традиції, ні дисципліни, ні поваги; де найголосніше говорять ті, хто найменше знає; де всі представники суспільного порядку тривожаться перед першим-ліпшим, чия сила - голосно кричати й нікого не шанувати. Воно забезпечує панування скороминущих пристрастей, тріумф низької сваволі. Я порівнюю ці два способи виховання: один звеличує середовище, другий - особу; один є самовладдям традиції, другий - тиранією новоприбулих. І вважаю обидва однаково згубними. Але найзгубніше їхнє поєднання: воно породжує істот, наполовину автоматів, наполовину деспотів, які постійно коливаються між стадністю та духом бунту або панування.

Не слід виховувати дітей ні для них самих, ні для батьків: людині не більше призначено бути важливою персоною, ніж безликим зразком. Їх треба виховувати для життя. Мета виховання - допомогти їм стати діяльними членами людства, братніми силами, вільними слугами спільноти. Виховання, натхненне іншим принципом, ускладнює й спотворює життя, сіє зерна всіх безладів.

Коли хочеш одним словом підсумувати призначення дитини, на вуста приходить слово «майбутнє». Дитина - це майбутнє. У цьому слові все: минулі страждання, теперішні зусилля, надії. Проте дитина ще не здатна осягнути його значення, коли починається виховання. Тоді вона віддана всемогутності теперішніх вражень. Хто ж дасть їй перші пояснення й поставить на шлях, яким вона має йти? Батьки, вихователі. Але варто їм трохи замислитися, і вони відчують: їхня справа стосується не лише їх самих та дитини, вони здійснюють повноваження й опікуються інтересами, що виходять за межі особистого. Дитина має постійно поставати перед ними майбутнім громадянином. Під впливом цієї думки вони матимуть дві турботи, що доповнюють одна одну: про первісну, особисту силу, яка проростає в дитині й має вирости, та про суспільне призначення цієї сили. Жодної миті свого впливу на неї вони не можуть забувати: ця маленька істота, довірена їхнім піклуванням, має стати собою і стати братньою до інших. Ці дві умови не виключають одна одну, а зустрічаються лише в нерозривній єдності. Неможливо бути братнім, любити, віддавати себе, якщо не володієш собою. І навпаки, ніхто не може володіти собою, збагнути свою неповторність, не пройшовши крізь поверхові випадковості існування до глибоких джерел буття, де людина відчуває зв’язок з іншою людиною через найпотаємніше в собі.

Щоб допомогти дитині стати собою і братньою до інших, треба захистити її від насильницької та згубної дії сил безладу.

Ці сили зовнішні й внутрішні. Ззовні кожному загрожують не лише матеріальні небезпеки, а й насильницьке втручання чужої волі; зсередини - перебільшене відчуття власного «я» та всі примхи, які воно породжує. Велика зовнішня небезпека може виникнути від надмірного впливу вихователів. Право сильнішого надзвичайно легко проникає у виховання. Щоб виховувати, треба зректися цього права, тобто відмовитися від нижчого почуття власної особи, яке перетворює нас на ворогів інших, навіть наших дітей. Наша влада добра лише тоді, коли черпає натхнення в іншій, вищій за нас самих. Тоді вона не лише благотворна, а й необхідна та своєю чергою стає найкращим захистом від найбільшої внутрішньої небезпеки для людини: перебільшення власної важливості. На початку життя особисті враження такі яскраві, що для відновлення рівноваги їх треба підпорядкувати заспокійливому впливові спокійної й вищої волі. Призначення вихователя - представляти цю волю перед дитиною якомога постійніше й безкорисливіше. Тоді вихователі представляють усе, що гідне поваги у світі. Вони дають істоті, яка входить у життя, відчути щось, що передує їй, перевершує її, огортає. Але не розчавлюють її; навпаки, їхня воля й усі впливи, які вони передають, стають поживою для її власної сили. Так впливати - означає плекати плідний послух, із якого народжуються вільні характери. Суто особиста влада батьків, учителів, установ для дитини - те саме, що густі хащі для молодої рослини, яка під ними чахне й гине. Безособова влада, що належить людині, яка спершу сама підкорилася шанованим реаліям, перед якими хоче схилити дитячу примху, подібна до чистого, світлого повітря. Воно, безперечно, діяльне й по-своєму впливає на нас, але живить і зміцнює наше власне життя. Без такої влади немає виховання. Пильнувати, спрямовувати, протистояти - ось функція вихователя. Для дитини він має поставати не довільною перепоною, яку, зрештою, можна перестрибнути, якщо стрибок відповідатиме її висоті, а прозорою стіною, крізь яку видно незмінні реалії, закони, межі, істини, проти яких нічого не вдієш. Так народжується повага - здатність кожного уявити щось більше за себе; повага, яка підносить і визволяє нас, роблячи скромними. Ось закон виховання до простоти. Його можна підсумувати словами: формувати вільних і шанобливих людей, які є собою й по-братньому ставляться до інших.

