III. Мозок на вільних хлібах

Не можна сказати, що в цій справі щоденного життя нам серйозно заважає незнання того, яких результатів слід досягати або якими загальними засобами слід користуватися, щоб їх досягти. Попри всю нашу поглинутість самими лише приготуваннями до життя й усю нашу недбалість щодо самого життя, ми досить швидко набуваємо доволі точного уявлення про те, що таке задовільне життя, і з певною ясністю бачимо способи, потрібні для успіху. Я вже змалював людину, яка прокидається серед ночі й бачить жахливий напівпровал свого життя. Але дозвольте змалювати людину, яка прокидається відпочилою рано-вранці погожого літнього дня й зазирає у свій розум очима надії та досвіду, а не досвіду й розпачу. Ця людина проведе чудові пів години, розмірковуючи про устрій всесвіту й про те, як він позначається на ній самій. Вона ясно розуміє, що вдоволення залежить від її власних учинків і що жодна сила не може перешкодити їй їх здійснити. Вона все розплановує і, ще не вставши з ліжка, точно знає, що повинна й що буде робити в певних передбачуваних скрутних обставинах і на певних поворотах справи. Вона щиро бажає жити вправно - хто ж хотів би щодня псувати собі існування? - і знає, як здійснити це бажання.

І все ж, зверніть увагу! Ця людина ще й години не пробуде на ногах на нашій непростій землі, як машина вже безсумнівно дасть збій: машина, яку призначено для цієї роботи, для життя, яка здатна виконувати її бездоганно, але яку не привели до ладу! Який сенс вивчати карту життя й прокладати маршрут, викочувати машину із сараю й рушати, якщо половина гайок розхиталася, кермова колонка викривлена або в баку немає бензину? (Поставивши це запитання, я відмовлюся від порівняння з механічним транспортом: воно надто грубе й примітивне для тонкості нашого предмета.) Де ж зіпсувалася людська машина? Зіпсувалася вона в мозку. Як, у нього «не все гаразд із головою»? Цілком безперечно, в найточнішому значенні. Він знає, як ніхто інший, що, коли дружина говорить певним тоном, який містить десять гранів різкості, а він відповідає певним тоном, який містить одинадцять гранів, наслідки будуть вибуховими. З іншого боку, він знає, що, коли відповість тоном, який містить лише одну маленьку краплину меду, наслідки, можливо, виявляться гідними двох розсудливих істот. Він це знає. Його мозок добре поінформований. І ось! Його мозок, міркуючи, що жінки таки надто безглузді (ніби саме в цьому суть), відсилає м’язам горла й рота накази, які дають у відповідь щонайменше одинадцять гранів різкості, і подружні стосунки на цілий день опиняються під загрозою. Він не хотів цього робити. Його бажанням було цього не робити. Він зневажає себе за те, що зробив. Але його мозок був не в робочому стані. Його мозок утік, «пішов урознос» сам собою, всупереч розумові, всупереч бажанню, всупереч ранковим рішенням, і ось маємо результат!

Це лише один приклад, найпростіший і зовсім незначний. Прикладів можна навести ще багато. Це може бути юнак, чиє найближче майбутнє залежить від іспиту; іспиту, який він здатен скласти «хоч стоячи на голові», який ніщо не завадить йому скласти, аби тільки його мозок не виявився таким безглуздим, щоб наказати ногам вийти з дому до тенісного корту, замість відправити їх нагору, до кабінету; аби тільки, благополучно влаштувавши його в кабінеті, мозок узявся до сторінок книжок, замість тішитися образом милої дівчини, зовсім не схожої на інших дівчат. Або це може бути літній чоловік, який житиме в цілковитому комфорті, аби тільки його мозок не бігав без кінця по колу образ, побоювань і страхів, яких жодні роздуми не можуть ані знищити, ані навіть пом’якшити.

