Висновок

Гадаю, я досить окреслив дух і вияви простого життя, щоб дати відчути: у ньому є цілий забутий світ сили й краси. Його могли б здобути ті, кому вистачило б енергії відмовитися від згубних зайвих речей, що захаращують наше існування. Вони невдовзі побачили б: зрікаючись кількох поверхових утіх і дитячих амбіцій, примножуєш здатність бути щасливим і силу служити справедливості. Ці наслідки однаково стосуються особистого й суспільного життя. Безсумнівно, протидіючи гарячковому прагненню блищати, переставши робити задоволення своїх бажань метою діяльності, повернувшись до скромних смаків і справжнього життя, ми працювали б на зміцнення родини. У наших домівках повіяв би інший дух, породжуючи нові звичаї та сприятливіше середовище для виховання дітей. Поступово юнаки й дівчата відчули б потяг до вищого й водночас здійсненнішого ідеалу. З часом це внутрішнє перетворення вплинуло б на громадський дух. Як міцність муру залежить від будови каменів і сили цементу, що їх з’єднує, так сила суспільного життя залежить від особистої вартості громадян та їхньої здатності до єднання. Велика потреба нашого часу - плекання тієї складової суспільства, якою є людська особистість. Усе в нинішньому суспільному устрої повертає нас до неї. Нехтуючи нею, ризикуємо втратити плоди поступу й навіть обернути проти себе найнаполегливіші зусилля. Якщо серед невпинного вдосконалення знарядь зменшується вартість працівника, навіщо йому ці засоби? Щоб саме завдяки своїй досконалості посилювати помилки того, хто користується ними без розсудливості або совісті. Механізми великої сучасної машини безмежно тонкі. Зловмисність, невміння чи розбещеність можуть спричинити в них набагато страшніші розлади, ніж у більш чи менш простому організмі колишнього суспільства. Тож нам треба дбати про якості особистості, покликаної бодай певною мірою допомагати роботі цієї машини. Нехай вона буде водночас міцною й здатною до єднання; нехай керується головним законом життя: бути собою і братньою до інших. Усе в нас і поза нами спрощується та єднається під впливом цього закону, однакового для всіх, із яким кожен має узгоджувати вчинки. Адже наші головні інтереси не протилежні - вони спільні. Отже, плекаючи дух простоти, ми змогли б надати суспільному життю більшої згуртованості.

Явища розпаду й занепаду, які в ньому помічаємо, зводяться до однієї причини: браку міцності й браку єдності. Ніколи не сказати досить, наскільки тріумф дрібних кастових, гурткових, місцевих інтересів, запекла гонитва за особистим добробутом суперечать суспільному благу й неминуче руйнують щастя окремої людини. Суспільство, де кожен переймається лише власним добробутом, - організований безлад. Непримиренні зіткнення наших непоступливих егоїзмів не дають іншого уроку.

Ми надто схожі на людей, які згадують про належність до родини лише для того, щоб вимагати від неї переваг, а не щоб робити їй честь. На всіх щаблях суспільної драбини ми висуваємо вимоги. Усі вважаємо себе кредиторами, ніхто не визнає себе боржником. Наші стосунки зі співгромадянами полягають у тому, щоб люб’язним або пихатим тоном закликати їх сплатити нам борги. Із таким духом нічого доброго не досягти. Адже в основі це дух привілею, вічний ворог спільного закону, перешкода братній згоді, що невпинно відроджується.

У лекції 1882 року пан Ренан назвав націю «духовною родиною» й додав: «Сутність нації полягає в тому, щоб усі особи мали багато спільного, а також щоб усі забули багато речей». Важливо знати, що треба забувати й що пам’ятати, не лише щодо минулого, а й у щоденному житті. Те, що нас розділяє, переповнює пам’ять; те, що єднає, з неї стирається. У найяскравішій точці своїх спогадів кожен береже живе, гостре відчуття другорядної ознаки: що він певна персона, хлібороб, промисловець, освічена людина, чиновник, пролетар, буржуа або прихильник політичної чи релігійної секти. А головна його ознака - бути сином своєї землі й людиною - відсунута в тінь. Від неї ледве зберігається теоретичне уявлення. Тому нас займає й диктує нам учинки саме те, що відділяє від інших, а для духу єднання, який є немов душею народу, майже не залишається місця.

Звідси й інший наслідок: у пам’яті ближніх ми переважно підтримуємо погані спогади. Люди, пройняті відокремленістю, винятковістю й пихою, щодня ранять одне одного. Вони не можуть зустрітися, не розбудивши почуття розбіжностей і суперництва. Так у пам’яті поволі накопичується запас взаємної недоброзичливості, недовіри, образ. Усе це - недобрий дух і його наслідки.

Його треба викоренити з нашого середовища. «Пам’ятай, забувай!» - ось що слід казати собі щоранку, в усіх взаєминах і в усіх обов’язках. Пам’ятай головне, забувай другорядне! Наскільки краще ми виконували б громадянські обов’язки, якби цим духом живилися і найскромніші, і найвищі! Як плекали б добрі спогади в думках ближнього, сіючи привітні вчинки й оберігаючи його від такого поводження, про яке він мимоволі мусить сказати з ненавистю в серці: «Цього я не забуду ніколи!»

Дух простоти - великий чарівник. Він згладжує шорсткості, будує мости над тріщинами й прірвами, зближує руки та серця. Форми, яких він набуває у світі, незліченні. Але ніколи він не здається нам прекраснішим, ніж тоді, коли пробивається крізь неминучі перепони становищ, інтересів, упереджень, перемагає найтяжчі перешкоди й дає людям, яких нібито розділяє все, змогу розуміти, цінувати й любити одне одного. Ось справжній суспільний цемент, і саме ним будується народ.