Виведімо із цього принципу кілька практичних застосувань.

Саме тому, що дитина - майбутнє, треба пов’язати її з минулим через шанобливу любов. Наш обов’язок - надати традиції найпрактичніших форм, здатних справити сильне враження. Звідси виняткове місце, яке у вихованні та в домі повинні посідати старші, пошанування пам’яті, а ширше - історія родинного вогнища. Відводячи в усьому почесне місце дідусям і бабусям, ми передусім виконуємо обов’язок перед дітьми. Ніщо не промовляє до дитини з такою силою й не розвиває в ній скромності більше, ніж вигляд батька й матері, які за будь-якої нагоди з повагою ставляться до старого дідуся, іноді немічного. Це безперервний наочний урок, якому неможливо опиратися. Щоб він діяв уповні, потрібна мовчазна згода між усіма дорослими в домі. В очах дитини вони пов’язані між собою й зобов’язані поважати та розуміти одне одного, інакше підірвуть виховний авторитет. До цих людей слід зараховувати й слуг. Слуга - доросла людина, і коли дитина не виявляє до нього пошани, то ранить те саме почуття поваги, що й зневагою до батька чи діда. Щойно вона звертається до старшого нечемно або пихато, то сходить зі шляху, якого дитині не слід полишати. І якщо батьки не застережуть її, невдовзі її ставлення до них самих покаже: ворог уже ввійшов до її серця.

Помиляються ті, хто думає, ніби дитина від природи далека від поваги, й підкріплює це численними прикладами дитячої нешанобливості. У глибині повага є дитячою потребою. Нею живиться моральне єство дитини. Вона невиразно прагне щось поважати й чимось захоплюватися. Але якщо цього прагнення не підтримати, воно губиться та псується. Через брак згоди й взаємної пошани ми, дорослі, щодня дискредитуємо в очах дитини власну справу й усе, що гідне поваги. Ми прищеплюємо їй недобрий дух, наслідки якого потім обертаються проти нас.

Ніде ця сумна істина не виявляється сильніше, ніж у взаєминах господарів і слуг, які ми створили. Наші суспільні помилки, брак простоти й доброти падають на голови дітей. Напевно, небагато буржуа розуміють, що краще втратити кілька тисяч франків, ніж дати своїм дітям утратити повагу до слуг, які представляють у наших домах скромні верстви. А проте нічого правдивішого немає. Підтримуйте скільки завгодно умовності й відстані, це своєрідне розмежування суспільних кордонів, яке дозволяє кожному залишатися на своєму місці й дотримуватися ієрархії. Переконаний, це добра річ, але лише за умови, що ми ніколи не забуваємо: ті, хто нам служить, такі самі люди, як ми. Ви нав’язуєте слугам мовні формули й манери - зовнішні знаки поваги, яку вони вам винні. Але чи навчаєте своїх дітей і чи самі користуєтеся такими способами поводження, які показують слугам: ви шануєте їхню особисту гідність так само, як бажаєте пошани до себе? У себе вдома ви щогодини маєте чудове поле навчання для практики взаємної поваги, однієї з головних умов суспільного здоров’я. Боюся, ним надто мало користуються. Ви вимагаєте поваги, але не виявляєте її. Тому найчастіше отримуєте лише лицемірство, а додатковий, зовсім несподіваний наслідок - гордість, яку виплекали у своїх дітях. Разом ці два чинники нагромаджують великі труднощі для майбутнього, яке ви зобов’язані берегти. Тож я маю рацію, кажучи: того дня, коли своїми звичками й поведінкою ви зменшили повагу, ви зазнали відчутної втрати.

Чому б не сказати прямо? Мені здається, більшість із нас працює саме на це зменшення. Усюди й майже в усіх суспільних класах бачу, як у дітях підтримують недобрий дух, дух взаємної зневаги. Тут зневажають кожного з мозолястими руками й у робочому одязі; там - кожного, хто не носить робочої блузи. Діти, виховані в такому дусі, колись стануть невтішними співгромадянами. Усьому цьому цілком бракує простоти, завдяки якій люди доброї волі на різних щаблях суспільства можуть співпрацювати, не спотикаючись об другорядні відстані між ними.