Мозок, мозок - ось де осередок лиха! «Ну, - кажете ви, - звісно. Усі ми це знаємо!» Принаймні поводимося ми так, наче не знаємо. «Дай нам більше розуму, Господи!» - вигукнув один великий письменник. Особисто я думаю, що він учинив би мудріше, якби спочатку попросив здатності тримати в порядку той мозок, який уже маємо. Безсумнівно, мозку нам цілком вистачає, його в нас якраз стільки, скільки ми спроможні опанувати. Найбільші нездари в мистецтві жити часто мають зовсім неабиякі інтелектуальні здібності й зовсім неабиякий дар мудро радити іншим. Біда в тому, що наш мозок має звичку «блукати», як це чемно називають. Блукання мозку тепер навіть визнано окремою хворобою. Цікаво, що сказали б ви, о ділова людино з конторою на Ладґейт-Серкус, своєму хлопчикові-посильному, якого відправили з терміновим повідомленням до Вестмінстера й якого застали за пустощами біля Юстонського вокзалу, коли квапилися на поїзд, щоб поїхати на вихідні. «Будь ласка, сер, я почав іти до Вестмінстера, але з моїми ногами щось чудне: вони ведуть мене на всілякі вулиці. Я нічого не можу вдіяти, сер!» «Не можете? - сказали б ви. - Тоді краще йдіть у посильні до когось іншого». Ваш мозок гірший за цього хлопчика-посильного, він здатний чинити зло підступніше й могутніше.

Мозок пересічної людини з добрими намірами я уявляю таким, що має звички й манери одного з тих панів на вільних хлібах, які, не маючи нічого особливо нагального, прогулюються собі й безкоштовно пропонують свої послуги якійсь доброчинній справі, де бракує працівників. Зазвичай вони здатні за якихось два тижні розладнати дисципліну й організацію справи. Приходять, коли їм заманеться; ідуть, коли їм заманеться. Іноді бувають надзвичайно працьовиті й слухняні, але з такою самою ймовірністю можуть ухилятися від роботи й робити все, що душа забажає. І не смійте їм нічого сказати чи зробити зауваження: адже вони люб’язно зголосилися допомогти й віддають свої дні задурно! Такі особи є прокляттям справ, у які вони зволяють втручатися. А в нашому мозку аж надто багато від такого пана на вільних хлібах. Мозок не має жодного права так поводитися, але насправді поводиться саме так. Він забуває; відверто ігнорує накази; у вирішальну мить, коли напруження найбільше, просто закурює цигарку й іде на прогулянку. А ми покірно терпимо таку поведінку! «Не хотілося зубрити», - каже юнак, який проти власного бажання провалиться на іспиті. «Слова вилетіли з рота, перш ніж я встиг отямитися», - каже чоловік, чия дружина - жінка. «Сьогодні ніяк не приходило натхнення», - каже митець. «Не можу встояти перед стілтоном», - каже чолов’яга, який помирає від ненажерства. «Власні думки не підвладні людині», - каже старий тривожник. І цей останній насправді висловлює таємне виправдання всіх п’ятьох.

І всі ви кажете мені: «Мій мозок - це я сам. Як я можу змінити себе? Я таким народився». По-перше, ви не народилися «таким», ви до цього опустилися. А по-друге, ваш мозок - це не ви самі. Це лише частина вас, і не найвища владна інстанція. Хіба мозком ви любите матір, дружину чи дітей? Хіба мозком ви бажаєте? Одне слово, хіба мозком ви живете в остаточному й сутнісному значенні? Ні. Ваш мозок - інструмент. Доказ того, що він є інструментом, полягає в тому, що за крайньої потреби ви можете наказати мозку зробити певні речі, і він їх робить. Перша з двох великих засад, на яких ґрунтується дієвість людської машини, така: мозок є слугою, зовнішнім щодо центральної сили Я. Якщо він вийшов з-під контролю, причина не в тому, що його неможливо контролювати, а лише в тому, що його дисципліною нехтували. Мозок можна привчити, як можна привчити руку й око; його можна зробити таким слухняним, як мисливський собака, і подібними способами. А поки що неодмінна підготовка до дисципліни мозку полягає у виробленні звички розглядати власний мозок як інструмент, зовнішній щодо власного я, як язик чи стопу.