Якщо кастовий дух знищує повагу, то партійний, хоч би який, робить те саме. У деяких середовищах дітей виховують так, щоб вони шанували лише одну батьківщину - свою, лише одну політику - батьків і вчителів, лише одну релігію - ту, яку їм прищеплюють. Невже хтось справді уявляє, що так формує людей, здатних поважати батьківщину, релігію, закон? Чи справжня та повага, яка поширюється лише на те, що нас стосується або нам належить? Дивна сліпота угруповань і гуртків, які з такою наївною самовдоволеністю привласнюють собі звання шкіл поваги й нічого, крім себе, не поважають. По суті, вони кажуть: «Батьківщина, релігія, закон - це ми!» Таке навчання породжує фанатизм. А фанатизм, хоч і не єдина антисоціальна закваска, безперечно, одна з найгірших і найсильніших.

Якщо простота серця - неодмінна умова поваги, то простота життя - її найкраща школа. Хоч би якими були ваші статки, уникайте всього, що може дати дітям повірити, ніби вони вищі за інших. Навіть якщо становище дозволяє розкішно їх убирати, подумайте про шкоду, яку можете завдати, розпалюючи їхнє марнославство. Убережіть їх від нещастя повірити, що для шляхетності досить вишукано вдягтися. І надто не збільшуйте з легким серцем убранням і звичками тих відстаней, які вже відділяють їх від ближніх. Одягайте їх просто. Якщо ж вам довелося б заощаджувати ціною зусиль, аби подарувати дітям утіху від елегантного одягу, я порадив би приберегти свою жертовність для кращої справи. Ви ризикуєте побачити її погано винагородженою. Розсипаєте гроші тоді, коли краще зберегти їх для серйозних потреб, і готуєте собі на майбутнє врожай невдячності. Як небезпечно привчати синів і дочок до способу життя, що перевищує ваші та їхні засоби! По-перше, це дуже шкодить гаманцеві; по-друге, розвиває дух зневаги в самій родині. Якщо одягаєте дітей маленькими вельможами й даєте їм повірити, ніби вони вищі за вас, чого дивуватися, коли зрештою почнуть вас зневажати? Ви вигодуєте за своїм столом людей, відірваних від власного середовища. А такий виріб коштує дуже дорого й нічого не вартий.

Є також спосіб навчати дітей, найочевидніший наслідок якого - привчити їх зневажати батьків, своє середовище, звичаї та працю, серед яких вони виросли. Така освіта - лихо. Вона здатна лише породити легіон невдоволених, які серцем відділяються від свого кореня, походження, спорідненості, від усього, що, зрештою, становить первісну тканину людини. Відірвавшись від міцного дерева, яке їх породило, вони носяться землею під вітром заблукалого честолюбства, немов мертве листя, що збирається в певних місцях, бродить і гниє одне на одному.

Природа діє не стрибками, а повільним і певним розвитком. Наслідуймо її, готуючи дітям життєвий шлях. Не плутаймо поступ і піднесення з тими ризикованими вправами, які звуть сальто-мортале. Не виховуймо дітей так, щоб вони почали зневажати працю, прагнення й дух простоти батьківської оселі. Не наражаймо їх на лиху спокусу соромитися нашої бідності, якщо колись самі розбагатіють. Суспільство тяжко хворе тоді, коли сини селян починають цуратися поля, сини моряків покидають море, а дочки робітників, сподіваючись видатися багатими спадкоємицями, воліють іти вулицею самі, аніж під руку зі своїми добрими батьками. Натомість суспільство здорове, коли кожен його член намагається робити приблизно те, що робили батьки, але краще, і, прагнучи піднятися, спершу задовольняється скромнішими обов’язками, сумлінно їх виконуючи [2].

[2] Тут доречно було б поговорити про працю загалом, про її зміцнювальний вплив на виховання. Але я вже говорив про це у своїх творах «Справедливість», «Молодість», «Мужність», тож лише відсилаю до них читача.

Виховання має формувати вільних людей. Якщо хочете виховати дітей для свободи, виховуйте їх просто й передусім не бійтеся, що цим зашкодите їхньому щастю. Зовсім навпаки. Що більше дитина має розкішних іграшок, свят і вишуканих утіх, то менше веселиться. Це певна підказка. Будьмо помірними в засобах, якими тішимо й розважаємо молодь, а надто не створюймо легковажно штучних потреб. Їжа, одяг, житло, розваги - нехай усе буде якнайприроднішим і якнайменш складним. Щоб зробити дитяче життя приємним, деякі батьки привчають дітей до ласощів і лінощів, дають переживати збудження, несумісні з віком, множать запрошення й видовища. Сумні це подарунки. Замість вільної людини ви виховуєте раба. Надто звикнувши до розкоші, він стомиться нею, а проте, коли з тієї чи іншої причини втратить свої зручності, стане нещасним, і ви разом із ним. А що гірше, можливо, усі разом у важливі моменти життя виявитеся готовими з чистого боягузтва пожертвувати людською гідністю, правдою, обов’язком.

Тож виховуймо дітей просто, я сказав би навіть суворо. Привчаймо їх до вправ, які зміцнюють, навіть до нестатків. Нехай вони будуть краще готові спати на твердому й витримувати втому, ніж смакувати вишукані страви та зручне ліжко. Так ми зробимо з них незалежних і міцних людей, на яких можна покластися, які не продадуть себе за трохи добробуту й водночас більше за інших матимуть здатність бути щасливими.

Надто легке життя викликає своєрідну втому життєвої сили. Людина стає пересиченою, розчарованою, юним старим, якого ніщо не тішить. Скільки дітей і молодих людей нині в такому стані! На них, мов сумна пліснява, осіли сліди нашої зношеності, скептицизму, вад і поганих звичок, яких вони набули поруч із нами. Скільки разів ця зів’яла юність змушує нас озирнутися на себе! Скільки застережень викарбувано на цих чолах!

Саме контрастом ці тіні говорять нам: щастя полягає в тому, щоб бути справді живим, діяльним, безпосереднім, вільним від ярма пристрастей, штучних потреб, хворобливих збуджень; зберегти в тілі здатність радіти денному світлу й повітрю, яким дихаєш, а в серці - здатність любити й сильно відчувати все великодушне, просте й прекрасне.

Штучне життя породжує штучну думку й непевне слово. Здорові звички, сильні враження, постійний дотик до дійсності природно ведуть до відвертого слова. Брехня - вада раба, прихисток боягузів і слабкодухих. Хто вільний і міцний, той також щирий. Заохочуймо в дітях щасливу сміливість говорити все, не ковтаючи слів! А що роблять зазвичай? Придушують, вирівнюють характери заради однаковості, яку велике стадо вважає добрим тоном. Мислити своїм розумом, відчувати своїм серцем, виражати справжнє «я» - яка непристойність, яке дикунство! О, яке жахливе виховання - постійно душити в кожному з нас єдине, що дає йому підставу бути. У скількох убивствах душ ми винні! Одні забивають прикладами, інших лагідно душать між двома пуховими ковдрами! Усе змовилося проти незалежних характерів. Малими нас хочуть бачити як картинки або ляльок; дорослими нас люблять за умови, що ми такі, як усі, автомати: побачив одного - знаєш усіх. Саме тому нас охопив брак самобутності й ініціативи, а пласкість та одноманітність стали прикметами нашого життя. Правда зробить нас вільними: навчімо дітей бути собою, звучати власним голосом, без тріщини й без приглушення. Зробімо щирість їхньою потребою, а навіть за найтяжчих провин, якщо вони в них зізнаються, зарахуймо їм у заслугу те, що вони вчинили погано, не ховаючи обличчя.

До щирості додаймо у своїй виховній турботі простодушність. Ставмося якнайдбайливіше до цієї супутниці дитинства, трохи дикої, але такої чарівної й благотворної. Не сполохаймо її. Коли вона звідкись утікає, то так рідко повертається. Простодушність - не лише сестра правди, охоронниця особливих якостей кожного, а й велика сила, здатна виховувати й відкривати нове. Навколо бачу надто багато нібито тверезих людей, озброєних страхітливими окулярами й великими ножицями, щоб вистежувати наївне й підрізати йому крила. Вони викорінюють простодушність із життя, думки, виховання й переслідують її навіть у царині мрії. Під приводом зробити з дітей людей вони заважають їм бути дітьми, ніби перед стиглими плодами осені не потрібні квіти, пахощі, співи й чари весни.

Я прошу милості для всього наївного й простого: не лише для невинних милих речей, що пурхають навколо кучерявих голівок, а й для легенди, простодушної пісні, розповідей зі світу чудес і таємниць. Почуття дивовижного в дитині - перша форма почуття безмежного, без якого людина схожа на птаха без крил. Не позбавляймо дитинство чудес, щоб зберегти в ньому здатність підноситися над приземленим і згодом цінувати ті побожні й зворушливі символи зниклих епох, у яких людська правда знайшла вислови, що їх ніколи не замінить наша суха логіка.